Сучасна Україна: нові виклики

Україна може стати частиною Європи. Це безпреце­дентна ситуація, коли ухвалюється рішення про пору­шення частини протоколів, по-друге, з країною, яка знахо­диться в стані жорстокої війни.

Так, порушення, французькою кажуть Noblesse oblige — становище зобов’язує.

Таким чином, об'єднана Європа підписується під тим, що Україна виконує головні політичні, економічні, європей­ські вимоги, тобто Україна не є частиною цього страш­ного східного світу, а є частиною західного світу. І Європа зобов'язується допомогти стати повністю частиною за­хідного світу.

Інтенція така. Це заяви. Для того, щоби це сталося в Україні, треба провести радикальну «зачистку» полі­тичних еліт, суддівського корпусу, причому жорстку і од- номоментну. Взяти на це кадри, а їх по всьому світу гре­блю гати, закон про подвійне громадянство допоможе ра­дикально притлумити кадровий голод. Хочеш не хочеш, але його треба ухвалювати, і нову Конституцію.

Закон про подвійне громадянство для закордонних українців, хто хоче бере, хто не хоче — не бере. Крім тих, хто перебуває на території Російської Федерації.

Були на території Російської Федерації станом на 24 лютого 2022 року ^[46] і не виїхали звідти. Це дає в потен­ціалі від 20 до 25 мільйонів можливих нових виборців, точно ми не можемо сказати, і колосальну ресурсну ар­мію. У світовій історії прецедент є: це закон про повер­нення, був ухвалений в Ізраїлі 1948 року. Без нього Ізраїль навряд чи відбувся як держава. Україні треба широко відкрити двері.

У нас є прецеденти, Балтійські країни, які отримали навіть президентів з еміграції.

У нашому випадку альтернативи Зеленському немає. Але посадити на всіх рівнях нових, не пов’язаних з попе­редніми корумпованими режимами. Це дозволить, зокре­ма, сформувати принципово інший корпус управлінців на всіх рівнях і в усіх сферах.

З моєї точки зору надважливе питання — створення уряду технократів, політиків.

Це все треба робити як на центральному, так і на міс­цевому рівнях, беручи до уваги роль, яку відіграли мери, губернатори і голови військово-цивільних адміністрацій в часи війни. Це означає, що цей статус тих, у кого реальна влада та авторитет, формалізувати треба, легалізувати.

Через двопалатний парламент.

Іншого немає вибору. Але з розділенням функцій: одні контролюють бюджет, а інші — зовнішню політику.

А як Ви ставитеся до ситуації, коли пропонують після війни відновлювати міста й області конкретним країнам: одна відповідає за Маріуполь, інша відповідає за Харків?

Я ніяк до цього не ставлюся. Це вирішать без нас, у першу чергу ті, про яких щойно казали. Є в діаспорах ви­хідці з певних територій, наприклад, мало хто знає, що в Чикаго 200-250 тисяч українців за походженням, з різних частин України. Там є і черкаська «мафія», наприклад, бо- городчанська і так далі. Хочу наголосити: оці 20-25 міль-

«Ленінопад» в Україні 2014 року

йонів людей — це не тільки етнічні українці, це вихідці з території України, народів, які тут жили.

Питання етнічного походження — закрити. Війна за­крила питання етніки: євреї, греки, українці, молдавани, румуни гинуть під бомбами, всі ті, хто називають себе ро­сіянами, гинуть так само як і українці. Ми закрили питан­ня етніки, це приватне питання людини — «хто ти?»

Чи створена зараз українська політична нація?

Формується на крові, ми про це говорили з 2014-го року. Почала формуватися на крові Майдану.

Що після війни повинно відбутися в Криму, враховую­чи восьмирічне правління Росії і заповнення Криму іншими людьми?

