РОЗКВІТ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Після смерті Володимира 1015 р. між його синами почалася жорстока боротьба за владу. Старший син Володимира Святополк, претендуючи на престол, підступно вбив трьох своїх братів — Святослава, за що літописець назвав його “Окаянним”.

Бориса, Гліба та трьох братів, які був князь новгородський Ярослав. Боротьба, що точилася між ними перемінним успіхом (перемога Ярослава під Любечем 1015 р., поразка на р. Буг біля стародавнього Волиня 1018 р.), завершилася цілковитою перемогою Ярослава 1019 р. на р. Альта біля Переяслава. Впертою була також боротьба Ярослава з Мстиславом, яка, однак, закінчилася мирною угодою, за якою великокняжий престол залишився за Ярославом, а Мстислав у додаток до своїх володінь у Тмуторокані отримав землі Дніпровського Лівобережжя з Черніговом. Останній з братів — Судислав був ізольований від міжусобної боротьби і провів 24 роки у київській в’язниці. Після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав остаточно об’єднав Русь.

Часи Ярославового князювання (1019—1054) — період найвищого розквіту Київської держави. Він ужив рішучих заходів для захисту Київської Русі, усталення її кордонів. У 1030—1031 рр. Ярослав відвоював захоплені Польщею червенські міста в Забужжі. Внаслідок походів на північ приєднав до Русі фінські племена чуді, завоював місто Юріїв (Дорпат — Тарту) над Чудським озером. Багато зусиль доклав цей князь для захисту південноруських земель від кочовиків. У 1036 р. Ярослав завдав нищівного удару печенігам, здійснив будівництво укріплень вздовж південних кордонів держави, зокрема по р. Росі. У 1043 р. відбувся останній, правда невдалий, похід військової флотилії, який очолили його син Володимир і воєвода Вишата, на Константинополь у відповідь на антикиївську політику Візантії. Все ж у зовнішній політиці Ярослав надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв’язків з різними країнами, підкріплюючи їх династичними шлюбами.

Сам він був одружений з Інгігердою — дочкою шведського короля. Дочка Ярослава Анна була жінкою французького короля Генріха 1. Друга дочка Єлизавета була замужем за норвезьким королем Гаральдом Сміливим, а третя, Анастасія, стала жінкою угорського короля Андрія. Три сини — Ізяслав, Святослав та Всеволод були одружені відповідно з сестрою польського князя Казимира, онукою німецького цісаря Генріха II і дочкою візантійського імператора Константина IX Мономаха. При дворі Ярослава проживали і виховувалися діячі багатьох європейських держав. Сильна Київська Русь часів Ярослава посідала одне з чільних місць у системі європейських відносин.

Важливі заходи здійснив Ярослав у справі внутрішньої організації свосї держави. З його ім’ям пов’язане складання “Руської правди” — кодексу законів, який відбивав тогочасні суспільні відносини. Велику увагу приділяв він церкві, добре розуміючи її роль у державі. Ярослав намагався забезпечити незалежність церковної ієрархії від Візантії. Це вдалося йому здійснити 1051 р., коли всупереч волі константинопольського патріарха митрополитом був обраний Іларіон. В часи князювання Ярослава розширюються церковні привілеї, розгортається будівництво храмів, засновуються монастирі.

За Ярослава значних успіхів досягла культура. Розгортається монументальне будівництво у Києві, споруджується Києво-Печерський монастир. Західно­європейські джерела називають Київ суперником Константинополя. Великий князь піклувався розвитком освіти, науки, мистецтва. При Софіївському соборі засновується школа та бібліотека. Завдяки своїй мудрій і далекоглядній діяльності в усіх сферах державного життя Ярослав увійшов в історію з ім’ям “Мудрий”, а невідомий автор, що зробив запис про смерть цього видатного діяча на стіні Софії Київської, назвав його “царем”.

