Тема 1. ПЕРВІСНООБЩИННИЙ ЛАД І ЗАРОДЖЕННЯ СТАНОВО-КЛАСОВОГО СУСПІЛЬСТВА

Перший розділ хрестоматії присвячений найдавнішим сторін­кам історії України. У цьому періоді ще багато загадок і неви- рішених проблем. Одна з них — походження і розселення слов’ян.

Найважливіші відомості з історії протослов’янських племен дає археологія. Зокрема, однією з найбільш відомих є трипільська археологічна культура, що датується IV—III тис. до н. е. Більш пізні археологічні культури України — зарубинецька і черняхів- ська (І тис. до н. е.— І тис. н. е.) вважаються ранньослов’янсь- кими.

Предків слов’ян можна ймовірно знайти серед племен брон­зового віку в басейні річок Одри, Вісли, Дніпра, Дунаю. Віро­гідно про предків слов’ян говорить Геродот. Згадуючи землеробсь­кі племена Середнього Подніпров’я V ст. до н. е., Геродот, очевид­но, має на увазі слов’ян. Він називає їх «сколотами» або «борисфе- нітами» (Борисфен — Дніпро).

У античних авторів — Плінія Старшого, Таціта, Птолемея Клавдія — ми знаходимо згадку про слов’ян під ім’ям «венеди», хоча це, зрозуміло, не самоназва слов’ян. За даними інших джерел, близько середини І тис. до н. е. венеди розділилися на дві групи — склавінів і антів.

Помітну роль в історії України відіграли кіммерійці, скіфи і сармати. «Земля кіммерійців» згадується Гомером в «Одисеї» як така, що розташована на північ від Чорного моря. Після пере­моги над кіммерійцями неосяжні простори степової України за­селили скіфи.

У V ст. до н. е. Геродот описав Скіфію. Він окреслив вели­чезний квадрат скіфських володінь. Цей умовний квадрат насе­ляли вісім народів, де скіфи займали тільки одну п’яту частину. Майже половина землеробських племен середини скіфського квад­рата мешкала на території стародавньої слов’янської прабатьків­щини. Греки купували хліб у цих племен, які проживали в Подні­пров’ї і помилково називали їх скіфами, Геродот же приводить їхню самоназву — «сколоти».

Інші джерела відносяться до періоду сутичок антів (слов’ян) з готами і Візантійською імперією. Секретар готських королів в Італії Йордан в VI ст. у своєму творі «Про походження і діяння гетів» описав події IV ст.— зіткнення готів з антами. Йордан подає цікаві відомості про росомонів і антів, які вбили вождя готів Германаріха і про подальшу боротьбу, яка привела до по­разки антів і смерті короля антів Воза.

Цікаві відомості про слов’ян подає візантійський письменник Прокопій Кесарійський, який служив у VI ст. секретарем візан­тійського полководця Велізарія. У праці Прокопія багато фак­тичного матеріалу до історії східних слов’ян.

Найважливішим вітчизняним джерелом історії України є «Повість временних літ» за Іпатським списком. Складена мона­хом Києво-Печерського монастиря Нестором близько 1113 року, вона містить матеріали про східнослов’янські племена, засну­вання і розвиток Києва.

Джерела, наведені в першому розділі хрестоматії, дають уявлення про найдавнішу історію України, народів, що її населяли.

ГЕРОДОТ

ІСТОРІЯ.

Книга четверта

Мельпомена

(фрагменти)

11. Та є ще й інший переказ. Він найбільше поширений, отже, вважаю його правдивим. Згідно з ним кочові скіфи жили в Азії. На них найшли війною масагети. Під їх натиском скіфи перейшли до країни кіммерійців ^[1],— бо ця країна, що її тепер займають скі­фи, належала здавна, як кажуть, кіммерійцям. Як зачули кіммерій­ці, що підходять скіфи, зібрали велике військо й стали радитися, їх думки розійшлися надвоє, обидві групи вперто обстоювали свою. Кращою була рада царів, але народ гадав за ліпше поки­нути край і не наражатися на небезпеку; царська думка була така, що треба боротися з прийшлими. Ніхто не хотів поступа­тися— ані царі народові, ані народ царям; ті хотіли кинути край, оддати без боротьби прийшлим, царі ж думали полягти в своєму краю й не втікати з народом. Вони пам’ятали, скільки добра зазнали (тут), а якого лиха доведеться зазнати в утечі. Такі думки поділили їх на два табори,— а було їх (ув обох) по однаковій кількості,— боролися між собою й полягли.

