6.5. Протистояння УПА з радянськими партизанами

До появи на Правобережжі України регулярної Червоної армії, го­ловними ворогами УПА з московського боку були саме загони радян­ських партизанів. Ключова мета цих партизанів полягала в тому, щоб постійно нагадувати місцевому населенню, що Кремль все бачить і все контролює.

Починаючи з весни 1942 р., радянські партизани почали проникати в болотисті місцини на межі двох волинських областей. Згодом уже звідти

Розділ 6. ОУН і УПА проти Москви за незалежність України їхні розвідувальні групи пішли ще далі. Радянські партизани повсюди де­монструвати відверту неповагу до місцевого населення, масово вилучали харчі та худобу, а найбільш незговірливим спалювали будинки. Там, як писав у своїй розвідці «Хронологія УПА» командир УПА-Захід Василь Сидор, «до них прилучалося місцеве шумовиння і злочинці, і вони, не чі­паючи німецького загарбника, почали грабувати місцеве населення з ос­танньої одежі, худоби і збіжжя, та стріляти свідомих українців». А один із низових керівників Запілля УПА звітував про ситуацію, яка склалася в середині серпня 1943 р. на півдні Берестейщини, так: «Большевицьких пар­тизан, які грабують, населення сильно ненавидить. Большевицька сітка існує майже по всіх селах, працює дуже законспіровано, як це відомо з до­питів зловлених місцевих комуністів....В деяких селах Столинського і Bu- соцького районів, де стояли наші відділи, по їх відході большевики тероризували населення.

Тож, «Тактична інструкція» Головної команди і Головного військового штабу УПА від 24 грудня 1943 р., яка визначала стратегію боротьби проти німців та Москви, орієнтувала повстанців на поборення «большевицької пар­тизанки», «стараючись цілковито її знищити, щоб викурити з наших те­ренів». Рівень загрози для української справи від діяльності радянських партизанів усвідомлювався чітко. Документ ОУН (б) «Для внутрішнього по­ложення» визначає його так: «1) Провокує німців до виступів проти україн­ського народу; 2) Нищить свідомий український елемент; 3) Є одиноким чинником, що веде комуністичну роботу на українських землях й через це вводить дезорієнтацію серед частини населення (промосковська орієнта­ція); 4) Своїми діями старається паралізувати визвольний рух українського напряму; 5) Є передовим загоном московського імперіалізму й тим самим ворогом визвольної боротьби поневолених народів...».

У середовищі радянських партизанів також добре розуміли силу УПА. Зокрема, командир партизанського з’єднання М. Наумов перед рейдом до Галичини писав 24 грудня 1943 р.: «Я молю свого Бога, щоб німці до мого прибуття вигнали б бандерівські банди з Крем ’янецьких лісових масивів і взагалі б із Західної України. Тоді було б легше». А Г. Галицький зі з’єднання О.Федорова вважав, що відділи УПА «загрозливіші, ніж німецькі каральні загони». Уже навесні 1943 р. Москва вимагала від радянських партизанів, щоб українських повстанців «у кожному випадку їхнього нападу жор­стоко карати. Листівками попередити, що за одного партизана буде знищено 15 оунівців та їх німецьких хазяїв».

Агітка УПА

6.5.1. Бої з радянськими партизанами на Поліссі (жовтень - листопад 1943 р.)

У квітні-травні 1943 р. відділам УПА вдалося відтіснити на північ від залізниці Ковель-Сарни ті загони радянських партизанів, які встигли проникнути на Волинь.

Відразу витіснити радянських партизанів з волинського Полісся УПА не могла, адже в тому регіоні в неї налічувалося всього кількасот «багнетів». Та командування місцевої групи «Заграва» швидко зорієнтувалося в ситуа­ції, що склалася, й заходилося формувати додаткові сили. Свіжу «бойову групу» з півтисячі стрільців, очолив командир «Бористен». 16 серпня він оголосив про початок відкритого збройного виступу бойової групи проти радянських партизанів: «Від сьогодні... виступаємо демонстративно... Більшовицька пропаганда своїми підлими методами... застрашила нарід [так], що, повіривши брехні, втікає перед нашими відділами в ліси, вва­жаючи нас за німців, або бандитів, що йдуть грабити, вбивати й палити. Тому нам належить бути якнайделікатнішими, скромними в поступуванні з тим, що почувши українську пісню, пізнавши що це такі українці, а не сі­качі, вертає, але все ж таки з недовір ’ям з лісу додому».

