У сьому періоді нам доводиться мати діло не з одним Україн­ським, а й з Литовським народом.

УСТРІЙ. ПОБУТ I КУЛЬТУРА.

У сьому періоді нам доводиться мати діло не з одним Україн­ським, а й з Литовським народом. В Литовську державу входили тоді ось які давні князівства: на півночі князівство Полоцьке, Мінське і Смоленське, що разом звалося Білою Русью; західні теперішні по­віти Гродненської і Мінської губернії звалися Чорною Русью; князів­ства Київське, Чернигівське і Сіверське звалися Україною, або Малою Русью; князівство Галицьке — Червоною Русью; землі по р.

Такий лад йшов із Заходу, через Польщу, котра свої порядки Князі, заводила зразу в Галичині, пізнійше в землях литовських, аж ціла ніби то Литовсько-руська держава перейшла під польські порядки і під польські права. В прилучених до Литви українських землях Ли­товське правительство застало бояр і княжих войовників, земельну аристократію, міщан, селян власників та всіляких иньших людей, але на самім чолі стояли княжі роди.

Великі князі Литовські, забравши під свою руку більш культурну тоді, ніж Литва, Україну, перейняли од неї і звичаї і мову її. Жили вони у столиці своїй Вільні і потрохи стали заводити круг себе двір з усякими придворними урядами (чинами) на зразок того, як у Захід- ніх державців. Останні удільні князі не мають ніяких особистих прав і мають уряди при Великім князі, а як що й мають свої уділи, то й тоді зостаються підлеглі Великому князеві. Та сі князі, — чи з пору­шених литовських родів (як Олельковичі, Бєльські, Глинські та инші), чи чисто українського роду (як Чарторийські, Острожські, Вишневецькі, Сангушки, Збаражські та инші) — являли з себе найвищу верству людности; у Великому Князівстві Литовському вони мали уділи та землі до смерті своєї, — давалося у дідичне (наслідственне) володіння („вислуги"); з них і з бояр — однаково як українських, так і литов­ських, — складалася рада, що була коло Великого князя і звалася „Панове-рада“.

Після того, як Ягайло став королем Польським, а Литовсько- Бояре і зе- Руське князівство поєдналося з Польщою, польські урядовці розпро- мине, сторюються по Україні. Замість удільних князівств — настали воєвод­ства, котрі поділяються на повіти. Земля, по нових правах, стала на­лежати правительству; порядкував нею Великий князь (що нагадує сильно західньо-европейський февдалізм). Вона була поділена на не-

16

великі дачки (хутори); сі дачки звалися службами або дворищами. Кожний, хто брав таку службу, повинен був, скоро тільки загадає князь або воєвода, виставляти одного збройного воїна. Ті, хто дер­жав такі дачки, звалися „земяне“. За важні послуги князеві, або на війні земяне здобували такі служби у власність, і ті служби звалися тоді „вислугою" або „отчиною". Земяне, або, як їх почали звати, „пани", стають вищою верствою в тодішньому устрої державному.

Бояре, потомки колишніх дружинників, за литовських часів були приписані до замків та городів і мусіли одбувати військову службу не тільки польову, а й замкову. А як що ті землі, котрі вони держали, увіходили у яку-небудь дачку, оддану земянинові, то бояре, що опи­нялись із своєю землею у такій дачці, робилися залежними од того земянина, і він мав над ними усі права: судив, карав і милував, одда­вав до війська і таке инше.

Одколи поєдналася Литва з Польщою, з’явилися й нові уряди, як от: великі Гетьмани коронні, литовські і польні, що були начальни­ками оружної сили; підскарбій, що завідував скарбом (казною), під­коморій — завідував двором короля або князя і був найблизчий до нього чоловік; у війську вищі уряди були: писарь, полковники, сот­ники, хорунжі та инші; земські уряди — підкоморій, земський суддя, підсудок і писарь.

Городи. Багато городів за ті часи достали од князів Литовських так зване „Магдебурське право".

Кріпости. За часів Вітовта на Дніпрі од наскоків татарських зміцнено було в де-котрих городах кріпости, як от у Каневі, і збудовано нові: Чер­каси, Кременчуг, Мишурин-Ріг, а коло моря кріпость Дашів (Очаків) і Хаджибей, або Кочубей (Одеса), котру Вітовт одняв од Татар; на р. Бузі — Вітовтове (Богоявленськ коло Миколаєва); на р. Дністрі, проти Генуезської кріпості Манкастро (Акерман), збудовано замок, а вище по р. Дністру — кріпость Тегінь (Бендери). Кріпости ті були зміцнені проти наскоків Татар, що без-перестання турбовали Литву і Україну. Сюди вони звичайно проходили трьома шляхами: шлях, що йшов до Львова поуз Черкаси, Корсунь, Київ, Луцьк і Сокаль, звався „Чорнилі шляхом"; той, що йшов од Дашева на Бар і на Львів, звався „Кучманським шляхом", а той, що йшов Дністром на Покуття, геж до Львова, звався „Волошським, або Покутським шляхом".

За Казіміра IV скасовано удільні українські князівства, а замість них заведено воєводства і староства.

Уся остання людність тогочасної України, — ті, що жили по се­лах, — звалися тоді „поспільство", посполиті, або просто „люде". Ті, що жили по землях, котрі належали замкам, звалися „служилі люде", а ті, що по тих селах, котрі увійшли у дачки земян, звалися „люде панські", „господарські", або „земянські"; як ті, так і другі сплачували подать натурою і грішми і мали право вільно переходити з місця на місце, почиталися людьми вільними, управлялися своїми громадами і вибірали собі старосту - „отамана", або „тивуна", десятських і сот- ських, і їх часто-густо стверджував на тих посадах пан; мали свій ви­борний („копний") суд, але найвищий суд для них був — пан або земянин, котрий держав ту землю. Землі та служби роздавалися по тих воєводствах, котрі лежали дальш од степу, од границі, де блу­кали Татари. Як розмножилося людей, то й умовини за землю, котру вони займали, ставали важчі; аж в р. 1447 селян увільнено від судів державних, а підчинено судам панським. Право стає правом шляхот- ським, а для хлопа нема ніякого закона. Через те люде почали пере­ходити за р. Рось, де були вільні землі — так зване „Дике поле"; (край, що так звався, лежав над долішнім Дніпром, Буголі і Дністром). Посовуватись туди почали люде ще у половині XV віку, і ті, що осе­лилися там, не знали ніяких податків. Життя по тих степах у ті часи було дуже і дуже небезпечне: треба було завжди бути на-поготові та стерегтися татарського наскоку. Людей тих прозивали „козаки"; хто виходив на житло у „Дике поле", про тих казали — „ідуть у ко­заки". З тих виходців почалася нова верства людей, котра зробилась незабаром у історії нашого краю найголовнішою

У Галичині — з того часу, як прилучено її до Польши — пере­важає католицька церква: митрополія Львівська мусіла уступити своє місце Латинській епископії, а православні - у сусідньому селі збудо- вали храм, де й стала катедра Львівського митрополита.

