Зі спогадів Євгена Чикаленка 1907 р.
Буваючи в Галичині й спостерігаючи там широкий, як порівнювати з Великою Україною, національний рух, я набирався певності, що й у нас він розів’ється, коли в Росії буде конституція й коли настане воля для прояву національного життя.
Тому я завжди радив нашим українцям по змозі частіше їздити до Галичини, щоб наочно побачити тамошнє життя й укріпитися у вірі в майбутнє відродження української нації на всім просторі України. Тоді Галичина була для нас зразком боротьби за своє національне відродження, який підтримував у нас віру й надію на краще майбутнє, Галичина була для України справжнім П’ємонтом, бо до 1906 року тільки там могла розвиватися українська преса, наука і взагалі національне життя, яке в російській Україні було суворо заборонене й придушене царським урядом.Коли стало відомо, що полтавська міська дума дістала від уряду дозвіл на відкриття пам’ятника Котляревському (у 1903 р. - упоряд.), то на чергових загальних зборах Організації поставлено було взяти в цьому святі якнайактивнішу участь і таким чином заманіфестувати силу українського руху.
Такі самі постанови роблено було на загальних зборах і щодо ювілею Лисенка, І. Нечуя-Левицького. Так само організація дбала про щорічне, коли можливо, прилюдне святкування роковин Шевченка тощо. На всіх цих ювілеях, з’їздах, роковинах організація намагалася показати світові, що українська нація живе, а що її тільки придушено. На свято відкриття пам’ятника Котляревському приїхало багато делегатів від галицьких установ і ми з Києва разом виїхали до Полтави в одному поїзді, зайнявши підряд два вагони. Жартуючи, казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації, як чехи казали, що якби завалився будинок, у якому збиралися «будителі» чеського національного руху - Рігер, Полацький, Танка та Гавличек, то може не було б і відродження чеської нації.
Чикаленко Євген. Спогади (1861--1907). - Нью-Йорк, 1955. - С. 336-337.