Соціально-економічне та політичне становище в Україні пі­сля закінчення громадянської війни.

На початку 1920-х років осно­вна частина українських земель увійшла до складу УРСР. Радянська Україна була одною з 13 держав, що виникли на уламках колишньої Російської імперії. Площа республіки становила тоді 452 тис.

Воєнні дії, що точилися на території України майже безперервно на протязі 7 років і воєнно-комуністична політика більшовиків завда­ли величезної шкоди народному господарству республіки. Загальні збитки досягли 10 млрд. золотих карбованців. Розруха вразила велику машинну індустрію, залізорудну та вуглевидобувну промисловість. Обсяг продукції металургії наприкінці громадянської війни становив близько 5% довоєнної. З 57 доменних печей в 1921 р. діяла тільки од­на - на Петровському заводі в Єнакієвому. У 1913 р. в Україні випла­вили 187 млн. пуд. чавуну, а в 1920 р. - 900 тис. пуд. У 1920 р. вироб­ництво сталі становило 1,7%, прокату - 1,8%, видобуток вугілля в Донбасі - 22% довоєнного рівня. Занепав залізничний, річний та мор­ський транспорт.

У стані глибокого занепаду перебували галузі легкої та харчової промисловості України. Наприклад, у 1920 р. з 192 заводів, що до війни виробляли 85 млн. пуд. цукру діяло тільки 76, що виробляли тільки біля 4 млн. пуд. цукру. 13 заводів лежали в руїнах, чимало за­водів було законсервовано через відсутність сировини. У 1920 р. по­сівні площі цукрового буряку у порівнянні з 1914 р. скоротилися у 4 рази, а врожайність - у 2 рази.

Робітничий клас України голодував. В Україні з’явилися епіде­мії висипного тифу та інших хвороб, від яких вмирали десятки тисяч чоловік. Рятуючись від голоду маси робітників залишали міста і йшли на село.

Під час громадянської війни більшовики проводили політику „воєнного комунізму”. Складовими елементами такої політики були:

- націоналізація усіх підприємств, навіть дрібних;

- досягнення найвищої ступені централізації в управлінні вироб­ництвом;

- продрозкладка на селі;

- харчування;

- обов’язкова трудова повинність;

- заборона приватної торгівлі.

Під час війни селяни ще мирилися з продрозкладкою. Але відра­зу ж після припинення воєнних дій невдоволення селян реквізиціями і забороною торгівлі різко зросло. Розкладка виконувалася з величез­ною напругою. Навесні 1921 р. розкладку з врожаю попереднього ро­ку було виконано менш ніж на 40%. Державний хлібний фонд у за­планованих розмірах створити не вдалося.

Важкою була ситуація в промислових центрах України. Денна пайка хліба на одного робітника скоротилася до 100 г. В країні поши­рювався робітничий страйковий рух.

Стягнення продрозкладки за допомогою робітничих та червоно- армійських загонів наражалося на збройний опір селян. Майже на всій території України поширювався повстанський рух. Усі верстви села, за винятком селян-бідняків, боролися з продрозкладкою. Але офіційна пропаганда причину усіх труднощів убачала в куркульсько­му саботажі продовольчої політики радянської влади. Селянські ви­ступи оголошувалися „політичним бандитизмом”.

Наступ радянської влади на селянські виступи очолювали Г.Х.Раковський та М.В.Фрунзе. У розгромі повстанців активну участь брали частини Червоної Армії під керівництвом В.Блюхера, Г.Котовського, О.Пархоменко. Військам надавали допомогу частини особливого призначення (ЧОН). Отже, насувалася нова громадянська війна. Використання регулярної армії в боротьбі проти селянських мас становило смертельну небезпеку для партії більшовиків і ставило під сумнів усі її попередні здобутки.

Господарське становище України ще більше погіршилося у зв’язку з сильною посухою 1921 р. Підірване продрозкладкою сільсь­ке господарство не спромоглося здолати такого лиха. Розпочалися голод, епідемії.

Таким чином, внутрішнє становище України на початку 1920-х років було вкрай тяжким. Воєнно-комуністична політика призвела до дезорганізації господарських зв’язків, а в сільському господарстві до занепаду виробництва. Дедалі очевиднішою ставала потреба зміни економічної політики, що ґрунтувалася на воєнно-комуністичній док­трині.