6-Й РОЗДІЛ. Вибори до Катериніпської Комісії для укладаня нового „Уложенія “ і накази слобожанських представників.

Вибори до Комисії. Накази дворянськіх представників. Накази городяиськіх представників. Накази війскових обивателів Бажання усіх станів взагалі.

Вибори до Комисії. У 1767 р. Катерина II зібрала у Москву представників з усієї Россії для того, щоб уложити нове „Уложеніе" замісць зовсім задавнених законів царя Олексія Михайловича.

Була невелика купка російських дворян, котрі мали мает­ности у Слобожанщині і велике число підданих. Слободсько- українська колишня старшина теле мала підданих, а були й такі, що їх зовсім не мали. Значна частина сих магнатів ідеяка частина дрібний землеволодільців на вибори зовсім не явилася. У Харьків на дворянські вибори приїхало 52 чол., не явилося 35 чол. Себ то присутних було G5^o∕o. Неприсутні прислали заяву, що вони покладаються на своїх товаришів. Явилися па вибори такі вельможні пани та пані як ген. Девіер, гр. Гендриков, Кантемирова, Дуніна, Ковалевській. Підпрапор- ний Черняк явився пьяним, наробив бешкету і його виключили. Предводителем вибрали колишнього харьківського полковника М. Куліковського, котрого вибрали потім і представником. У Сумській провінції —Кондратьева, Охтирській—Боярського, у Ізюмській — Заруднева, у Острогожськой — Тевяшова. Таким побитом представниками дворянства вибрано було чотирьох колишніх Слобожанських старшин і одного армейського офіцера. Що до городських виборів, то у Харькові у сих тих, хто мав будинки й займався торговлею, промислами й рукомеслом, було 200 і з них явилася половина —IOO Серед них були абшитовані сотникі та підпрапорні Слободських полків. Головою вибрано абшитованого сотника Гуковського, а представником абшито- вапого сотника I. Черкеса. Але з наказом вийшло непорозуміння, Коли його склали і підписали, пьятеро абшитованих сотників, троє абшитованих підпрапорних і іще деякі з підписавших подали заяву, що наказ підписали вони примушені більшістью простих та нерозсудливих людей, котрі внесли туди зовсім не подходячі пункти і через те вони прохають Щербініна, щоб він розглядів наказ і вернув його для поправи. Щербінін розглядів наказ, навів на його свою цензуру (чого не мав права робити), звелів голові виключити з нього деякі пункти і в нову редакцію не включати вже, як він казав, „партику­лярних діл": здається одначе, що отсі партікулярні діла були не зовсім партікулярні, коли проти них так гостро запротестувала колишня козацька старшина і коли їх треба було доводити судом.

Міщанськими представниками було вибрано двох сотників, у Харькові Черкеса, у Острогожському—Синельникова, одного каптинармуса (у Охтирці—Дзюбу), двох військових обивателей: у Сумах Ст. Перекрестова, у Ізюмі Веприцького.

І так вийшло головним робом через те, що у Слободьско- українских городах все-таки перевагу над міщанами мали козаки, котри займалися і торговлею і промислами, а міщане, яко окремий стан, були здається тільки у Харькові.

Війскових обивателів було незмірно більше, ніж дворян та городян, а вони мусіли вибрати з цілої губернії тільки 5 пред­ставників. Вибори тут були трьох—ступпьові. Слободи вибі- рали довіренних, котрих відсилали до комісарств, там знову вибірали довіренних, котрих посилали до провінціяльних горо­дів, а там вже вибірали повітових представників.

У селі Межиричі на виборах повстав народний протест проти скасовацня козаччини: приступивши до складання на­каза, усі почали заявляти, щоб у них по прежньому була ко­зацька служба, а новоположений оклад скасовати. А оден з обивателів Я. Гринченко навіть дуже голосно крикнув: „хто положив цей оклад, нехай пропаде". Отеє був їх єдиний на­каз свойому довіреному і иншого вони й складати не хотіли. Місцевий комісар сотник Селеховській, почувши се, зачинив збори, узяв Гринченка під каравул і доніс про се воєводі Лосеву, а той Щербініну. Щербінін звелів пояснити Межири- чаиам, що в наказі вони не повинні були торкатися козачої служби, бо вона скасована, а замісць неї зложені гусарські полки для вигоди держави; що усі теперішні прохання, як і колишні, про відродженя скасованої козаччини не матимуть ніякої ваги і марне пройдуть, бо вони безглузді і вередливі і вносити тепер унаказ вимоги про скасуваннє оклада й відрод- женнє козаччини,се значить їти проти цариці. Виборчий маніфест, писав Щербінін, каже, що робили виборй требй як слід, по ряду, тихо, мовчки, поштиво. А окрім сих пояснень Щербінін звелів узяти під каравул 15 межіріцкіх обивателів і дізнатися, по чієї підмові вони зробили оттаку перешкоду урядові, а Грінченка закути у ручні та ніжні кайдани і йипи­тати окремо.

В ипших місцях вибори пройшли спокійно. З Харків­ської провінції представником вибраний був Гук, з Охтйр- ської—Бондирев, з Сумськой—Никифоров, з Ізюмськой— Попаді- чев, з Острогожськой —Водарсьйий.

Оттак скінчилися цибори: з 15 представників 7 належало до козацької старшини і дворянсьтва, а 8 до війскових або казенних обивателів.

Вибрані представники мусіли повезти з собою: 1) прохання про суспільні справі, 2) накази, 3) свої уповноваження. Вони полу­дили прогони (надвоє коней по денежці на версту) йжалуванне.

Накази дворянськіх представників. У Слобожанщині, як ми знаємо, тільки що скасований був козацкій устрій і колишні ії стани Абшитована козацька старшина тепер могла звернути ущо свою увагу і енергію на хазяйство у своїх маетностях та на здобування російського дворянства, бо воно одно давало їм спроможність здобути посади на службі гражданській, чини, володіти кріпаками і заняти найвисше привілей не становище у тодішньому суспільстві.

Колись жалованіи царські грамоти видавалися на ймення козаків з старшино^ і їх привилеї були однакові, що до займ.анщини земель, промислів — і старшина не була тоді осрбистим станом, котрий був отділенним немов стіною від козацтв.а.

