У складі великого князівства Литовського. Україна під Польщею. Козацтво

На початку XIV ст. влада монголо-татар через ханські міжусобиці ослабла. Це привело до піднесення Галицько-Во­линських земель. У 1303 р. тут була створена Галицька митро­полія, що мало велике значення для консолідації українського населення цього краю.

Литовська влада, яка підпорядкувала значні території Подніпровської Русі, визнавала за українським суспільством його національні особливості, надавала українській знаті чільні місця в управлінні, політичні привілеї, що зближувало її з ли­товськими феодалами й віддаляло від залежності від Золотої Орди. У 1362 р. українсько-литовські війська і їхній союзник кримський хан Мамай визволили від монголо-татарської оку­пації Чернігово-Сіверщину (аж до Сіверського Дінця) та Пере­яславщину.

Восени 1362 року у битві при Синіх Водах (притока Півден­ного Бугу р. Синюха) українсько-литовські війська вщент роз­громили монголо-татарські загони та звільнили від них По­ділля.

Україна була визволена спільними українсько-литовськими військами й об’єдналася з Литвою в одній державі на рівноправ­них засадах. Так виникла нова держава — Литовське, Руське (Українське) і Жемайтійське князівство, де українська, біло­руська і литовська частина суспільства співіснували на рівних правах.

Українські землі перебували в складі цієї держави майже двісті років. Цей історичний відрізок приніс українському на­родові певне національне і державне відродження. Такої думки дотримується батько новітньої української історичної науки Михайло Грушевський. Це слушно. Адже Литва, поглинувши величезні території, заселені українцями — від Карпат до Чор­ного моря — сама ледве становила десяту частку підпорядкова­них земель.

Через те дуже швидко еліта литовського суспільства, яка була в основному язичницькою, стала переймати релігію, зви­чаї, мову українців-русинів. Оскільки на величезних новопри­дбаних просторах Литовського князівства потрібно було ство­рювати органи державного управління, від того зросла потреба у великій кількості урядовців-чиновників, литовський уряд був змушений залучати на адміністративні посади людей із освіче­ної української та білоруської верхівки. Панівна частина україн­ської суспільності охоче приєднувалась до литовської адмініст­рації.

Це сприяло тому, що в Литовській державі швидко відбу­вається процес консолідації вищих феодальних верств. Причо­му литовці переймають часто не тільки русько-українську мову й давні закони “Руської Правди”, а й усі надбані державницькі традиції в попередній історії України-Русі. Політична структу­ра країни, духовне, культурне життя, матеріальне виробниц­тво українців стають визначальними в суспільстві. Державною мовою в Литовській державі стає давня русько-українська мова з її розвиненою літературою — літописами, церковними житі­ями тощо. Головним зібранням законів Литовського князівства стає Литовський статут, написаний русько-українською мовою.

Але згодом українське панство, особливо за князювання литовського князя Вітовта, починає втрачати свої привілеї.

заторська політика литовських державців призвела до знищен­ня великих феодальних утворень, таких, якими були Київське чи Волинське князівства. Але цей процес сприяв більшій кон­солідації українських земель навколо центральної влади. У скла­ді Литовського державного утворення Україна відновила свої традиційні форми управління й суспільного життя, фактично свою національну державність.

У цей період назва “Україна” набула загальнонаціонального значення щодо всієї території Прикарпатсько-Придніпровсько­го регіону. Давньоукраїнська мова, мова епохи Київської Русі, що називалась простіше “руська мова” стала офіційною мовою в Литовському князівстві. І навіть зобов’язувалося, що чинов- ники-писці мусять володіти й писати цією мовою — “по-русь­ки маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писа­ти”.

Значна частина української молоді із заможних верств на­вчалася в європейських країнах. Так, 1353 р. у Сорбоннському університеті навчався магістр Петро Кордован і його товариші “з Рутенії” — тобто з України-Русі, у XV—XVI ст. в Краків­ському університеті навчалося 800 українців. Українці були в Італії і в Німеччині. Серед них європейської слави зажили відомі вчені Юрій Дрогобич (1450-1494), Павло Русин (1517), Станіслав Оріховський (1513-1566) та ін.

Та скоро над Литвою нависла загроза поглинення сусідньою польською державою. Це проявилося у 80-х роках XIV ст., ко­ли польські магнати організували мирну експансію щодо ли­товських володінь через Кревську унію 1385 року і династич­ний шлюб королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла.

Ягайло, одружившись із Ядвігою, став католиком і поль­ським королем, а взамін обіцяв перетворити русько-українські землі на польські. Він пообіцяв також — і робив це досить по­слідовно — передати в Литовській державі всі привілеї католи­кам, як того й вимагали польська церква і польські магнати. Від того часу українська, білоруська і литовська національні еліти починають витіснятись польською в суспільному житті Литви.

