Коронування Данила Галицького. Спроба повалити ординське панування

Подальша історія Галицько-Волинської держави входить у фазу нової боротьби за своє існування.

Із середини XIII ст. вона мусить відбиватися не лише від монголо-татарської навали, але й від Литовського князівства, яке піднімається на її північно-західних кордонах у союзі з прибалтійськими хрестоносцами.

У 1253-1254 рр. сусідні литовські племена-ятвяги, які не хотіли підкорятися литовському князеві Міндовгу, звернулися до Данила з проханням прийняти їх під своє управління. Дани­ло Романович розпочинає приєднання їхньої території до своєї держави. Це викликало війну з Литвою. Князь Міндовг вирі­шив заручитися підтримкою ордену хрестоносців, що на цей час пустив коріння в прибалтійських землях пруссів, латів, чуді та інших народів. Для цього він вирішив прийняти корону від Ватикану. У такий спосіб Міндовг став єдиновірцем із хресто­носцями й дістав від них військову допомогу в боротьбі з га­лицьким князем.

Західні кордони Галицько-Волинського князівства були спокійними. Угорський король Бела IV після Ярославської битви поспішив налагодити союз із Данилом. Такі ж мирні добросусідські стосунки встановилися у Данила Романовича з польськими князівствами, які також скуштували монголо-та- тарського володарювання. Східне ж пограниччя Галицько- Волинського князівства постійно руйнувалося ординськими походами. А тепер небезпека нависла від Литви й хрестоносців. Русь-Україна знову опинилась між двох мечів.

Це й змушує Данила Галицького налагоджувати стосунки з Ватиканом — потрібно було вибити з рук ворожих сусідів отой хрестоносний меч, який разом підняли над головами русів-ук- раїнців Литва і орден хрестоносців. Під час війни з ятвягами в 1253 р., у тому ж самому місті Дорогочині, яке увійшло в істо­рію як місто, де вперше в Східній Європі була зупинена агре­сія хрестоносців, Данило Романович коронується.

Прийняття корони від папського легата було вдалою дипло­матичною та політичною акцією Данила Галицького. Це виби­ло з рук литовців і хрестоносців головну зброю, якою вони вою­вали з русами-українцями,— поширення християнства в землях язичників-ятвягів. Крім того, акція коронування Дани­ла стала політичним визнанням за ним і його державою давніх прав на київську спадщину. Адже ще київські князі в давніх європейських документах не раз визнавались царями, короля­ми або ж іменувались найвищим титулом, який прийшов від східних народів,— “каганами”, тобто імператорами. “Прегор- дим каганом скіфів” візантійський імператор у свій час називав Аскольда. Іларіон називав каганом князя-хрестителя Володи­мира. Західні хроністи іменували княгиню Ольгу “королевою ругів”. “Царем Русі” називав себе співправитель Ярослава Муд­рого чернігівський князь Мстислав, “королем русів” титулував папа Григорій VII онука Ярослава Мудрого — Ярополка, який жив у вигнанні. У той же час короля польського Болеслава він називав просто — “князь”. У листах до магістра Тевтонського ордену хрестоносців папа тепер називав Данила королем, а пра­вителя Суздальської землі — князем.

Отже, коронування Данила Галицького принесло юридичне міжнародне визнання за ним права на Київську землю разом із найвищим титулуванням.

І справді, давній титул київських керманичів — цар, каган чи король — в очах європейських політиків закономірно нале­жав володареві Галицької Русі, яка була прямою спадкоємни­цею київського столу і природним продовженням Київської держави, що віддавна була шанованою в світі.

У цей період існування Галицько-Волинської держави її міжнародне становище і внутрішнє, зміцнюється. Данило Ро­манович приборкав боярську опозицію, що часто намагалася використовувати монголо-татарських ханів і мурз у боротьбі проти сильної руки самовладного князя. Були замирені західні і північно-західні кордони. Данило налагодив стосунки із золо- тоординським двором і ханом Бату. Тепер Галицька Русь вхо­дить як рівноправна держава в коаліцію європейських країн, які визнавались Ватиканом. Це дало можливість Данилові не­безуспішно втручатися в європейські справи. Він спробував навіть стати твердою ногою в центрі Європи — в Австрії.

У 1252 р. син Данила — Роман одружується зі спадкоєми­цею австрійського герцогства Гертрудою Баденберг і веде бороть­бу із суперниками за австрійський престол. Але така ситуація, коли Данило був мирником могутнього золотоординського хана Бату, коли він був королем, визнаним Ватиканом, а тепер прагнув ще й посадити свого сина у Відні, така ситуація вик­ликала дружний спротив європейських правителів. Передусім це насторожило Белу IV та його польських друзів-князів. Будь- яке посилення Галицько-Волинського королівства збільшувало його роль на європейському континенті. Це не входило й у плани честолюбного папи Інокентія IV. І Схід, і Захід не хоті­ли посилення українсько-руської Галицько-Волинської держа­ви. Ось чому війська Данилові, які він послав на допомогу си­нові Роману до Відня, були навмисно заведені провідниками, яких надали польські князі, в глухі ліси, “в дебрі”. Вони вчас­но не підійшли до Віденського замку, де чекав підмоги обло­жений військами своїх суперників Роман Данилович. Він зму­шений був тікати з Відня.