Щоб зрозуміти зміст дворянських наказів, треба трошки ширше ніж раніш вияснити питання про те, з кого складалося ході отеє дворянство.

В виборах мали участь 1) козацька старшина, 2) велико­російські дворяне, війскові і гражданські чиновник! велико­російсько або чужоземного походження (німецької або волош- ської нації).

Колишня козацька старшина була тепер абшитована і тільки де котрі з неї поступили на службу у нові регулярні гусарські полкі. Участь у дворянських виборах мали одначе не тільки справжні дворяне, але й уся колишня козацька старшина, хоч вона ще права па російске дворянство не мала. Ce утворено було на користь старшини, щоб її зрівняти з дворянством. У списку харьківських дворян—а їх усіх було 588 чол.—ми бачимо абшитованих козацьких полковників, обозних, суддів, єсаулів, хорунжих, сотників, підпрапорних, старшинських дітей, канцеляристів; абшитованних і військових чинів,—генералів, бригадірів, полковників, секунд-майорів, майорів, капітанів, ротмістрів, поручиків, підпоручиків, прапорщиків, капралів, вахмістрів і гвардейских солдат, а нарешті ще гражданських чиновників усякіх рангів—колишніх російских старшин.

Трапляються поміщики з титулами князів, графів, у котрих було дуже багато підданних, а були й „разночиньці", у котрих зовсім не було підданих. Але найбагатшими земельними власниками і володільцями підданих взагалі були колишні Слободсько-українські старшини, а серед їх було чимало і стар- шинськіх удов. Серед отсих земельних власників і поміщиків з великим числом підданних найголовнійше місце зайімали звісні нам Слободсько-українські фамілії—Шидловських, Kyлі- ковських, Кондратьевих, Донців-Захаржевських, Квіток, Сошаль- ських, Краснокутських, Лесевицьких, Надаржинських, Осипо- вих, Савичів, Данілевських, Ковалевських і инших. Деякі з них поріднилися з захожими російскими дворянами, котрі таким чином, а частина й пожалованием здобули собі маетности у Слобожанщині—то були Щербіпіни, Хрущови, Подгорічані. За сими великими папами йшли, як кажуть, полупанки, у котрих часто не було ні російскіх кріпаків, ні українськіх підданних. 1 таких було значне число. Таким побитом, слобод- сько-українське дворянство взагалі було досить демократичне. Тільки поодинокі семейства провадили свій рід від українського шляхетства з Польщі, але й вони не мали на се документів, як, наприклад, Донці-Захаржевські.

Більше певности малаб їх указівка на війскови заслуги їх дідів й прадідів, але у сьому вони схожі були з дрібнотою, котра також хотіла вискочити у російске дворянство. Хоча на вибори у Харьків приїхали, як ми бачили, й магнати, але вони, здається, участи у складанню наказа не приймали. Представниками від дворянства було вибрано, як ми знаємо, двох полковників, полкового обозного, колишнього кандидата у Сумські • полковники і тільки одного армейскаго офицера, але можливо, що й він колись належав до козацкої старшини. Отже силу на виборах узяла абшитована козацька старшина. Вона мусила керувати і у складанню дворянських наказів. Як-же вона у наказах видносилася до своєї старовини і- до нової реформи? Вона побачила, що вернути старовину, себто козаччину, неможливо—сього не хтів державний уряд—й через те вона хотіла удержати що можна і з старіх привілеїв і признати реформу, щоб покористоваться нею для себе, щоб здобути через неї нові привілеї.

Оттак прилажувалися дворяне у своїх наказах до пог­лядів самодержавної цариці: хоч і не легко було їм разом підтримувати і її цеитрализаційну політику, і свою автономію. У всіх наказах слободсько-українського дворянства говориться про те, щоб усі його привілеї були ствержені особливою царською грамотою, яко законом. Про се прохало дворянство Харьківської провінції, а дворянство Острогожської йшло ще далі й прохало ствердити йому усі старі грамоти й привілеї Острогожського полка, додавши туди теперішні ррспорядження і ті їх прохання, котрі будуть ухвалені нині. її укупі з тим дворяне Острогожської провинції прохали, щоб і тим козацькім старшинам, котрі получили абшити й не вступили в армейську службу, дадені були офицерські чини; свої ж полкові та сотенні колишні уряди вони називають „безгласно закоснѣлаго рода начальствомъ", а штаб і обер-офицерські ранги „изящ­нѣйшимъ степенемъ". Усі хотіли получити права російського дворянства і певним способом для того вважали одержання чинів по табелі о рангах як вийскових, також і гражданських. І па се старшини • справді мали право, бо й вони і їх діди та прадіди вірно служили державі, особливо у війскових ділах. Але старшини для підтримання свого прохання окрім сього ще приводили вигадку про своє дворянське походження. Вони казали, що слободсько-українська старшина склалася з шляхетських переселенців з Польщі, а В ДІЙСНОСТІ! ми не знаємо, чи були серед старшини справжні шляхтичі; коли й були, то їх було зовсім мало.

Острогожські старшини у свойому наказові додают ще до того, що у Слобожанщині склалися з них дворянські роди, котрим і давалися чини полкової та сотепної старшини. І хоч ніхто з них не клопотався про те, щоб відріжнитися від иньших станів, бо сього й невимагала регулярна військова служба, одначе усі призначали старшин за шляхтичей, як це видно з інструкції, виданої Петром 1 Білгородському воєводові Лачи- нову у 1722 році. Але інструкція Лачинова не підтримує того, що уся старшина справді була шляхетським станом у російському його значінню, бо вона каже тільки' взагалі про старшинсьтво козацького стану і його привилеї називає шляхетськими. Старшинського уряда досягали, як ми знаємо, службою та виборами, а не шляхетським станом. Старшина ще не обмежувалася тоді від козацтва, хоч положила тому перший каміпь тим, що ії діти робилися підпрапорними. Зробили старшини у свойому наказові ще й другу помилку, кажучи, що й абшитовані получали офицерські чини—сього вони домагалися, але багато їх і не получило.