Села.

Духо­венство.

З кінцем XVI століття вся Україна була вже перестроена на поль­ський лад. Всюди заведено польські права і польські порядки. З по­чатком XVII ст. вони переходять за Дніпро і на найдальших окраїнах ширять свій устрій.

------------------------------------------------ оQQо----------

Устрій Який же був той польський устрій? Польща складалася зі шляхти в Польщі, (дворян), з духовенства, з міщан і хлопів. Шляхта й духовенство мали всі права, міщани стояли собі осібно, ніби держава в державі, а се­ляни не мали ніяких прав. Шляхтич заплатив два гроші податку від лану (ЗО моргів, або 20 десятин) і більше його нічо не обходило. Зі шляхтичів вибираються посли на сейм, зі шляхтичів усі урядники дер­жавні, зі шляхтичів суди — чогож їм боятися? Одинокими урядниками не шляхотськими, а королівськими були старости, ніби намісники в поо­диноких округах, але й ті підходять згодом під перевагу шляхти.

Король. А щож король? Король був ніби головою тої шляхотської ре- публіки, але сили не мав він ніякої. Він робив те, що йому панове- шляхта казала. Хіба, що роздавав деякі державні маєтки і титули, але і в тім мусів слухати тих панів, що захопили силу і значіння в свої руки, Деякі з королів, як Стефан Баторий, або Володислав IV хотіли вибитися з такої прикрої зависимости, щоб не бути мальова­ними пануючими, ані ляльками в руках вельмож та шляхти, але се не була легка справа, бо шляхта збиралася на сейми і на них могла ухвалювати, що сама хотіла, могла відмовити жовніра на війну, а на­віть вязатися в конфедерації проти королеви і безкарно підносити бунти. Отже король хотьби й рад був часом щось доброго та спра­ведливого зробити, то не міг, бо йому пани не давали.

Без дозволу сенату не міг король ані за границю держави ви­їхати, ані оженитися, ані послів приняти, нічо. Кожний його крок був спутаний сеймом, або угодою, яку при виборі на короля з ним пани списали, а якої він не сьмів переступити, щоб не виповіли йому послуху.

Сейм складався з короля, сенаторів та з послів. Сенатори, се ар- хиепископи й єпископи католицькі, воєводи, каштеляни та міністри. Міністрами були: маршалки, канцлері, підканцлєри й підскарбі. Послів вибирала шляхта на сеймиках. Сейм відбувався ’ що два роки, а як треба, то й частійше. На сеймі відчитувано ухвали сенату, переговори з дворами заграничними, король роздавав опорожнені уряди і коро- лівщини, переводжено ревізиї рахунків та ухвалювано закони. Сейм міг кождий посол зірвати, одним словом: veto (не годжуся), і тоді всі його ухвали були неважні. Неважний вважався сейм навіть тоді, коли трівав понад приписаний час, т. є. понад 14 днів, або шість неділь.

Коли сейм не міг якоїсь справи довести до кінця, то завязувалася конфедерация, з королем і за його відомом, або без нього, а навіть проти ньому. Конфедерати потягали деколи короля до відвічально- сти, грозили, що скинуть його і тоді звалися вони „рокошами“.

Духовенство в Польщі мало великі права. Духовники часто були найвисшими урядниками та засідали в сенаті. Мали також великі до­бра, а не платили ніяких податків, хіба добровільний даток. Крім того доставали десятину з дібр королівських! шляхотських. Але тільки духовен­ство польське й католицьке. Православніжсьвященики не мали ніяких прав.

В кожнім окрузі був суд земський, вибираний шляхтичами з по­між шляхти. Збирався тричи в рік і судив справи цивільні шляхти. Суди підкоморські судили спори граничні, а старостиньські розсуджу­вали справи кримінальні. Від всіх тих судів був відклик до трибуналів.

Духовні тільки в процесах о маєток зі шляхтою ставали на су­дах шляхотських, иньшіж їх провини судив суд духовний, до якого держава не мішалася. Міщани на німецькім праві мали свої власні суди, зложені з бурмістра й радних, або з віта й лавників. Жиди процесу- валися в кагалах, а спори Жидів з християнами належали до судів воєводських. Хлопів судив їх дідич, або иньшими словами для них не було суду. Тільки для хлопів в добрах королівських був суд референ- дарський, алей там годі було хлопови зі шляхтою знайти справедливість.

Від 1553 року з четвертої части доходів королівських удержу­вано наємне військо з ріжних народів до бережання границь дер­жави, особливо України. Крім того деякі пани та міста мусіли ста­вити своїм коштом військо. Г так приміром Остроські давали Польщі 300 їздців і тільки піших, а більші міста, як Краків або Львів, мали свої власні армії. В прикрій потребі король скликав шляхту, щоб бо­ронила краю і се називалося „посполите рушення". Але деколи така добровільна армія, незорганізована і до послуху непривикла, повер­талася проти королеви. ^,

Військо удержував зразу скарб королівський, пізнійше державний, а з королівських доходів йшла тільки четверта частина (кварта). Але податки в Польщі були малі, бо шляхта сама їх на себе ухвалювала. Отже й скарб бував звичайно бідний, а що не було з чого платити; то військо звичайно не мало заплаченого жолду, бунтувалося й не хотіло служити. Урядники діставали не платню, тільки маєтки, котрих не віддавали, отже й про уряд не дуже дбали.

Сейм.

Конфеде­рация.

Духовні.

Судівни- цтво.

Військо.