До побачення — «чемодан, вокзал, Америка». Але мене дивує в цьому сенсі позиція Верховної Ради, яка до сьогодні не може ухвалити закон, а це в її повноваженнях, про перейменування, повернення всіх питомих крим­ськотатарських назв міст, сіл, річок тощо в Криму. Щоби на картах світу не було «Севастополів», «Сімферополів», «Планерських» тощо.

Відновлення Донбасу, окупованої частини, потрібно говорити в першу чергу про відновлення в головах. Бо якби ми не казали зараз про те, що все повернеться,у багатьох людей України в головах немає, бо вони жили в абсолютно іншому дискурсі.

Одна частина цієї правди полягає в тому, що їхні мізки не зміниш. Друга частина цієї правди полягає в тому, що на сьогодні, 70 років після війни, в Німеччині є «Альтернатива для Німеччини». І що з цим зробиш? Це все до того часу, поки вони не вимруть. І то не факт.

А ті, хто має паспорти Російської Федерації?

Це надзвичайно специфічне питання, мають правни- ки вирішувати. Одні люди взяли із принципу, інші, щоб вижити, треті з ідейних міркувань, як їх розділити? Має бути правовий підхід, а не політичний.

Тепер я хотів би поговорити, і це остання тема на сьо­годні, про імена, пам'ятники, вулиці, принципи цього.

Демонтаж монумента під аркою Дружби народів, м. Київ, 2022 рік

Принципи абсолютно прості: викинути всю русню звідси.

Незалежно від ставлення до України? Наприклад, Герцен, який писав про українську незалежність?

Скільки тисяч людей у нас загинуло на фронті — від-. повідь на це питання. Ми мусимо думати не про Герцена,. а дбати про тих людей, які загинули за нашу свободу. І за їхні родини.

Тобто я сформулюю: всілякі Амурські, Пермські і Костромські вулиці, Пушкіна...

Фруктові, Монтажників, Залізничників — просто ви­кинути з дискурсу. Потрібно увічнювати пам'ять людей, які загинули за Україну. Очевидно, що для 20-40 тисяч, що загинули в Маріуполі, це чи навряд можливо, але пло­ща імені Героїв Маріуполя має бути в кожному місті. Ми сидимо сьогодні це з тобою записуємо, а там в підвалі Азовсталі скільки цивільних сидить? Сотні чи тисячі в пе­клі...

Для мене найжахливіше, що є зараз в Києві могила Ватутіна, перед Верховною Радою.

Очевидно для мене, що треба його прибрати. Як і прах арсенальських робочих. А Ватутіна з військовими поче­стями поховати на військовому цвинтарі на Солом'янці.

Усі ці роки Верховна Рада не може позбавитися від цієї могили біля себе.

У нас тому державу будують на могилі.

Наступна проблема — російські письменники, які мали прямий стосунок до України, до Києва, до Одеси. Наприк­лад, Лесков, Паустовський, Купрін, Булгаков — що робити з ними?

Залишити у святому спокої. Якщо хтось захоче чита­ти Лескова, хоча я таких не зустрічав за своє життя, знай­дуть.

Але не потрібні вулиці?

Житловий будинок на вул. Лобачевського у Києві після потрапляння російської ракети. 2022 рік.

У нас немає вулиці Булгакова, а музей має залишити­ся. Він там жив реально, там мешкали його герої. Його бу­дуть читати, тому що він винахідник нових літературних форм, до нього треба підходити з літературознавчими критеріями, а не з політичними.

Бунін, Ільф і Петров та інші одеські письменники, які увіковічені у вулицях.

Залишімо це Одесі, нехай вони там вирішують, чому ми будемо пхатися в одеські наративи? Мене дуже дратує, що не всі світові генії літературні з Чернівців увічнені в пам'ятниках і в назвах вулиць, оце мене обходить. Деякі є, а деяких нема, Паулю Целану поставили, молодці, а чи є дошка на його будинку — я не знаю.

