Суспільна стратифікація
собливістю середньовічних соціумів було пе- I І реважання селянства в структурі населення. Чх У XIV—XVI ст. частина селян відбувала повинності безпосередньо на користь великих литовських князів та польських королів, частина ж (яка постійно збільшувалася за рахунок роздачі до- меніальних маетностей) сиділа на приватновласницьких землях, перебуваючи під юрисдикцією своїх володарів.
Межа між групами селянства була досить умовною. Зокрема, слуги, крім несення військової, „пушо’Ґчи „ординської” служби, платили різноманітні натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблю тощо. До категорії слуг могли перевести тяглого селянина і т. ін.
Таким же відносним був і поділ селян на „похожих” (особисто вільних) і „непохожих” (прикріплених до свого наділу). „Непохожий” міг покинути свого володаря, маючи когось, хто б заступив його й ніс відповідну службу, або ж продавши свій грунт. У свою чергу, „похожий” селянин, відсидівши десять років на чиїй-небудь землі й не застерігши собі права виходу, міг бути його позбавлений.
Зазначимо, що за рахунок селянських виходів і втеч значною мірою формувалося населення середньовічних міст. Та й за характером занять міщани, особливо у невеликих містах та містечках, мало чим відрізнялися від селян. Однак з розвитком міст на перший план висувалася реміснича й торгова діяльність їх мешканців. У середині XVI ст. налічувалося вже понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосередньо ремісничих — близько 80. На корінних українських землях від кінця XIV ст. ремісники, за західноєвропейським зразком, об’єднувались у цехи. У регіонах, що входили до складу Литви, цехова організація не набула значного поширення. До того ж тут не існувало жорсткої регламентації, притаманної ремісничим корпораціям Західної Європи.
Конкурентом міщанства у сфері торгівлі виступала шляхта, котра, втягуючись у товарно-грошові відносини, здобула право безмитного провозу продуктів власного господарства.
Таке виразне протегування шляхти лише частково характеризувало її суспільний статус, юридично оформлений законодавством XIV — другої третини XVI ст. Ним їй було надано значні політичні права, особисті свободи та майнові гарантії, що у сукупності й визначило специфіку шляхти як привілейованої, панівної верстви.Щоправда, за її монолітним фасадом крилися різні прошарки. Найближчою до суспільних низів, як за походженням, так і за способом життя, була дрібна шляхта, чи то зем’яни — здебільшого нащадки тих слуг, які несли військову (боярську) службу, являючи собою проміжну ланку між селянством і військово-служилою верствою. Цю ланку було розірвано у XVl ст., коли ті з слуг, які спадково, з діда-прадіда, відбували дану службу, отримали чи „вивели” собі шляхетство, а решта поступово злилася з селянством і козацтвом.
Вищим за зем’ян прошарком, за шляхетською ієрархією, вважалися так звані пани; верхній щабель займала титулована знать — князі, що їх цариною до середини XVI ст. була Волинь і які в останній третині цього століття посунули ка Київщину та Брацлавщину, створивши тут величезні латифундії.
У XV—XVI ст. паралельно з кристалізацією шляхти відбувалося формування принципово нової соціальної групи — козацтва, яке пізніше, у XVII— XVIII ст., перетворилося на визначальний чинник суспільного життя. Колискою козацтва стала Південна Україна, що відігравала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів, перебуваючи поза будь-яким політичним контролем і не маючи постійного населення.
Природні багатства цього краю вабили до себе людність. Для тих, хто прийшов сюди на промисел, уходництво часто ставало засобом існування. „Життя по уходах,— писав М. Грушевський,— захоплювало їх своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким нудно було в звичайних умовах життя села чи міста. Ix знову й знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на дніпрові луки, на степові простори”.
Однак тут на випадок татарських „наїздів” доводилося завжди бути напоготові. Тож з плином часу члени промислових „ватаг” набували необхідного досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не лише могли дати відсіч татарам, а й самі починали громити їхні улуси. Багата здобич, вільне життя мали особливу привабність для тих, хто, за висловом королівського секретаря Р. Гейденштейна, „терпів тяжкі злидні чи був засуджений за карні злочини”, кого гнали з насиджених місць „обставини або закони”. „Козакування” перетворювалося на їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею.Так на окраїні суспільного життя з рухливих, не- конформних елементів поступово сформувався цей маргінальний прошарок населення —козацтво, що починає згадуватись у документах з кінця XV ст. (1489, 1491 та інші роки). Завдячуючи своєю появою сусідству з „Татарією", воно органічно увібрало у себе чимало тюркських елементів — у назвах,* побуті, звичаях.
Правлячі кола Польщі й Литви розглядали козацтво як дестабілізуючий фактор внутрішньо- й зовнішньополітичних відносин. Прагнучи приборкати козацтво, вони водночас вважали за можливе спрямовувати його енергію у річище загальнодержавних інтересів, тобто, за висловом Сигізмунда 1, використати прикордонних відчайдухів для „послуги й оборони". Саме цей литовсько-польський володар першим висловив ідею організації козацького війська, яке могло б успішно охороняти від татар дніпровські переправи. Однак за його життя цей проект залишився нереалізованим. Лише в останній третині XVI ст. козацтво набрало певних організаційних форм і водночас було інкорпоровано до тогочасної станової структури.
Остання, згідно з традиційними уявленнями, була трискладовою. Поряд з тими, хто працює та воює, вона включала тих, хто молиться,—духовенство. Особливістю цієї станової групи була її незамкненість — адже ряди духовенства постійно поповнювали представники усіх інших суспільних прошарків.