Шляхта. Як зі' сказаного видно, шляхта в королівстві польськім була оди­нокою верствою, котра хіснувалася всіми людськими правами. Вона мала свої суди, уряди, вона творила сейм, тримала короля в своїх руках, словом, робила що хотіла, а що злого вона для себе не могла хотіти, так всю біду, всі тягарі складала на других, а сама тільки всі­лякими привилеями хіснувалася. Шляхетство було дідичне, воно пере­ходило з батька на сина, або діставалося якому хлопови, чи міщани- нови за особливі заслуги. Зразу надавав шляхетство король, а від XVI столітя, тільки сейм. Називалося се нобілітациєю. Вся шляхта була перед правом рівна. Титули князів, графів та баронів не мали осібного значіння. Шляхта одна тільки могла мати землю на власність, до шляхтича належало також те, що в його землі було, т. є. металі та жерела. Шляхта могла бути урядниками, тільки вона могла діста­вати добра королівські, а платила лиш такі податки, які сама на себе наложила. І прав тільки таких слухала, які сама ухвалила. Так само судів. Як хлоп, або міщанин вбив шляхтича то йшов на смерть, а як шляхтич вбив хлопа, то платив невеличку кару, а коли то був його власний хлоп, то нічо, Шляхтича, без попередного присуду судового,_ι не вільно було вязнити, отже були вони, немов які посли, недотор- кальні. Шлахтич вибирав короля і міг бути вибраний королем. Перед ним стояли отвором уряди, суди, школи, сейми, навіть королівський пристіл, а перед хлопом всьо було позачинюване.

Не диво, що в Польщі кожний рад був стати шляхтичем, а укра­їнські та литовські пани, навіть такі, що від князів свій рід виводили, перлися між польських шляхтичів, бо там було вигідно й добре пан- _e ській душі, як нігде на сьвіті.

Шщани. Не так вже добре діялося в Польщі мешканцям міст. По напа­дах татарських спроваджено міщан з заграниці, особливо з Німеччини, щоб вони заселювали та загосподарьовували пустарі, знищені Татар­вою. За се дано їм всілякі права та привелеї. Вони мали свою управу, свої суди, свої маєтки, всьо. Але згодом, як міста чужими руками по- загосподарьовувалися і як шляхта прийшла до великого значіння, то на міщан поухвалювали шляхетські сейми дуже тяжкі права. Вони не могли бути ніякими урядниками, хіба мійськими, їх не робили вищими духовними, не могли купувати землі і бути дідичами, ані служити в війську. їм годилося тільки торгувати та ремісникувати, але й на торговлю накладувано що раз то нові тягарі. Як міщанин спроваджу­вав який товар з заграниці, то платив усякі мита, а як шляхтич, то ні. Міщанам не вільно було від XVIl віка навіть пишних уборів носити, хоть не одного з них стати було на се. Щоб значіння міщан пони­зити, ухвалено, що шляхтич, який хоче вести торговлю, або міщан­ський промисел, тратить шляхецтво. Давні права міст що раз більше підкопували воєводи та старости, мішалися до мінських судів та на­кладали на них всілякі податки. То було в містах вільних, королів­ських, що мали всілякі давні привилеї, а в містах приватних, що їх закладали шляхтичі та духовники у своїх добрах, було так, як їх вла­ститель захотів.

Найгіршеж діялося в Польщі селянам, або як там казали, хло- Селяни, пам. Від 1496 р. позбавлено їх волі особистої. Не тільки хлоп, але також його син — одинак — не сьмів вийти з села без дозволу панського. А як було більше синів, то тільки одного відпускав пан, щоб собі йшов шукати дебудь хліба. Так само хлопській донці не вільно було віддаватися, поки пан не дав свого дозволу. Від 1543 р. шляхтич міг хлопа з ґрунтом, або без, з родиною, або самого, про­дати, заставити, дарувати, що хотів, міг з ним зробити. Хлоп не мав свого поля, бо земля могла бути тільки шляхотська. Хлопиж сиділи на своїх полях, ніби державці - посесори і за те, що ужитковали пан­ське поле, мали панови на його ланах відрабляти, зразу (від р. 1520) один день в тиждни, а потім що-раз більше, так, що хлоп не мав для себе ні дня, ні ночи, ні сьвята, ні неділі. Сіль, селедці і напитки мусів хлоп купувати в коршмі свого дідича, а то що мав до проданя: кури, яйця, сир, масло, мусів продавати в дворі. Тільки в двірськім млині вільно було хлопови молоти своє збіже і тільки в двірській кузні міг він кувати коня. На зарібки не мав права ходити, худоби міг тільки плекати, кілько пан позволив і тільки полотна вільно було йому ро­бити. Свого пана він не міг перед суд позивати, бо судиєю між ним, а паном, був той самий пан. Дідич, або його заступник судив хлопа і карав його тортурами, та буками. Обтинали також хлопам уши, ніс, випалювали на чолі шибеницю, або карали якою завгідно смертию. Трошки лекше дихалося хлопам в землях литовських та хлопам на праві німецькім, але згодом і до них дібралася шляхта та перемінила їх в такеж „бидло“, як всюди.

Не диво, що хлопи кидали землю, на котрій з діда-прадіда пра­цювали, кидали часто-густо родину і тікали в ліси на розбої, або на схід, де все таки панів-шляхти було трохи меньше.

На око, то воно ніби жилося селяньству під Польщею краще, чил\ колись за княжих часів на Україні, бо в Польщі ніби не було невіль- ників-рабів, (вони перейшли між селян безземельних). Але щож — ті невільники переходячи між селян безземельних — ослабили їх права,- і згодом на всіх селян стали иньші люде дивитися, як на невільни­ків. Всі людські та горожанські права захопила шляхта, а хлопам ли­шилося одно: праця і послух.

А що шляхта і пани, чим-раз більше з лицарів, оборонців краю робилися рільниками-спекулянтами, котрі хотіли як найбільше доходу витягнути з землі, отже й праця хлопська ставала для них чим-раз потрібнійшою і вони з кождим роком більше тої праці від хлопа ви­магали. А щоби ТОЙ ХЛОП, борони Боже, не СХОТІВ боронитися ВІД TH' кого визиску, то відібрали йому суд, осьвіту і всякі права, та перемі­нили його не в невільника, а прямо в робучу худобину.

Такий то устрій був в тодішній Польщі і такі порядки заводила вона також в забраних землях, зразу в Галичині, а потім що раз дальше на схід. Люди втікали в степи, в дикі поля, а пани-Поляки йшли за ними з каньчуком і путами. Проти таким порядкам боронився нарід український всякими способами: творив козацтво і підіймав бунти. O тім була вже і еще буде мова. Але воювали наші предки в обо­роні своїх людських прав також иньшими способами: закладали брац­тва, ширили просьвіту, творили письменьство. O тім хочемо тепер ко­ротенько сказати.