Добре, коли будуть змінені назви вулиць, нові вулиці по­винні бути не тільки героїв Маріуполя, а кого ще?

Я.: Знову повернімося до прикладу Сполучених Штатів. Там у геніальний спосіб це розв'язали, будь-яке місто, Нью-Йорк, наприклад, перша, друга, третя, чет­верта, п’ята, шоста... Олдермени, люди вважають, що треба увічнити пам'ять, наприклад, в Чикаго.

Харків, центр міста після обстрілів російською армією. 2022 рік.

Я хотів ще інше сказати, є країни, які дуже сильно підтримали Україну, наприклад, Британія. У нас є вулиця Льва Толстого, але немає вулиці Шекспіра в Києві.

Залишити це громадам.

Якщо Київ ухвалить рішення.

Люди вважають, що ми хочемо умовно в межах ко­лишнього Святошинського району назвати вулицю не Троєщинська, а Голсуорсі. Є вулиця Маккейна, треба зако­нодавчо врегулювати, потрібна тисяча голосів мешкан­ців цієї вулиці — і перейменовуйте. Люди хочуть — пар­ламент схвалив.

Який дозволить місцеві голосування.

Законодавчо це врегулювати, дати людям жити, як вони хочуть, вони своєю кров'ю викупили це право.

Просто я думаю, що з точки зору топоніміки потрібно змінити 70 відсотків того, що зараз існує.

Якщо не 90. У нас, наприклад, є вулиця сім'ї Сосніних. Чи хтось знає хто вони? У Вікіпедії написано: вони герої-підпільники у Києві, можливо, достойні люди. На будинку, де вони жили, чи на місці, де стояв їхній будинок, поставити меморіальну табличку.

Як ставитися до вшанування радянських діячів науки, культури, освіти в назвах вулиць, пам'ятниках?

Треба конкретно. Якщо радянський діяч Олег Антонов, то я ставлюся позитивно. А якщо Борис Патон, то я не ставлюся позитивно, бо я до сьогодні не ро­зумію, який внесок в культуру України зробив Борис Євгенович Патон, окрім того, що все моє життя він був президентом Академії наук. Я собі ставлю інше питан­ня: електрозварювання — це наука? Міст його батька — це зрозуміло, бо побудований на його технології.

Наприклад поети, Стус фактично створив собі ім'я на майбутнє тим, що він може бути в пам'ятках.

Він загинув за свої переконання гуманістичні. І є сквер Стуса.

А, скажімо, Микола Бажан?

Вони для мене особисто нарости на тілі людоїдської держави. Хоча оцінювати їх треба з літературознавчих позицій.

Або з позиції співпраці з державою і з правоохоронними каральними органами.

Хто у нас був головою Верховної Ради, коли вішали, стріляли в сучасних західних областях України? Тичина. Президія Верховної Ради, страшний терор, роки теро­ру: Корнієць, Гречуха, Коротченко, знесли йому пам'ят­ник. Ляшко Олександр Павлович, Грушецький Іван Самійлович, Шевченко Валентина Семенівна. Верховна Рада УРСР: Тичина 1953-1959 роки, Корнійчук 1959-1972 роки, це голови Верховної Ради УРСР. Музей Тичини є, і вистачить.

Я думаю, що й меморіальні дошки... вчора ходив по Києву і дивився, які є меморіальні дошки, це жах. Крім ме­моріальних таблиць — музеї місцевого підпорядкуван­ня, ніхто вже з цих місцевих влад не дивиться, який там стан, не виділяє коштів, ці музеї жевріють. Я вважаю, нам потрібно переглянути цю радянсько-російську направлен ність музеїв.

Переглянути це все треба, але має бути сформульова­ний критерій цього перегляду.

Що ми не повинні втратити, то я впевнений, що в художніх музеях є багато радянського мистецтва, воно все-таки існувало, воно повинно існувати, може, не в го­ловному фонді, а створити один-єдиний музей радянсько­го мистецтва.

