Самійло Зборов­ський.

А тим часом козаки як і раніш роблять шкоду Татарам та Туркам. Року 1583 вони вибіралися в Молдавію. Знайшовся якийсь новий охочий на молдавський стіл, звав себе Мануілом, сином Івоні.

Так він і не повів їх у Персію. Так само нещасливий був і похід його в Молдавію. По дорозі туди перейняв його з козаками староста браславський Струсь і погромив їх. Тоді козаки кинулися на турецькі городи: зруйновали Ягорлик (на Дністрі), здобули й пограбили Тягиню і околицю, забрали гармати й велику здобич і продали її на ярмарку за 12 тисяч золотих. Ce розлютило Баторія, бо Турки грозили похо­дом. Королівське військо погналося за козаками й загнало їх за Дні­про. Там в степу люде з голоду л^усіли їсти коні, гризти кістки, що валялися в полі. А як вернувся Зборовський на Україну, то Поляки його схопили. За ним було багатенько всяких гріхів, так що його на­віть позбавлено було горожанських прав. І коли він тепер попався, то його покарали на смерть.

Козаки ж собі і далі шарпали татарські та турецькі землі; через те Татари й Турки все дужче гнівалися на Польщу, особливо коли при кінці 1584 року козаки спалили Очаків і заграбили силу худобу. Ко­роль вислав на Поділля й на Волинь свого післанця Ґлембоцького — шукати винуватих, але зачепився з козаками, і ті не довго з ним роз­мовляли та — „пустили у Дніпр води пити...“

Тим часом помер Стефан Баторій, і на польський престол за ко­роля обрали Жигимонта III, сина шведського короля.

Смерть Баторія ще додала духу козакам: вони знов здобули і спалили Очаків, а разом з тим підняли похід на море, під Козлов (тепер Євпаторія), здобули місто, позабирали товари. Спалили й Біл-

КОЗАКИ НА ЧОРНОМУ МОРІ.

город (Аккерман). Султан розгнівався — велів і турецьким і кримським військам іти на Україну. Польща перелякалася і призначила сейм. Ба­гато на тому сеймі (1590 року) говорилося про козаків: одні ладні були винищити козаків до щенту, другі знов говорили, що без коза­ків буде ще більша біда: хто ж боронив би Україну від Турків та Татар.· „Треба, щоб були, але щоб держати їх в порядку" — так при­судили панове-шляхта. „Як би Україна була в німецьких руках, або

венецьких, не були б вони такі недбалі як ми“ — признавалися поль­ські верховоди. Ото ж треба набудовати замків, розставити козаків на пограниччі з Татарами, але треба їм платити. Але попереду треба, мовляв, зробити „порядок“: гетьман коронний має піти на Запорожжя, організувати там козацтво; людей своєвільних вигнати, усіх козаків списати в реєстр; без дозволу гетьмана коронного козаки не мають права одїздити нікуди з того місця, де вони житимуть; не вільно поспільству (простим людем) переходити у козаки; карати на смерть того, хто ходитиме в Поле або на Низ на заробітки, за здобиччю, — хиба покаже пашпорт від начальства.

Але нічого з того всього не вийшло. Кременчуку вибудовано не було, провіянту козакам посилати ніхто не спішився, скарб козакам не платив—то й знову пішло все по давньому.

Козаччина все множилася, чула в собі силу, і коли не було їй роботи десь на сто­роні — в степах з Татарами, в Волощині, в Московщині, то робила клопіт польським па­нам. Уже на сеймі 1587 року нарікала шляхта на козаків, що вони приходять в поділь­ські села та грабують, а на сеймі 1590 року вже говори­ли, що і нам (шляхті) дають себе знати, поводяться з нами наче Татари, накладають ве­ликі окупи на народ шляхет­ський і міста — тільки що ма­етностей не палять. Так гово­рили р. 1590, а на другий рік було вже зле й з панськими

КРИШТОФ КОСИНСЬКИЙ. маетностями. Почалася справ­

жня війна з панством, а саме з князями Острожськими, і почав її козацький ватажок Криштоф Ko- синський.