Кревська унія призвела до того, що згодом, уже через сто­ліття, Литва стала предметом відвертих зазіхань з боку польських феодалів. До 1569 р., до підписання Люблінської унії, польські землевласники уже володіли значними територіальними над­баннями й привілеями в межах Литовського князівства, в т. ч. й в Україні.

Те саме творилось і по містах. Польське католицьке населен­ня діставало переваги і привілеї в ремісництві й торгівлі. Після Люблінської унії, коли утворилася Річ Посполита, в якій пер­шість належала польським панам і владі, розпочався енергій­ний наступ польського панства і католицької церкви на землі України.

Якщо раніше підпорядкування українських територій Лит­вою відбувалось в основному мирним шляхом, часто через уго­ди та просто запрошення українських князів, аби швидше поз­бутися залежності від монголо-татарських ханів, то включення України до складу Польщі здійснювалося жорстокими метода­ми. Кілька років точилася збройна боротьба за підпорядку­вання Галичини в XIV ст., аж доки вона була приєднана до Польщі як провінція. Так само відкритими воєнними діями була захоплена частина Волині,Поділля та інші українські землі.

Це був драматичний період і для Литви, яка під тиском Польщі втрачала свою державність, і для українського народу, який опинився під загрозою знищення своєї етнічної цілісності. Польські володарі офіційно проголосили себе “щитом хрис­тиянства” і заявляли про “хрестові походи” проти язичників- литовців і схизматиків-українців.

Польська експансія була жорстока і брутальна. До того ж із півдня нову загрозу українському народові становило агресив­не Кримське ханство, що виникло в XIV ст. та невдовзі стає провідником загарбницької політики Османської імперії. Вод­ночас українському народові, як і литовцям, знову стали загро­жувати з півночі тевтонці, зі сходу — золотоординські хани, а пізніше — московські царі. За таких умов повністю не могла відродитися українська державність.

Що ж приніс українському народові період литовсько-поль­ського панування? Українці після початку польської експансії починають швидко втрачати свою національну еліту, носія ідей державності і вищої духовної культури.

Це мусило рано чи пізно проявитись у стосунках і конфлік­тах між українцями та поляками взагалі.

З іншого боку — період литовсько-польської доби приніс в Україну нові структурні переміни в суспільстві. Передусім ук­раїнська феодальна верхівка, яка швидко католичилась, особ­ливо після Берестейської церковної унії 1596 року, оформляєть­ся в нову станову верству. З’являються нові, не знані до цього форми суспільного життя — це передусім стани: селянства, міщанства, шляхти, права і привілеї яких були визначені пев­ними законами. Міста дістають законодавство і систему само­врядування — так зване магдебурзьке право, що гарантувало міщанам повну незалежність від королівської влади. На чолі міста стояв війт, призначений урядом, або бургомістр. Вони очолювали магістрат або ратушу. Право на самоврядування мали, як правило, великі міста — Львів (з 1356 р.), Кам’янець (з 1374 р.), Луцьк (з 1432 р.), Житомир (з 1444 р.) та ін., між ними — і певне число невеликих міст і містечок. Систе­ма самоврядування, часткова заміна натурального податку для міщан грошовим сприяла розвиткові ремесел, торгівлі та на­копиченню торгового капіталу, що приваблювало численних іноземних торгівців і заможних бюргерів. Українці призвича­ювалися до нових умов життя і законів, до тієї системи управ­ління, яка існувала в Західній Європі. Усвідомлення своїх прав, відповідальності й обов’язку перед законом було визна­чальним у громадянській свідомості суспільства й підвищувало його політичну культуру взагалі.

Таке суспільне буття пов’язувало українське населення із західноєвропейською політичною та правовою культурою. Ціка­во, що сусідня східна держава — Московське царство — розви­валось у протилежному суспільному напрямку. Внаслідок три­валішого панування монголо-татарського владарювання на його терені населення того краю ще довго не могло ознайомитись із принципами поваги законів і виконання певних громадянських обов’язків. Це затримувало формування й розвиток правильно­го громадянського суспільства, цивілізованої політичної куль­тури суспільства.

Водночас треба сказати, що зі зникненням політично свідо­мої української еліти, яка зливалась із панівним класом Речі Посполитої, зникає й ідея відродження незалежної української держави. Пізніше ця думка починає знову пульсувати, коли народжується нова суспільна верства в Україні — козацтво. Воно з’являється саме в цей період історичного буття українсь­кого народу — в XV—XVI ст. — на південному порубіжжі ук­раїнських земель, що входили до складу Литовської, а згодом Польської держави. Місце його первісної локалізації було Се­реднє Подніпров’я, котре на той час було прикордонною тери­торією Речі Посполитої.

