Суперечки і сварки з полковн. Пушкарем.

Добре розуміючи, що навкруги його діється, Виговський бачив, що треба гаразд поміркувати і попрацювати, щоб дати Україні такий устрій, щоб і на далі захистити її від лихих сусідів.

Він нічого кращого не хотів, як такого порядку, що був у Січі Запо- рожській: щоб усі були з рівними правами, були ні од кого не зале­жні і вільні. Здобути се за-для себе бажав увесь народ. До народа пристали й Запорожці, котрі взагалі ненавиділи, щоб якась верства брала гору та за вищих людей себе вважала. Вони вороже дивилися на городових козаків, де старшина, ще за часів Богдана, потрохи од- різнялась від простих козаків, взиваючи їх „чернью“, і ставала якимсь визначніщим станом, котрий намагався усе більш і більш ширити свої права і свою власть. Так само дивилися й де-які ворожі Виговському полковники, як от полтавський Пушкарь.

З другого боку, стояла друга партія, далеко менша числом, але далеко більше освічена. Вона ясно уявляла собі сучасні тяжкі обста­вини і бажала забезпечити свойому рідному краєві його права і воль­ность До сієї партії належали такі люде, як увесь рід Виговських, сам Гетьман, Генеральний суддя Богданович, Зарудний, Генеральний писарь Іван Груша, Генеральний обозний Тимохвій Носач, полковники: Мир­городський — Лісницький, Переяславський — Павло Тетеря, Прилуць­кий — Петро Дорошенко, Лубенський — Швець, Чернигівський — Сіліч, Паволоцький — Богун, Подольський — Гоголь, Подністрян- ський — Зеленський, Уманський — Михайло Ханенко, Київський — Жданович і ще козацькі роди: Лободи, Суліми, Северини, Нечаї, Гу- ляницькі, Головацькі, Хмелецькі, Верещаки, Мрозовецькі (Морозенки) і другі.

Вибір Виговського, дрібного шляхтича, чоловіка вельми спосібного, але з військових, лицарських заслуг незвісного, викликав невдоволення поміж тими зі старшини, що самі раді були взяти гетьманську булаву. Простий нарід хотів гетьманом бачити Богданового сина, Юрася, а За­порожці не могли забути Виговському, що не дав їм артилєриї, яку мали городові козаки і що заказав походів морських. Отже й почалися посольства до Москви з доносами, що Гетьман поновив тайний дого­вір з Ракочієм, з Шведами, з воєводою молдавським і з Татарами, що він зраджує царя, кривдить вірних цареви Запорожців і чернь, та що колись назад Україну під Польщу піддасть. В доносах просилося, щоб царь велів зарядити новий вибір гетьмана і прислав своїх воєводів в городи українські. Москві того тільки й треба було. Але вона не хотіла відразу йти на руку козацькій опозициї, тільки ждала пригід- ної хвидї, а поки що вдавала з себе судию-миротворця, посилаючи листи та послів, щоб вони згоду робили. Вона скоро зрозуміла, що з тої незгоди може скористати і вкоротити свободи українські і тому заняла таке нерішуче становище.

В падолисті 1657 року на чоло невдоволених висувається Мартин Пушкарь, полковник полтавського полку, один з найповажнійших кан­дидатів до гетьманської булави, котрого народня дума вичислює між першими помічниками Богдана. Його полк, як близький до Січи, пе­ренятий був сїчовим духом опозициї до Виговського, а сам Пушкар мав з Виговським свої власні рахунки.

Він починає слати на гетьмана до Москви жалоби, що, мовляв, гетьман „зраджує царя і лучиться з ордою та Ляхами, щоб воювати українські городи “.

По стороні Пушкаря станув Довгаль, Іскра, Донець і почали ор­ганізувати полки полтавський та миргородський, розширюючи між народом вісти, що Виговський злучився з ордою та Ляхами і має на них ударити і посилаючи до Москви що раз то нові жалоби.

Москва посилає на Україну своїх послів, ніби то годити, а влас­тиво ще гірше розпалювати ворожнечу, яка й вибухла остаточно бра- товбийчою війною.

Виговський, переконавшися, о що Москалям йде, арештував пос­лів і рушив на бунтарів. З початком мая 1658 р. виступив він зі своїм військом з Чигирина і перевізся через Дніпро.