В козацькому війську був він давно, і певно був одним з ви- Криштоф значніших серед козацтва, коли року 1590, разом з иншими визнач- Косинський ними козацькими ватажками „шляхетського стану“, дістав од короля чималу незаселену маєтність Рокитну (на Поросьї). От з-за сієї ма­етности й уся біда пішла, бо Януш Острожський, староста білоцерків­ський, чи скоріш його урядники, заявили, що там скрізь його землі, і ви­правив на сі грунта королівські привілеї. Виходить щось таке, як пізніш з Хмельницьким.

РУЇНИ ОСТРОЖСЬКОГО ЗАМКУ.

шкоди найбільш в маетностях Острожських, хоч влітало й иншим, що помагали Острожським. Король хоч і закликав панів з воєводств: Київського, Браславського та Волинського проти козаків, але вони не дуже слухалися — вважали, що се проста собі сварка козаків із панами Острожськими (Константином та Янушом). Тільки шляхта з тих повітів на Волині, де козаки найдужче далися в знаки, зїзжається на повітові сеймики і присягається, що не возьметься ні до чого доти, поки не втихомирять козаків. В місяці лютому (февралі) 1593 року шляхетське військо, під проводом Януша Острожського та Олександра Вишневець­кого, старости черкаського, виступило проти Косинського. В ті часи найзвичайніщою річчю на війні була — облога. Вибравши вигідне місце, слабіща сторона окопується, а дужча — облягає її з усіх боків і мучить голодом доти, доки ворог не піддасться. Так воно було й тут.

Косинський вийшов з Острополя, де він увесь час пробував, і отаборився коло містечка Пятки (недалеко від м. Чуднова). В його було тілько 5.000 війська. Поляки облягли козацький табор навкруги, розірвали його і погнали козаків у місто. Тоді Косинський мусів зами­ритись із Острожським. Але як повернувся він на Низ, то знов зібрав військо і пішов на Черкаси, на тамошнього старосту Олександра Ви- шневецького, що завжди сварився з козаками та поміг побити їх під Пяткою. Вишневецький хитрощами заманив Косинського до міста, са­мого із кількома козаками, і там його вбито.

Але се ані трохи не приголомшило козаків — навпаки, таки того ще року вони обложили були Черкаси і Київ, і черкаський староста Вишневецький мусів з ними списати згоду та де чим для них посту­питися, а з Київа взяли 12 тисяч золотих окупу і теж списали „вічний покій і перемирє“ з замковим урядом.

Тим часом в Браславщині почалися теж козацькі розрухи — чи­нив їх Наливайко.

Северин Северин Наливайко був розумний, освічений, гарний на вроду Наливайко, чоловік. Замолоду він козакував і зробив багато походів із ріжними козацькими ватажками; служив він якийсь час у князя Константина Острожського, але в 1594 році покинув службу, зібрав чималу ватагу охочих до козацького хліба і почав з нею промишляти. Він мав дуже добрий хист гуртовати, організувати людей, і ватага його зросла не­забаром мало не до трьох тисяч чоловіка. Тоді як раз козакам тра­плявся добрий „заробіток". Ще з 1593 року, чи й раніш, розпочалася велика війна між Австрією й Туреччиною за Угорщину. Воєнну поміч Австрії давав тільки римський папа. Отож австрійський двір шукає по­мочи скрізь: у Московщини, Польши, Семигороду, Молдави. Довіда­лись і про запорожських козаків і вислали до них, у Січ, посла. Літом 1594 р. посол Лясота привіз листи од цісаря і запрошував, щоб ко­заки йшли через Волощину на здогін за Татарами. В дарунок привіз він 8 тисяч дукатів. Ce козакам показалось дуже мало: вони хотіли, щоб з ними списали умову і призначили платню на рік. І не пішли в Волощину, а пообіцяли, що „шарпнуть" Татар у них вдома — пі­дуть на Перекоп.

Се, чого зріклись Запорожські козаки, взяв на себе Наливайко і з своєю ватагою подався на Волощину, переймати Татар. Сили його були невеликі, але все ж він забрав у Татар кілька тисяч коней та погромив оселі татарські на низу Дністра. Потім напав він на турецькі міста Кілію та Тегиню (Бендери) і багато набрав ясиру (полону), та одбив у нього волоський господарь і багато його війська вигубив. На­ливайко мусів вернутися до-дому і став у Браславщині. На той час в Браслав зїхалося багато панства „на судові роки" (сесія земського суду), на які зїздилася шляхта з усього воєводства. Наливайко напав на шляхетський табор, пограбував і забрав багато коней, панського добра і грошей, що найшлись у таборі. Браславські мішане перейшли на сторону козаків; взяли замок, забрали армату, і якийсь час були панами міста.

