«РУСЬ», «МАЛА РОСІЯ», «УКРАЇНА» В МІЖНАРОДНИХ ДОКУМЕНТАХ ЗА ЛІТОПИСОМ САМІЙЛА ВЕЛИЧКА

О.П. Моця (Київ)

«Проблема походження й побутування терміна "Україна", що витіснив врешті-решт стародавню етнічну назву "Русь", ніколи не була предметом ґрунтовного джерелознавчого аналізу.

«Згадки терміна "Україна" в літописах та актових документах переконливо свідчать, що протягом ХУІІ - початку ХУІІІ ст. він поступово набув значення конкретного географічного поняття, рівнозначного назвам інших південноруських земель: Волинь, Поділля, Запорожжя, Червона Русь, Сіверія, Покуття.

Водночас чітко визначилась тенденція виходу терміна "Україна" за межі земель, які первісно позначались цим словом. Доводиться, проте, визнати, що процес цей у ХУІІ- ХУІІІ ст. не мав завершення, а тому назва "Україна" часто супроводжувалася уточнювальними словами: "Малоросійська", "Козакоруська" і "Козацька".

Ставши територіальним осередком гетьманської держави, Україна не передала їй своєї назви. Як і раніше, в усіх сферах життя широко вживалася давня етнічна й політична назва "Русь - Мала Русь".

Переважного поширення термін "Україна" набув тільки у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Заслуга в цьому належала українській інтелігенції, яка очолила рух за національне відродження народу»³.

Серед джерел, використаних автором вищенаведених рядків, був і Літопис Самійла Величка - наймонументальніший твір у давній українській історіографії, в котрому висвітлені основні події вітчизняної історії середини - другої половини ХУІІ ст.

Слід нагадати, що назва «Літопис» - кабінетного походження. Своєю появою вона завдячує видавцям Київської тимчасової комісії для розбору давніх актів, хоча не відповідає ні автентичному заголовку джерела, ні його суті. Та справа не в тому. Ніхто в українській історіографії ні до Величка, ні впродовж ХУІІІ ст. не опанував повною мірою метод його викладу, що ґрунтувався на принципах цілісності підходу до об'єкту вивчення, концептуалізації емпіричного матеріалу, розгорнутості й самостійності авторської розповіді, що спирається на факти, частково піддані критичному аналізу. Заснована Величком методика історичного письменства робить його твір фактом історичної літератури, яка стоїть між працями «історичного стилю» як «мистецтвом» історії, переважно риторичним, та історичними трактатами з фактографічним ухилом, чітко визначеною концепцією й ознаками методу критики джерельної бази⁵.

Служачи у військовій канцелярії Запорозького війська, Самійло Васильович мав доступ до маси документів, в тому числі і до міжнародних договорів, а також листів між коронованими (та подібними їм) особами, а також з українськими гетьманами, що дозволяє в даному випадку вияснити, як же називалися в ті часи сучасні українські терени.

Почнемо з Андрусівського договору 1667 р. між Царством Російським з одного боку та Короною Польською й Князівством Литовським з іншого. В його трьох статтях (18, 30, 31) маємо безпосередню інформацію з цього приводу: «тоді обидва війська в Україні, у Києві, і в Запорогах, і в інших українських землях пообіч річки Дніпра, як Корони Польської і Великого князівства Литовського, так і держави його царської величності Московської, будуть завше готові з тамтешніми українськими людьми.», «.про утримання обох частин України й Запорожжя...

До речі, в тому ж 1667 р. відбулася переписка між кримським ханом Адель-Гереєм та польським королем, про те що його війська тривалий час стояли «в Україні», а до того йшли «на Україну», ще пізніше, «бувши в Україні», не знайшли взаєморозуміння з представником Корони. Тому надалі хан без попереднього узгодження з Річчю Посполитою не буде посилати жодних військ «в Україну», що поточнив солтан Калга - підданий кримського зверхника.