Ізюмські старшини говорили теж саме, що і Острогожські, до давали, що загубили свої дворянські грамоти як в Польщі, так і в Слобожанщині через татарські напади, пожари, морове повітря. Сумські старшини прохали про затверждення дво­рянства для тих, хто приніс грамоти та герби ще з Польщі. Представник Охтирської козацької старшини Боярський висло­вив бажанпє своїх виборців на пожалуванйя їм російського дворянства у самої комисії на Москві, бо в указі Петра Вели­кого від 24 січня 1722 р., сказано: хто дослужився до обер- офицерськіх чинів, ті вже дворяне і діти їх теле дворяне; у наказі теперішньої цариці говорится: військова служба—се самий старий спосіб дістати дворянство. Такуж думку підтримував її представник Ізюмської провинції Заруднев і доводив се иньшими доказами.

Найголовнійшими привилеями слободсько - українського дворянства було старозаімочне землеволодіння і право воло­діти підданими. У першому привилеї інтереси старшини були зв'язані з інтересами козаків. У XVlI-XV³IlI ст. були усюди так звані окружні обчеські козачі землі, на котрих засновувалися хутори, а також діставали шматки для себе і старшина й козаки. До якогось часу вони володіли ними, не маючи доку­ментів. І ось Охтирська старшина просить, щоб сі землі були стверждені за ними, бо без сього ними заволодіють військові обивателі.

При заселенню країни було вільно купувати й продавати землі й старшині й козакам. По указам 1711 і 1734 років велено було купчі записувати, але через комаидірації, смерть покупщи- ків багацько старшин не мало купчіх і було тільки безспорними володільцями таких земель. Так писали Охтирскі старшини, але в дійсності! документів часто не бувало через те, що старшина купувала й таки землі, котрих по закону не мала права купувати, наприклад, козацьких підпомошників, або навіть і козацькі. Ce видко з наказа старшин Харьковської провинції. З їх слів виходить, що до ЗО-х років XVllI ст. старшина вільно скуповувала у козаків їх заімочні землі. У 30-хъ роках комисія Шаховського заборонила отою скуплю у козацьких підпомошників, а як підпомошнпки часто записува- • лися у козаки, то старшини купували тоді у них землі, як у козаків і брали на них купчі. Вотчинний же департамент не приймав отсих купчих, на підставі указа, котрий торкався усіх війскових обивателів. 1 ось через що вони прохали, щоб Вотчинний департамент стверджував оттакі купчі і щоб їм дозволено було купувати землі у війскових обивателів.

Скупля козацьких земель старшиною знищувала козацтво і його службу, бо козакові без землі ні з чого було служити і він мусів обертатися у посполітого. Держава й країна тратили воїна, а старшина иподі таким побитом набувала нового під­даного або підсусідка. Тепер козаків повернули у військових обивателів, але подушне вони повинні були платити з своїх земель: через те знову й тепер була заборонена скупля їх земель і прохання дворян мали на меті тільки їх власні дворянські інтереси. Ізюмські дворяне прохали, щоб їм дозво­лено було володіти такими їх землями укупі з військовими обивателями без розділу, як коли хто з старшин володів їми раніше з ними. У Ізюмській провинції було більше ніж у північних частинах Слобожанщини старозаїмочних земель, особливо обчеськіх вигонів, випасів, котрими старшина кори­стувалася спільно з війсковими обива/гелями; у Ізюмської окрузі було дуже поширене скотарсьтво, але товару, особливо овець, було більше у панів, ніж у селян, отже панам поміщикам було вигоднійше не відділятися від селян; ось через що вони й прохали, щоб сі землі залишилися у суспільній владі, а уряд дивився на них, яко на земельний фонд, із котрого можно булоб потім наділяти малоземельних та безземельних селян та старшин. І се було й справедливо, і розумно; а дворяисьтво зрозуміло, що тоді воно не матиме участи у сьому фонді, бо землі у нього досталъ, проводило свою дворянську его істинну політику у сьому питанню. ГІньше, але всеж таки егоїстичне відиошенне до сього було у Острогожської старшини. Вона прохала у свойому наказі, щоб тим, хто з них володів землями укупі з селянами, виділені були у власність земельні участки по пропорції, котра була установлена для бкатерининської провинції. А тамошня пропорція, себ то наділ, була занадто велика—дворяне получали там 1200 десятин і більше, бо був великий земельний простор, а окрім того цариця Катерина щедро роздавала поміщикам землі старого Запорожья.

Острогожська провінція була в зовсім иньших земельних обставинах: вона перестала тоді бути безлюдною, порожніх земель у ній було не дуже багацько і земля вже мала деяку ціну. Бачучи, що порожніх земель вже не багато в Слобожан- щині, дворяне прохали, щоб їх наділили землями за ті землі, • котрі одійшли під Українську лінію (а се був шматок у 400 в. довжини і 15 в. ширини, значить, площа у 6000 кв. верст.). Але й тут дворяне не піднялися до загальних інтересів, бо як би за сі землі справді й треба булоб дати иньші, то вониб мусили йти на користь усього населення Слободчини, від территорії котрої одрізана була оця земля. Оттакі були бажання слободсько-україпського дворянства про землю; вони, як ми бачимо, були досить егоїстичні.