ПІСЛЯ БИТВИ НА СОЛОНИЦІ.

Саме тоді, року 1596, заведено було на Україні унію (про се буде мова далі). Очевидно, що козаччина стояла на стороні православної партії і ворогувала проти тих, хто ту унію завів та був ворогом пра- вославія. Наливайко грабує маєтності і нищить добро Терлецького, що саме тоді поїхав до Риму, а Лобода — Олександра Сємашка, ста­рости Луцького. Через те й усіх православних прозивали „Нали­вайками".

Нарешті, уряд польський не міг далі витримати, бачучи, що На­ливайко починив останньої зіми на Волині, а особливо в Білорусі.

У січні (январі) року 1596 король звелів польському гетьманові Жолкєвскому рушити на козаків. В кінці лютого Жолкєвский прийшов на Волинь — і почалася перша справжня війна польської Корони з козаками. Наливайко із своєю ватагою став одходити до Браслав- щини, де й став на зімівлю. Він обертається до Запорожських козаків, щоб прийняли його до гурту. Гетьманом у них був тоді Григорій Ло-

Григорій бода. Лобода не знав, що йому робити з Наливайком: чи йти з ним Лобода, поруч, чи ні, бо Наливайківці не мали доброї слави. Та все так скла­лося, що він таки мусів пійти з ним на згоду. Жолкєвский, бачучи те, послав до Лободи гонців, щоб Запорожці не приймали до себе На­ливайка з його ватагою. Але козаки не послухали його і таки поєдна­лися та разом почали поступатися близче до Київа. Коло озера Острий Камінь, недалеко Білої Церкви, Жолкєвский напав на них, але вони одбилися од нього, одступили до Київа, перейшли на той бік Дніпра і отаборилися під Лубнами на урочищі Солониця. Тут Жолкєвский оточив їх з усіх боків. Довго билися з Поляками козаки, але не сила була вже козакам оборонятися, бо до Поляків надходили все свіжі сили, а козаків було тільки кілька тисяч таких, що могли одбиватися; до того ще поміж Наливайківцями та Запорожськими козаками заве­лася сварка. Наливайківці вбили Лободу, але на його місце настановили не Наливайка, а Кремпського. Через ті сварки та ще через голод і згагу козаки не змогли далі здержувати натиску Поляків і мусіли піддатися, на умовах дуже тяжких і неславних: вони повинні були од­дати Полякам увесь свій скарб, гармати, корогви й срібні труби, що прислав австрійський цісарь, видати Наливайка і инших головних про­водирів повстання. Козаки згодилися на се, але коли вони віддали зброю, то на них накинулись Поляки і вигубили не одну тисячу. Один польський письменник каже, що рубали їх немилосердно, так що на милю або й більш труп лежав на трупі. Було усіх в таборі, з жінками й дітьми, до десяти тисяч, а не втікло більш як півтори тисячи, під проводом Кремпського. Товаришів Наливайкових скарано лютою смер- тію у Варшаві зараз, як їх привезли, а Наливайка держали до сейму р. 1597, мало не рік, і як зїхалося до Варшави панство, прилюдно на майдані одтяли йому голову, четвертували і порозвішували по місту на палях його руки, ноги й голову. Пізніш багато про нього навигаду­вали: ніби то його посадили на розпаленого коня, і так замучили, або що його посадили в розпеченого бика і він там згорів на попіл, та инше.

А все ж таки „гадина“, як звав Жолкєвский українське своєвілля, була тільки придушена, а не задушена. І не було ради на неї... Тільки того, що король видав універсал, щоб не пускати нікого з України на Запорожжя, арештувати і ловити людей „безъ службы“, а хто вчинить якусь „збродню“ (злочин), то смертію карати, не пускати Запорожців на Україну, усіх козаків, не записаних у реєстр, повернути у поспіль­ство; за гетьмана („старшого“) козацького щоб мали тільки того, хто призначений за гетьмана у реєстрових козаків.

