Самійло Кішка.

Більш року просиділи Запорожці в Ливонії,— обдерлися, охляли; багато їх загинуло од стужі. „Ми не тільки того, що заслужили у короля, але й того, що замолоду придбали в ворожих землях, — усього тут позбулися.

Довго памятатиме військо Запорожське інфлянтську (ливонську) службу!..." — так писали Запорожці до польського коронного гетьмана. Під час облоги одного міста убито було й Кішку — хтось таки з своїх ненароком його застрелив.

Вертаючись з Ливонського походу, козаки „лежали" якийсь час на Білоруси — одпочивали та збірали окуп з людей грошима й припасами. Але не вспіли.вони вернутись на Україну, як Польща знов удається до них. В році 1603 Вишневецькі ведуть на Московський стіл „царевича Дмитра", ніби то законного сина царя Івана. Підняли Поляки похід на Москву, і в ньому брало участь 12 тисяч самого Запо- рожського війська. Аж до року 1609 товклися козаки в Московщині, помагаючи то одному, то другому охочому на Московський стіл.

А разом з тим не переставали вони робити шкоду Туркам та Татарам. Особливо допікали вони своїми сміливими морськими походами. Року 1606 ходили на Кілію, Білгород, зруйновали місто Варну, що про неї й пісню склали:

Була Варна здавна славна,

Славнійшії козаченьки,

Що тої Варни дістали І в ній Турків забрали.

Не заростала козацька стежка й у Молдаву.

А тим часом Жиґимонтови заманулося ось чого: скинути московського царя Василя Шуйського, сісти там самому, а тоді вдарити на Швецію й вернути собі батьківську корону. На се треба було багато війська, але в короля була порожня кишеня. Треба було шукати такого війська, що у борг воюватиме. Крім козаків - ніхто инший на се не пристав би. І вони пристали. Уже спочатку назбіралось їх під Смоленськом з ЗО тисяч, а потім приходили ще й ще. Инші ж (тисяч 10—15) воювали Сіверщину — узяли Чернигів, Новгород Сіверський, Стародуб та инші міста.

Дякуючи козакам діло пішло так добре, що московські бояре, зсадивши Шуйського, згодилися, щоб царем був

у них син Жиґимонтів Володислав. Але Жиґимонт, замість того, щоб кувати поки горяче і одразу йти на Москву, товкся під Смоленськом і упустив і Москву і царську корону назавжди. А тим часом платити війську не було чим, бо король вів війну по козацьки: „не на те пє, що є, а на те — що буде“. Тільки козаки українські сим не дуже журилися: не платять, то треба десь промишляти! І вони заходилися пустошити та грабувати московські землі, заходячи Бог знає куди на північ — аж під Вологду, Тотьму, Сольвичегодск, Архангельськ, Олонець і т. и. Чотири роки (1609—1613) десятки тисяч козаків латали злидні свої московським добром. Сам король намножив тієї козаччини, кличучи як найбільш людей собі на поміч, а коли вони вернулись на

ЗАПОРОЖЦІ СПОРЯЖАЮТЬСЯ У МОРСЬКИЙ ПОХІД.

Україну, не діставши за працю й ломаного шага, то в подяку їм сказали: „вертайтесь до своїх панів на панщину, а то ми вас, своєволь- ників, на смерть каратимемо!“ Тільки та біда, що ніхто тих грізних наказів не боявся.

А тим часом треба було до чогось руки прикласти, кудись свою силу приложити. І от в роках 1613—1620 піднімають козаки такі морські походи, про які досі ніхто й не чував. Року- 1614 дві тисячі козаків на 40 чайках перепливли Чорне море навпростець під Трапезунт і спустошили багате та пишне побережжя, зруйновали кріпость Синоп, попалили кораблі, галери, — зробили пустиню. Шкоду рахували на 40 міліонів. Туреччина за се обіцяла Польщу розгромити. А на другий ю*

рік козаки на 80 човнах вибралися походом, не більше не меньше як на самі околиці Царгорода, султанової столиці. Вийшли на беріг між Мізевною і Архіокою, царгородськими пристанями, і спалили їх. Султан був тоді на ловах і сам бачив з свого покою дим від того козацького огню. Награбили і вернули. Турецька фльота догнала їх, але козаки не злякалися, кинулися на турецькі галери і погромили Турків.

Самого адмирала взяли в полон. Султан за се наслав Орду на Україну. Вона пройшла Поділля, і ніхто й пальцем не рушив, щоб її одбити. А хан потім вислав до короля глумливий лист, де писав: „воювати держави — се нам од батьків переказано, а вам де братися воювати?

ЗАСІДКА ЗАПОРОЖЦІВ.