Козацтво з’являється передусім внаслідок внутрішніх со­ціально-економічних обставин. Польське панство та польська держава намагаються закріпачити українських селян, посилю­ють кріпосне право, збільшуючи дні відробітків на панському лану, підвищуючи податки та різні побори. Селяни боролися проти наступу кріпосництва. І першою формою цієї стихійної боротьби були втечі на вільні землі, на свободу — на слободи. Оскільки південна частина української землі була слабо заселе­на, бо часто руйнувалася кочовими ордами, кримськотатарсь­кими, зокрема ногайською та буджацькою, — селяни-втікачі й заселяли ці простори.

Безумовно, переселенці-втікачі не були однорідними за со­ціальним походженням. Поряд із масою селян тут було чимало міщан, дрібної української шляхти, священиків, які зазнавали утисків від католицької церкви. Так у Середньому Подніпров’ї з’являються численні поселення, міста й містечка, заселені віль­ними людьми, козаками.

Слово “козак” — тюркського походження, в татарській мові воно означало “вільна людина”. Звідси й назва втікачів. Перша згадка про діяння українських козаків датується кінцем XV ст., коли було зафіксовано, що в 1490 р. козацький загін здійснив похід на Пониззя Дніпра, в межі володінь Кримського ханства. Ця дата стала відправною для відзначення 500-ліття виникнен­ня запорозького козацтва.

Для оборони своїх поселень від мандрівних монголо-татарсь- ких орд козаки будували укріплення — засіки. Звідси й з’яв­ляється назва Січ. Пізніше Річ Посполита використовує козаць­ке воїнство для оборони південного прикордоння своєї держави від нападів кримських татар і турків.

У середині XV ст. видатну роль в організації козацтва і його консолідації, утворенні певної структури оборони південних те­риторій України, а відтак і Речі Посполитої, відіграють старос­ти, тобто представники польської адміністрації, які існують у воєводствах. Україна в адміністративному відношенні була по­ділена на шість воєводств (Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське — тобто, Київське), які ділились на староства.

Велику роль в організації оборонної сили козацтва належа­ла відомому українському пану Дмитрові Вишневецькому, на прізвисько Байда, який походив із чернігівської гілки литовсь­кого великокнязівського роду Гедиміновичів. У середині XVI ст. на дніпровському острові Мала Хортиця цей гетьман побудував укріплену фортецю, яку нині розкопали археологи. Відтоді ця фортеця стає плацдармом для відвоювання українських земель від кримських ординських агресорів. Він уклав угоду з російсь­ким царем Іваном IV про спільні походи проти цих південних агресорів і завдав значних руйнувань татарським і турецьким фортецям у Причорномор’ї та на пониззі Дніпра, намагався оволодіти Кримом. Але польський король та його наближені побоювались посилення авторитету цього видатного полководця і схилялись до вимог турецького султана видати його на роз­праву. Вишневецький згодом відмовився від союзу з російським царем, який почав загравати з кримським ханом. Гетьман Бай­да Вишневецький (1651-1563) посилив свою боротьбу за півден­ну Україну, втрутився навіть у боротьбу за молдавський пре­стол. Запорозька Січ ставала лідером у боротьбі з південними агресорами. І це викликало стурбованість сусідніх державців. А молдавські бояри зрадили його, полонили й видали турецько­му султанові, який піддав його жорстоким тортурам і стратив. Вічним пам’ятником цьому видатному гетьманові лишилася знаменита історична народна пісня “В Цареграді на риночку...”

Історія відвела запорозькому козацтву велику роль в обороні південного порубіжжя України й усього східного слов’янства від агресії Кримського ханства та султанської Туреччини. З того часу як турки завоювали Візантію та Константинополь, утворили свою імперію й почали підпорядковувати собі одну країну за іншою, Україна стала одним із об’єктів їхньої войов­ничої експансії. Туреччина з допомогою підкореного нею Крим­ського ханства намагалась підпорядкувати собі величезні про­стори багатого Причорномор’я. Завойовники дивилися на Україну як на “білу Африку”, звідки щоразу виводили під час нападу десятки тисяч бранців для продажу їх на невільничих ринках. З України забирали щороку сотні тисяч голів худоби, грабували майно, руйнували поселення. Річ Посполита з її си­стемою децентралізації та панування в політичному житті маг- натів-королев’ят, які нікому не жадали коритися, не могла протистояти цим агресорам. Запорозьке козацтво було єди­ною реальною силою, здатною самовіддано захищати українсь­кий народ і його землю, а відтак і володіння Речі Посполитої. Україна і далі продовжувала бути східним мечем європейської цивілізації.