Як бачимо, для всіх трьох країн в даному випадку «українська» назва являється загальноприйнятою при підготовці приведеної документації. Інша картина вимальовується в грамоті царя Олексія Михайловича 1668 р., володаря «.малоросійських міст Київському, Чернігівському, Переяславському, Стародубському, Ніжинському, Полтавському, Миргородському, Лубенському, Прилуцькому полковникам і обозним, суддям і осавулам, сотникам і всьому Запорозькому війську». Московський володар «забуває» попередню назву, і підлеглі йому лівобережні території іменує вже як «малоросійські». Слід нагадати, що з 1654 р., не в бувшій столиці Київської Русі, а на Дніпровському Лівобережжі - в Козельці - знаходилося сотенне містечко Київського полку, а з 1669 р. тут розміщувався його центр і полкова канцелярія.

Змішана термінологія прослідковується на сторінках Глухівських статей 1669 р. при поставленні на гетьманство Д. Многогрішнього: «черкаські міста Малої Росії», «Запорозьке військо цього боку Дніпра» виписані поруч з питанням «Про українські прибутки і про воєвод, що мають бути в Україні для оборони», як і з різними проблемами «в малоросійських містах» (Переяславлі, Ніжині, Чернігові, Острі та ін.), де проживають «малоросійські жителі». Виникають проблеми «в українських містах в козацьких дворах», а назви «Україна» та «Малоросія» використовуються при написанні різних статей цього єдиного документу.

Цікаві в контексті піднятої тут теми відбувалися події в тому ж таки 1669 р. й на Дніпровському Правобережжі, де гетьман П. Дорошенко направив свої вимоги до поляків «.щодо себе й України»: «...Запорозьке військо потребує обмеження України в Київському, Чернігівському й Брацлавському воєводствах, виділення від Корони, яке замикається в тих воєводствах». А далі йшли уточнення: «.всі полки Запорозького війська: Київський, Паволоцький, Браславський, Уманський, Кальницький, Подільський і Торговицький, які були відпасовані так само, як стародавні полки Чигринський, Черкаський, Канівський, Корсуннський

і Білоцерківський. В Україні ніколи не повинні бути війська коронні та литовські, не мати собі жодних зимових, і не належатиме їм доправляти хлібів у повітах, що до України належать. Також і сенатори вищеназваних українських воєводств, як і панове дідичі, не мають наїжджати на міста, містечка і села, що будуть у тому обмеженні України, і не насилатимуть своїх слуг, але рік у рік кожен має дошукувати способу, щоб збирати через своїх висланих належних, згідно до зопільної ухвали й постанови, собі чинш зі своїх добр від посполитих людей. А коли б ті панове дідичі наїздили сюди, в Україну, то захотіли б через постійну свою нетерплячість виганяти козаків зі своїх добр або утискувати їх та примушувати до свого підданства й послушенства, а відтак, мир не може бути тривалий».

І в подальшій частині цих «Інструкцій» використовується «українська» термінологія: «козаків, що будуть сюди на Україні»; «з України на мешкання до Корони»; «староств українських»; «українських кордонів»; «витягнений із України». Виключення робиться лише для духовної сфери: «руського православного українського народу»; «Запорозьке військо і всі стани православно-руські українські»; «права їхньої милості короля, дані православній Русі».

Тож можна зробити висновок, що правобережний гетьман, який робив спроби «реанімувати» державу Богдана Хмельницького, у територіальному відношенні використовував лише назву «Україна».

В «Інструкції на заспокоєння війська його королівської милості Запорозького й цілого народу руського», що з'явилася у 1670 р., знову ж використовується назва «Україна» в територіальному відношенні, а в релігійному та етнічному розглядається проблема «русі, особам грецької релігії». А в дещо пізніших універсалах короля Михаїла «до всіх полків війська нашого Запорозького і всіх українських обивателів» згадується лише «українська» термінологія: «Україна», «на всю Україну», «до народу українського». Це продовжується і в подальших переговорах між королем та гетьманом, коли готувалася так звана «Конституція». Але окрім звичного територіального терміну «Україна» тут знову додаються терміни релігійного змісту: «що служать руському духовному станові», «греко-руська релігія».

У цьому відношенні лівобережна ситуація досить відрізнялася, про що свідчать Конотопські статті 1672 р., коли на гетьманство обирали І. Самойловича. Тоді всеросійський самодержець надав «всьому Запорозькому війську і малоросійському народові» нові права і обов'язки, а в різних пунктах домовленості використовувалися терміни «Малої Росії черкаські міста», «малоросійські міста», «малоросійські міста цього боку Дніпра» (тобто лівобережні - О.М.), «Велика « і «Мала « «Росія». Це було продовжено і в «Записі, за яким новообраний гетьман приведений до віри», в якому згадується Андрусівський договір, що пов'язувався «з роздвоєнням єдності Малої Росії».