Повстанці поставили ультиматум партизанському загонові ім. Kap- мелюка (складова з’єднання Федорова), який пребував у Володимирець- кому районі Рівненщини, вимагаючи скласти зброю. Цю пропозицію «червоні» назвали «дурнею». Відтак керівництво УПА скликало у вересні велику нараду за участю представників армійських груп «Заграва» і «Турів». На ній ухвалили розпочати повномасштабний наступ на з’єд­нання партизанів Федорова. Для цього у Любешівський район Волинської області й Зарічненський Рівненської, де концентрувалося чимало «федо- рівців», було вирішено спрямувати сім куренів і загін «Котловина» за­гальною чисельністю до 3 тис. чол.

Запеклі бої між сторонами конфлікту розгортаються у жовтні - лис­топаді 1943 р. на Рівненщині та в сусідній Берестейщині.

У «Хроніці» загону ім. Колодзінського (документ писало протягом вересня 1943 - лютого 1945 років щонайменше троє політичних інструк­торів цього відділу) читаємо: «Козаки з криком «слава» кинулись до бу­динків села. Комунарі ще спали. Із ляку [вони] втікали в білих штанах просто до р. Cmupy. Наші козаки гарячково натискали. Комунарі, що зблизились до Cmupy, кідались просто в р. Cmup такими гуртами, що один одного змушував топитись. До того насідали козаки і покроплювали кулеметними стрілами цю голоту, котра в Cmupy купалась яку пекельній смолі. До Cmupy збилося до 200 комунарів. Вони з диким вереском кричали і лаялись брутальними словами. Кожний хотів якнайскорше дістатися через ріку. Дехто розбірався донага, інші скакали в убранню. Багато за­лишилось в ріці Cmupi, а зісталися всі тяжчі як, наприклад, двох дебето­рів, багато жидів і т. д. Опісля говорили люде, що втікали-сягали куди хто міг, а були всі голі, а як не голий то мокрий. Із великим жахом огля­даючись, все гонили вперід».

Загалом радянські партизани втратили 19 убитими, ще 68 осіб уто­пилося в Стиру. Повстанці захопили трофеї: обоз, коні, 5 рушниць, ап­теку, «1000 штук амуніції і велику суму всякого добра».

В ніч із 20 на 21 жовтня упівці знову змусили партизанів під об­стрілом переправлятися через Стир, цього разу - біля села Млинок у За- річненському районі Рівненщини: «Розвинули розстрільну і рушаєм в напрамі на переправу до Cmupa. На місце переправи було не більше як 100 метрів. Ми зблизились не дальше, як 50 метрів. Наші лави засипали комунарі градом куль. «Грімка слава!» - понеслося і відбилося луною по лісах Полісся.

Того разу Федорову та його людям вдалося втекти - вони перепра­вилися через річку в інших місцях і пішли в північному напрямку, в бі­лоруські болота.

20 листопада відбувся бій між членами куреня УПА Микити Скуби (відділи «Ярка», «Гука», кіннота «Гонти») й «федорівцями» у Володими- рецькому районі Рівненщини. Усе почалося з того, що 3 бойові чоти ко­мандира «Гука» прибули до Андруги (тепер - село Зелене) на відпочинок. Утім, за годину до полудня до них прийшов невідомий із сусіднього села Липне (2 км через ліс) й заявив, що там є 80 «комуністів». «Гук» не знав, що насправді радянських партизанів щонайменше вп’ятеро більше, тож разом із двома лотами вирушив у бік Липного на засідку

Спершу увагу повстанців відвертала ворожа бойова розвідка (15 чол.). За нею лавиною посунули основні сили й розпочався пекельний бій. Як зазначено у згадуваній уже «Хроніці», «Наші козаки зайняли добре становище в рові і безпощадно валили ворожі лави, котрі по трупах посу­вались все вперед і вперед. Але коли підійшли не дальш як на ЗО метрів і ряди прорідли так, що великим абсурдом є іти далі, бо наші козаки лежать в рові, тому зупинилися і давай закидать гранатами.... Бій клекотить, аж дерева жахаються. Нараз по ворожому боці падає командир і червоні вицофуються. Дехто з козаків одважується підсоватись до вбитих кому­ністів по зброю. Нараз з правого і лівого крила нашого розположення роз­почалася страшенна стрілянина. Червоним наспіли свіжі резерви і почали оточувать наших. Ворожий кулемет сипнув вздов[ж] по рові і кількох наших впало трупом. Тут то впав трупом і с[лавної] п[ам’яті] к-p Гук. Козацтво почало поступово відбивати вороже натиснення, засіваючі поле бою ворожим і своїм трупом.

