Стародавній Схід

Одяг, прикраси, мода

В країнах Стародавнього Сходу одяг здебільшого шили з льняних тканин, котрі були різноманітні, від грубої до тонкої напівпрозорої. Взимку носили одяг з вовни, щоправда, єгиптяни вважали вовну не чистою і використовували мало.

Основним одягом чоловіків була пов’язка на стегнах або шма­ток льняного полотна, обкручений навколо тіла а закріплений на талії. Вельможі інколи носили довгу сорочку. Модними вважались широкі плащі.

Переважним одягом жінок було пряме вузьке плаття на двох бретелях або коротка спідниця. Знатні єгиптянки носили бісерні плаття. Намистинки нашивались на тканину або нанизувались на нитки і вдягались поверх одягу.

Модним було носити хустки, які виготовлялись із цілого шмат­ка тканини. Хустки обкручувались навколо фігури і закріплюва­лись під грудьми.

Жителі Стародавнього Сходу частіше всього ходили босими, але у них були тростинові і шкіряні сандалі для свят. Вони слідкували за чистотою, часто купались в річці або вдома за допомогою корита і глечика. В будинках багатих єгиптян будувались ванні кімнати, де вони приймали душ, слуги на них лили воду із посудин. Після цього вода по трубах відводилась до саду. Замість мила використо­вувалась спеціальна мазь, яку виготовляли з олії, вапна і пахощів. Єгиптяни натирались олією і щоб захиститись від опіків. Існували прилади для гоління волосся на тілі, зілля для виведення плям на шкірі і знищення запаху поту. І чоловіки, і жінки використовува­ли парфуми і підводили очі. Краса єгиптян багато в чому залежала від їх уміння користуватися всім тим, що ми сьогодні називаємо «косметика». Про те, наскільки майстерні були вони в цьому, свідчить один з давньоєгипетських рецептів, який розпочинається так: «Перетворити стару в молоду». В похованнях до цього часу знаходять глечики з пудрою, мазями, притираннями, грифелями для очей, ручними дзеркальцями, пахощами й іншими сумішами, які використовувались тисячі років тому.

Багаті жінки мали цілий штат прислуги, яка займалась виго­товленням кремів. Окрім того, деякі складові кремів призначались для посилення чоловічих бажань і єгиптяни, безперечно, знались на тонкощах цих справ.

І чоловіки і жінки носили короткі зачіски, але інколи голили голову і одягали перуки, щоб голові було не так спекотно.

Правда, в Єгипті в епоху Нового царства (1552 — 1069 рр. до н. е.) модним стало носити довге волосся. Жінки заплітали його в коси (їх було декілька десятків) або закручували пасма.

Носили прикраси. Бідні — із міді, бронзи, скла і фаянсу (виго­товляли шляхом нагрівання порошкового кварцу), а багаті — із золота, срібла або електра (сплав золота та срібла) з дорогоцінними каменями або кольоровим склом.

Головною прикрасою жінок були сережки із золота, срібла, сло­нячої кістки, часто з коштовними каменями. Іноді їх прикрашали перлами, смарагдами і гіацинтами. Дівчата до отримання сережок в подарунок від жениха носили у вухах кольорові шерстяні смуж-

ки і навіть шматочки дерева. На шиї разом з суцільними золотими і срібними ланцюжками носили намиста з ланок. Одночасно з на­мистами надягали флакончики з духами, медальйони у формі міся­ця і сонця і різні амулети. Прикрасами були, як правило, сполу­чені між собою золоті кульки. Крім того, носили шнурки з метале­вими дощечками, золотими кульками, коралами і перлами. У набір жіночих прикрас входили кільця, головні пов’язки, люстерка з полірованого металу, сумки і дорогоцінні пояси. Особливо було розвинене у той час мистецтво гравіювання. Кільця виробляли зде­більшого з металу, іноді з сандалового дерева, дівчатка носили кільця з сукна. Знатні, багаті жінки носили на голові золотий вінок. Популярні були й намиста: на стрічку нанизувалися кульки з ко­ралів, перлів, коштовних каменів і скла.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Винахідниками стільця вважаються стародавні єгиптя­ни. їх стілець нагадував сучасне крісло або трон.