Саме через те польські владці вирішують офіційно взяти на військову службу запорозьких козаків. У 1572 р. король Сигіз- мунд Август розпорядився вписати перші три сотні козаків у реєстри —в списки, за якими виплачували утримання. Але ці козаки були мізерною часткою того вільного населення, яке зібралося тут і вважало себе козаками. Десятки тисяч збіглих селян-козаків не хотіли повертатись у маєтки польських панів і залишалися на території Середнього Подніпров’я, беручи участь у військових походах проти кримських татар і турків, обороняючи кілька століть українську землю і всю територію східноєвропейських просторів.

Історія визначила українському козацтву ще одну важливу роль — внутрішньополітичну. Козацтво стає об’єднавчим цен­тром антифеодальної боротьби українського народу проти соціа­льного та національного поневолення з боку польсько-шляхет­ської держави. Наступ полонізації й католицизму щодалі посилювався, особливо після прийняття Берестейської церков­ної унії 1596 року, після якої українська православна церква втратила свою державницьку національну роль, її почали витіс­няти уніати, які визнавали над собою владу ватиканських, а не константинопольських церковних ієрархів. Українські міста переставали бути українськими. Польські, німецькі, єврейські, вірменські ремісники та купці діставали значні привілеї, витіс­няли українство з соціально-виробничої та культурної сфери діяльності. Такі міста не могли відігравати провідної ролі в політичному житті української нації, як це було на ті часи в усіх країнах Європи. Щоправда, в містах, особливо у великих і ремісничо-торгово розвинених, українське населення чинило спротив цьому наступу, організовувало свої торгово-ремісничі та церковні організації, цехи, братства, відкривало свої школи та друкарні. Так було у Львові, Києві, Луцьку, Вінниці та інших містах. Але цей процес викликав шалену протидію польської окупаційної влади, яка намагалась розчавити будь- які ознаки зростання самосвідомості українців.

Ось чому козацтво стало провідною силою в боротьбі проти на­ступу чужої влади, чужої нації, чужої культури на український народ. Через те Запорозька Січ перетворювалась у центр антифео­дальної боротьби українського селянства і міщанства і проти кріпосництва і проти духовного гніту. Українське козацтво — цей вільний стан населення — таким чином перетворювалось у про­відну верству в національно-визвольному житті України.

Особливість української історії цього періоду полягала в тому, що саме козацтво, а не бюргерські міста, як це було в деяких європейських країнах, виходило на чільне місце в бо­ротьбі за відродження української нації та держави.

Першорядну роль у цьому процесі відігравала Запорозька Січ. Що вона собою являла?

На терені України це була немовби окрема держава, де не було кріпацтва, де жило вільне населення. Звичайно, і тут була соціальна нерівність, бо, зрештою, ідея соціальної рівності є неприродною. Втілення її в реальному житті ніде й ніколи не було, та й не могло бути. Запорозька Січ мала свою систему державницького управління. Можна з певністю сказати, що вона відродила і продовжила давні демократичні традиції, ви­роблені східним слов’янством у додержавний період свого існу­вання у вигляді народоправства — народного віча чи зборів. Ця традиція тією чи іншою мірою проявлялася в добу Київської та Галицько-Волинської держави. Тепер же вона воскресла з но­вою політичною та національно-усвідомленою силою.

Ці козацькі віча тепер називались козацькими радами. Тут обирались провідники Запорозької Січі: гетьман, його соратни- ки-старшини (генеральний обозний, осавул, суддя, писар тощо). Обирався й орган самоврядування самої Січі — Кіш. Його очо­лював кошовий отаман і старшини кошові: писар, обозний, оса­вул, суддя і т. п. Все військове населення Січі ділилось на так звані курені, що формувалися за принципом земляцтва. Були, наприклад, курені Корсунський, Лубенський, Полтавський тощо.

Водночас запорозькі козаки виробили досить чітку військо­ву організацію: вони ділилися на полки, які очолювали пол­ковники та полкова старшина, їх також обирали на козацьких радах. Пізніше полки ділилися на сотні, на чолі яких стояла також обрана сотенна старшина — сотник, сотенний осавул, писар і т. п.

Оця виборна демократична система й була важливою істо­ричною ниткою зв’язку нашої давньої історії та історії Украї­ни козацької доби. До того ж Запорозька Січ з більшою інтен­сивністю виробляла державно-національну традицію. Було зрозуміло, що жодна чужа держава не буде захищати українсь­кий народ, а лише грабувати й нищити його. Природно, що виникла потреба створити свою державу, яка могла би бути гуманнішою до українців та захищати їхні життя, духовну культуру.

Через те Запорозька Січ відіграла таку велику роль у форму­ванні політично-державницької свідомості українців. Народ ви­робляв світоглядне переконання, що українська держава мусить мати саме таке — демократичне управління, її керівники мають бути обраними народом. У цьому полягає іще одна історична, сказати б, ідеологічна місія Запорозької Січі. Від неї залежала вся подальша ідейна державотворча наснаженість українсь­кого населення, вироблення ним політично-державницьких прагнень і готовність до їх здійснення.