Тоталітарного мистецтва.

Де все це повинно бути, бо це все-таки наше культур­не надбання, яким жили наші предки. І таму цьому музеї повинні надворі стояти пам'ятники. Глущенко, взагалі, це тоталітарне мистецтво.

Він особисто був людиною, пов’язаною з НКВС, але з точки зору мистецтва — він європейський митець.

Але в тоталітарну добу працював.

Глущенко не був частиною соцреалізму, він був імпре­сіоніст.

Освічені люди, які знають різницю між імпресіонізмом і соціалізмом...

Мистецтвознавці мають визначити критерій, але ні в якому разі це не знищувати.

Довженко теж не є частиною соцреалізму, хоча нього був «Аероград», який був частиною цього.

Це не має бути предметом громадської дискусії, це професіонали мають визначити.

Безумовно, спочатку держава повинна ухвалити рі­шення.

Ухвалити рішення, цілком притомні люди, компетент­ні люди, колекціонери мають це визначити.

Те саме стосується книжок. Ми почали розмову з кни­жок і хочу її продовжити. За радянський період створе­ний колосальний фонд книжок в бібліотеках, я впевнений на тисячу відсотків, що в сільській публічній бібліотеці не потрібна книжка видання 1950-х років, якийсь роман про боротьбу з українськими націоналістами, який було видано тоді, і досі лежить фондах. Але я впевнений, що в наукових бібліотеках, яких є одна на область, можуть за­лишитися ті залишки радянської літератури як пам'ять про те, по одному примірнику в обласних наукових бібліо­теках. Але якщо ми почнемо, це дуже серйозне питання, якщо ми почнемо підіймати це питання, то зрозуміємо, що на сьогодні в кожній бібліотеці сільській чи районній зберігається сімдесят відсотків радянських фондів, а ще десять відсотків фондів російських, про російські право­охоронні органи, про російську армію сучасну, які потра­пили туди не випадково, а закуплені цими бібліотеками. Якщо сказати «ми це приберемо», виникне питання, чи за­лишаться ці бібліотеки, і це питання не просто держав­ної політики, це питання про голови тих, хто це читає.

Ви говорите як видавець, а я скажу як споживач. У нас є прекрасна організація, яка називається Асоціація кни­говидавців і книгорозповсюджувачів. Оце мають зібра­тися за столом видавці, виробити правила гри, тому що ви професіонали, і сказати, що має бути так або так. Я, як читач, маю іншу точку зору на це. Мене абсолютно вла­штовує асортимент, який тепер видається українськими видавництвами, я бачу там розмаїття. Я бачу, що там не­має оцих всіх Донцових.

На жаль, є, в Україні минулого року видано дванадцать видань Донцової.

Я кажу про те, що я бачу. «Наш формат», Yakoboo, КСД, «Фоліо». У цілому мене це все влаштовує. Бачу якість і розмаїття має бути, але треба корпус перекладачів, щоб перекладати українською.

Потрібно інше. Бібліотеки належать міським грома­дам, це їхня власність, потрібно, якщо забрати у них щось, то потрібно їм щось дати, і хтось за це повинен заплати­ти.

Я і кажу — державницька програма. Має бути ульти­матум: якщо ви забираєте сімдесят відсотків оцього, то ми вам безплатно даємо сучасну літературу, без бюдже­ту тут не обійдеться. Місцевий бізнесмен X хоче зменши­ти податки — купи та відніми з податкової бази. Треба людям дати ініціативу, заохочувати людей з приватними бібліотеками. Я роздав за життя сім чи вісім бібліотек зі сотнями книжок, це дев’ята. У мене хороші книжки там стоять, відбірні. Заповім їх у бібліотеку свого села. З кар­тин куди подіти, тільки тих що тут, можна створити фун­дамент картинної галереї в селі, чому ні? Заохочувати лю­дей, заохочувати приватну ініціативу.