— O oQo °----------

У боротьбі за свій народ і віру не меншу силу виявили і не меншу користь зробили свойому краєві і б.рацтва. Перші брацтва засновані були міщанами на взірець своїх цехових брацтв. З того часу як почало міцніти у Польщі католицтво і багато православних Укра­їнців, надто заможних, почали повертатися на латинство, городяне побачили, що церкви їхні бідніють і зовсім нищіють, що духовні не мають потрібної осьвіти, тоді вони почали купитись у громади, з ко­трих згодом повиростали церковні брацтва. Брацтва мали свій скарб (казну); він складався з тих грошей, що давали братчики; братчики збіралися на бесіди, де читали Святе Письмо та розмовляли про віру. Памятаючи слова Христа: „Люби ближнього, як самого себе“, вони із скарбу свого у кожному брацтві содержували „шпиталі", де жили бідні старі, немощні братчики, коштом брацтва. Далі, побачивши, що Єзуїти коло своїх манастирів позаводили школи та виховують в них таки справжніх ворогів православної віри, вони коло своїх брацтв теж позаводили школи, і там вчилися їх діти; з тих шкіл виходили вже готові на розумну боротьбу за свою віру борці. Братчики були усі рівні: не було тут a-ні пана, a-ні холопа, як і той, так і другий мали однакові вигоди; як той так і другий повинні були слухатись і держатись порядків, заведених у брацтві, і належали до суду брат­чиків. Суд той, вибраний із самих братчиків, дивився за тим, як хто поводиться у житі, і як що коли хто з братчиків почне робити щось не гаразд, то його карали штрафом — грішми, медом, воском або чим иншим, і все те йшло в братську казну, а иноді — то й садовили на якийсь час у дзвіницю, і се почиталося за великий сором. Судили братчики не тільки своїх громадян та їх жінок, а й священників, на­віть архиєреїв; право суду над священниками і архиереями у-перше дав Львівському, а за ним і усім братцвам, патріарх Константино­польський Єремїя при кінці XVI в., як він переїздив через Львів. Най­старше братство було у Львові, а далі у Вільні, Мотилеві, Мінську, Більську, Бресті, Луцьку та в инших городах. Львівське, ставропигій-

Петро Мо­гила..

ПЕТРО МОГИЛА, МИТРОПОЛИТ київський.

ське, заложено в половині XV віку, а в ропі 1580 зреформовано за­ходом визначних міщан, Івана Красовського та Юрія Рогатинця. При тому брацтві була й школа з бурсою для незаможних школярів. Між учителями тої школи був духовний Арсеній, що видав 1592 р. славну граматику грецької та церковно-славянської мови. У Вільні, окрім зви­чайного брацтва, як і по инших містах, було засноване ще й друге брацтво коло Свято-Троїцького манастиря, що звалося „Панське Брат­ство", і братчики в ньому були найбільш люде значні та заможні; у списках їх ми стрі­чаємо такі родини, як князів Острож- ських, Ружинських, Вишневецьких, Лу- комльських, Сапіг, Скуміних, то що. За­сноване у Київі за Сагайдачного і ми­трополита Іова Бо­рецького.Богоявлен- ське Брацтво стало одним з найміцніщих

і заможніших брацтв; школу його за митрополита Пе­тра Могили поши­рено, і вона згодом зробилася Акаде­мією.

Петро Могила — потомок Молдавсь­кого господаря Си­меона, котрого про­гнали з Молдавії Турки; брат того Си­меона, Єремія, у по­чатку XVH в. здобув город Могилев і від­дав його посагом за своєю дочкою Марією, що пішла за Стефана Потоцького. Старша дочка його Раїна, жінка князя Михайла Вишневенького, була дуже по­божна, міцно держалася православної віри; за свій короткий вік вона збудувала три манастирі: Густинсько-Прилуцький, Ладинсько-Підгор- ський і Мгарсько-Лубенський. Старший її син Ярема перейшов на ка­толицтво і був лютий ворог України, а внук її Михаїл був королем Польським. Петра Могилу, ще малого привезено у Польщу; вчився він у Франції і, скінчивши там науку, став служити у польському війську.

але скоро покинув службу і, як православний, приїхав у Київ, і тут у 1625 році постригся у Лаврі в ченці. Через три роки його вибрали архимандритом Київо-Печерської Лаври. Він зараз набрав кілька мо­лодих хлопців і послав їх, своїм коштом, вчитись за границю; а як вони повернулись звідтіль, то він зробив їх вчителями у школі, котру він поширив за Гетьмана Петражицького, за згодою його і Київських братчиків. Школа ся заснована і збудована ще за Гетьмана Петра Са­гайдачного у 1615 році і подарована Київському брацтву панею Гальшкою Гулевичевою; з тієї школи Петро Могила зробив вищу школу, де вчителями були ті, кого він посилав за границю; у ній вчилися діти козаків, міщан та священників. У 1632 році Петра Μο­

гилу висвячено у Львові на митрополита Київського. Дуже зраділи Кияне, маючи знов сво­го митрополита; зібралися во­ни і, під проводом Баляска. Веремієнка і слюсаря Биховця. кинулися до Софійського Со­бору, що був тоді у руках уніятів, вигнали їх відтіль і з других церков, котрі були ніятських руках, і з того Собор св. Софії став знов вославною митрополичою

β У- часу пра- цер-

PAlHA МОГИЛЯНКА, КНЯГИНЯ ВИШНЕВЕЦЬКА.

квою. Повернувшись до Київа. митрополитом, Петро Могила зараз найбільшу увагу звернув на священників і, щоб зробити з них міцних борців за право­славну віру проти уніятів і ка­толиків, він не висвячував ні­кого на священника доти, поки той не пробуде у Київі год. або й більше, і не навчиться як слід розуміти свою віру. А за-для того Петро Могила

з братської школи зробив вищу Українську Академію (так вона й зва­лася „Могилянська Академія"), де вже вчилися не тільки діти, а й свя­щенники. Могила написав кілька духовних книжок: катехизис, де по­дано основи віри православної; требник — як правити службу. Коло Академії для бідних дітей він завів, своїм коштом, бурсу, де діти жили й харчувались. Київська Академія за його стала міцною оборо­ною православної віри проти таких католицьких шкіл, що були заве­дені ще й до того Єзуїтами: вона дала великих людей Україні, а піз­ніше — її освітою та її учениками користувалось і Московське цар­ство; була вона на ті часи як університет, і студентів в ній бувало

більше тисячі; з них виходили потім і духовні і світські, навіть воєнні люде. Петро Могила помер !січня (января) 1647 року; йому було тоді тільки 50 років. Перед смертью він одписав на Братську школу у Ки- іві усі свої гроші.