Такеж становище заняли дворяне у своїх наказах що до кріпацтва своїх підданних. Бажаючи заполучити права росій- ских дворян, козацька старшина перш усього домагалася найголовнійше права над населенням своїх земель—завести у себе таке ж кріпацтво, яке істнувало у Російскій державі ще з XVП ст., а для сього потрібно було скасувати вільний переход їх підданних од одного поміщика до другого, котрим ще користувалися українськи посполіти. Старшина бачила, що досього простують не тільки вони одні, але й центральний державний російскій уряд, бо у своїх реформах він обложив панських підданних подушними окладами й одповідальність за його внесок возложив на поміщиків. Отся фінансова справа вела до заборони вільного перехода підданних од одного по­міщика до другого, а перехід за межі Слободсько-Української губ. і давно вже був заборонений, як ми бачили, урядом. 1 ось Охтирські дворяне у свойому наказі змагаються скасу­вати вільний переход підданих. За нами, пишуть вони, є підданні, котрі повинні платити шести-гривенний оклад і котрі звикли кидати своїх поміщиків й переходити до других, бо не хтять содержувати у доброму порядку своїх домівок та пашні, кидають роботи у поміщиків, не заплативши свого оклада, так що за його мусять вносити поміщикі з великими стратами, а самі вони через такі часті переходи не тільки стра­чують свої власні достатки та хозяйства, а й знищуються так, щой дневного пропитанія не мають, а через оцю свою волю не мають охоти працювати, а коли їх примушувати до закон­ного порядку й землеробської праці, лічать се за тягарі для себе. Ось через що треба заборонити отсі переходи від одного поміщика до другого. А поміщики повинні будуть тоді кожному подданному дати двір з будівлею, полем. та сінокос, а де є ліс, то й дров на опал, щоб вони не мусили переходити від недостатків. А коли свавольників без білета хтось прийме, такого штрафувати. Сумські дворяне пропонували теж саме й підтримували свої змагання указівкою на запрет перехода посполітих Гетманщину. Указом 15 грудня 1763 року, писали вони у свойму наказові, малоросійських посполітих заборонено приймати поміщикам без дозволу та білетів їх прежніх володільців. Ce треба зробити і в Слобожанщині, а щоб не переходили по фальшивих білетах, їх повинен буде завіряти уряд; а хто прийматиме, з тіх брати штрафу по 5 карб, за душу й окрім того він повинен буде спровадити такого чоловіка до попереднього володільця на свій кошт. Переход з однієї провінції Слободсько-Української губ. в другу і за межі губернії зовсім заборонити, щоб не було шкоди казні. Ми бачимо, що змагання Сумських та Охтирських дворян зложені були дуже хитро та мудро. Вони підтримували їх не тільки своїми власними інтересами, а й вигодою держави і навіть самих селян. Але сей перехід від одного поміщика до другого був єдиним забезпеченням волі селян взагалі і розміру їх податків на поміщика. Бо розмір ціх податків не був указаний у законі і залежав частиною від звичаю, від давнини заселення села, а головним робом від потреби у робочих руках, котрих було далеко меньше, ніж потреби па них. Поміщики завжди хотіли збільшувати одбутки підданих на свою користь, піддані бажали залишити їх хоч по старовині, не збільшувати. А коли поміщик хтів їх збільшити, тоді піддані відходили від нього до другого, котрий охоче приймав їх. Частійше усього піддані подавалися у південну частину губернії, де була найбільша потреба в підданих. З проханням про скасованнє перехода виступили тільки дворяне Охтирської та Сумської провинції через те, що здебільшого селяне переходили у Ізюмську, а частиною і у комісарства Харьківської та Острогожської провінції з північних провінцій, котри були заселені раніш і де поміщики вже призвичаїлися глядіти на своїх пиддаиих, як на кріпаків. Попадалися серед перехожих підданих і такі, що нехтували хазяйством, але й бажана українськими поміщиками кріпацька праця не далаб добрих послідків. Краще було би не вводити кріпацької неволі, а дати спромогу підданому працювати на себе самого, тодіб він охоче заплатив і за землю, і виробив би далеко більше, ніж виробляв. Слободсько-Українські дворяне нічим не могли ствердити свого права на працю підданого: взаємні відносини тих і других у Слобожанщині (як і у Геть­манщині) опіралися на їх вільній умові- перші оддавали свої землі підданим для їхнього хазяйства, другі селилися на їх землях, обробляли їх за се, по взаємний угоді, або платили грошовий оброк, або одбували якусь там панщину; поміщик мав з сього дуже велику користь—получав постійний дохід і окрим того збільшувався і його капитал, себто дорогшала земля, котра без праці підданого не мала майже ніякої ціни, а теперь ціна її значно збільшувалася. Бажаючи повернути підданих у кріпаків, дворянство, як ми бачили, охоче йшло на то; щоб приняти тоді на себе деклувапня про матеріальне зобезпеченне селян, бо вони справді оберталися б вже немов у панське майно, котре мало свою ціну, так що добрий хазяїн їх мусив оберегати. Навіть тепер дворяне хтіли поліпшити становище підданих, але складали се не на свій кошт, а на обов‘язок держави—прохали, щоб казна не брала з підданих за пашпорти, давала вільготи погорільцям, ослобонила від будування стаєнь для гусарського полка, не брала б грошей на пошти, не потребувала б поправи великих мостів, а щоб сі мости чинилися на кошт казни. Харьківрьке дворянство прохало, щоб підданим заборонено було вступати по їх волі у гусарські полкі. і у стан військових обивателів. Річ шла тут Про τhx підданих, котрі визнавали себе козаками і одщуко- вали казацтво, бо їх батьки та діди були козаками, і тепер вони хотіли або записуватися у гусарські полки, або у стан військових обивателів. І справді се було зовсім справедливо, бо таких козаків, котрих повернула старшина у підданних. було не мало. Харьківські дворяне хотіли, щоб се казакам було заборонено, а між тим тепер, коли почали τa∏ швидко складатися нові стани, коли підданих хотіли повернути у кріпа­ків, для них було доконче потрібним мати змогу вийти з піддансьтва. Виходить, що в соціялних питаннях дворяне змага­лися збільшити свої права й зменьшити права своіх підданих. Ci свої бажання представники Слободсьцо-українеького дво­рянства Кондратьев та Боярський висловлювали і у самій комисії. Перший висловив дуже цікаву записку про походження старозаїмочного землеволодіння у Слобожанщині і підтримував право козацької старшини володіти кріпаками, проти чого дуже гостро говорив представник Хоперської кріпости Алей- ників. Я скористую ся тією частиною записки Кондратьева, де він каже про старозаїмочне землеволодіння, у 8-му розділі сієі книжки; а тепер тільки додам, що право старшини володіти кріпаками Кондратьев підтримував прироженим шляхетством козацьких старшин, котрого в дійсності! не було, і дозволом по указу 1728 року купувати маетности українцям у Велико­роси, великоросіянам в Малоросії. Представник Охтирської козацької старшини Боярський виступив проти Охтирського представника Дзюби і намагався довести, що переходи козаків залежали не від утисків старшини, а від того, що вони не хтіли відбувати козачої служби і, спродавши або спустошивши свої заїмки, пішли на слободи до поміщиків, улещуючи й инь- ших балачками про шести та десятирічні вільготи, про лісові участки, про хутори, млини, вільне викурювання горілки та торговлю. Багато було слідств про сі переходи, але старшині в тім ніхто не доказав вини. Навіть у мої часи, казав Боярській, у царювання Єлизавети, було таке слідство ген. Багрієва, але й він не обвинуватив старшину. Теж саме й теперішня комісія не обвинуватила старшини в знищенню козаків, а тільки вгледіла де-яке канцелярське безладдя., І се залежить від не­сталості!, нестатечності! народа, котрий залишивши козаччину і оселившися у поміщиків, не залишив своеі старої звички та поведенції, мандрує від одного поміщика до другого, семьями і навіть цілими селами і, щоб затримати його, потребні військові команди. А від кого ж одбірати землі, щоб передати їх отсім збіглим утікачам? Від тіх, хто живе з самого початку на одному місці, Хто колись життя своє стратив у січі; від охвицерів чи старшини, від міщан і духовенсьство, котрі мають свої власні домівки чи маетности? Дуже Жаль, що приходиться навіть на се відповідати представнику Дзюбі. По думці Боярського треба було б закріпити за старшиною і ті землі, котрі знаходилися в межах суспільної козацької землі, щоб вони не одійшли до військових обивателів. В усіх отсіх доказах Боярського багато непевного та лукавого. Невже таки справді козацькі та посію - літськи переходи залежали від того, що козаки та посполіти бажали мандрівок та волоцюжства? Хібаж легко було кидати оселі та хазяйства, щоб знову таки переходити все до нового та нового хазяїна? Бувало, правда, чимало й таких, що звикли до мандрівок, але здебільшого йшли не від добра, а від зла, бо мали надію на кращу долю й иноді справді її находили, а коліб вихід був заборонений, тодіб уже не було й надії на краще життя. Несправедливо говорив Боярській, кажучи, що ні одно із слідств над старшинами не могло їх обвішувати.