В Давній Греції стільцем користувались переважно жінки, діти та хворі. Греки надавали перевагу лежачій позі перед сидячою.

Подружнє життя

У країнах Стародавнього Сходу (Шумер, Вавилон, Єгипет та ін.) у ставленні до жінок були деякі відмінності.

У шумерських жінок була одна функція — репродуктивна, тому шлюб у цього стародавнього народу, про що можна судити по кли­нопису глиняних табличок, був благословенням богів, бо ніс запл­іднення і призводив до потрібного матеріального результату: зрос­танню числа людей. Подружня вірність в шлюбі вважалася обов’яз­ковою, а шумерка, що порушила її, каралася смертю. Проте таке суворе покарання за перелюбство за шумерськими законами поши­рювалося лише на жінок, призначених для продовження роду в 62

шлюбі. До жриць, що займалися священною проституцією в хра­мах богині любові Інанни, шумерські чоловіки відносилися з пова­гою. Нічого негожого не бачили вони і в торгівлі жінок власним тілом заради шматка хліба, бо як говорив легендарний шумерсь­кий цар Гільгамеш: «Насолода — справа жінок».

Але ніде в Стародавній Месопотамії жінки не були такі пригноб­лені, як в Ассирії, де вони вважалися власністю батьків і мужів, при­чому власністю не з цінних. Ні до, ні після в світі ніколи не існувало таких лютих законів, направлених проти жінок, як в Ассирії. Пока­ранню і тортурам жінок в «Судебнику» Ассирії, відображеному на табличках II тисячоліття до н. е., присвячено цілих 59 параграфів!

За законодавством Ассирії чоловік мав право з будь-якого приво­ду і без нього понівечити свою дружину, відрізати їй ніс і вуха, об­лити смолою або до напівсмерті побити палицями. Причому, на законних підставах: «...чоловік може свою дружину (бити), вищи­пувати їй (волосся), бити по вухах і провини його (у тому) немає», — мовиться в одному з параграфів «Судебника». Також чоловікові дозволялося відсікати дружині пальці, якщо він знаходив її пога­ною господинею. Те ж саме він міг зробити, якщо його дружина або наложниці були дуже красиві — щоб не здавалися привабли­вими для інших чоловіків.

Вважалося, якщо жінку розглядають інші чоловіки, це змен­шує її цінність в очах чоловіка, тому жінки Ассирії зобов’язані були носити в суспільних місцях покривала, що закривають обличчя. За порушення цього закону передбачалося... цілком вірно: відрізан­ня вух. Але якщо жінкам, що є власністю чоловіка, заборонялося розгулювати по вулиці з непокритою головою, то повіям, навпро­ти, не можна було закривати обличчя — вони вважалися суспіль­ною власністю, тому повинні були бути виставленими на загаль­ний огляд, як всякий ринковий товар. Повію, яку зловили із зак­ритим обличчям, теж чекало покарання: биття батогами і обливан­ня голови смолою.