То не ваше діло... Та й надалі, за божою помічю, того не занехаємо, а ви — то вдячно приймайте”.

А козаки ізнов (р. 1616) прославилися. Року 1616 Турки вислали на козаків фльоту під проводом Алі-баші. Він приплив до Дніпрового Лиману, але козаки вдарили на нього, фльоту знищили, взяли кільканадцять галер і до сотні човнів. А тоді пішли на кримське побережжя, здобули там та спалили Кафу, випустивши на волю велику силу невольника. Ce було голосне діло, і тут вперше ми стрічаємо славного гетьмана Петра Сагайдачного — се він був привідцею в сьому поході.

Але скажемо попереду про козаччину та про козацький устрій при кінці XVI століття та в перших десятках літ XVII в.

Хоч і небезпечне було життя козацьке в Задніпрянських степах, Козаччина обік Татарина, проте Українці з західніх та східніх сторон України су- на початку нули туди лавою: гірш Татарина були для них тяжкі податки, пан- ^cτ∙ щина, грабіж їхніх ґрунтів. Тікали люде з білоруського Полісся, з Побужжя й Галичини, з північно-західньої Волини. В середині XVI століття на полудневий схід від шляху з Київа до Браслава зовсім не було постійних осель, крім трьох правительственних замків, а при кінці XVI стол. тут вже налічували десятки міст та місточок, а села лічили сотнями. За пятьдесят літ від першої „реформи" (оновлення) козаччини (за короля Августа) людність східньої України зросла подекуди в 15—20 разів, а то й більше. А разом з тим і козацька сила дужчала. Але за втікачами посунуло слідом панство: пани випрошували собі у короля привілеї на ті „порожні" землі, де осів втікач, де він збірався господарювати.

І знов опинилися втікачі в руках нових панів, в новому підданстві. Правда, підданство се не було тяжке. Містечка та слободи, що їх закладали пани на те, щоб ловити пересельця- втікача, обіцяли йому звичайно свободу на багато літ — на десять, двадцять і навіть тридцять. Землі тоді ще пани не обробляли — доволі було з них і того, що винищували ліси — робили поташ, селітру та брали податки з корчем, з млинів, а згодом позаводили й инші, як поволовщина, пчільна десятина, частину від улову риби та звіря, брали за перевоз, торгове мито та позаводили усякі помічні роботи. Ce все дражнило осадчих: вони понесли свої голови під татарський аркан і шаблю, пішли на край українського світа, щоб не знати пана й панщини та на волі господарювати собі — і от не вспіли розташуватися, як уже якісь панські посіпаки починають чіплятися, обмежувати їхні права: не дають вільно випалювати горілку, варити мед, молоти збіжжя та таке инше. Не бійсь, поки селяне не осілися, поки не скропили землі своєю кровю й потом, то про панів там й чутки не було! Що було робити бідному селянинови, щоб од тієї непрошено!' панської опіки одчепитися? На се був дуже добрий спосіб: стати козаком. Козак не платить ніяких податків — не тільки сам, але й уся його родина, не знає ніякого суду та власти, окрім своїх козацьких, ніякі панські права його не торкаються. — Такі привілеї для козаччини потвердило само правительство польське. Правда, потвердило воно се тільки для козаків реєстрових, що було їх дуже не багато, але на ділі ніколи того реєстру не списувалося, бо й само правительство того не пильнувало, а як треба було для якоїсь війни, то кликало козаків взагалі, не дивлячись, чи він реєстровий, чи ні. Через се й сталося так, що хто признав над собою власть та присуд козацький, той і був вже козак, а разом з тим чоловік вільний од усякого панського права. І от при кінці XVI та на початку XVII ст. українські селяне почали гуртом писатися в козаки. Ix зовсім не тягне до „козацького хліба", до далеких походів та воєн — для них смачнійший хліб звичайний, хліборобський; вони тільки хочуть під покривкою козаччини, під козацькою зверхністю та обороною спокійно собі господарювати, не знаючи ні панів, ні їх посіпак.

А як треба було часом і їм, хліборобам, козацьку службу одбувати, то й се не було їм страшне або чуже, бо кожен в ті часи мусів бути воякою і йдучи за плугом мати мушкет за плечима. Тепер і козаччина стала вже инша: одні — справжні вояки, що тільки з того й жили, що ввесь вік воювалися та в походи ходили, а ще більш було отих хліборобів-козаків, що порпаються в землі, але як треба — стануть плече в плече з рештою козаків. Давнійше козаччина — то було лишень військо, що обороняло Україну від Татаріє чи инших ворогів, а тепер се вже і військо, а разом з тим і будівничі нового життя українського в „диких cτeπax^it: вони як ті

ЗАПОРОЖСЬКА ХВИГУРА. (Виглядають, чи не наближається ворог).