Та все те не зменшило муки народові, котрий стогоном стог­нав під важким гнітом польським, не вважаючи на те, що Король прихильний був до Україн­ців. Але він нічого не міг вдіяти сам без сейму. Легше тільки жилося на Запорожжі, хоч і важким духом дихали на нього Поляки.

Борба з Польщею та з єї порядками перенеслася та­ким способом також на ре­лігійне поле. Поляки хотіли Україну перевести на римську віру, щоб і з того боку не бу­ло поміж ними а Українцями ніякої ріжниці і щоб їх опі­сля можна було лекше зро­бити Поляками.

Від самих перших часів христіянства була в старо­руськім письменстві жива по­леміка против латинським новостям, особливо против уживання опрісноків замість квасного хліба при причастії і против віри в походженє Духа св. від Отця і Сина, тзв. filioque. Ся полеміка з часом заострялася. Та коли Україна перейшла під пано- вання католицької Литви, сама собою виринула думка поєднати бодай на укра­їнськім грунті обі розєднані церкви. Особливо горячим прихильником сеї думки був

КИЇВСЬКА АКАДЕМІЯ І Ії СТУДЕНТИ (на початку XVIII віку).

Унія і борба за віру.

Великий князь Литовський Витовт. Витовт вислав Київського митропо­лита Ізидора з численною дружиною на вселенський Собор у Фльо- ренції, що розпочався в році 1435, а скінчився чотири роки пізніше у Феррарі заключенєм формальної унії між латинською єрархією і ча­стиною грецької, але також живим протестом значної меншости грець­кого духовенства. Ізидор був один із найгорячійших оборонців думки про унію, і здобув за се в Римі титул кардинала, але вернувши на Русь і доїхавши аж до Москви, не міг удержатися в ній, мусів уті­кати з Московської держави, тай у Литовській не вдержався довго, іменований по нім митрополитом Болгарин Цамблак взяв участь у со­борі в Базилєї, але швидко по повороті зрікся митрополичого прес­тола і вернув до чернечого стану в Нямецькім манастирі в Молдавії. Цамблак має також невеличке місце в історії нашого письменства.

Початок XVi віку приніс твір секретаря київського латинського єпископа Сакрана п. з.: De erroribus Ruthenorum (Про блуди Русинів), у якому перший раз систематично з католицького боку переглянено не тільки відміни православного обряду від католицького, але також чи-, сленні наслоєня апокрифічних традицій і людових вірувань та цере­моній, що протягом століть знайшли собі місце спеціяльно в південно- руській православній церкві і надали їй фізіономію багато в де чому

РУЇНИ АКАДЕМІЇ’ МОГИЛЯНСЬКОЇ В КИЇВ!.

відмінну від грецького і загалом орієнтального православія. !з тої книжки, звичайно не цитуючи її, черпали пізнійші католицькі поле­місти, як ось римський кардинал Антоній Поссевіно.

Під впливом того самого Поссевіна виступив віленський пропо­відник, Єзуіт Петро Скарга в р. 1577 з нижкою: O jednosci KoscioIa Bozego, що дала почин до політичного руху в справі поєднаня пра­вославної руської церкви з латинською. Князь Константин Острож- ський у листі до папи Климента VlII висловив бажання довести до поєднаня обох церков, та зазначив при тім, що се поєднання немо­жливе без згоди східніх патріархів і Московського царя. Тим часом серед південно-руської єрархії утворилася змова кількох єпископів, із ініціятиви згаданого вже Скарги і за згодою короля Жигимонта ПІ. Епископи зїхавшися потаємно в Луцьку, уложили точки унії, в яких згодилися на додаток filioque у Вірую і на признання зверхньої власти папи, а натомість застерегли собі заховання решти православного об­ряду в богослужению. Епископи думапи зразу взяти на сю згоду князя

кинено анатеми. Православні зі свого боку під

ВОЛОДИМИРСЬКИЙ ЕПИСКОП ІПАТІЙ ПОТІЙ.

Константина Острожського, але сей відказався, а за його проводом відказався від згоди також львівський єпископ Гедеон Балабан. Тоді єпископи Іпатій Потїй і Кирило Терлецький, позаставлявши свої до­бра Єзуїтам, власним коштом поїхали до Риму з невеликим товарис­твом своїх приближених, і там перед папою Климентом Vill 1595 р. підписали акт унії. До унії приступив також Київський митрополит Михайло Рагоза. На обох червоно-руських єпископів, що не хотіли приступити до унії, проводом князя Ос­трожського і під пре­зидією делегата цар- городського патріар­хату зложили в тім же Бересті свій влас­ний собор, на якім прокляли єпископів відступників враз із митрополитом. Отак доконався той акт, що мав бути другим тріюмфом польської державної ідеї на пів­денно-руській землі, і зробився другою болючою раною, що від кінця XVl віку почала підточувати сили обох народів. Не можна дивувати­ся, як хто рад до свойої віри другого навернути, бо звісно, всякий думає, що йо­го віра найлучша, але зле і дуже зле, коли до того вживає сили та коли се робить не для самої віри а з иньших причин, як ось

робила Польща.

Поляки хотіли, щоб унія творила тільки такий місток, по якому перейшлиб Українці до римської віри і ополячилибся. Вони зробили таку постанову, що тільки католики можуть належати до сейму, що тільки католицькі єпископи можуть засідати в сенаті, та що тільки католицькі пани можуть бути деякими високими достойниками. А як додати до того, що й школи були латинські в строго католицькім дусі, в котрих впоювалося погорду до всього, що не польське та не католицьке, то зрозуміємо, чому багато наших панських родів перей­шло на католицьке та ополячилося, забуваючи і про свою церкву і про нарід.

Острожсьні. До родів, що держалися свого, належать Острожські, особливо Василь Константин Острожський, син славного гетьмана Литовського і знаменитого войовника Константина Івановича Острожського. Князь Василь Константин пан на Острозі по смерти свого брата Ілії, став

БІБЛІЯ ОСТРОЖСЬКА 1580 РОКУ (верх).

БІБЛІЯ ОСТРОЖСЬКА 1580 РОКУ (низ).

дідичем величезних маєтків, до тогож оженений він був з донькою каштеляна краківського, Софією Тарновською, також великою бога- тиркою, так що маєтки їх були „незчисленні". Він то підчас акту унії 1569 р. провадив опозицию, він боронив православного календаря, виступав проти злуки грецької церкви з римською і грозив, що в обо­роні віри і народу виведе 20.000 війська. Він не привязував великої ваги до догматичної сторони віри, ходило йому о віру, як добро на­роду і як один з проявів народньої культури. Можна Острожського, як діяча політично всіляко оцінювати, але сказати треба, що для куль­тури зробив він багато. Його столиця Острог виступає з кінцем XVI в.