Більш-менш закони Ассирії захищали лише незаміжніх дівчат, та і то тільки в тому сенсі, що наруга над нею представлялася чи­мось на зразок псування майна. Зґвалтування незаміжньої дівчи­ни каралося сплатою викупу батьку, що постраждав, після чого насильник повинен був в примусовому порядку одружуватися на жертві. А якщо він був одружений, батько постраждало! віддавав на наругу його дружину і забирав в свій будинок як рабиню. Пово­дячись зі своїми жінками гірше, ніж зі скореними народами, ас­сирійці, проте, чекали від них вірності і відданості, а перелюбство вважалося жахливим злочином, порівняним лише з найтяжчи­ми, — крадіжкою і порушенням боргових зобов’язань, за які у Ас­сирії передбачалася найбільш люта кара. Зрада, наприклад, була тотожна крадіжці п’яти фунтів срібла, що давало чоловікові-рого- носцеві право вбити невірну дружину. Якщо ж він вважав, що зрад­ниця може ще бути корисною в господарстві як куховарка, служ­ниця або коханка, то міг і пощадити, застосувавши до неї легше покарання — відрізання носа. Діставалося і коханцеві дружини. У випадку, якщо вона прирівнювалася до достатньо цінної речі, і її втрата для чоловіка була значною, коханця могли засудити до стра­ти. Якщо ж її вартість була незначною, то стародавнього «Казано­ву» просто оскопляли або калічили яким-небудь іншим чином. При­чому, як відмітили дешифрувальники клинописних табличок, зло­чини, пов’язані з перелюбством, в Ассирії позначалися такими смачними словами, яких жоден інший народ Стародавнього Сходу не вживав (чи не ассирійці є авторами ненормативної лексики?).

Але випадки, коли, доведена до відчаю домашньою обстанов­кою, жінка тікала від чоловіка до родичів, мабуть, не були рідкістю, оскільки в законі окремим пунктом передбачено обрізання вух не тільки дружині, що зважилася на втечу від чоловіка, але і тому, хто насмілювався її вкривати. Просто ж розвестися з домашнім деспотом не дозволялося — в Ассирії від чоловіка жінку могла звільнити тільки смерть. А що стосується красивої легенди про царицю Ассирії Семіраміду, то про неї відомо так мало, що «Семі- рамідою» історики називають відразу декілька стародавніх цариць, та й то не Ассирії, а Вавилонських. Про одну з них у давньогрець­кого історика Геродота мовиться, що «вона жила за п’ять людсь­ких століть до іншої Вавилонської цариці, Нітокріс», тобто в по­рівнянні зі становищем ассирійців життя жінок в Стародавньому Вавилоні може видатися майже райським, адже за Вавилонськи­ми законами різання вух, носів, відсікання пальців і інші методи, якими доводили свою перевагу над жінками ассирійці, Вавілоня­ни не застосовували. Навпаки, по Вавилонських законах скривд­жена дружина могла піти від чоловіка і навіть вступити в новий брак. Згідно 142 пункту закону Хаммурапі: «Якщо жінка зненави­діла свого чоловіка і сказала: «не торкайся до мене», то справа її повинна бути розглянута в її кварталі, і, якщо вона доглядала за собою і гріха не здійснювала, а її чоловік «гуляв» і дуже її прини­жував, то ця жінка не має провини: вона може забрати своє прида­не і піти в будинок свого батька». Правда, при подібній лояльності, в тому ж самому законі є одна вельми цікава приписка: «у випадку судового програшу, чоловікові дозволяється втопити дружину».

У знаменитому зведенні законів Хаммурапі (1792 — 1750 рр. до н. е.), що складається з 282 параграфів, висічених на двометро­вому базальтовому стовпі, близько сімдесяти присвячені регулю­ванню взаємин між чоловіком та жінкою, шлюбу і сім’ї.

Мабуть, єдиним зі східних народів, де жінка мала більш-менш незалежне положення, були сусіди вавілонців — хети, хоч і хетській чоловік, що викрив дружину в перелюбстві, вільний був розпоряджатися її долею, як йому заманеться. Цікаво, що у хетів було щось подібне до гостьового браку, причому закріпленого за­конодавчо. У хетських законах передбачалося, що молодожони можуть не обзаводитися власним господарством, а жити нарізно, якщо дружина захоче після браку залишитися в будинку батьків. Детально оговорюється лише заборона на близькоспоріднені бра­ки. Чоловікові, наприклад, заборонялося вступати в статевий зв’я­зок зі своєю матір’ю і дочкою, з матір’ю, сестрою або дочкою від колишнього браку своєї дружини, а також з дружинами свого бать­ка і брата за життя останніх. З іншого боку, в 193 параграфі хетсь­кого судебника затверджується, що у разі смерті чоловіка його вдо­ва повинна спочатку вийти заміж за його брата, потім — за його батька, а якщо помре і батько, то за племінника.