Повертаючись до ситуації в Речі Посполитій, слід звернути увагу на проблему нав'язування унії королем С. Собеським, який восени 1679 р. розіслав свої універсали «в Польщу і Русь». Безсумнівно, під останньою розумілися східнослов'янські землі, що входили до польської держави. На запропонований з'їзд, що відбувся на початку наступного року у Любліні «з православного руського боку» прибули представники «руського духовенства» з метою відстоювання «прав і свобод народові руському грецької релігії», Вони висловили свої «руські претензії» до сейму. Від імені «всього руського духовенства» «пановеруські посли» звернулися до вищих кіл Речі Посполитої.

«Українське питання» знову було підняте у Варшаві під час нових російсько-польських переговорів, коли відзначалося, що «Журавський трактат з турками (між Короною і Портою - О.М.) постав з великою шкодою й втратою немалих провінцій християнської Польської держави - України й Поділля». Окрім того, польські сенатори зверталися до московських послів: «потужні московські війська виходять на Україну, а турчин як хоче, так і шкодить християнам». Звичайно, тут мова йде про правобережні дніпровські території.

Проблема унії була піднята знову 1681 р., коли між єпископами Шум’янським (з православного боку) та Жоховським (з католицького) були підписані «Пункти», в яких зокрема відзначалося, що «на Русь» слід послати королівські універсали, але щоб ксьондзи не входили «до руських церков» аж поки не буде досягнуто домовленості «з нашою руссю». В іншому разі можуть відбуватися конфлікти, «а це на Русі легко виникає». Далі ці позиції були розвинуті в «Способі згоди церков, тобто церкви східної з церквою західною в Польському королівстві», і, як відзначено, «із задоволенням усього руського народу». В них східнослов’янська сторона просила, щоб «руські уряди роздавалися за згодою руського духовенства, монастирів кожної єпископії, згідно прав, тільки русі»; щоб «духовенство руське» мало всілякі вольності; щоб не піддавали утискам «осіб руських єпископів і убогих монастирів».

Нову інформацію з піднятої тут теми надає «Список договору вічного миру» між росіянами і поляками, котрий було заключено 1686 р. Так, у пункті 3 відзначається, що там «де є сіверські міста: Чернігову, Стародубу, Новгород-Сіверському, Почепу та іншим, а також усієї Малої Росії цього боку Дніпра, містам Ніжину, Переяславлю, Батурину, Полтаві, Переволочній та всім містам і землям того малоросійського краю», являється постійно діючим контроль з боку царської адміністрації. Королю не можуть належати вічно території «від Дніпра в усьому тому згаданому малоросійському краї» з поточненням : «ніякі городи, міста, волості, аж до Путивльського рубежу». «А за річкою Дніпром має також лишатися на боці їхньої царської величності богоспасенне місто Київ».

Та і в інших статтях розглянутого договору згадуються «жителі малоросійського краю», «великоросійські й малоросійські міста, що в державі їхньої царської величності». Також згадуються піддані царю від Смоленського, Псковського рубежу «та решти малоросійських міст, тобто від Київського, Чернігівського, Переяславльського, Ніжинського, Стародубського, Галицького (має бути Гадяцького- О. М.), Полтавського, Лубенського, Миргородського, Прилуцького полків чи якихось інших містах». Не забута була й «благочестива греко-російська віра». Про українні (тобто ті, що знаходилися на краю розглянутого простору, а не українські) городи і міста йшла мова про описі нападів татар з Криму та Азову. А от у відношенні правобережних земель, про «тих козаків, що будуть за Дніпром і належатимуть його королівській величності, які живуть у Немирові, в Паволочі і біля Білої Церкви, то загроза від кримців і Порти йшла під Київ та інші українні міста (чи на Поділля) і до Львова».

І в церковних відношеннях між Москвою і Києвом використовувалася звична термінологія, про що свідчить хоча б благословенна грамота патріарха Іоакима митрополитові князю Гедеону Четвертинському. В ній мова йде про «Київську митрополію в Малій Росії», про «людей Малої Росії», про «Київську єпархію у Малій Росії», а тому «боголюбивий владика Гедеон, відтепер хай іменується Малої Росії митрополит київський та галицький». Одночасно згадуються й «люди тієї російської єпархії, міцні у вірі православного сповідання, що живуть у володінні польського начальства».