Ийьші бажання слободьско-українського дворянства тор­каються їх економічного становища. Вони прохали, щоб за ними залишилися їх вільне винокурения, збудоваиня й продаж соли, держання млинів, визволення від постоїв та хур. Сумські старшини прохали, щоб знищена була норма викурювання горілки, (1—пудовий казан на поміщика, у котрого було 50 чоловік підданих), щоб право викурювання горілки було поширене на гг. Суджу і Мирополье, де се було заборонено, щоб їх не обвинувачували коли ті, хто купували у них горілку, везли ії иа продаж туди, де не було вільної торгбвлі. Харьківські старшини просили дозволу провозити їх горілку і через місця, де був казенний її продаж.

Острогожські старшини прохали дати право вільного викурювання горілки багатьом слободам (Слонова, Бирюч і йньші), у котрих це право було скасовано, бо вони були осажені у Острогожському полку. Вони пропонували немовби спілку по горілчаному діли, куди повинні були увійти дворяне, котрі гнали горілку, щоб кожний викурював стільки горілки, скільки йому було положено по загальній умові та згоді; а для контролю треба було вибрати особливих контрольорів. Оттак вони хтіли досягти справедливого зрів­няння у сьому користному для всіх промислі. Щоб зрозуміти це все, треба згадати, що з самого початку заселення слободська Україна мала вільне винокуріння, котрого не було у велико­російського населення. Вивози хліба через новоросійські пристані ще тоді не було і увесь лишок хліба йшов на винниці. У сільскому господарстві викурювання горілки давало най­більший дохід. Затрат було не багато, хліб був свій, робітники -свої, справа, струмент коштували не дорого. Винокур сам же й продавав свою горілку оптом і в дрібницю,— поміщики держали од себе шинки у своїх же слободах та деревнях, а те, що залишалося, одправляли на продаж: охотників на гарну та дешеву горілку було завжди багацько. Не дурно Сумські старшини писали у свойому наказові: „тут усі доходи більш усього йдуть од винокурения". Харьковські, Охтирські та Ізюмські дворяне-старшини прохали, щоб їм дозволено було купувати кримську та донську сіль, з платньою 10 коп. з пуда у казну; торськіж та бахмутські соловарні мусили б вистачати сіль для однодворьців своєї округи. Ся сіль була тоді страшенно дорога, бо на неї було наложено велике мито, а разом з тим заборонено привозити сіль з ипь- ших місць. Сумські дворяне прохали, щоб дозволено було привозити гірку волошську сіль для худоби. Усі дворяне хотіли, щоб були стверженпі їх привілеї старих грамот і навіть указа 1765 про млини та шинки, про другі промисли без мита. Усі дворяне прохали у своїх наказах, щоб вивели з їх провинцій регулярні полки і щоб їх ослобонили од постоїв, бо ВІД того їх домівки зовсім запустіють; прохали вони і об тім, щоб абшитованиим старшинам начальство не давало ніяких до­ручень, котрі їх відхиляють від їх діл. Сумські дворяне виступили ще з заявою про суд та опеку. Вони заявляли, що суд веде діла страшенно загайно, особливо у цивільних справах і через те вони пропонували обвинувачувати ту сторону, котра пропустить строки; разом з тим вони прохали, щоб в судді для гражданських справ вибірали з місцьового дворянсьтва саміж же дворяне і се потім справді було зроблено. Прохали вони й про те, щоб заведені були у Слободсько-української губ. опікунчі • ради, котрих не було, й через те маетности сирітські розкрадалися, а сироти не могли полу чати ніякої осьвіти. Бажаючи поширити осьвіту, Охтирьске дворянсьтво прохало, щоб їх дітей приймали у Харьківській коллегіум, де у 1766 р. були тоді улаштовані прибавочні кляси з граждан­ськими та військовими науками і на підмогу коллегіума визначена була сума а губернських зборів. Сумські дворяне у ділі осьвіти пішли що далі й прохали про заснуванпе у Сумах университета для дворянства й школи для разночинців. (духовенства, міщан, приказпих і ииьших). Московський уні­верситет, писали вони, далеко, а у Сумскій, яко близький, можно буде в’ддавати своїх дітей з меньшими коштами, отже зможуть там учитися і меньше заможні дворяне; у другій школі навчатимуть людей простого стану закону божому й церковній службі. А яка від наук буде користь у осьвіті розуму, се усьому сьвітови звісно. Пеклувалося слободсько-українське дворянство >й про здоровье населення: лікарів окрім тих, п’яти, котрі були у гусарьских полках, зовсім не було, і ось Острогожські дворяне висловлюють думку, щоб у KOJKHy з 5 провинцій було назначено по доктору, а у кожне комисарство по лікарю. Послідня заява слободсько-українського дворянства була теж досить симпатична- воно відмовлялося на ужиток держави від грошей, котрі мусило получити за провіянт, за волів, за хури, що їх вистачало у першу турецьку війну.