У жінок Давнього Єгипту подружнє життя розпочиналось в до­волі ранньому віці і головною метою вважалось виховання дітей. Дівчаток видавали заміж в 12 років, але частими були шлюби і в 6 — 7 років. Наречений зазвичай був старший від своєї нареченої. Як правило, батьки обирали чоловіка або дружину для своїх дітей, хоча в деяких любовних віршах, які дійшли до нашого часу, гово­риться про те, що молоді люди інколи самостійно обирали собі пару.

Після весілля більшість молодих пар оселялась в новому домі, за традицією збудованому або купленому женихом. Жінка мала право на певне утримання за рахунок свого чоловіка. Вона прино­сила в дім різноманітне майно (придане), за законом (шлюбним договором) все це майно належало їй. А на випадок розлучення всі ці речі або їх вартість повертались жінці. Як чоловік, так і жінка могли володіти майном окремо один від одного. Зазвичай з прак­тичних міркувань жінка дозволяла чоловіку розпоряджатись її майном разом з його особистим, зберігаючи при цьому право влас­ності. Жінку в Єгипті називали «небетпер» (володарка дому). На її плечах лежала турбота про господарство і виховання дітей, і чо­ловік повинен був з повагою ставитись до дружини. Якщо він гру­бо поводився з дружиною, то вона могла звертатися до родичів за допомогою. Вони мали право вимагати від чоловіка змінити його поведінку і взяти з нього клятву. Розрив шлюбу здійснювався про­сто: досить було заявити про це перед свідками. Після розірвання шлюбу жінка зазвичай виховувала своїх дітей і мала право знову вийти заміж.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

У Давньому Єгипті влада передавалася у спадок, але по жіночій лінії. У кожного фараона були одна законна дру­жина і дружини гарему, відповідно і діти ділилися на дітей цариці і дітей гарему. Престол успадковував законний син або «син гарему», але що обов'язково оженився на єдинок­ровній сестрі від головної дружини. У свідомості єгиптян саме законна царівна одружувалася з сином Pa (бог Сонця), якого перед смертю указував «минулий» син Pa, тобто по­мираючий фараон. Звичай цей виявився дуже живучим. Навіть у І столітті до н. е., коли Єгиптом правили македо­няни Птолемеі, знаменита Клеопатра вимушена була по черзі вийти заміж за своїх братів і таким шляхом забезпе­чити права на трон.

Закони дозволяли правителям Стародавнього Сходу мати осо­бистий гарем (за переказами, цар Соломон мав тисячі жінок і на­ложниць, не багато поступались йому єгипетські фараони). Гаре­ми поповнювались кожен рік, старших жінок відправляли на відпо­чинок, знаходили їм якусь справу в палаці, а любовні втіхи царя розділяли зовсім юні дівчатка. Жінки для правителів завжди оби­рались з однією метою — народжувати наступників і слідкувати за їх вихованням. Якщо дружина не здатна була народжувати, її зам­іняли іншою.

Фараони Єгипту, окрім основної дружини — «великої цариці» — мали ще інших жінок і декілька офіційних коханок. Правда, в Єгипті головна дружина фараона керувала гаремом, сама обирала для нього молоденьких дівчаток. Вони повинні були вміти танцю­вати, співати, володіти музичними інструментами, знати тонкощі масажу, призначення мазей, кремів і, нарешті, радувати око ото­чуючих своїм виглядом.

Сексуальне життя на Сході у цей час починалось з шести років. До цього віку дівчатка повинні були уміти співати і танцювати, а в гаремі їх навчали таємницям кохання, масажу, а також ремеслу.