Над Полуозером, 10 верств від Полтави, стрінулася передова сторожа Виговського з під’їздом Пушкаревим. Пушкарівців побито. Було се 18 мая 1658 р. По тій битві Пушкар з Барабашем увійшли до Полтави. Виговський розложився під нею табором і почав обля­гати місто. Пушкар ждав на поміч від Москви і рад був проволікти головну розправу. Тому просив у Гетьмана помилування. Виговський годився і взивав Пушкаря до свого табору, щоб зложив заяву покори, а як закладнів, що не вдіє йому нічого злого, посилав судию Богда­новича і полковника Зеленського. Тоді Пушкар послів попоїв, а сам несподівано напав у ночи на Виговського. Гетьман мусів хвилево усту­пити, але незабаром вернув з татарським військом і побив Пушкаря. В тій битві погиб Пушкар і 15.000 його прихильників, а Барабаш утік до Москви. Виговський вступив у Полтаву, перебув там кілька день, упорядкував полкові справи, настановив за полковника Хвилона Гар­кушу і рушив далі, щоб загасити ту ворохобню на Україні.

Рада * Щ^{е за} Е>^0ГД^ана> більшість освічених людей на Україні бачили, у Гадячі, ^lu'° поєднання з Москвою не дало того, чого бажалося. Та й сам

Хмельницький бачив, що не те вийшло, про що він мріяв. Після ж його смерті сам Московський уряд своїми вчинками ще ясніще почав се виявляти. У Київі, ще за Хмельницького, як помер Київський ми­трополит Сильвестер Коссів, Київський воєвода Бутурлін, котрого по­сажено у Київі зараз після Переяславської ради, наказував Гетьманові щоб він оповістив всьому українському духовенству царську волю, — а саме, щоб воно не вибірало Київського митрополита без дозволу Царя, і щоб сей митрополит і все українське духовенство залежне було од Московського, а не Константинопольського патріарха. Таке втру­чання Московського уряду у внутрішні розпорядки на Україні одразу одхилило од Москви на­віть найприхильніщих до неї Українців. Хмельни­цький тоді не пристав на те, а Бутурлін не допус­тив обірати нового митро­полита. Як же Гетьманом зробився Виговський, то він не схотів коритись до­

маганням Московського уряду, скликав у Софіїв- ському соборі усіх влади- ків українських і старшин козацьких, прохав приїха­ти і Бутурліна, але той не схотів приїхати на той Со­бор і не приїхав, то й без його обійшлися. На Со­борі тому митрополитом Київським обраний був Дионисій Балабан, єпис­коп Холмський.

Тим часом замість Бу­

турліна У Київ приїхав КИЇВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ дионисій балабан. присланий з Москви во­

євода Шереметьев. Ce була людина сувора, тверда, наскрізь прой­нята тяжким духом московських порядків. Вольності, котрі мало тоді козацтво і міщанство українське, здавалися йому зовсім не звичайними, такими, що їх позволити не можна.

нову Виговського зірвати з Москвою вплинули також московські воє­води, що в червні’ 1658 р. рушили з військовими відділами, щоб остати по українських містах так, як від часів Хмельницького сидів воєвода Московський у Київі. Мали вони забезпечити царське володіння на Україні і захопити адміністрацию цілої України у свої руки. Вигов- ський, як рішучий оборонець независимости України, не міг до того допустити. Він знав, що значать отсі воєводи. Усе се викликало ве­лике ворогування προ-між козацької старшини проти Московського уряду. Польща, бачучи, що робиться на Україні, послала туди свого посла Беньовського, щоб він при такій нагоді схилив Україну знову до поєднання з Польщою. Не від того була й старшина козацька з Гетьманом на чолі, а найбільш працював над сим і щиро узявся за сю справу Юрій Немирич. -

6-го вересня (сентября) 1658-го року Виговський зібрав раду у Гадячі. Партія Немирича поспішала із сією справою затим, що у сьому ж році у Польщі мусів бути сейм, на котрому мали радитись про поєднання Польши із Москвою і про обрання царя Олексія ко- ролелі Польським після смерті бездітного короля Яна-Казімира. Через се Україна, поєднавшись із Польщою на нових правах, як вільна дер­жава, малаб увійти у сей союз, як рівна з Польщою та Московською державою, а не як залежна від Москви країна.