Накази городянськіх представників. Звернемося тепер до наказів городянськіх представників і до того, що вони висловлювали у самій комісії. Представництво од городів, як се ми бачили, не було таким, як козацької старшини. Представниками міщан явилися козацькі сотники та військові обивателі, бо населення тодішніх Слободсько-Україпських городів складалося головним чином з віськових обивателів та частиною з козацької старшини. Про се нам треба памьятати, щоб зрозуміти зміст городянських наказів.

На великий жаль, наказ головного міста Харькова дійшов до нас змінений цензурою Щербініна. 1 ми не знаємо, про що він заборонив у ньому оповідати. Харьківці прохали ствердити їм старі грамоти про вільні промисли, а вільне викурювання горілки заборонити підданим великоросійских і инших поміщі- ків, бо се робить шкоду їх промислам і через се витрачуються знищуються ліси. Горілку треба розрішити вільно провозити й через рднодворчеські землі. Сіль дуже дорога й треба розрішити вільний продаж у Харькові кримської, єлтонскої та маничської соли. Треба заборонити об’їздчикам знов переглядати загранич- ний крам, котрий привозиться на ярмарки Слободсько-Україн- ської губ., бо його переглядували на таможнях. Не давати без платні кватир для тих чиновників, котрі приїздять у Харьків по своїх власних ділах. Великі мости треба поправляти або на казенний кошт, або по наряду усіма мешканьцями провінції. Видачу дров штаб і обер офицерам треба відмінити, бо се дуже тяжко для хазяїнів. Пошту у Харькові треба содержувати від казни, бо повинність ся незмірно більша ніж по инших містах. Казна повинна заплатити за воли, провіянт фураж та хури, котрі були узяті у першу Турецьку війну. Треба, щоб суд не був таким формальним та довгим, як нині. Кінчається наказ такими словами: хоча отеє прохання підносимо, але віддаємося у материнське милосердіе цариці. Наказ города Сум пропонує багацько повіх бажань, як зрівняти його з Харьківським. Про суд виразніше сказано, щоб він був у простіших ділах словесним. Військові обивателі повинні мати право купувати та продавати свої землі одні другим за кріпостними актами. Військових обивателів не слід паряжати на роботи; треба, заборонити везти постійну торговлю у городах слободсько- українських великоросійським купцям та приїзжим з Малоросії усяким людям, а дозволити їм тільки приїздити сюди па ярмарки; також треба заборонити купувати великоросійським поміщикам, купцям, і малоросійским старшинам тут землі, подвірья, лавки, а за ті, що куплені, повернути гроші. За безчестя вйськового обивателя платити штрафу 12 карбованців за чоловіка, 24 за жінку і 36 карбованців за дівку. Орловський піхотний полк вивести з Сум, а залишити тільки один сумський гусарський і то з тим, щоб у Сумах залишився штаб, а ескадрони б були розміщені по слободах, як військових, так й панських. Прохали Сумчане також примежувати до города вільні ліси та землі, котрими володіли ріжні поміщики, прохали дозволу ввозити гірьку волошську сіль для худоби, не давати дозволу духовенству купувати грунти і курити горілку, а дозволити се тільки їх дітям, коли вони впишуться в військові обивателі. Повинні вписатися у військові обивателі також ті сотникі та підпрапорні з дітьми, котрі не будуть записані у дворяне, бо вони користуються усякими льготами: курять горілку, держуть шинки, мають грунти, ліси, сінокоси, а положеного окладу не дають. Як бачимо, Сумський наказ є чисто військово-обива- тельский і він по змісту свойому повнійший від Харківського. Охтирський наказ схожий з Сумським. У ньому тільки широко оповідається про полковника Ів. Перекрестова, котрий, маючи велику владу, населив усякими неправдами багацько сел, деревень та заводів, котрі були узяті у казну. Після Шведа все те повернули у володіння полка, а окрім того і в’їзжий ліс під Охтиркою, куди мало право в’їзда усе суспільство. Але потім усі землі і отсей ліс узяв у оренду управитель графа Ол. Розумовського, Ольховський, котрий забороняв рубати сей ліс охтирчанам. Тепер його повернули у дворцове відомство, котре теж заборонює в’їзжати у ліс населенню. Ось через що охтирчане прохали, щоб сю заборону було усунуто. Окрім того воші прохали, щоб усю землю, яка належить до города Охтирки, обмежувати при генеральному межеванию окружною даною з тім, щоб і надалі володіли нею не по розділу на чет­верта, як однодворці володіють своїми четвертними землями, а, як хто захоче, тому опреділяти четверти, але тільки для щоту. Оброків, як на великоросійській землі, па сі їх старозаі- мочні та куплені землі зовсім не накладати. Що до соли, то охтирчане прохали, щоб дозволено було возити у Охтирку кримську та маничську сіль без мита, або щоб зменьшена була казною ціна за виварку торської та Бахмутської соли, а як часом привезти звідтіля соли буде неможливо, тобі щоб вільно було купувати її у Великоросії або у Малоросії. Що до постою, то охтирьці прохали вивести від них Староосбольский піхотний полк, а Охтирський гусарський розмістити по усій провінції. Про горілку та про продаж проміж себе землі писали теж, що й сумчане: хто справедливо, хоча й без купчих, воло­дів землями, той мусить імі і вперед володіти. Разночинцам і війсковим обивателям, котрі ходять на заробітки та іздять на ярмаркі, у межах Охтирської провинції, не брати отпускних білетів. Ізюмській наказ коротенькій. У наказові ізюмчан маємо тільки одно нове прохання, щоб їм повернули ті землі, котрі були захоплені у них пикинерськими поселянами у гирлі р. Великої Комишевахи й Береки, на р. Торцю. Острогожський наказ дуже широко оповідає про колишні жалованіи грамоти й додає, як і иньші, і від себе проханнє, щоб цариця видала нову грамоту з тим, щоб туди було внесено й те з їх про­хань, ще буде стверждено. Про гусарські полки сказано, що вони були влаштовані по бажанню самих слобожан, і вислов­лена думка, щоб Острогожський гусарський полк комплекту­вався тільки з війскових обивателів провинції. Висловлено про робітників, котрі уходять від хазяїнів, не вислуживши свого строку, щоб діла про них розбиралися гражданськими чинами словесно без формального суда. Содержувати лікаря та поправ­ляти мости на штрафні суми. Про окружні землі було сказано, щоб їх не ділити, а володіти ними проміж себе по старих льготах. Коротояцьких купців, котрі проживали у Острогожську а потім їх виведено у Коротояк, де не було ніякої торговлі, Острогощане прохали залишити у Осртогожську з тим, щоб вони платили свої збори по великоросійському купецьтву у Коротояку,