Термінологічні нюанси знаходяться і в Коломацьких статтях, прийнятих при обранні гетьманом І. Мазепи у 1687 р., і даними російськими самодержавцями «Запорозькому війську і всьому малоросійському народу». Вже в преамбулі уточнюється, що бути під царською рукою «гетьману, генеральній старшині й полковникам, усьому Запорозькому війську і малоросійському народові».

Далі в багатьох статтях виявляється цікава в контексті написання даної роботи інформація. Так в першій із них поточнюється, що московські співправителі «ударували гетьмана обох боків Дніпра, старшину і полковників, усе Запорозьке військо і малоросійський народ їхніми колишніми правами та вольностями». Далі йшла деталізація взаємин. Зокрема в статті другій розбиралися питання про те, що «коли трапляться образи малоросіянам од служивих, щоб воєводи судили в присутності малоросійських начальників і розумних людей тут-таки; і про малоросійські побори». «Малоросійські міста», «Мала Росія»,

«великоросійські та малоросійські міста», «жителі усіляких малоросійських міст», «малоросійські люди», «міста Малої Росії», «малоросійський край», «малоросійський край гетьманського рейменту» - всі ці формулювання являються характерними для даного документа. В ньому ж зафіксовано і створення при царській канцелярії нового спеціального підрозділу, що отримав назву «приказ Малої Росії». В послідуючій переписці І. Мазепи з Москвою він згадується постійно.

Зафіксовано і менш використовувані терміни та характеристики: «малоросійський край з польського боку», «Велика Росія», «з'єднання малоросійського народу з великоросійським», про те, «щоб не забороняти малоросіянам переходити жити у Велику Росію», про спроби поєднання «малоросійський народ з великоросійським народом», про нові міста і фортеці та «заселення їх малоросійськими людьми для захисту Великої та Малої Росії від находу бусурманської, кримської сили».

Окрім вищеприведеної переважаючої у використанні «малоросійської» термінології зустрічається тут і «українська». Це стосується таких деталей у взаємовідносинах: «людей щоб не вивозили з України давніх російських», «про російські війська «щоб вони в українських містах у козацьких дворах не ставали», щоб російських людей, котрі зайшли на Україну давно, не вивозили з України. Ще від того були на Україні заколоти великі, що з України вибирали драгунів та біглих людей за багато літ». Але, все ж, в даному випадку безсумнівно переважала «малоросійська» термінологія.

Якщо ж рухатись далі за хронологією подій, то слід звернутися до 1694 р., коли король Я. Собеський зробив нову спробу «привести русь, котра живе в Короні Польській» до унії. Під час своєї промови з цього приводу він відзначав, що «з’єднав сили Речі Посполитої, блукаючий український народ і Запорозькі війська - міцну заставу супроти оттоманської потуги». А далі акцентував, що від Оттоманської Порти зазнали нещастя «Болгарська, Сербська, Мултянська, Волоська провінції і наша Україна».

Далі слідує: «Ту промову королівського посла Скарбека, вчинену до русі, прислав преосвященному отцю Ясинському, київському митрополиту, якийсь Г. Озерковський». В ній король зокрема наказував, щоб з'їхатися до «столичного руського міста Львова трьом станам: духовним, шляхті і братчикам - для того і так як це зроблено недавно у Перемисльській дієцизії, коли скликано людей греко-руськоїрелігії». Знову приналежність до конкретної релігійної конфесії переплітається з етнічною східнослов'янською приналежністю.

Сфера взаємовідносин гетьмана І. Мазепи з часом розширювалася. Так, в 1696 р. до нього звернувся архімандрит єрусалимський Хрисанф з побажаннями здоров'я і довгих літ «в управлінні Руської Річі Посполитої». В даному випадку святий отець мав на увазі Україну. А при посвяченні на єпископію в тому ж році Д. Жабокрицького І. Стойка - православний єпископ із Угорщини - відзначав, що «в Русі старожитним єпархіям, найбільше в Луцькій та Острозькій» він буде творити архієрейське благословення. Без жодного сумніву, тут мова йде про підвладні Польщі території.