Головна дружина фараона не лише керувала гаремом, але й відігра­вала не останню роль у житті Єгипту. Нефертіті, дружина фараона Ехнатона (кінець XV — початок XIV ст. до н. е.) більше десяти років була не тільки головною та коханою дружиною, але і спільно з чолов­іком керувала країною. Фараон не відпускав її ані на крок. Про гарем він повністю забув. Лише Нефертіті була для нього бажаною і єди­ною. Але прийшов час, і Ехнатон обрав для свого ліжка дочку Не­фертіті Анхесенамон. І матері самій довелось навчати мистецтву ко­хання восьмирічну дівчинку. В одинадцять років, після смерті чолов- іка-батька вона залишилась вдовою і незабаром її видали заміж за Тутанхатона, відомого в історії під ім’ям фараона Тутанхамона.

У простих жителів Стародавнього Сходу, як правило, була одна дружина. В той же час для багатого чоловіка вважалося допусти­мим і навіть престижним мати офіційну коханку (наложницю), якщо він міг її забезпечити. Хоча на першому місті для чоловіка завжди була законна дружина і діти, він був зобов’язаний прояв­ляти турботу про наложницю і її дітей.

При храмах жили жінки «ієродули», які під час релігійних свят віддавались віруючим чоловікам. У Вавилоні були школи, де майбутніх ієродул вчили співу, танцям, грі на струнних інструментах. Вони вчи­ли культові ритуальні звичаї і мистецтво кохання. Причому пізнавали ці премудрості дівчатка з багатих сімей. Через деякий час вони мали право вийти заміж і отримати статус законної дружини. Правда, на­роджувати дітей вони не могли. Але вихід вони знаходили, до чоловіка приводили служницю, або брали дитину на усиновлення. Пізніше «хра­мові блудниці» існували при окремих храмах Греції і Рима.

Чи знаєте ви, що духовка, дріжджі, кислий хліб і млинці прийшли до нас із родючих долин Нілу? Навіть пиво винайшли давні єгиптяни. А цибулю, яку ми кожного дня вживаємо в їжу і вважаємо її звичайним овочем, в часи фараонів приносили в жер­тву богам. Древні єгиптяни лікували цибулею і часником бага­то хвороб. В одному з папірусів, знайдених в «Долині Царів», го­вориться про те, як жителі одного поселення рятувались від чуми, намазуючись часником.

їжа

В Месопотамії та Єгипті вміли пекти, варити, жарити, тушку­вати, запікати їжу на решітках. Але рецептів страв практично не збереглось, є відомості, що жителі вміли готувати супи і соуси. їжу готували на триногах, жаровнях або в керамічних печах. Більшість посуду виготовлялось з глини, хоча заможні жителі користувались посудом з фаянсу, бронзи, срібла і золота.

Значну частину раціону жителів Давнього Сходу давали ріки: Ніл, Тигр, Євфрат. Спеціальними сітками в прибережних заростях ловили диких гусей та інших птахів, а в річках різноманітну рибу. Окрім того, в Єгипті птицю розводили на фермах, де їх насильно відгодовували, щоб вони нарощували жир. Яйця птахів також їли.

Гарних пасовищ в Єгипті було мало, тому скот на м’ясо вигодо­вували в стайнях.

Хліб і пиво були постійними продуктами харчування. Щоб при­готувати хліб, пшеницю спочатку молотили на току і мололи на муку (інколи мука готувалась із суміші пшениці і ячменю). Потім муку змішували з водою для приготування тіста (для покращення

Ассирійські вельможі бенкетують у царському палаці (фрагмент барельєфа) смаку в тісто добавляли мед, фрукти, олію, родзинки і різні тра­ви). Хліб випікали в спеціальних печах в особливих формах або у вигляді млинців на стінах печей.