У самої комісії виступали з городських представників харь- ківский Черкес та Охтирській Дзюба. Перший був з греків, вів широку торговлю і добре знав тодішні обставини української торговлі. Другий городянський представник Дзюба вів розмову тільки про інтереси військових обивателів, бо й сам був військовий обиватель, такий йому, як ми знаємо, був дадений і наказ. Він висловив три промови і у всіх них дуже гостро виступав проти козацької старшини. Дзюба захищав козацькі права і обвинувачував старшину у тім, що вона захопила козацькі землі, а їх самих повернула у підданих. Козаки та посполіти утікали і тепер утікають, казав він, через стра­шенні великі утиски од старшин, котрі захоплювали й захоплю­ють козачі землі, млини, сінокоси, гаї і иньші угоди, приму­шують до неуказних робот, ро|лють здирстваі безневинно даремно бьють. На жаловаиих козачих землях старшини та духовенство побудували собі слободи, хутори і населили їх вільними козаками та посп одітими людьми, з котрими обхо­дяться, немов з купленими кріпаками. Через се я й пропоную, казав Дзюба, як старі, так і нові старшинські слободи та хутори, котрі вони поселили, не взираючи на запрет жало- ванних грамот і указів, одібрати од них і прилучити до володіння громад війскових обивателів, що буде користно для їх служби і дасть їм спокій та тишину. У другій своій промові Дзюба широко обговорював про маиастирські та цер­ковні землі у Охтирскій провинції та доводив, що їх добули такими ж способами, як і старшински, намагався, щоб сі землі повернути попереднім їх власникам або просто бідним людям. Утретій промові Дзюба ще гостріще выступав за те, щоб одібрати землі од старшини, а старшинськіх дітей, котрі не вступлять у службу, записати у війскові обивателі, де вони платитимуть подушне. Дзюба хтів повернути коло історії в иньшу сторону й розв’язати аграрне питание в інтересах простого народа. Але його підтримували у сьому тільки однодворчеські представники, котрі, так саме як і Дзюба, стояли за низший стаи населення, за демократію. Але усі останні представники, а укупі з ними й уряд, на се ніяк не хтіли згодитися, хоч одна частина російського дворянства (старого столбового) и не хтіла давати українській козацкій старшині дворянських прав, за те друга більш численна, що сама добула його у війсковій та гражданській службі, була прихільна до них.

Накази війскових обивателів. Частина наказів війскових обивателів тепер надрукована разом з наказами слободсько- українських міст і вони од них мало у чому взагалі відріж- няються. І се зовсім для нас зрозуміле,бо й ті й иньші йши, як ми бачили, головним чином од війскових обивателів і значить підтримували інтереси одного й того ж соціального стану.

У своїх наказах війскові обивателі казенних слобід Ізюмської провинції висловлювали багацько з тих думок, що і війскові

обивателі п'яти слободсько-українських городів, у котрих вони складали з себе більшість населення, особливо у таких містах, як Охтирка, Ізюм. Найцікавійше—се прохання про відрожд'енни козаччини. Ось, наприклад, що писали війскові обивателі слободя Кабанье. Оповівши правдиво про ті зміни, котрі були зроблені у життю Слободських полків при цариці AhhL Єлизаветі та Катерині II, вони кажуть: з 1767 року ми вносили по 95 коп. казенного окладу, щоб содсржувати нові гусарські полки і сей оклад брався од кожної людини мужського полу, не минаючи ні старих, ні малих дітей, ні убогих калік, через що вони з’убожіли, платити на дальше не можуть, а мають охоту і бажають одбувати козачу службу до послідньої краплі крови так, як се було раніше за Петра Великого, без жалування, а тілько з єдних льгот. Нехай цариця скасує і 95 копіьочний оклад, і гусар, а відродить колишню козаччину і ствердить жалованною грамотою. Сей пункт про відродження козаччини ми маємо і у проханню Сл. Сватової Лучки, Міловатки, Редь- ковки, Сепькова, Пристіні, Гороховатки. Мешканкці слобод Печеніги, Малиновка, Мохнач, Генеєвка, Шелудківка не казали про відродження козачини, але прохали ствердження усіх льгот у промислах та торгах і на володіння землею по знімках, бо те все було у грамоті цариці Єлизавети. Значить і війскові обивателі сих слобід бажали взагалі вернутися до колишніх льгот, котрі були за часів цариці Єлизавети. Мешканці сл. Печеніги у особливому проханню писали про се й додавали, щоб гусарська служба все ж таки залишилася у них. Таке ж прохання подали й військові обивателі Сл. Бишкинь, Лиман, Ондріївки, Балаклєї, Змійова, Заводів, Степановки, Левківки, Савинець, Цареборисова, Райгородки, Тора. Мешканці сл. Ямполя казали, що їм легче було жити раніше за царя Петра. Військові обивателі купянського комисарства прохали про сіль й росказали цікаву історію про те, од чого збільшилася ціна її. Накали од військових обивателів Сумської провиннії обго­ворюють звичайні прохання свого стана, а окрім того бажають вернути усякі вільготи у промислах взагалі і особливо у викурюванню горілки війсковими обивателями Суджанського та Миропольского комисарства, а також містечка Пени, бо вони раніше їми користувалися, а у 1753 р. це право було у них скасовано. У наказах Острогожської провпнції маємо звичайні прохання про поліпшення становища військових обивателів, щоб не міряти земель і не вводити четвертного землеволодіння, щоб дозволити викурювати горілку у слободах—Ольшанці, Бірючій, Ливенці, Слоновці, Корочі, Ливнах, Уриві й Єндови- щах, щоб вільно було провозити на продаж горілку, щоб заборо­нити торговлю окрім ярмарок чужегороднім купцям і т. иньше.