комахи вкрили безлюдні степи, запалили на давніх українських руїнах новий огонь і поєднавшися незабаром з українськими освіченими людьми, тодішньою українською інтелігенцією, почали боротися і вибороли таки перед усім світом право жити самостійним українським життям. Але про се буде мова далі.

Вже у перших десятиліттях XVli століття козаччина так розмножилася, що панів польських аж жах узяв. „Мало хто й до плуга має людей на Поділю“ — плачеться король — „назбиралося того гуль- тайства стільки, що трудно мати хлопа або наймита: до тієї наволочи на своєволю пливе все, що тільки живе“ — окселентує королеви геть- мац польський Жолкєвский. І справді, мало не всі міщане та селяне пішли в козаки: по городах та місточках в самій Київщині та за Дніпром у теперішній Полтавщині (крім сіл) налічували року 1616 7¹∕₂ тисяч „непослушних“ козацьких домів, а „послушних“ — і пятої части того не було. А правительство хотіло, щоб козаків було на всій Україні... не більш одної тисячи! А десять літ пізніш (1626 р.) король ось що говорить про козаків: „Домашня своєволя (козацька) так завзялася, що вже справді, забувши вірність і підданство, заводять собі

ЗАПОРОЖЕЦЬ.

свою удільну державу. На життя і маєтність невинних людей наступають. Вся Україна їм підвластна. Шляхтич в домі своїм не вільний. По містах і містечках королівських вся управа, вся власть в руках козаків. Заводять свої суди, закони видають". І король, разом з високими панами, весь час шукають способу, як тих козаків приборкати на ділї, бо скільки ні писалося указів та наказів, нічого з того не виходило.

Загляньмо тепер в середину козацького життя. Козацький устрій, козацьке життя при кінці XVI ст. були вже добре вироблені. Осередок того життя був на „Низу“, (тоб то на низу Дніпра). Року 1594 наприклад козацька Січ була на острові Базавлуку, над Чортомликом. Вона командувала козацькими силами Низу та тією козацькою людністю, що сиділа по містах і селах та признавалася до Запорожців. Вже в 1590-их роках козаків було з 20 тисяч.

Військо козацьке було добре упорядковане. Була на Січи своя гармата (артілерия), була й військова музика (бубни, сурми), була своя

ЗАПОРОЖЕЦЬ.

флотиля, з самодільних чайок та забраних від Турків кораблів, був кінський релюнт: не тільки літом, а й зімою в степах стояли на паші козацькі табуни.

Військо ділиться на полки, кожен у 500 чоловіка; на чолі полку — полковник; полк ділиться на сотні (з сотниками на чолі), а сотні — на десятки, з „отаманами" на чолі. Порядку у війську пильнують „осаули", прибічні гетьмана. Та не завжди полк мав тільки 500 душ. У 1620 році наприклад було 11 козацьких полків, а в кожному від 1.600 до 4.000 душ. При кожнім полку є корогва, сурмач, довбиш, трубач. Гарматою завідує „обозний“. Канцелярію веде „писар“. Писар виготовляє і підписує усі важнійші листи, що виходять від імени війська. Крім підпису прикладалася печать (найдавніша з 1603 року: козак, а навколо напис: „Печать войска запорозкого“). Військо зве себе в листах „військом запорозьким" або „рицарством війська запорозького", а козаки себе між собою титулують „товаришами", Поляки ж їх в листах титулують „панами молодцями".

Найстарший у війську був „гетьман" або „старший"·. Польський уряд не скоро став признавати титул гетьмана у козаків (аж Богдана Хмельницького вперше), а до того все звав гетьмана „старшим". У козаків же гетьманом звався всякий головний начальник чи всього вій-

ЗАПОРОЖСЬКІ ВІЙСЬКОВІ КЛЕЙНОДИ.

ська, чи якоїсь частини його, коли вона в поході, — тим то часом рівночасно можна стрінути у козаків кілька „гетьманів".

Гетьмана (чи там „старшого") вибірає військо на раді. На військовій раді обмірковуються і всі важніші питання. Часом, коли на військовій раді трудно було дійти ладу, то вибірали з себе тіснійшу раду, і та, обміркувавши, подавала свої думки усій (широкій) раді. Рада з своєю старшиною не церемониться, вибірає її і скидає, але раз вибравши, слухає її у всьому. Голосування в раді не було: рішенець обявлявся криком та киданням шапок вгору. Взагалі військова рада сильно пригадує старе українське віче.