ложив він велику друкарню, в якій трудився один з перших у нас

ІННОКЕНТІЙ ГІЗЕЛЬ.

як перше огнище нової осьвіти, шкільництва і духового життя. Ту за­друкарів, Федорів. В тій друкарні видано знамениту біблію Острожську (1580) перший пов­ний збір сьвятих книг старого і нового за- віта, в церковно-сла- вянськім перекладі. Крім біблії вийшов звідтам 1587 року Ге­расима Смотрицько- го : „Ключ ц а р- ств і я небес н ого“ і сьвященика Васи­лия: „О единой истинной право­славной вірі“ та багато других цінних книг. Коло р. 1570 за­снував князь Василь Константин Острож- ський, острожське колєгіюм, або так звану Академію, в ко­трій вчили мови сла- вянсько-руської, ла­тинської, грецької та иньших наук і то по новим, поступовим взірцям. В тій школі вчили знамениті Гре­ки, Лукаріс та про- тосінкел Нікифор, а зі своїх, Герасим Cmo- трицький і його син Мелетий, дальше Ва­силий, автор підруч­ника „О єдиній істин­ній, православній вірі“, Христофор Бронський (Філялєт), автор книжки в обороні православія п. з. „Апокрізіс“, полеміст Клирик Острожський і другі.

З Острожською Академією лучиться таким способом багато перво- рядних людий, котрі стояли в ті роки на чолі українського духового життя.

Друкарні.

Письмен­ство.

Друкарнї, як бачимо, мають в тих часах велике значіння. Вони не тільки поширюють осьвіту, але також причиняються до оживлення рухів суспільно-політичних, як ось полеміки ізза унії. Перші книжки друковані нашим письмом появилися в Кракові,-*в друкарні Фіоля, 1491 року. Були се богослужебні книги, видані накладом Константина

МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ, APXIM. ПОЛОЦЬКИЙ.

Острожського. Так отже родина Острожських має для українського дру­карства особливі заслуги. Пізнійше трохи, бо 1517—19 року видав Францішок Скорина у Бильні 22 книги Біблії старого завіта в пере­воді на живу мову. Крім того видав Скорина Псалтир та єще кілька книжок. Третим друкарем на нашій землі буй Іван Федорів. Він утік з Москви, де народ, посуджуючи його ’ о чари, розніс був йому друкарню. Федорів осів зразу на Литві у Ходкевича, в 1573 року перенісся до Львова, а звідси пі­шов до Острога. З Острога він знов по­вернув до Львова, де заложив друкар­ню, яка по всіляких переходах стала вла- сностю Ставропигій- ського брацтва. Крім тих друкарень бачи­мо й иньші, в Київі, Вильні, Рогатині, а на­віть по селах. Ceодин з доказів, як наш на­рід радо горнувся до сьвітла та переймав хосенні винаходи чу- жосторонні а не за­микався китайським муром від Европи.

А всеж таки Київ знова вертає до свого колишнього значіння, він стає з відновленнєм митрополії головним огнищем українського життя. Тут в Богоявленськім церковнім брацтві і в Печерській Лаврі гуртуються наші учені Згадаємо тільки Иова Борецького, автора „Аполлеї“, книжки в обороні православія,' теольогічного письменника Єлесея Плетен ецького і Захарію Копистенського, що 1621 року видав монументальний полемічний твір „Палінодію“, в якім зібрано всі спірні точки між східною а західною церквою. З поміж львівських письменників визначається особливо Юрий Рогатинець, богатий міщанин, властитель фабрики, чоловік бувалий, образований і великий патриот. Остало по нім кілька цінних листів] та „Пересто­рога Bcf>M'b православнымъ зЪло потребная", котра подає історию за­ведення унії та воює з римською церквою. Він виступав навіть з публичними диспутами, як ось у Бильні 1591 р, де спорив з Єзу­їтами. Про острожських учених вже була висше мова. Між ними най­більше вславився Мелетий Смотрицький, автор „Плачу церкви православної", дуже поетичнього твору в обороні віри православної, а також граматики славянського язика, котрої навіть чужинці уживали до науки в школах. — Мелетий Смотрицький на ста­рости літ написав „Апольогію", в якій завзято виступив проти православія, а в обороні католиць­ких догм. Був се чо­ловік великої науки.

ДИМИТРИЙ ТУПТАЛО.

На чолі ворогів унії стояв монах атон- ської гори Іван Ви­шен с ь к и й, з Га­личини, котрий в по- сланіях виступав ду­же остро не тільки проти церкві като­лицькій, але й проти польським порядкам, а властиво проти польському безлад­дю, проти зіпсуття духовних, надужить шляхти й урядників, а в обороні працю- ' ючого люду.

Його товариш, Йов Книгиницький, оснував був славний в Галичині Скит Манявський.

Дуже цікавим явищем був Василь Тяпинський з вандрівною друкарнею, в котрій 1580 року розпочав був друк четвероевангелия народньою українською мовою.

В XVII віці наші вчені поширюють своє знання, але не поглу- блюють його. Такий Иоанникий Галятовський збирає всілякі відомости та ширить їх; вишукує легенди, полемізує з жидівським фалшивим месиєю, видає спис єретиків, і пише підручник для про­повідників.

Визначними проповідниками були тоді Антін Радивилов- с ь к и й, чернець київської Лаври, що лишив по собі збірники пропо- відий під заголовками: „Огородок Богородиці Мариї" і „Рожаний ві­нець Христов". Симеон Полоцький видав 1680 року віршований Псалтир, а Димитрий Туптало, єпископ Ростовський, видрукував „Четї Минеї", т. є. житєписи сьвятих, які були в нас дуже поширені. Ті останні письменники (а також і Те оф ан і й Прокопович, дорад­ник царя Петра і автор української драми: „Милость Божія Україну сво.бодившая"), перейшли в Москву і дали початок тим всім Українцям, що покинули власний народ, а пішли чужим панам служити.

___________________________________________ Унія, а пізнійше війни козацькі,

1ОАННИКИЙ ГАЛЯТОВСЬКИЙ, APXIM. ЄЛЕЦЬКИЙ.

З початком XVlI століття театр релігійними драмами, як вих“, або „Про збурення пекла". викликали також охоту у ріжних людий записувати цікаві події з того, що вони виділи, або чули. Так по­встали спомини Євлашевського (друга половина XVI віку), Літо­писи львівська, Добромил ь- ськ а, Мгарська та иньших місць. В Запорозькій Січи роблено також записки, котрі увійшли пізнійше в просторі компіляциї Грабянки та В е л и ч к а.

