Процес і сутність входження до складу Литовської держави
Проблематика Литовсько-польського періоду й досі викликає дискусії в колах науковців, адже це досить тривалий період в українській історії, який суттєво вплинув на формування як українського етносу, так і на культурний розвиток українського народу.
Незважаючи на широкий спектр досліджень, залишається безліч відкритих питань, які потребують глибокого вивчення. Тож розкриємо вже відомі та загальноприйняті історичні факти цього періоду історії України.Литовське князівство було створено в ХІІІ ст. Литовські племена із давніх часів своїми нападами непокоїли і нищили пограничні білоруські та українські землі, а тому були переслідувані всіма володарями, - від Володимира Великого до короля Данила. Врешті вони мусили підкоритися Київській Русі, прийняли державну організацію на зразок сусідніх князівств, початки християнства, українсько-білоруську мову як мову аристократії, наблизилися до побуту і культурного життя Білорусії та України. Коли ж Київська Русь почала занепадати, литовські князі взялися приєднувати сусідні, дезорганізовані князівства під свою владу. В 1320-их роках великий князь Гедимін зайняв Берестейщину, дещо пізніше також Пінщину разом з давньою деревлянською землею. Його син, Любарт, в 1340 р. став волинським князем і намагався здобути Галичину. Другий син Гедиміна, Ольгерд, в 1350-их роках отримав чернігівсько- сіверську землю, в 1362 р. зайняв Київ, а в 1363 р. переміг татар над Синьою Водою і поширив свою владу на Поділля.
Отже на початок 60-х років XIV ст. під владою Литви опинилася велика частина території України - Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, більша частина Волині. За Галичину і частково за Волинь ще велася боротьба.
Приєднавши більшість українських, білоруські та частину російських земель, Литовське князівство стало великою феодальною державою. Українські, білоруські і російські землі за територією й кількістю населення були в п'ять разів більшими, ніж власне Литва, окрім того рівень культурного розвитку підкорених територій був значно вищий.
Ось чому руські землі мали великий вплив на все політичне і суспільне життя Литовського князівства. Руська мова тут стала мовою державною, нею писалися офіційні документи. Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації та інше було сприйнято в Литві. Тому держава часто називалася Литовсько-Руським князівством. Частина литовських князів і бояр розмовляли руською мовою, перейняли руські звичаї й православ'я. Литовські князі здобули ці землі майже без боротьби. Литовські завойовники здобували собі прихильність місцевого населення передусім тим, що вели боротьбу з татарами, що була важливою справою українського народу. Литовські князі здобували собі довіру тим, що нічим не відрізнялись від місцевих феодалів, були майже всі православної віри (Любарт, Ольгерд, Ольгердові сини), переймали українську культуру, шанували місцеві звичаїв та установ. «Ми старини не рухаємо і новини не вводимо», - таким було гасло литовців. На перший погляд видавалося, що Литовська держава - це просто продовження давньої української державності.В дійсності влада Литви внесла ґрунтовні зміни в устрій нашого краю. Велике князівство Литовське відрізнялося від Київської Русі тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Литва щасливо обминула ту небезпеку, яка стала причиною занепаду Київської Русі : вона не розпалась на окремі князівства, а залишилася цілою. Великий князь мав майже необмежену владу - молодші князі не були його співрегентами, але тільки дорадниками і виконавцями його волі. Характерною рисою устрою великого князівства був устрій, подібний до західноєвропейського. Землеволодіння було тісно зв'язане з військовою службою. Землю міг отримати лише той, хто виконував військові обв'язки,- коли ж він нехтував своїм військовим обов'язком, великий князь міг землю в нього відібрати. Існувала практика самоуправи окремих земель, але вона обмежувалася господарськими справами, судочинством, опікою над церквою та дрібними місцевими питаннями, що не підривало компетенції центральної влади.
