Сільське господарство й промисли

Сільське господарство було провідним у давнь­оруській економіці і досягло високого для свого -• часу рівня розвитку. Воно спиралося на пра­давні традиції східних слов’ян, що з незапам’ятних часів були землеробами.

У лісовій зоні віддавали перевагу підсічній системі, застосовуючи для обробки землі легку соху. Ліс ви­рубувався і спалювався, таким чином звільнялися посівні площі й одночасно удобрювався грунт. У лісостепових і степових районах найпоширенішою системою землеробства була перелогова, за якої ро­дючість землі відновлювалася природним шляхом. Не пізніше кінця І тис. н. е. тут головне знаряддя обробітку землі — соху змінив плуг із залізним на­ральником, що давало особливо добрі результати при розорюванні важких, цілинних грунтів.

У Київській Русі був великий набір ручних зем­леробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. Ix досить часто знаходять під час археологічних роз­копок. Для обмолоту зерна використовувався ціп. Землеробство на Русі було на такому агротехнічно­му рівні, який давав можливість забезпечити високі для свого часу врожайність і продуктивність праці.

Іншим важливим видом сільськогосподарської діяльності руських людей було скотарство. У літопи­сах та інших пам’ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини і продукція тварин­

ництва. Великими стадами корів і кіз, табунами ко­ней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. Худобу випасали з весни до осені на луках, заплавах, у лісах, на перелогових землях і в степах. На зиму для годівлі тварин запасали сіно, зерно тощо.

Серед сільських промислів особливо розвинути­ми були мисливство й рибальство. Полювання на лісових і степових тварин і птахів забезпечувало м’ясом, а продаж шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давав добрі доходи.

Ремесло

> - начного поширення й високого рівня розвит­

ку досягло на Русі ремісниче виробництво. Чи "ⁱ- не основною його галуззю була металургія, що поряд із землеробством заклала фундамент гос­подарського прогресу Давньоруської держави. Обробка заліза, що добувалося з болотяної руди, велася як у сільських, так і в міських кузнях. Ковалі користувалися великим набором інструментів і во­лоділи значною кількістю технічних прийомів обробки металу, продукуючи речі високої якості й досконалі функціонально, а в кращих зразках — і художньо до­вершені. Останнє особливо стосується предметів озброєння: мечів, шоломів, наконечників для списів і рогатин тощо.

Надзвичайно високого рівня майстерності досяг­ай руські ювеліри. Неперевершеними досі шедеврами ювелірної справи на Русі є дорогоцінні вироби з пе- регородчастими емалями: іконки, хрестики, князівські барми, ковтки тощо. До золотої пластини припаюва­лися тонкі золоті дротинки, утворюючи складні й вишукані візерунки. А простір між дротинками-пе- регородками заповнювали різнокольоровою розтопленою на вогні скловидною масою — емаллю, після чого річ шліфували. Виробництво високоху­дожніх і коштовних прикрас з емаллю зосереджувалось у Києві, звідки вони розходились C

по Русі і за її межі. Слава про руських ювелірів роз­неслася середньовічною Європою.

Наймасовішими видами ремесла були виготовлен­ня керамічного (глиняного) посуду, обробка шкіри, дерева й кістки.

Розвинена обробка дерева й каменю, виготов­лення цегли давали можливість руським людям будувати різноманітні житла, зводити церкви й пала­ци. Найпростішим житлом були напівземлянки, в яких тулилась біднота. У наземних зрубних будин­ках мешкали представники середніх прошарків населення. Для князів і великих бояр споруджували хороми в два, три й більше поверхів, зображення яких можна побачити на мініатюрах Радзивіллівсь- кого, Никонівського (ілюмінованого) та інших ілюс­трованих літописів.

Окрасою й водночас архітектурними домінанта­ми міст і сіл Русі були численні церкви, переважно дерев’яні (зрубні). У великих містах височіли кам’яні храми. В давньоруську добу в Києві було зведено по­над ЗО кам’яних церков. Багато їх збудовано в Чернігові, Переяславі, Галичі, а також у містах Північної Русі.