Надвечір радянські партизани відійшли до місця своєї основної стоянки - села Великих Телковичів Володимирецького району. Поверта­лися з великою кількістю поранених, а також десятьма підводами трупів. Повстанці теж зазнали численних утрат. На полі бою поліг командир «Гук», загинули козаки «Махно», «Тріска», «Почаєвець», «Молодняк», «!стик», «Влучний», «Цвіт», «Колода», «Ганджа», «Болько», «Експрес», «Ватаг» і «Журик». 23 листопада на похорон повстанців у село Залішани прийшло три тисячі людей.

6.5.2. Проти радянських партизанів у Цуманських лісах. Бій під с. Богуславкою 16 жовтня 1943 р.

Не менш запеклі бої розгорталися у східній частині Волинської об­ласті - трикутнику Ківерці - Цумань - Маневичі. У цуманські ліси влітку 1943 р. проникло з теренів Білорусі 700-800 радянських партизанів. Вони швидко організували свої опорні пункти, звідки виходили за харчами у близькі села, вчиняли диверсії на автошляхах та залізниці й становили пряму загрозу місцевій групі УПА «Турів».

З і 6 серпня упівці влаштовують перші бойові зіткнення з ними в околицях села Берестяне Ківерцівського району. У вересні протистояння поновилося. Найбільший бій у цуманських лісах відбувся 16 жовтня. На світанку кілька сотень під загальним командуванням члена головного вій­ськового штабу УПА, майора Василя Сидора («Крегул») вирушило з села Сильна (Ківерцівський район) у напрямку Богуславки. Вони хотіли під­тримати загін УПА «Котловина», який перебував неподалік, бо дізналися, що десь у навколишніх лісах зосередилися радянські партизани.

У лісі під Богуславкою розрізнені повстанські підрозділи успішно об’єдналися. На той момент співвідношення сторін було таким: з боку УПА - дві сотні загону «Вороного» (прибули з межиріччя Горинь-Случ), чотири сотні загону «Котловина» під командуванням Степана Коваля («Рубашенко»), вихованці підстаршинської школи загону «Рубашенка» на чолі з колишнім сотенним Армії УНР «Вовком»; чисельність радян­ських партизанів сягала 1 тис. чол.

Повстанці розпочали бій з обходу ворога лівим флангом. Партизани швидко були змушені відступити на південний захід від Богуславки. Біля 10-ої ранку, від радянського ядра відділяються окремі групи і стрімко ата­кують повстанські фланги й ар’єргард. Упівці перегруповуються. їхні по­рядки набувають «заокругленої рухливої форми» з вихованцями підстаршинської школи та кіньми всередині.

У самому серці «рубашенківського» авангарду, серед стрільців сотні «Богдана», грасує на коні й наспівує куплети запальних повстан­ських пісень низенький на зріст, у зеленому френчі, галіфе та чоботях вершник. Цей русявий, із зачесаним назад довгим волоссям і залисинами по боках 29-річний чоловік із гарно поставленим голосом - Степан Ко­валь («Рубашенко»). «Я особисто бачив, як «Рубашенко» командував у бою бандитами, наказував, кому й звідки наступати та стріляти по пар­тизанах», - свідчив згодом на радянському допиті стрілець сотні «Бог­дана» Йосип Кушнір («Зозулька»).