17. Від пристані борисфенітів — вона є середньою з-поміж надморських пристаней Скіфії — нині найближче живуть каллі- піди; вони вже погречені скіфи; за ними інше плем’я, що назива­ється алізони. Вони, калліпіди й інші далі тримаються скіфських звичаїв, але сіють і їдять збіжжя, цибулю, часник, сочевицю і просо. Вище алізонів скіфи-орачі, що сіють збіжжя не собі на поживу, а на продаж. Ще вище неври, а поза неврами на північ, скільки знаємо, безлюдна пустеля. Оце народи, що живуть за Гіпанісом ^[2] на захід від Борисфена.

18. А як перейти Борисфен, то зразу ж перша від моря ле­жить Лісиста (країна), а від неї вгору живуть скіфи-землероби. Ті греки, що живуть над рікою Гіпанісом, називають їх борис- фенітами, а самі себе ольвіополісом. T_ti скіфи-землероби займа­ють землі на схід на три дні дороги; досягають ріки, що зветься Пантікап ^[3]; а на північ треба пливти Борисфеном (вздовж їхнього боку) одинадцять днів. Ще далі на північ тягнеться велика пус­теля, а за нею живуть андрофаги ^[4], народ своєрідний, не скіфсь­кий. Далі за ними вже справжня пустеля і, наскільки відаємо, немає ніякого народу.

53. Четверта ріка — Борисфен, що після Істру є найбільшою; на нашу думку, він найбільш плодовитий не лише між скіфськи­ми ріками. Він має найкращі й найпридатніші для худоби пасо­виська, він же має щонайбільше доброї риби. Вода з нього найприємніша для пиття; він пливе чистий між іншими мутними. Над його берегами найкращі посіви; в місцях, де не сіяно, родить висока трава. У його гирлі нагромаджується сама по собі вели­чезна кількість солі. У ньому водяться великі риби без костей до сушення, що звуться антакеї^[5], й багато іншого, гідного поди­ву. Аж до країни Геррос, що до неї сорок днів плавби, відома його течія, знаємо, що тече з півночі; а через які краї пливе у вищій течії — ніхто не скаже; мабуть, пливе через пустелю аж до країни скіфів-хліборобів, бо/ці скіфи живуть над ним на прос­торі десятьох днів плавби.

Борисфен тече аж поблизу моря і там разом з Гіпанісом вли­вається в один і той самий лиман. Шмат же краю між обома ріками називається гора Гіпполая і на ньому стоїть святилище Деметри; за святилищем над Гіпанісом живуть борисфеніти ^[6].

71. Похорони царів відбуваються у краю Геррос, до котрого Борисфен ще судноплавний. Коли у скіфів умирає цар, вони там викопують велику чотирикутну яму, а як вона вже готова, беруть трупа. Тіло мерця покривають воском, живіт розпорюють і вичи­щають, наповнюють товченим шафраном, кадилом, прочитаном і анісовим насінням, а потім знову зшивають. (Мерця) кладуть на віз і везуть до іншого народу (племені). Ті, що до них привезено мерця, роблять так, як царські скіфи. Відрізують шматок свого вуха, стрижуть волосся, роблять кругом надрізи на руці, дряпа­ють чоло і ніс, проколюють ліву руку стрілою. Звідти (знову) беруть тіло царя на віз і везуть далі, до іншого народу, який під їх пануванням. З ними разом ідуть ті, до яких прийшли найпер­ше. Коли вже об’їдуть із мерцем усі краї, спиняються в Герросі, що є останнім із підвладних їм народів і місцем поховання. Після того, як покладуть мерця в яму на підстилку, застромлю­ють у землю з обох боків тіла списи, прив’язують до їх вершків поперечні жердини і накривають їх очеретом. Обіч нього (мерця) кладуть до ями одну задушену наложницю, виночерпія, кухаря, конюха, слугу, окличника^[7], коней і первенців всяких інших до­машніх тварин, а також золоті чаші; срібла ж і міді не мають у вжитку. Коли це зроблять, насипають наперегони високу могилу, щоб була якнайбільша.