Того ж 1696 р., у переписці з Москвою, гетьман повідомляє про плани кримського хана з ордами йти взимку на «богохраниму державу Малу Росію», тобто притримується звичної у таких випадках термінології.

Певним чином цікавий для нас регіон був зафіксований у 1697 р. під час виборів нового польського короля - Августа Саського, який у своїх «Пропозиціях»до сенаторів та Речі Посполитої відзначав: «Так само Поділля, Україну (тут - Київщину- О.М.), Волохів, Мултян, коли зможе, приверне до найяснішої Річі Посполитої». Ця конкретна місцевість знову згадується в договорі між Польщею і Портою, заключеному у Карловичах 1698 р.: «Кам’янець-Подільський непорушно, як у собі є, має бути відданий Короні. До Поділля й України щоб Оттоманська Порта також не мала претензій. Гетьмана українського, котрий тепер резидує в Молдавії, щоб Порта скасувала».

Ще один польсько-російсько-український сюжет із розглянутою тут термінологією представлений під 1700 р., коли польська шляхта почала переманювати на правий дніпровський берег лівобережне населення, а купцям чинити різноманітні перешкоди. До польських властей звернувся боярин Ф. Головін з претензіями на порушення договору від 1686 р. і зокрема про вже згадані «образи малоросійським купцям». На це коронний гетьман Я. Яблоновський відповів І. Мазепі, що «посилаю мої універсали в Україну із засторогою», щоб були припинені подібні дії. Всього було послано три універсали: «один - до купців українських», другий - до польських обивателів, духовних та світських, щоб українських купців у Польщі не утруднювали й не утяжали; третій універсал до польських панів, що начебто мали на Україні свої ґрунти, щоб не осаджували своїх слобід на тих порожніх місцях».

Дає С. Величко і дослівний текст цих універсалів, у яких зокрема мова йде, щоб «купцям українським київським та задніпровським» не було згаданих перешкод, щоб «купці українські, київські і задніпровські, приїзджаючи до Польщі» не мали утисків, щоб шляхтичі «які мають на Україні від Дніпра свої дідицтва та посесії» не порушували мирних взаємовідносин. У цьому випадку прослідковується чітка градація: російська сторона використовує «малоросійську» термінологію, а польська виключно «українську».

1770 роком «Літопис» і закінчується. Всі вищеприведені матеріали підтверджують думку П.П. Толочка, що ставши територіальним осередком гетьманської держави, «Україна» не передала їй своєї назви. Але це спостереження можна доповнити: в територіальному відношенні «Україна» перш за все, це територія Дніпровського Правобережжя, «Мала Русь» - Дніпровське Лівобережжя, а «Русь» - то підкарпатський регіон, котрий тоді постійно входив до складу Речі Посполитої. В церковному відношенні остання назва стабільно використовувалася при характеристиці всього східнослов’янського населення цього європейського регіону. Така тенденція, звичайно, з певними винятками, прослідковується після розгляду документації міжнародного рівня, яку зібрав С. Величко.

Але назва Козацької держави була. Як відзначав В. К. Липинський: «У другій половині панування Гетьмана Хмельницького, по Переяславській Умові, Військо Запорожзьке стає в повнім значенню того слова державною творчою верствою: аристократичним станом, цілою нацією українською з посеред себе виділеним, на якім організація цієї нації, її держава, її сила спірається»⁶.

¹ Толочко П.П. Від Русі до України. - К., 1997. - С. 28.

² Толочко Петро. Русь - Мала Русь - руський народ у другій половині ХІІІ-ХУШ ст. // Київська старовина, 1993. - № 3. - С. 3-14; Толочко П.П. Назва «Україна» в південноруських літописах і актових документах. // Київська старовина. - 1994. - № 3. - С. 2-9.

³ Толочко П.П. Від Русі до України. - С. 31.

⁴ Самійло Величко. Літопис. Том перший. Том другий. Переклав книжної української мови Валерій Шевчук. - К., 1991.

⁵ Українська культура другої половини ХУІІ-ХУШ століть. // Історія української культури. У п’яти томах. - Т 3. - К., 2θO3. - С. 551.

⁶ Липинський Вячеслав. Україна на переломі. 1657-1659. - Філадельфія, 1991. - С. 155.