Подивимося тепер, що казали представники війскових обивателів у самій комисії. Там виступало двоє з п‘яти—пред­ставник Харьковської провінції Капинос і.Сумської Никифоров. Капинос відповідав дворянському представникові Боярському про переходи козаків з одного місця па друге. Вони переходили, казав він, не з тим, щоб укриватися від військової служби, а від утисків козачої старшини, котра захопила у свою власність козачі землі, хоч не мала права ні сама їх купувати, ні давати на се дозвіл другим. Капинос як і Дзюба пропонував при­лучити сі грунти до громадських земель військових обивателів.

Теж висловлював, але ще ясніще, й Никифоров. Оповівши про те, як козакам були пожаловані безлюдні землі у загальню - та персональну власність за їх служби, він додавав, що багацько поміщиків Сумського полка набули собі куплею та усяким шахрайством та обманом козачі землі, а козаків повернули у під­данство. Так було зроблено, наприклад, у містечку Пені, мешканці котрого тільки по указу 1741, після їх скарги в сенат, були знову повернуті у козаків. І се робиться, додавав Никифоров, навіть і тепер. Щоб се зло скасувати, Никифоров пропонував: 1) заборонити на дальше віддавати у підданство поміщикам казенні військові слободи і купувати землі обивателів; 2) виклю­чити з підданства тих козаків та підпомошників, котрі живуть нині на своїх власних землях, прилучити їх до громад військо­вих обивателів і обложити окладом, гідних же брати у гусари; такий же оклад положити на дітей тих разиочипців, котрі вживають прав, однакових з правами військових обивателів; 3) дозволити військовим обивателям продавати й віддавати у заставу один одному свої землі по старому звичаю. Окрім сього Никифоров підтримував право вільного викурювання горілки для Суджанського та Миропольского повітів. Харьків- ській представник Капинос ще пропонував словесний суд у гражданських ділах до 50 карбованців і се було б справді користно для населення, бо тодішні суди, з їх тяганиною, крючками та папіровим діловодством справді, були тяжкі для тих, кому траплялося у них судитися. А кому тоді не треба було судитися, коли закони так мало захищали людей і їх власність. Словесний суд, колиб навіть явився не дуже правим та милостивим, а усе таки був би принаймні скорим.

Бажання усіх станів взагалі. Щож сказати взагалі про зміст наказів, які бажання вони виявляють нам що до тодішних Станів?

Хоч дворянські вибори робилися у кожній провинції осібно, але у наказах слободсько-українського шляхетства або краще сказати козацької старшини є багацько загального такого, що виявляло бажання усього шляхетського стану. Одначе ріжні сторони тодішнього життя знайшли далеко не однаковий вираз у наказах: найбільше яскраво виявилися у них соціяльно- економічні бажання, меньше духовні і, можно сказати, цілком немає політичних. На першому місці стоїть питання про земельну справу, котре усіма висловлювалося виключно з боку інтересів шляхетного стану. У 8‘вязку з ним стояли питання про дару­вання прав російського дворянства й про те, щоб повернути підданих у кріпаків. Усі хтіли мати дворянські привілеї й тільки приводили для сього неоднакові докази. Дворяне про­водили свої дворянські бажання, хоча до сього треба додати, що й два иньших стани (городяне та військові обивателі) теж казали тільки про себе—так вони зрозуміли своє завдання; кожний етап викладав про свої потреби, висловлював свої ба­жання, не вважаючи на иньші стани й не знаючи можливо навіть про те, що вони написали. Накази та висловлювання предо- ставииків у самій комісії заявляло з себе немовби суд, де було дві сторони—прокурор та адвокат; і той, хто захищав себе, повинен був висловити все, що можливо було сказати у свою оборону. Але коли дворянство-було першим найбільш осьвіче- ним станом у державі, воно повинно було більше, ніж иньші стани, піклуватися про загальне народне благо, про благо усіх станів, про обчеське благо, особливо, коли деякі стани (піддані та духовенство) зовсім не мали участи у виборах. Булоб справедливо, щоб про них на їх користь що-небудь сказали ті, хто стояв на самому верхньому ступні, а вони між тим підняли питання про кріпацтво своїх підданих й про заборону йому переходити від одного поміщика до другого. Такі питання, котрі мали зпачиння для усього народа, вони рішали тільки для свого стану. Тільки дворяне Сумської про­вінції підняли питання і про осьвіту і для себе пропонували університет, а для разночинців низшу школу. Дворянство иньших провінцій зовсім не підняло сього питання. Ніхто з дворян не згадав про значіння тієї автономії, при котрій вони жилії до дослідних часів і котра давала їм владу у своїм краю. Накази слобідсько-українського дворянства най­більш схожі з наказами дворянства лівобережної України, але сі все таки куди виразнійші від них у своїх бажаннях, особливо у культурно просьвітному і політичному. Дворянські накази такіж сірі та бліди, як і ті часи безвремеиня, в які вони складалися.

Бажання городських мешканців теж не були яскраві головним чином через те, що їх не підтримував широкий стан поспільства: населення слободсько-українських городів складалося, як ми знаємо, більш усього з військових обивате­лів. Досить виразними треба признати тільки бажання, котрі висловлювал про українську торговлю представник Харькова Іл. Черкес, але й то тільки у сих його частинах, де він казав про загальні інтереси української торговлі; коли ж він почав говорити про місцеві інтереси Слобожанщини, його не підтримали представники инших частин України. В инших своїх питаннях представники городів підтримували бажання війскових обивателів, себ то колишних слободських козаків— більшості! її населення не тільки по містах, але й по селах. Тут цікаву і в загалі правдиву відповідь давали представники сього стану на погляди й змагання дворянства. Хочай вони стояли на грунті своїх інтересів, а все ж таки вони захищали справедливість і інтереси широких народних мас, а не тієї невеличкої купки, яку з‘являло з себе тодішнє слободсько- українське дворянство—ті півтораста або скажемо 600 чоловіка, котрі тримали у своїх руках і землю й волю народа, власть у країні, бо таку власть дуже швидко вони получили, яко дворянство слободсько-української губернії, з рук цариці Кате­рини IL Через се вони й боялися промовити навіть слово про відродження автономії—а се слово голосно, як ми бачили, сказали військові обивателі де яких слобід Ізюмскої провінції. І за се сміливе та правдиве слово нам треба висловити їм нині щиру подяку й пошанувати їх память, яко щирих заступників народних інтересів.