Русіфікаторська політика царизму

Цементуючою силою української нації і об’єктивно була українська мова Яклітера- І_І турну, вивільнену від регіональних діалек- *"**^s* тизмів, її розвивали, пропагували усним і друкованим словом учені, письменники, митці Цих діячів української культури охоронці непорушних підвалин Російської імперії затаврували українофіла­ми, всіляко перешкоджаючи їх культурно- просвітницькій діяльності Уже за царювання Ми­коли І, який запровадив обов'язкову попередню цензуру друкованої продукції, з Петербурга в Україну надійшов суворий наказ пильно стежити за ук­раїнською літературою, не допускати в ній переваги любові до батьківщини”, тобто до України, “над лю­бов’ю до вітчизни”, тобто, до імперії Політично неблагонадійними уважався всякий, хто виявив інте­рес до українських старожитностей, історії, літе­ратури В Московському університеті знайшлися й професори, які в лекціях і в пресі стали цілком- серйозно запевняти, що українська мова є та сама російська, але попсована польською

Російська шовіністична преса заповзято пропа­гувала думку, нібито освіта українською мовою прищеплює масам дух відчудження від Російської імперії До цькування самої ідеї навчання українською мовою учнів навіть початкових народних шкіл підклю­чилися й польські та єврейські шовіністи Вони називали українців “сепаратистами”, що стало підста­вою для нещадних напнок на українство офіційних царських властей Останні, вбачаючи в українстві загрозу “єдиній і неподільній”, посилили цілеспрямо­вану політику русифікації корінного населення України Українську мову було вигнано з освітніх нав- чальніх закладів і державних установ Зрештою, майже повсюдно більшість українського панства пе­рейшла на вживання російської мови навіть у родинному спілкуванні Українську мову стали нази­вати “мужичою”, бо від неї не відмовились селянські маси

Насамперед русифікувалися міста, куди з російсь­ких губерній охоче приїздили в адміністра-тивно- управліньські установи чиновники Тут вони почу­вали себе як повновладні господарі А чиновники- українці, як і заможні міщани, духовенство, також здебільшого зрікалися своєї рідної мови, свідомо відкидали багаті віковічні надбання української ду­ховної культури “

Проте і серед української освіченої еліти були патріотично настроєні люди, які не сприймали коло­нізаторсько-русифікаторської політики царизму В їх пам’яті жили культурницькі та державницькі тра­диції українського народу з його національно- політичним ідеалом,який ще не мав чіткої орієнтації й схилявся чи то до певної державної самостійності, чи до автономії у державних системах Росії або Польщі, чи навіть до федеративної спілки з якоюсь із цих держав

Значне занепокоєння царських властей викли­кав поданий тоді ж на розгляд цензури на початку 60-х рр XIX ст український переклад Євангелія, зроблений Ф Морачевським Спеціально утворена комісія Синоду винесла безапеляційне рішення виз­нати рукопис небезпечним і шкідливим лише через мову перекладу Отже, перша спроба донести сло­во Боже до українців їх рідною мовою була зустрінута вкрай неприязно як світською, так і церковною вла­дою Російської імперії

Одразу ж потому царський міністр внутрішніх справ П Валуєв 18 липня 1863 р видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр, яким суворо забо­ронялося друкування українською мовою книг “навчальних і взагалі призначених для початкового чи­тання народу” Навчання українською мовою визна­на \ося ним як політична пропаганда, а ті хто за це брався, звинувачувалися “у сепаратистських задумах, ворожих Росії і загибельних для Малороси”

Слова валуєвського циркуляра про те, що й са­мої української мови як такої не було, немає і бути не може”, свідчили про відверто антиукраїнське спря­мування всієї внутрішньої політики царського уряду А він не обмежився цим циркуляром, яким, за висло­вом видатного діяча та історика культури України Івана Огнієнка на українську літературу, науку, культуру накладали важкі пута, а українську інтелі­генцію одірвали від народу, заборонили їй промовляти до нього рідною мовою

Проте цього було замало царату В середині 70- X рр XXct в Петербурзі була створена таємна уря­дова комісія, що мала виробити ефективні заходи щодо боротьби проти українства Після майже ро­ку роботи ця комісія дійшла висновку, що “допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б і в далекому майбутньому, України від Росії”

Доповідну записку разом з проектом відповід­ного указу негайно відправили Олександру II 18 травня 1876 р цар підписав ганебний указ Ним заборонялося не тільки друкувати українською мо­вою оригінальні й перекладні твори (навіть тексти до нот), а й завозити в межі Російської імперії такі кни­ги і брошури, надруковані за кордоном Також заборонялися українські театральні вистави, кон­церти національною мовою