Хоч литовські князі заявляли, що «новини не вводять», проте насправді вони провели основні зміни в Україні тим, що забрали владу з рук українських князів і передали її своїм намісникам. Цю політику розпочав Ольгерд, який всюди усував місцевих князів, а на їх місце управителями земель ставив своїх синів і свояків. Таку саму лінію проводив півстоліття пізніше, в 1390-их роках великий князь Вітовт. Тоді князювали вже не князі українського роду, але зукраїнщені члени литовської династії (Федір Любартович, Володимир Ольгердович, Федір Коріятович), а що вони занадто близько зжилися з місцевими панами і підпирали їх автономістичні тенденції, то великий князь уважав їх небезпечними для цілості держави і відібрав їм князівства «за непослух». Литовська держава не була державою українською.
Утвердившись на великокнязівському столі, Вітовт протягом 1392-1394 рр. За допомогою зброї змістив як у Білорусії, так і на Україні князів, що перестали йому коритися. На Україні Новгород-Сіверське, Володимирське (Волинь), Подільське (Східне Поділля- Брацлавщина), Київське удільні, майже незалежні від центральної влади князівства були ліквідовані і перетворені на провінції Литви, якими стали правити не вічно бунтівні удільні князі, а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що беззаперечно здійснювали волю великого князя. Тим часом Західне Поділля з центром у Кам'янці в 1396 р. Вітовт змушений був передати Польщі(хоча воно ще було повернено до складу Литви в 1411 р. і боротьба за нього між Литвою і Польщею тривала до 1432 р.).
Отже за часів князювання Вітовта влада литовських князів на Україні зміцнилася, посилився їх гніт, литовських феодалів, що викликало незадоволення й опір українського населення. За словами сучасника, Вітовт тримав захоплені руські землі в «залізних кайданах». У 1399 р. на р. Ворсклі, при впадінні її в Дніпро, литовські війська зазнали поразки від орд хана Тімур-Кутлука та його мурзи Адигея. Проте Вітовт, спираючись на підтримку місцевого українського населення, що не мирилося з набігами ординців, в третьому десятиріччі ХУ ст.
зумів поширити свій вплив на південь до берегів Чорного моря від Дніпра і Криму до Дністера.Таким чином, приєднання українських земель до Великого князівства Литовського було обумовлено рядом причин, серед яких можна виділити такі:
- власними військовими силами Литва могла захистити українські землі від Орди, що було на той час життєво необхідним для українського народу;
- становлення литовської влади відбувалося під гаслом: «Ми старовини не рухаємо, а новини не вводимо». Литовські князі не порушували українського законодавства, правових норм, судочинство здійснювалося згідно місцевих звичаїв; хоча у більших містах були поставлені литовські намісники, в менших продовжувала діяти місцева адміністрація. Руські князі входили до складу великокняжої ради, посідали високі пости у війську та адміністрації й разом з литовськими панами становили провідну верству держави;
- старобілорусько-українська мова стала державною, нею писалися офіційні документи; українська освіта й культура вільно розвивалися й домінували в Литовській державі;
- правлячою була православна церква: литовські князі, вельможі, воєводи, що осідали в українських землях приймали православну віру (Литва в той час ще не прийняла хрещення). Так, наприклад, десять з дванадцяти синів Ольгерда були православними;
- литовські князі переймали звичаї та культуру місцевого населення, встановлювали родинні зв'язки з українською знаттю.
Виходячи з цього багато українських істориків, зокрема М. Грушевський, О. Єфименко, І. Крип'якевич, О. Русина, В. Щербак вважають, що Литовська держава була безпосереднім продовженням української державності, а єдиною відмінністю було те, що княжий престол та удільні землі належали не Рюриковичам, а Гедиміновичам. Така ілюзія підсилюється тим, що ця держава мала назву Литовсько-Руське князівство, а офіційний титул литовського князя розпочинався словами «Великий князь Литовський і Руський». Насправді ж литовські князі внесли значні зміни в політичний устрій українських земель. Дедалі більше набирали силу тенденції централізму: на відміну від Київської Русі, в Литовській державі вся влада була сконцентрована в руках великого
литовського князя, який мав майже необмежену владу, а удільні князі були лише виконавцями його волі. Литовсько-Руське князівство було типовою феодальною поліетнічною литовсько-українсько-білоруською
державою з елементами федеративного устрою і певною автономією України та Білорусі.
1.