Після смерті Ярослава Мудрого (1054) розпочинається виділення окремих земель, що було — цілком закономірним явищем у розвитку тогочас- HA ПОЧАТКУ XII ст. ної держави і в основі своїй мало економічні чинники.

Ярослав Мудрий перед смертю заповів кожному з п’яти синів окремий уділ. Найстарший Ізяслав отримав Київ, Святослав — Чернігів, Всеволод — Переяслав. Молодші Ярославичі Ігор і Вячеслав одержали відповідно Волинь і Смоленщину. Внукові Ростиславу було виділено Галицьку землю. В заповіті Ярослав закликав синів до любові і злагоди, а роль глави держави поклав на старшого Ізяслава. Спочатку три старших брати, утворивши політичний союз, спільно управляли державою. Вони внесли зміни і доповнення до кодексу законів, створивши таким чином новий кодекс законів “Правда Ярославичів”. Однак союз трьох братів не був міцний. Суперечності особливо загострилися після поразки руських військ 1068 р. на р. Альта під час першого великого нападу половців на Русь і повстання в Києві, що вибухло після цього. Кожен з Ярославичів виступав претендентом на київський престол. Численні міжусобні війни спустошували і послаблювали державу, з чого користувалися зовнішні вороги — половці, литовці, поляки, угорці. Спроби зупинити ці негативні процеси на зібраннях князів у Любечі (1097) та під Києвом (1100, 1101, 1111) не дали помітних результатів.

Певна стабілізація настала після чергового повстання міського люду в Києві проти бояр і лихварів. Щоб заспокоїти повсталих, великокняжий престол віддали Володимиру Мономаху (1113—1125), який відзначився у боротьбі з половцями. Ставши київським князем, ' Володимир Мономах зменшив своїм уставом лихварські проценти, обмежив права багатих над селянами-закупами. ¹

Головну увагу Мономах приділяв зміцненню політичної єдності держави.

Після смерті Володимира Мономаха київський престол перейшов до його найстаршого сина Мстислава (1125-1132), який, хоч і дуже коротко, але продовжив політику батька, підтримуючи єдність Русі і захищаючи її кордони від половецьких орд. Діяльність Мономаха та його сина Мстислава були останніми спробами зберегти єдність Київської держави. Після них з Київської Русі виділилися окремі князівства і землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке.

У середині 30-х років XIl ст. відокремився Новгород. В ті ж часи остатрчно відійшла Полоцька земля. На крайньому північному сході держави в середині XIl ст. формуються Суздальська і Ростовська землі, які входили до цього часу до складу Чернігівського і Переяславського князівств. Усі ці процеси мали своїм наслідком зміни не тільки політичні, а й етнічні.}

На теренах Полоцької землі та Псковщини і Смоленщини формується білоруська етнічна спільність. Основне населення північно-східної Русі (Суз­дальська та Ростовська землі) становили племена угро-фінського походження. Внаслідок слов’янської колонізації, енергійної діяльності Юрія Довгорукого та його сина Андрія Боголюбського з другої половини XII ст. тут виділилося окреме економічно сильне князівство, яке стало територіальною основою формування російського народу. Спроби Андрія Боголюбського силою підірвати провідну роль Києва, серед яких особливою жорстокістю відзначався погром 1169 р., намагання створити свою окрему митрополію зазнали поразки. Київ і надалі залишався загальноруським економічним, політичним та культурним центром.

Землі південної та південно-західної Русі на чолі з Києвом і такими містами, як Галич, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, що ще з часів антського царства, полянського та дулібського племінних об’єднань відігравали провідну роль в історії східних слов’ян, стали генетичною базою формування українського народу. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва “Україна” для визначення південних пограничних земель, зокрема Переяславщини.

Двома роками пізніше під цією назвою згадується пограниччя Галицької землі над Дністром, потім Забужжя на чолі з Холмом. Згодом цю назву почали вживати для окреслення всіх земель, заселених українським народом.