101. Скіфія має вигляд чотирикутника, що в двох місцях при­лягає до моря; той бік, що над морем, такий самий завдовжки, як і той, що простягається у глибину краю. Бо від Істра до Борисфена до озера Меотиди ще десять; туди ж, у глибину краю, від моря до меланхленів, що мешкають трохи вище від скіфів, двадцять днів дороги; день дороги я приймаю за двісті стадій.

105. Неври мають скіфські звичаї. За одне покоління перед походом Дарія мусіли вони покинути край через змії. Саме земля вивела із себе багато змій; вони ще й напали з півночі, з пустелі, так що неври мусили покинути свій край і перейти до країни будинів. Виглядає так, що ті люди чарівники. Скіфи й греки, що живуть у Скіфії, кажуть, що кожен невр раз на рік стає вовком на кілька днів, а по тому знову прибирає давню подобу. Мене в тому не переконали, але вони й далі говорять уперто своє й присягаються, що це (таки) правда ^[9].

Геродот. История в девяти книгах.— Л.: Наука, 1972; Геродот із Галі- карнасу. Скіфія.—K.: Довіра, 1992.—С. 33, 35—36, 47, 51, 61—62.

ІОРДАН

ПРО ПОХОДЖЕННЯ І діяння ГЕТІВ

(уривок)

Ввиду того что, следуя сказанному старшими писателями, я, насколько сумел, развил (те события), когда оба племени, остро- готы и везеготы, составляли еще одно целое, а также с достовер­ностью проследил (историю) везеготов, уже отделившихся от остроготов, придется нам вновь вернуться к древним их скифским поселениям и представить так же последовательно генеалогию и деяния остроготов. Про них известно, что по смерти короля их Германариха^[10] они, отделенные от везеготов и подчиненные власти гуннов, остались в той же стране ^[11], причем Амал Винитарий удер­жал все знаки своего господствования. Подражая доблести деда своего Вультульфа, он, хотя и был ниже Германариха по счастью и удачам, с горечью переносил подчинение гуннам. Понемногу освобождаясь из-под их власти и пробуя проявить свою силу, он двинул войско в пределы антов и, когда вступил туда, в первом сражении был побежден, но в дальнейшем стал действовать ре­шительнее и распял короля их Божа с сыновьями его и с семью­десятью старейшинами для устрашения, чтобы трупы распятых удвоили страх покоренных. Но с такой свободой повелевал он едва в течение одного года: (этого положения) не потерпел Баламбер, король гуннов; он призвал к себе Геземунда, сына великого Гун- нимунда, который помня о своей клятве и верности, подчинился гуннам со значительной частью готов, и возобновив с ним союз, повел войско на Винитария.

Иордан. О происхождении и деяни­ях гетов.— M.: Изд-во восточной ли­тературы, 1960.— С. 115.

Прокопій КЕСАРІПСЬКИЙ

ВІЙНА З ГОТАМИ

(уривок)

«...Народами Склавинами і Антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада. І для того всі справи, чи щасливі чи лихі, йдуть до громади. Та можна сказа­ти — і в усіх інших справах однаково ведеться в обох цих вар­варських народів і встановилося давно. Єдиного бога, що насилає блискавку — визнають єдиним владикою всіх і жертвують йому кров і всяку худобу. Не знають долі (фатуму) і зовсім не при­знають, щоб мала якусь силу над людьми, але як хто має перед собою смерть видиму, чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не згинуть, жертву богу, і врятувавшись жертвують, що обіцяли, і думають, що тією жертвою спасли собі життя. Шанують вони річки, німф і деякі інші божества, жертву­ють їм всім і з тих жертв ворожать собі. Живуть вони в лихих хатках, селячись далеко один від одного і переміняючи часто кожний своє житло. Виступаючи в битву, ідуть здебільшого на ворогів піші, маючи в руках невеликі щити і піки, а нагрудників не одягають. Деякі не мають ані сорочки, ані плаща, але тільки в коротких штанях стають битися з ворогами. У обох народів мова одна, проста і варварська. Виглядом вони також не різнять­ся поміж собою; всі вони високі і надзвичайно міцні; тілом і во­лоссям не дуже білі і не русяві, і не впадають зовсім в чорне, а рудоваті всі. Життя проводять сурове і нецивілізоване, як і Ma- сагети, і дуже брудні, як і ті. Але вони зовсім не злі і не під­ступні і в простоті заховують гуннські звичаї. І ймя у Склавинів та Антів колись було одно: за давніх часів і цих і тих звали Спора­ми, для того, думаю, що заселюють край розкиданими і відокрем­леними оселями. Для того й займають великий край — бо більшу частину того берега Істра замешкують вони».