Та найважнійша з них літо- п ись Самовидця про часи Хмель­ницького. Підручником істориї, з я­кого вчили в школах, був C і н о- псіс Гізеля, котра оповідала всі­лякі фантастичні відомости з істо­риї України, а кінчилася похвалою царя Михайла Федоровича.

починається також український на прим.: „Містерия страстий Христо- B другій половині XVII віку в київ­

ській Академії повстає багато таких театральних творів з алегоричними фігурами, деклямациями та кантами. Але цікавійші від них є вставки, інтермедиями звані, веселі сцени з життя. Особливо гарні інтер- медиї Довгалевського (жив дещо пізнійше, бо в ЗО роках XVIII віку). У Вертепі замісць живих людий виступали ляльки, котрими порушували сховані люди і говорили за них.

З народної устної літератури в XVI і XVII віці цікаві пісні про турецькі напади та думи,про козака Байду,про Олексія Поповича, про втечу трьох братів з Азова, Самійла Кишку і багато иньших. Мають вони свій осібний розмір та над­звичайну повагу, з якою оповідають про лицарські вчинки козаків.

Школи, брацтва, друкарні та розбуджений рух визвольний і релі­гійний зробили те, що Українці в XV, XVI і XVlI віки були осьвічені далеко більш од своїх сусідів — Москалів, Татар та Волохів, і були далеко культурніші від них. Архитектура (будівництво), малярство, різь­барство, орнаментика (вишивання й усякі прикраси), патретне й иньше малювання, музика, а надто церковні співи, піднялися тоді на таку височінь, що слава про них далеко сягала за межі України. Осередком освіти був, звичайно, Київ; але були школи умілости усякої і у Чер­нигов!, Новгород-Сіверську, Почаєві, Батурині, Переяславі й у иньших,містах. Ось що читаємо у тогочасного чужого чоловіка Павла Алеп- ського, котрий у 1652 р. їхав через Україну в Москву. Він пише, що козацькі малярі навчились від Франків і Ляхів малювати прегарні ікони, на котрих обличчя і одежа намальовані зовсім натурально, і що

РУЇНИ СКИТУ МАНЯВСЬКОГО.

вони вміють малювати зовсім схожі образи з живих людий. Про осьвіту він пише: „Мало не всі Українці і більша частина їх жінок і дочок уміють читати і добре знають порядок церковної служби і цер­ковні співи; пан-отці вчать сиріт і не дають їм вештатись без діла по вулицях. Черниці Вознесенського манастиря, найбільш з заможних і значних родин, усі були не тільки письменні, а навіть високовчені і самі писали багато наукових та иньших творів". Про ігуменів у київ­ських манастирях він каже, що по-між ними є „люде вчені, знавці права, або юристи, философи і красномовці. Коло Великої церкви (у Лаврі) є прехороший славетний печатний дім, що обслуговує увесь край той. З його виходять церковні книжки, прегарно надруковані; на великих паперах малюнки значних місцевостів і країн, ікони свя­тих, наукові розсліди та иньше". Церковні співи найдужче сподобались 17*

ЗАСТАВКА (на 996 сторінці Нового Завіту).

Павлові. „Співи козацькі потішають душу, вилічують од туги, бо го­лоси у їх гарні, і спів той іде з самого серця. Вони дуже люблять співати по нотах ніжні, любі. співи“. Другий чужинець, посол Датський за Петра Великого, Юсто Юлій, котрий вертався через Україну до­дому, у своїх записках пише: „Жителі козацької України живуть ща­сливо, займаються — чим кому охота; той купує — продає, той ре- мествує, той чим иньшим промишляє. До церкви усі вони йдуть з мо­литовниками в руках, тоді як у Москови- тів навіть і бояре не­письменні. Усі люди українські дуже зви­чайні, ввічливі і O- хайні; усі одягають­ся чепурно і чепурно удержують СВОЇ O- селі“. От як свідчать сі дуже цікаві і вони

чужі люде про наших людий у той час. Звістки

ПОЧАТОК ЄВАНГЕЛІЯ ВІД ЛУКИ.

показують, який великий вплив має народня школа на увесь устрій життя людського, ко­ли та школа в ру­ках самого народ)⁷ і наука в ній така, якої саме треба лю­дям. А разом з тим з сього добре знати, яку велику шкоду ро­блять ті школи, де малим дітям у вічі сміються над рідною мовою, немов показуючи тим, що матірня і бать­ківська мова — нікчемна. Бо од того виходить неповага до всього рідного та знущання над ним; од того великий розрух у семьї буває, а разолА з тим немає доброго ладу і в громадському житті.

■оо O оо

За Хмельницького Україна переживала переходові часи. Бурився старий устрій, а який мав бути новий, того ніхто й не знав.

Хмельницький, вирятувавши Україну з-під польської кормиги, від­дав її під московську. Але він тільки на який час піддавався Москві і зовсім не думав про те, щоб підданство се було на віки. Його зно­сини з Шведами, Волохами та Семигородським королем показують, що поєднання з Москвою не тішило його, і він рад був добути їй самостійність.

До тої самої ціли йшов його наступник, Виговський. Він певен був в тому, шо самостійність — не химера, що вона одна тільки вря­тує народ Український. Та сього боялися і в Москві і у Варшаві і, по­користувавшись гидким честолюбством української старшини, не дали йому довести сього діла до доброго кінця. Хмельниченко ж був — людина слаба; не було в нього за душою нічого твердого, певного — то й хилив його усяк у той бік, куди було кому корисніше. Отеє й до-

вело Україну до руїни. А після неї — шкода було й мріяти про якусь кращу долю для України.

Чудним нам здається, що після смерті Богдана, гетьманського уряду домагаються усе його кревняки, і тим гублять рідну справу свого краю: Юрій — рідний син Богдана, Comko— його шуряк, брат його першої жінки Ганни, Золотаренко — теж шуряк, брат третьої жінки Богдана, Тетеря — його зять, жонатий на його доньці Степа-

ниді, Іван Нечай — другий зять, жонатий на його доньці Олені, що зосталася удовицею після Данила Виговського, а через нього й Іван Виговський стає ріднею; наостанці, будучий Гетьман Іван Бруховець- кий був джурою у Богдана і найблизчим слугою.

