Стародавні народи у ІІ - І тис. до Р.Х.

У той час, коли людство перейшло до вживання бронзи (II тис. до н.е.), воно вже поділялося на великі культурні спільноти - мовні групи. Серед них назвемо ті, з якими більшою чи меншою мірою пов’язана історія нашої країни: індоєвропейці (арії), угро-фіни, тюрки.

Як вважає більшість українських учених, саме Україна стала прабатьківщиною стародавніх індоєвропейців (аріїв). Звідси, від краю льодового панцира вони великими потоками протягом тисячоліть рухалися по планеті - дійшли до Середньої Азії, Тибету, Індії, Ірану. Вони передавали місцевим тубільним народам свою культуру землеробства, мову, в тому числі писемну - санскрит. Ця мова лежить в основі мов слов’янських, германських народів, персів, таджиків, та ін.

Прабатьківщиною угро-фінських народів була територія навколо Аральського моря. Згодом ці народи пішли на північ, поселились на захід від Уралу, на берегах Волги. А пізніше одна частина з них, мадяри, пересуваючись на Захід, зайняла область Паннонію біля Дунаю (сучасна Угорщина), а друга частина вийшла до берегів Балтійського й Білого морів (фіни, естонці, карели).

У ІІ-І тисячолітті до н.е. на території теперішньої України, як вважають деякі вчені, існувало три «світи». Це були три етнічно-культурні зони, що відрізнялися походженням населення, побутом і віруваннями. Цими зонами були Полісся, Степ і Лісостеп. На Поліссі жили нащадки автохтонних палеоєвропейських племен. Поряд з ними мешкали племена угро-фінського етносу. Життя в лісових хащах не сприяло швидкому культурному розвитку. Кочові і напівкочові племена жили в степах між Доном і Дунаєм. Вірогідно, що це були індоєвропейські етнополітичні племена місцевого походження. Частина ж населення прийшла сюди зі східних степів та Кавказу. Вони й сформували між Дніпром і Південною Волгою великий індоіранський етнос, до якого належали арії та іранські племена, а також скіфи і сармати.

І нарешті, землі в лісостепу між Саном на заході і Дніпром на сході, Прип’яттю на півночі і Карпатами на півдні мають доленосне значення в України. В часи розквіту бронзової доби тут уже мешкали споріднені між собою племена. Утворюючою силою була стихійна інтеграція більш-менш близьких племен. Скоріше за все вони були праслов’янами, предками східних та західних слов’ян.

Отже, характерними ознаками суспільного ладу цього періоду були: значні міграції населення; посилення торгівельних зв’язків; становлення приватної власності; поступова майнова диференціація суспільства; перетворення сім’ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною; виділення ієрархічно структурованої військової еліти, утворення воєнно-політичних об’єднань та союзів; зародження державності.

Одним з перших етнічних утворень на території, що згодом увійшла до сучасної України, були кіммерійці (IX - перша половина VIII ст. до н.е.).

Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість учених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів, що сформувалися й прийшли на ці землі пізніше. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залізо. На півдні Криму жили племена таврів. Вони займалися у долинах землеробством, в горах - скотарством, а на узбережжі - рибальством. Таври дали назву своєму краю - Таврида (Таврія), що дійшла і до наших днів.

Кіммерійці здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з такими могутніми стародавніми державами, як Урарту, Ассирія, Лідія. Контакти кіммерійців із зазначеними країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося.

У другій половині VII ст. до н.е. скіфи утворили політичне консолідоване об’єднання племен - Велику Скіфію. Територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташувався у межиріччі Дунаю та Дону. Усе населення Скіфії поділилося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, царські скіфи) та осілі племена (скіфи-землероби, скіфи-орачі). У V ст. до н.е. патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів. Скіфи-орачі були пращурами слов’ян, протослов’янами, нашими далекими предками. Про це свідчать безперечні факти археологічних і писемних джерел, на цьому сходяться і різні за своїми політичними вподобаннями вчені-історики.

Найповніший опис Скіфського царства і скіфів ми зустрічаємо у Геродота в його «Історії». Скіфія фактично проіснувала десь до III ст. до н.е. Після цього була загарбана сусідніми іраномовними сарматськими племенами. Сталося це через послаблення скіфського царства внаслідок безперервних виснажливих війн і загострення внутрішніх суперечностей у Скіфії. Сармати завоювали більшу частину Скіфії, витіснивши скіфів у Крим, за Дунай і Дністер.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Сарматський період закінчився на території України в середині III ст. н.е. внаслідок експансії готів (германців) і тюркомовних гунів.

1.1.2.