Для приготування пива ячмінь замочували у воді, деякий час він настоювався. Потім трішки пропечені хлібці із цього ячменю змішувались з зерном і водою у великих глиняних посудинах, де відбувалося бродіння. Потім пиво проціджували і розливали по глечиках.

Вживали і вино, яке робилось не тільки з винограду, а й з фініків, гранатів, пальмового соку.

Використовували в їжу і лотос, який густо ріс на берегах Нілу. Коріння лотосу, після того як спадала вода, збиралось, сушилось і складалось на зберігання. Його їли головним чином у відвареному вигляді. В їжу використовували і мучнисті зерна лотосу, котрі мо­лолись в муку і пекли з неї хліб. В діло йшло і плоске листя. Давнь­огрецький письменник Страбон писав, що в його час всі лавки Олек­сандрії були завалені посудом з листя лотосу.

СТАРОВИННИЙ РЕЦЕПТ

Візьміть декілька яєць, розбийте їх, перемішайте з роз­топленим медом і свіжим виноградним соком. Закип'ятіть червоне вино і змішайте зі всіма складовими. Потім збийте все до піни і добавте зернята гранату.

Гарний рецепт, правда? Але найцікавіше, що належить він давнім єгиптянам і написаний на папірусі.

Зародження писемності

Винайдення писемності є одним із найважливіших етапів в історії цивілізацій. Про писемність говорять, що вона знаменує початок історії. Враховуючи, що людство існує на нашій планеті приблизно 3 млн. років, дописемна історія, або як її називають західні дослідники, передісторія складає в цілому 99,998 % історії людства (лише 0,002 % припадає на період писемної історії). Але знаємо ми про цей період набагато більше завдяки тому, що люди записували інформацію, зберігаючи знання про своє минуле.

Перші кроки до створення писемності були напевно зроблені в Шумері в період між 4000 і 3000 роками до н. е.

Спочатку для письма використовувались піктограми (при­мітивні малюнки). Пізніше піктограми ставали все більше і більше стилізованими і поступово набували вигляду символів. Перші піктограми записувались вертикальними колонками загостреною тростинкою. Пізніше почали писати горизонтальними стрічками. Зрізом тростинки видавлювали знаки на сирій глині, отримуючи клиноподібні символи і через це таке письмо отримало назву кли­нопис.

Клинописом користувались приблизно на протязі 3 тисяч років. В 668 — 627 рр. до н. е. цар Ашшурбанапал зібрав у Ніневії велику бібліотеку із глиняних табличок (її залишки знайдені археолога­ми в XIX ст.) Саме там був знайдений шумеро-аккадський словник, поеми про Гільгамеша, про Всесвітній потоп, про створення люди­ни богами, а також збереглися звіти ассірійських царів про події, які відбувались під час їх правління. Починаючи з 9 ст. до н. е. Ва­вилонські жерці стали вести регулярний літопис всіх важливих подій, які відбувались у Вавилоні і навкруги нього.

Знання клинопису було втрачено на багато років, поки в 1835 році Генрі Роулінсон, офіцер британської армії не знайшов написи на скелі в Бехістуні в Ірані. Ці написи складались з однакових текстів на трьох мовах (давньоперсидській, Вавилонській і еламітській), вирізаних під час правління персидського царя Да- рія (522 — 486 рр. до н. е.). Після перекладу персидського напису Роулінсон прочитав тексти на інших мовах.

Знайомство з шумерським клинописом дало змогу єгиптянам приблизно в 3300 — 3100 р. до н. е. створити свою писемність, відо­му як ієрогліфи (в перекладі з єгипетського «божественна мова», з грецького «священні письмена»).

Більшість ієрогліфів (у єгиптян їх більше 700) являють собою спрощені зображення предметів і звірів, частина означає приголосні звуки. Для того щоб вимовляти слова, необхідні голосні, через це дослідники інколи дискутують відносно правильності вимови.