Січинський В. Чужинці про Украї­ну.—K.: Довіра, 1992.—С. 23—24.

Константин ПОРФИРОДНИИ

УПРАВЛІННЯ ІМПЕРІЄЮ

(уривок)

«Човни, що приходять до Царгороду з далекої Руси, себто з Немогарди, де сидів Свендостлав (Святослав), син Інгоря (Ігоря), князя Руси, з замка Милиниски, й із Телючи (Любеч), і Церниго- ги (Чернігів) і з Висегроди (Вишгород). Всі ото вони ідуть вниз рікою Дніпром і звертаються до замку Кіоава (Київ), званого Самватас. А їх підвладні Славяни, звані Кривитеїни (Кривичі) та Ленцаніни (Лугани — від міста Луцька) й інші Славяни під час зими вирубують в горах дерево на човни, і обробивши, як прийде час, як розстане лід, спускають їх в близькі озера. І як спустять в ріку Дніпро, йдуть тією рікою і приходять в Кіову; витягнувши, виставляють човни й спродують Руси. А Русь купує самі кадуби і розламавши давні однодеревні (човни), беруть з них весла, уключини (до весел) і інший припас і споряжають (нові)».

Багрянородный К. Об управлении империей.—M.: Наука, 1990. Січин- ський В. Чужинці про Україну.— С. 24—25.

«ПОВІСТЬ ВРЕМЕННЫХ ЛІТ»

«...По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— (од того), де сіли, на кот­рому місці. Ті, що прийшовши, сіли по річці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов’яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов’ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильст­во, то слов’яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів (пішли одні, що) прозвалися полянами, другі ляхи (прозвалися) лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами.

Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назва­лися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї (річки) вони прозвалися поло­чанами. Слов’яни ж, (що) сіли довкола озера Ільменя, прозва­лися своїм іменем— (словенами); і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і Назвалися сіверянами.

І так розійшовся слов’янський народ, а від його (імені) й дістали (свою) назву слов’янські письмена.

Коли ж поляни жили особно по горах сих (київських), то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків (у Варяги): по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра — волок до (ріки) Ловоті, а по Ловоті (можна) увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю (можна) дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понтморе, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні — у Варяги, а з Варягів — і до Риму, од Риму ж — і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським».

«...Поляни, що* жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов’янського і назвалися полянами, а деревляни теж (пішли) від слов’ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі (походять) од ляхів. Бо було в ляхів два брати — (один) Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на (ріці) Сожу, (од якого) й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом по Оці; од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі (й) тиверці сиділи по (другому) Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки «Велика Скіфія».

(Усі племена) мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а на завтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, (і) їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я (було) в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бу­вало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,— з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали (його). А після цього, зібравши кості, вкладали (їх) у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як (це) роблять вятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону божого, бо творили вони самі собі закон».

«...По сих же лігах, по смерті братів сих (Кия, Щека і Хори- ва), утискувалися (поляни) деревлянами та іншими навколишні­ми (племенами). І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину». Поляни тоді, порадившись, дали (їм) од диму по мечу. І понесли (це) хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?». І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Не­добра (се) данина, княже. Ми здобули (її) однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Ci бу­дуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, (бо) говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням».

Літопис руський.— K.: Дніпро,

1989.— С. 2—3; 4—6; 7—11.