Старшина. Через війни Богдана, що без-перестанку тяглися цілих 10 год, багато козаків розжилося польським добром, багато з них забага­тіли, — забагатіли й ті з козаків, котрих настановлено було за пол­ковників і старшину козацьку. З сих „можнійших“ (заможніх) козаків і старшини почала складатися помалу вища верства української люд­ності, верства більш освічена, котра краще розуміла те, що навкруги діється, а найголовніше — вона бажала утвердити і вдержати за со­бою те становище, в котрому вона опинилася. Ся частина людності української тягнула до Польщі, бо шляхетський устрій був найлюбійший їй, найкорисніший. Простий народ противився старшині, робив їй на перекір і не добачав, що часом вона йому. добра хотіла — хотіла свободу й самостійність Україні забезпечити. Не зрозумів він сього, не допоміг їй, а без народу старшина не могла за право українське сто­яти і піддалася нарешті Москві: зреклася прав і свободи української, а за те від Московського правительства всякі права панські на прос­тих людей дістала, грамоти царські та надання. Так упала українська свобода через те ворогування, бо старшина панувати хотіла; з чужого ярма народ визволяючи, своє закладала, а люде не попускали, та в тій боротьбі з старшиною й свою власну свободу прогавили. 1 не стало a-ні свободи на Україні, a-ні людям не покращало: попали таки вони в підданство та в кріпацтво старшині, і та ж Москва помагала тим новим панам в кріпацтві держати своїх людей.

Нозани. Більша частина козацтва, „козацької черні“, як тоді його взивали, і трохи не розуміла того, що було потрібно за-для добра його рід­ного краю, метушилась і не знала, до кого пристати. Польщу козац­тво ненавиділо, як свого кревного і давнього ворога, од Москви теж не було чого сподіватись їй чогось кращого, — через те козацтво й кидалося і сюди, і туди. Але правобічне козацтво більш горнулося до Польщі, бо колись таки бачило од неї хоч якісь полегкості і на будуче сподівалося добути їх, та таки й почувало, по старій звичці, що Польща їй близча, ніж Москва; лівобічне ж козацтво, котре було близче до Запорожжя і більше слухалося його, ненавиділо Польщу з її хляхетськими порядками і, не знаючи ще московських, мріяло про те, що Москва оборонятиме те, що йому наймиліще — свободу та рівні права. Тим то ся частина козацтва рада була горнутися до Мос­кви, аби ніщо не нагадувало їй того огидного для неї шляхетського ладу. „Хоч гірше, аби инше!“ — мовляли вони.

Запорожці. Запорожське військо у сей час найбільш було з посполитих, себ­то селян, котрі тікали на Запорожжя од панського та шляхетського гніту. Тут вони почували себе ні від кого не залежними і на думці не мали, щоб бути кому-небудь підлеглими; вони певні були, що Укра­їну порятує московське самодержавіє, котре оборонятиме простих лю­дей од гніту заможних і панства. Запорожське військо, суто-демокра­тичне і справді рівноправне товариство, ненавиділо усією душею всяке панство, — хоч польське, хоч своє рідне українське. От через те й Запорожці ворожі були до значних козаків, котрих вже чимало тоді розмножилося по Україні. А Запорожці мали великий вплив на Україну, і до голосу їх прислухалося поспільство; для нього й вони самі, і їх порядки та життя були найкраще, що є тілько в світі.

Життя міщан у ті бурхливі та кріваві роки було геть-то не ве- Міщане і селе. Безперестанні колотнечі й війни у-нівець нищили їх і доми і ха- ремеснини. зяйство; вони й ремесники часто мусіли кидати свої торговельні діла, своє ремество, свої оселі і ставати до війська. Вони, так само як і ре­єстрові козаки, не знали теж, чого їм держатись і на чий бік хилитися.

Зате селяне, чи поспільство, рішучо йшло слідом за Запорож- Селяне, цями, котрі помагали їм, і радо кинулося у московські обійми,’бо спо­дівалося, що Москва оборонить їх од шляхетства і людей заможніх; воно тільки в сьому й бачило собі рятунок. Чудна і незрозуміла була велика помилка Богдана й усіх наступників його, що вони у своїх умовах із Польщою і Москвою ніколи не згадували про поспільство, немовби його й на сьвіті не було; вони оставляли його жити так, як і раніще, так само в панських руках, як і до того, наче умисне забу­ваючи про його. А між тим самі селяне на своїх плечах винесли, своєю кровію здобули волю рідному краєві, скинувши з себе поль­ське ярмо.

Духовенство українське, як уже згадувалося, довго не хотіло при- Духовен- сягати на вірність Москві і досі зоставалося незалежним од патріарха ство. Московського. Воно, після Петра Могили, було вже далеко не те, що до того; освіта ширилась по-між ним, а боротьба з унією не давала йому забувати, що воно мусить обороняти свою віру, а з нею й те становище, яке воно мало в очах православного люду. Освічені ми­трополити й єпископи твердо держалися своїх прав і боялися опини­тися під Московським патріархом, бо добре розуміли, що коли ко­мандуватиме ними московське неосвічене духовенство, то й українське незабаром стане таке, як Московське. Патріарх Константинопольський не втручався у внутрішні церковні розпорядки на Вкраїні, а Москов­ський, — вони се добре знали — неодмінно почне у все встрявати. Ce й була найголовніща причина того, через що українське духовен­ство так уперто повставало проти того єднання.

Міщане, козаки, а надто старшина козацька, звичайно, посилали Освіта, дітей до шкіл, але багато міст і осель під час колотнечі було поруй­новано і спалено, народ покидав їх і повтікав у спокійніщі міста; ба­гато народу вигублено у бойовищах, багато забрали Татари у ясир. Зникли міста, то зникли й брацтва, а з ними й школи, бібліотеки, архиви й твори науки. Сумні часи, сумну добу переживали ваші діди- прадіди, і журливо відгукнулася та пора у народній освіті і науці.

У ті часи освіта пішла з України в Московщину. З Київа викли­кали учених в Москву, а в Київ посилали молодих людей учитися.

Київські учені принесли в Москву початки європейської „латинської" науки, якої раніш у Москві боялися. Сі-ж учені почали заводити у Мо­скві школи, театр, писали для театру твори та усякі вірші. Те все пи­салося мовою церковно-словянською, з приміткою слів українських та польських. Київські учені помагали· у Москві виправляти книги цер­ковні, бо вони вміли мови грецької та латинської. Так сталося, що Україна, або Київська Русь, знов постачала освіту для Руси північної, як се вже було раз у давніші часи, за Київських князів Володимира та Ярослава.