Єгипетська писемність була доволі складна. Поряд з тим, що кожен ієрогліф відповідав звучанню однієї або декількох букв, він міг також означати окремий предмет. Окрім того, ієрогліфи мог­ли бути записані зліва направо, справа наліво або зверху вниз.

Тексти Розетського каменю - три написи двома мовами:

єгипетською та грецькою

Якщо звірі чи люди повернені вліво, це означало, що напис слід читати зліва направо. Якщо ж вони повернуті вправо, то — спра­ва наліво.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Греки називали писемність подарунком Кадма. Існу­вала легенда, що Кадм, син фінікійського царя, в пошуках своєї сестри Європи, котру викрав Зевс, доплив до Греції і заснував місто Фіви. Кадм навчив греків різним ремеслам і подарував фінікійську абетку. Спочатку в цій абетці було 16 приголосних літер, які відповідали визначеному звуку (в подальшому число літер збільшилось до 24). Грецька абетка поповнилась голосними літерами, яких у фінікійців не було.

Латинська абетка, яка зараз є основою європейських мов, була створена на основі етруської абетки — народу, який в давнину населяв Апеннінський півострів.

В 1799 р. в м. Розетта знайшли ключ до розгадування ієрогліфів. Цим ключем стала кам’яна плита, покрита різнома­нітними письменами, в яких були ідентичні тексти, записані ієрогліфами, демотичним письмом і грецьким алфавітом. В 1822 р. французький лінгвіст Жан Франсуа Шампольон прочитав ієрог­ліфи.

В кінці II тис. до н. е. в Фінікії був винайдений алфавіт. Спо­чатку він складався з одних приголосних букв, наприклад, сло­во «цар» (піарру), записувалося буквами «ШР» і читаючий по­винен був сам здогадатись по змісту тексту, що це треба читати «шарру». Алфавіт був простіший і зручніший у порівнянні з клинописом, він швидко поширився серед народів Близького Сходу і інших країн.

Всі древні і сучасні алфавіти мають своїм предком фінікійський.

В IX ст. до н. е. греки перейняли фінікійський алфавіт і вве­ли в нього додаткові букви для голосних. Грецький алфавіт скла­дався з 24 букв. Він був покладений в основу латинського, а той, в свою чергу, послужив основою алфавітів всіх західноєвропейсь­ких мов.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

В Афінах уже в V cm. до н. е. був квартал, який займали книгарі та каліграфи. Ксенофонт писав, що із Греції книги вивозили на продаж навіть за кордон.

Першим римським книгарем, про якого збереглася досте­менна інформація, був Публій Клодій Пульхер, який у 57р. до н. е. загинув на порозі своєї книгарні під час міського по­встання. У крамниці він продавав сувої пергаменту із тво­рами грецьких і римських письменників та істориків.

Одним із найвизначніших римських книгарів був при­ятель Цицерона Аттік, який мав сотні працівників, що пе­реписували різні твори. У римських книгарнях пахло шаф­раном — кедровою олією, якими римляни намагалися вини­щити міль, що їла папіруси. Сувої тут лежали на полицях, а пергаментні обгортки були розмальовані в різні кольори. Кінці дерев’яних паличок, на яких були намотані сувої пап­ірусів, прикрашалися оздобленням — ґудзиками зі слонової кістки, золота або срібла. На першому ґудзику висіла таб­личка із викладом змісту папірусу, так звана «тітулюс» (від цього й походить назва «титул» ).

Знадвору на стіні книгарні прикріплювався список най­важливіших творів, які можна було тут придбати.

Тодішній книгар був одночасно і видавцем книжок, він їх і розмножував, маючи «штат» писарів.

Продаж книжок був досить розвиненим і в арабських краї­нах. Так, у Багдаді у IX cm. існувало понад сто книгарень. Ібн-ан-Нудін тут завів бібліографію (список) усіх оригіналь­них тодішніх творів і перекладів, що з’явилися арабською мовою, і назвав цей список «Каталог наук і знання». Таким чином з’явився перший у світі бібліографічний довідник.