Уся історія Галицько-Волинської держави сповнена битва­ми, війнами, перемогами і поразками. Цей новий урок Заходу, змушує Данила звернути погляди на Схід. Він встановлює союз із північно-східними князівствами, зокрема із новим великим князем Володимиро-Суздальської землі — Андрієм Ярослави- чем, який став його зятем; із князем Тверським — Ярославом Ярославичем, рідним братом Андрія, це були сини загиблого в Каракорумі князя Ярослава Всеволодовича, з їхнім дядьком Святославом.

Вони потім збирають війська, готуються до боротьби проти нестерпно-гнітючого монголо-татарського ярма. Але рідний брат Андрія та Ярослава — Олександр, відомий під прізвиськом Нев- ський, мав, певно, інші наміри. Відомо, що князівські чвари, братовбивчі війни були характерною особливістю у політично­му житті руських земель уже в XII ст. Подібна ситуація скла­лася й тепер.

Ханові Бату раптом стало відомо, що князі на чолі з Дани­лом готують сили для повалення золотоординського панування. Тож Бату блискавично зреагував на це — надіслав величезну орду на Суздальського князя, розгромив, спалив і сплюндрував його землю. Андрій із сім’єю врятувався втечею до Швеції. Зне­нацька був розгромлений Ярослав Тверський. Його родина по­трапила в полон, була відправлена в рабство до Монголії. Не­вдовзі розгромлено і їхнього дядька — Святослава. Князь же Олександр Ярославич відразу дістає ярлик на Володимиро-Суз- дальське князівство і титул великого руського князя — і вод­ночас право на Київську землю. Хоча Київ був знищений тата­рами, цей древній град Києвичів мав престижне значення для всіх східнослов’янських князів. Він навіть у руїнах продовжу­вав бути духовною столицею східноєвропейського слов’янства. Не будучи жодного разу в Києві, Олександр, проте, зажадав від монголів почесного звання великого князя київського.

Такі дослідники, як В. Пашуто, а також англієць Джон Феннел, кажуть, що Олександр, який багато років жив у орді як заложник свого батька, тепер видав своїх братів золотоор- динському деспотові. Д. Феннел пише, що так зване татарське ярмо почалося не стільки від часу монголо-татарської навали на Русь, скільки з того моменту, як “Олександр зрадив своїх братів”.

Хан Бату насилає орду, звичайно ж, і на Галицько-Волинсь­ку Русь. Данило, покинутий Заходом і зраджений на Сході, сам на сам б’ється з ордою.

Ця боротьба була тривалою та жорстокою. Треба додати, що завжди в спину русам-українцям у цей час била Литва.

Ординці намагалися зробити все, щоб Данило не зміг знову зав’язати союз із європейськими володарями. Для цього хани примушували його, а потім і його сина Лева, разом з ординця­ми ходити в походи на Литву, Польщу та ін. І тим намагались нацькувати європейські держави на Галицько-Волинське коро­лівство.

Проте й у цій складній ситуації Данило Романович зумів поступово відновити стабільність внутрішнього життя своєї країни. Знову приборкав боярську опозицію, що підняла, було, голову й намагалась вирвати владу з його рук, зумів відновити власні збройні сили, згодом почав відбудовувати й міста.

Король Данило Галицький помер у 1264 р., залишивши ве­лику країну, що об’єднала майже всі землі південно-західних володінь Київської Русі.

При наступниках Данила Галицького, князях Василькові і Левові, ця держава продовжувала відігравати важливу роль у припиненні просування ординців на західноєвропейські регіо­ни. Вона стала живим бар’єром на шляху цієї нищівної нава­ли. Через те Європа зберегла свої надбання як у політичному, так і в культурному, і в матеріальному житті, примножила їх за той час, доки русини шукали способів вистояти й вижити, постійно своїми грудьми зупиняли цю орду та своєю невтомною боротьбою зменшували її руйнівну силу. А Європа у найвід­повідальніший час свідомо віддавала в жертву Ваалу цивіліза­цію східного слов’янства. Це має бути уроком сучасним дер­жавцям і політикам, які занадто великі надії покладають на Європу.

Галицько-Волинська держава після смерті Данила Романо­вича успішно продовжує своє історичне буття.