Гадяцька рада почалась промовою до козаків польського посла Беньовського. У промові своїй він показував на те лихо, якого можна сподіватись на далі від Московського уряду, котрий вже й тепер по­чав тіснити Україну, і радив знов поєднатись із Польщою.

1. Україна, тоб-то землі в воєводствах Чернигівському, Київському і Брацлавському (тепер губернії: Полтавська, Чернигівська, Київська, східня частина Волинської та південна Подільської"), стає вільною і не­залежною країною і знов єднається із королівством Польським і Ве­ликим Князівством Литовським під назвою Великого Князівства Руського.

Таким побитом, складається спілка з трьох рівноправних народів трьох вільних республік: Польської, Литовської і Руської (Української), під зверхністью короля Польського, котрого обірають усі три народи разом.

2. Велике Князівство Руське само порядкує своїми внутрішніми справами. Найвища законодавча власть належить Раді, котра склада­ється з послів од усієї України.

3. Гетьман обірається на цілий свій вік і має найвищу виконну власть — сповняє волю Ради.

4. Україна повина мати свій суд, навіть найвищий (трибунал), де усі справи повинні одбуватися руською (українською) мовою; повинна мати свій скарб (казну), куди йтимуть усі доходи та податки з Україн­ського народу і можуть бути повернені тільки на потреби Великого Князівства Руського; мати своїх найвищих урядовців-міністрів, канцле­рів, маршалків, підскарбівничих (міністр финансів) та инших, яких там треба буде; своє військо — 30.000 тисяч, чи більш, козаків і 10.000 постоянного війська; свою монету.

5. Усі найвищі урядовці повинні бути з Українців.

6. Унія на віки касується, а митрополит і пять православних вла- диків мають засідати у Сенаті нарівні з католицькими.

7. У Великому Князівстві Руському мають бути два руські (укра­їнські) університети (один в Київі), а нижчих шкіл — скільки заба­жається і скільки потрібно буде.

8. Усякому вільно заводити друкарні і друкувати які завгодно книжки.

9. Гетьман може подавати Королеві список тих козаків та міщан, кого він вважатиме за вартих, щоб король дав їм шляхетство.

Про одно забуто у сих умовах — про простих людей, і се було дуже необачно зроблено. Одначе після де-яких вимагань од послів (приміром, щоб прилучено було до Великого Князівства Руського Чер­вону Русь і усі землі, де народ говорить по Українському, — на се польські посли не хотіли приставати), рада загула: „Згода! Згода! Згода!“ Найбільш допоміг у сьому ділі Переяславський полковник Павло Тетеря. „Згодимося, панове-молодці, із Ляхами! — гукав він.— Більш матимемо. Адже покірливе телятко дві матки ссе!“ Задоволені посли, після бенкету поїхали до-дому і повезли умови ті до Короля, а козаки радісно виряжали їх в дорогу, стріляючи з гармат та рушниць.

В 1659 р. вислано на сойм петицию, яка домагається, щоб до в. князівства руського прилучено також воєвідства волинське, подільське і галицьке, т. є. щоб обіймало воно цілу українську територию. Таким чином гадяцка умова стає дуже важною спробою відновлення давних українських стремлїнь до зєдинення цілої української землі в автоно­мічну одиницю.

На жаль тії змагання не здобули собі кріпкої основи.

Тим часом Московський уряд далі провадив своє на Україні: при­язно вислухував усякі доноси, виставляв проти Гетьмана людей, що собі домагалися гетьманства, як от Искра, Безпалий та Цецюра, котрий і жив у московському таборі; наслав воєвод із московським військом по городах українських. Через все се сталося те, що після Гадяцької ради Виговський не схотів бізьш коритися Москві і покликав собі на підмогу Кримського хана Махмет-Гірея. Перечувши-ж і за Гадяцькі пакти (умову), зложені на раді, Московський уряд, не таячись, прислав князеві Трубецькому, — він був головним начальником московського війська, що стояло на Україні — такий приказ: зібрати раду з стар­шин і простого люду, щоб влаштувати внутрішні непорядки на Україні. Як що Гетьманом ізнов оберуть Виговського, то бояринові тому на­казано було зробити великі полегкості, дивлячись на „Гадяцькі пакти*;