Як би вважати на заходи польського уряду проти козаків, то могло б здаватися, що козаччині прийшов вже край. Проте нічого не помогли ніякі кари, і не минуло й два роки, як козацтво набралося знов такої сили, що його жахалася уся Польща. А ще два роки далі — той самий польський уряд, що вигадував найхитріщі способи, як би винищити козаччину, мусів сам обернутися до козацтва за поміччю.

КОРОЛЬ ДАНИЛО.

Поки Запорожжя з своїми дніпровими та наддніпрянськими нетрами не опинилося в руках у панів, не можна було задушити козаччину.

Після Солоницького бойовища козацтво позбулося кращих своїх сил, артилєриї (гармат та иншого), почесних військових знаків (клей- нодів): бубнів, литаврів, коругов і таке инше. Тільки півтори тисячі козаків, з Кремпським на чолі, видерлося якось з облоги на Солониці і втікло на Запорожжя.

Тим часом на Запорожжі було неспокійно по-між самими Запо­рожцями. Низове козацтво поділилося на дві партії, як се й пізніше бувало, од гетьмана Сагайдачного почавши і аж до Остряниці; одні стояли на тому, щоб і в походи на Татар та Турків ходити і робити усе так, як козацтву завгодно, а не зважати на те, що се, мовляв, польському правительству не подобається — між иншим треба б по­карати тих з панів, що громили козаків на Солониці; другі ж були тієї думки, що треба оглядатися на Польщу, не сердити правительства і слухатися його. Ci слухняні року 1596—1597 мали за гетьманів Хри­стофора Нечковського, а потім якогось Ігната Василевича, а р. 1598 вибрали Тихона Байбузу; тіж, що не хотіли на Польщу зважати, обрали собі Федора Полоуса. Між козаками почалася бійка. Полоусовці пере­могли Байбузовців, і в бійці тій не одна сотня козаків наложила го­ловою. Одначе року 1599 на Запорожжі було вже спокійно: козаки підняли тоді якийсь морський похід проти Турків і ходили в поміч воєводі Мунтянському, що перестав слухатися Турції і р. 1599 зайняв Семигород. На чолі козаччини стояв лицарь-гетьман Самійло Кішка, що про нього складено найкращу думу — про те, як він утікав з ту­рецької неволі.

Склалося так, що в 1599 році польське правительство мусіло за­бути, що козаки — „розбійники" та „свавільники", і звертається до них, щоб вони допомогли йому втихомирити отого воєводу Мунтян- ського Михайла, що здобувши Семигород, хотів був і Молдаву під­горнути. А в Молдаві перед тим недавно Польща посадила за госпо­даря одного з волоських бояр, Єремію Могилу; Туреччина згодилася на се, і Молдава стала польською провінцією. Треба було її рятувати. Сам король вислав листа до козаків — закликав до походу. Козаки були не від того, але сказали, щоб їм вернуто було „усі вольності, що мали предки наші, живучи на сих місцях" — щоб було все, як перед Солоницею. Король сказав, що зробить по-їхньому і гроші їм заплатить, і незабаром 4.000 Запорожців, з гетьманом Самійлом Кіш­кою, рушили в поход. З допомогою Запорожців польський гетьман Замойський скоро звоював Михайла, а місяців через два козаків знову запрошено у новий далекий похід — у Ливонію проти Шведів. Діло в тім, що дядько короля Жиґимонта, Кароль, зсадив з шведського престола Жиґимонта, захопив Естонію, а далі брався вже й до поль­ської Ливонії. Його військо перейшло ливонську границю і брало один за одним ливонські замки. Ото ж треба було тут козаків. Замойський хотів, щоб Запорожців пішло не менш як 6.000. Запорожці згожува- лися, але, крім жалування, вимагали, щоб їм повернуто було їхні воль- ності, що вже й обіцяно було їм перед Молдавським походом. Сейм, що зібрався в січні, в значній мірі сповнив козацькі бажання і коро­лівські обіцянки, але всіх старих прав і привілеїв таки не було вер­нуто. Але козаки тим часом і сим вдовольнилися і рушили у холодний і непривітний північний край. Довелося воювати саме зімою. їсти не було чого, скрізь — пустиня; до-того такий холод і земля так замер­зла, що навіть куріня на ній не можна було поставити. А вдодачу — уряд Польський, як звичайно, не платив грошей. Козаки не раз пори­валися покинути й вернутися до-дому. Кішка спиняв їх та впевняв, що гроші їм буде заплачено.