По смерті Данила Галицького його держава проіснувала ще майже сто літ — до середини XIV ст. Золотоординські хани боялись відродження сильної українсько-руської держави і на терені колишньої великої держави — Київської Русі розпалю­вали ворожнечу між князями та боярами, нацьковували одних князів на інших. Але Галицько-Волинське королівство й при наступниках Данила зберігало свою силу і впливи, вміло ма­невруючи між європейськими державами і монгольськими ханами. Воно посунуло свої території до гирла Дністра і Півден­ного Бугу та з кінця XIII ст. увійшло в період свого держав­ницького піднесення. Лише в 1340 р. галицькі бояри, що зно­ву підняли голову, отруїли останнього галицько-волинського володаря Юрія-Болеслава. У 1349 р. Галичину — “королівство руське” — захопила Польща. Князь Данило другим шлюбом був пов’язаний з литовською княгинею, сестрою великого кня­зя Міндовга. Син Шварно успадкував як династичну спадщину Волинь. Разом із спадкоємцями від цього шлюбу вона першою перейшла в такий мирний спосіб до Литви. Але частину Волині завоювали польські феодали під приводом захисту в цьому краї католиків, це були переважно німецькі городяни.

Із середини ж XIV ст. майже всі землі Подніпров’я потрап­ляють під владу Литовського князівства. Та історикам невідо­мо жодного випадку, коли б таке підпорядкування відбувалося насильницьким шляхом. Українські землі переходили в під­порядкування цієї держави, аби звільнитися від ординського поневолення. Уже в 60-х роках XIV ст. до Литви відійшли всі землі Київщини, Переяславщини, Чернігово-Сіверщини — усі основні землі Подніпров’я, ядро Київської Русі.

Таким чином, величезна українська територія вивільнилась від ординського ярма на століття раніше, аніж інші землі, за­войовані монголо-татарами.

З падінням же Галицько-Волинського королівства припи­няється перший період державності українського народу, який почався з середини VII ст. і продовжувався до середини XIV ст. Як бачимо, він мав два етапи — це епоха Київської держави й епоха Галицько-Волинського королівства, що була прямим продовженням, без історичної перерви, державницьких тра­дицій попереднього часу.

Найвидатніші, найяскравіші сторінки першого періоду дер­жавницького існування — це останні роки династії Києвичів, зокрема князювання Аскольда, цього “прегордого кагана скі­фів”, коли подніпровська Київська Русь вийшла на міжнарод­ну арену та стала постійним фактором європейської політики.

Встановлення династії Рюриковичів після династичного перевороту 882 року розпочало нову епоху зміцнення Київської держави. Розквіт її припадає на часи правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

Після нищівної навали монголо-татарської орди державність давньоукраїнського народу не зникла. Вона продовжилась на терені Галицько-Волинського та частини Подніпровського краю, витворивши сильну європейського типу монархічну політичну систему у вигляді королівської влади в добу Данила Галицького та його нащадків.

Які ж причини призвели до падіння державності українсь­кого народу першого періоду?

Передусім — геополітичне розташування держави. Вона іс­нувала на межі кочового степу й осілого землеробського насе­лення східних слов’ян. Починаючи від перших століть нової ери, кочовики постійно нападали на цей регіон і найперше під­минали під себе державу русів-полян, русів-українців. Отже, ця територія постійно зазнавала руйнування.

У часи розквіту цього першого державницького існування велику роль відігравали надбання нових земель і розширення володінь за рахунок менш розвинених у соціальному та куль­турному плані народів. Це почалося з часів Святослава, а далі Володимира і Ярослава Мудрого, які безмежно розширювали свої володіння на схід. Ця політика експансії, яка була згодом перейнята всіма Рюриковичами, особливо Рюриковичами мос­ковської династії, стала традиційною для державців. Але вона чаїла в собі небезпеку ослаблення Київської Русі. Постійний відплив матеріальних, людських, військових, культурних ре­сурсів і цінностей призводив до ослаблення ядра Київської дер­жави.

Ще однією причиною падіння першої державності українців була та, що в найтяжчі часи боротьби русів-українців із кочо­вими навалами розпочинались численні завойовницькі походи західних держав, вони ніколи не надавали реальної допомоги україно-руській державі, а навпаки, хотіли поживитись за ра­хунок її територій. Особливо прикрим це було в XIII ст., в добу найтяжчих випробувань історичного буття подніпровсько-при­карпатського населення. Державність тут опинилась у лещатах. Багатовікова і безперервна боротьба на два фронти виснажува­ла український народ.

Проте найбільший здобуток першого періоду державності українців полягав у тому, що наш народ мав сім століть свого державницького життя. Це досить тривалий час, щоб народові не забути, що він мав свою державу, свою політичну культуру. І ця історична пам’ять стала основою відродження державності українського народу вже в пізньому середньовіччі — у часи литовсько-руської державності та польської експансії, а най­більше — у добу козаччини.