Серед козацької старшини та тієї верхньої верстви козаччини, що явно чи не явно заправляла козацькими справами, було тоді чимало шляхтичів. На чолі козацтва бачимо часом при кінці XVI ст. родовитих шляхтичів, як Байбуза, Кішка. І двадцять літ пізніше, при перего- ворах з польськими комісарами, стрічаємо цілу низку шляхетських імен українських і польських. Але крім Поляків, були ще серед козаків Німці, Французи, Ішпанці, Італійці та инші.

ЗАПОРОЖСЬКА СІЧ (у половині XVII віку).

ЗАПОРОЖСЬКА РАДА.

Козацький Про життя козацьке кінця XVI та початку XVII в. знаємо де-що побут, од чужих письменників, що найбільш сами пробували на Запорожжі серед козаків. Оповідають вони, що козаки живуть в „кошах“ — в ку- рінях з очерету, накритих кінськими шкурами од дощу. Скарбів ніяких не мають, а як хочуть комусь щось подарувати, то позичають у котрогось найзаможніщого господаря між собою, а потім оддають або складаються, як достанеться їм якась здобич. Виплативши те, що за- винуватилось військо, решту ділять рівно між усима. Найстарший між козаками — гетьман. Знак його власти — палиця з комишу. Козаками стають усі не одразу: перше треба пробути три роки під командою отамана, роблячи всяку роботу, як наймит. Зброя козацька — рушниця і шабля; дехто має короткий спис і стріли, але рідко. Вбираються у грубу сорочку і керею, їдять вялену рибу та дичину; мед та сир їдять, вертаючися до жінок: в таборі козацькому не може бути ніяка жінка, хиба що візьмуть яку із здобичею. Дуже шанують козаки дні

КОЗАЧИЙ ТАБОР.

свят і пости. „За те я не знаю иншого народу — говорить Француз Боплан — щоб був такий ласий до горілки: не встигнуть витверезитися, як вже починають знову“. Але се буває, — додає він — тільки вільного часу, бо під час війни або коли кудись вибіраються в похід, усі мусять бути тверезі. Коли в морському поході трапиться між ними якийсь пяний, то отаман без церемоній велить його викинути в море; в поході ніхто не сміє мати з собою горілки.

Коли ідуть походом в инші краї, то кожен має воза, запряженого одним конем; везуть на них мосяжні гармати, а кожен козак, окрім рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, заступ, шнури та все, що треба, щоб сипати вали, або позвязувати вози. Ce зветься табор: зпереду й ззаду возів ставлять гармати, сами з рушницями з боків, а коли велика небезпека, то ховаються за вози і звідти бороняться. Коли ж і сього мало, то насипають землі на вози і роблять з них міцний вал.

На море вибіраються на „чайках". Будують їх сами, на 10—12 весел з кожного боку. 60 душ козаків виготовляли чайку за два тижні. Щоб не потонути, як наллється води в „чайки", навколо неї привя- зують снопи очерету. В кожній чайці — бочка з сухарями. Беруть ще

ІКОНА ПОКРОВИ У СІЧОВІЙ ЦЕРКВІ.

з собою варене пшоно та розведене водою тісто: їдять його мішаючи з пшоном — і се для козаків і їзна і питво. Воно кисле й зветься „саламаха". В морські походи ходили не всі козаки, а тільки одваж- ніщі. В кожній чайці сідало 50—70 чоловіка, кожен з двома рушницями й шаблею; брали 6 фунтів пороху та олова скільки треба; на бортах було 4-6 гарматок та всякі припаси.

З походів привозять: гроші — ішпанські реали, арабські цехини, килими, золотоглави, бавовняні й шовкові матерії та инші дорогі товари. Ce козацький дохід.

ЗАПОРОЖСЬКА ЧАЙКА.

Але добуваючи всячину, особливо дорогі, коштовні матерії, козаки проте не пишалися в дорогих убраннях, як польська шляхта то-

ЗАПОРОЖСЬКИЙ КОРАБЕЛЬ.

дішня, не чіпляли на себе срібла - злота, а навпаки — жили просто, убіралися вбого і сим ще гострійше показували, що серед козаків не тільки воля й братерство, але й рівність у всьому і що шанувати треба не те, що зверху, а те, що в середині. Ось як козацька дума про козака Голоту описує степового лицаря:

На козакови шати дорогиї —

Три семирязі лихиї:

Одна недобра, друга негожа, А третя й на хлів незгожа.

А ще правда, на козакови

Постоли вязові,

А унучі китайчані —

Щирі жіночі рядняні,

Волоки шовкові —

У-двоє жіноцькі щирі валові;

Правда, на козакови шапка бирка — Зверху дірка,

Травою пошита,

Вітром підбита,