Міста

відомо, у VI—VIII ст. у східнослов’янсько­му суспільстві виникали протоміста — -, укріплені поселення, що в зародку мали озна­ки майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок влади, культовий центр тощо. Феодальні міста істо­рики образно називають квітами середньовіччя. Протомісто було тим пуп’янком, з якого виростало, розвивалося справжнє місто. Так було всюди в серед­ньовічному світі, так сталося й на Русі.

Однак не кожне протомісто могло перерости в місто: для того мали скластися особливо сприятливі соціальні, політичні й економічні умови. Найдавнішим протомістом Південної Русі був „град Кия”, що ви­ник наприкінці V — в першій половині VI ст. Протягом наступних століть цей град переріс у вели­ке місто, в якому в XI— першій третині XIII ст.

Міста Південної Русі були зосереджені в Серед­ньому Подніпров’ї, поблизу стольного града Києва. Чимало міст виросло в західному регіоні, в Галицькій і Волинській землях. Найголовніші з них займали велику площу. Укріплена частина Києва (дитинець) сягала 90 га, а разом з ремісничо-торговельними по­садами — 380 га; дитинець Галича займав понад 50 га, а площа давнього Чернігова (дитинець, окольний град, перегороддя) перевищувала 200 га.

Соціально-економічне, політичне й культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Пе­реважна більшість їх мешканців були ремісниками різних спеціальностей, які об’єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало горо­дян займалися торгівлею. Міські ринки являли собою водночас головні площі, на яких вирувало життя. Там збиралися віча городян, що, починаючи з сере­дини XII ст., відігравали значну роль у соціальному й політичному житті свого міста, а то й землі в ціло­му, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді Великому, Владимирі-на-Клязьмі тощо.

Давньоруські міста були культурними осередка­ми. У них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складали­ся літописи, створювалися пам’ятки агіографії (житія святих) та художньої літератури. Без перебільшен­ня можна сказати, що міста визначали культурне обличчя Давньої Русі, вони були носіями суспільно­го прогресу.

Торгівля

Яскравим свідченням високого рівня еко­номічного розвитку Давньоруської держави була внутрішня й зовнішня торгівля. На жаль, про внутрішню торгівлю Київської Русі відомо мало. Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами хар­чування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися.

Незрівнянно більше вчені знають про зовнішньо­економічні зв’язки Русі X — першої половини XIII ст. Літописи й інші давньоруські письмо­ві джерела, а також візантійські, східні та західно­європейські пам ятки розповідають про жваві торговельні взаємини східнослов’янської держави з багатьма країнами середньовічного світу.

Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу й Арабського Схо­ду. Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Бол­гарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Голов­ним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ.

Руська правляча верхівка й багаті купці були особливо зацікавлені в підтриманні сталих економічних взаємовідносин із Візантійською імперією. Звідти на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини (шовк, парчу, оксамит), олію, вино, фрук­ти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві (зброя) вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів.

На Русі купці об’єднувалися в корпорації, що зосереджувалися на торгівлі певними товарами з ти­ми чи іншими країнами. В Києві, Новгороді, Галичі, Володимирі-Волинському та інших великих містах бу­ли колонії іноземних купців, для них будували торговельні двори.

Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі IX—XI ст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхе­ми, численні скарби яких, знайдені в Східній Європі, налічують десятки тисяч прим. Використовувались, хоча й у меншій кількості, візантійські міліарісії, а у Північно-Західній і Північно-Східній Русі з XI ст.— і західноєвропейські денарії.

Кілька разів робилися спроби запровадити в Дав­ньоруській державі власну монету. Близько 990 р. Володимир Святославич викарбував на честь хрещен­ня Русі перші руські монети: златники й срібляники. На початку XI ст. його син Ярослав, що був тоді нов­городським намісником, випустив срібляники з своїм ім’ям, а 1018 р. Святополк Ярополчич під час свого недовгого князювання в Києві запровадив до обігу срібляники, на яких було вміщено його хри­стиянське ім’я Петро. Але карбування давньоруських монет мало дуже скромний обсяг, вони призначали­ся не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів. Златники й срібляники не справили помітного впли­ву на грошовий обіг Київської Русі та сусідніх країн.