Бій у лісі біля Богуславки затягується на три-чотири години. З обох сторін з’являються перші жертви. Десь о 13-ій радянські партизани вда­ються до наступу на тили УПА з-під Богуславки. Почали з того, що нав’язали повстанцям рукопашні сутички. Перехопивши ініціативу, про­риваються в центр тилу до необстріляних вихованців підстаршинської школи. Поки командир «Вовк» із засідки закликає цих своїх 17-18-річних підопічних гуртуватися й давати відсіч, всі загони УПА вишиковуються вздовж півкілометрової лінії розмежування з ворогом. Проте радянські пар­тизани, згрупувавши свої 9 рот в «ударний кулак», починають агресивно

Розділ 6. ОУН і УПА проти Москви за незалежність України атакувати повстанців у лоба й водночас обходити з боків. Упівці не дають себе ошукати, але внаслідок цього маневру партизанів фронт «видовжу­ється» ще більше. Втримувати лінію розмежування стає важче, тож коман­дування повстанців наказує учням підстаршинської школи допомогти двом сотням у центрі фронту стримувати ворога. Починається контратака.

По війні командир УПА-Захід Василь Сидор згадуватиме: «Серед оглушуючого підготовчого вогню сотень, крику большевиків, вересків їх жінок, що з розкуйовдженим волоссям, обдерті надалися то вперід, то взад, підносячи большевикам диски і тягаючи за ноги убитих і ранених, сотні ринули в атаку. За ними - юнаки, яким хтось підніс, що проти них - самі циганки. Далі - запасна сотня. І большевики захиталися: зразу стрибками, а потім групами почали відступати, вистрілюючи на ході в-позад себе довгі серії. Поза дерева червоніли плями крови і лежали тіла десятьох вбитих наших юнаків, розібраних за той час червоними донага. Це ще більше розлютило повстанців і вони перли вже большевиків без стриму. Большевики відступали зразу з обороною, врешті залишивши лінію, куди настягали вони купи своїх вбитих і ранених, через які прихо- дилося перескакувати і ранених добивати, червоні подалися у втечу».

Упівці переслідували партизанів півгодини. Зрештою, ті заховалися за високим залізничним насипом й почали запекло відстрілюватися з ав­томатів. Якась частина повстанців гатила в тому напрямкові з гранатоме­тів, а інші чотири сотні пішли в обхід насипу: через північний бік лісу, прориваючись на дорогу Богуславка - Берестяни.

Як тільки почало смеркати, вояки УПА рушають у напрямку Берес- тянів. Партизани розташувалися в лісі по обидва боки дороги, сліпо стрі­ляли навсібіч із кулеметів та гранатометів. Але повстанці швидко від­тіснили ворога в поле. Звідти переважна більшість партизанів утекла, ба­гатьох було знищено, а ще кількадесятьом вдалося добігти до Берестян, звідки на той момент уже втекло цивільне населення. Позалазивши на горища будинків, партизани почали прицільно відстрілюватися з автома­тів. Тоді упівці, оточивши село, підпалили його. Зав’язався бій, який за­кінчився перемогою повстанців. У ніч на 17 жовтня вони вирушили з села Берестяни на північ. Загалом, за даними УПА, впродовж цих бойових зітк­нень, біля Берестян і Богуславки, повстанці зазнали таких втрат: 17 осіб - убиті, до 30-ти - поранені. Також загинуло кільканадцять коней і була зни­щена «тачанка з залізною порцією харчів». Ворожі втрати упівці, певно, перебільшували - понад 120 убитими.

Ще одне бойове зіткнення вояків УПА з радянськими партизанами в селі Берестянах сталося 19 жовтня 1943 року. Проти трьох-чотирьох сотень

Повстанський загін у Карпатах озброєних автоматами партизанів постала одна сотня УПА з благенькими крісами й чотирма кулеметами. Партизани спалили вісім сільських хат.

За наступні кілька днів українські повстанці повернулися на вихідні позиції. Зробили це, щоб не підпустити радянських партизанів до Пшеб- ража (польська колонія у Ківерцівському районі, тепер с. Гайове?). Проте на той момент за подіями в цуманських лісах уже пильно стежили німці. Наприкінці жовтня проти упівців німецьке командування кинуло дві дивізії CC. Проте, поки есесівці підтягувалися, повстанці встигли передислокува­тися в безпечні місця. Приміром, два курені без утрат просунулися на північ від залізниці Ковель - Сарни. Ще два курені відступили в напрямку річки Горинь і переправилися через неї біля містечка Деражні. Як повідомляв той таки Василь Сидор, есесівці «... півтора тижня товклися в цуманських лісах, самі не знаючи з ким б 'ються: з УПА чи з червоними. Тому доходило в цих лісах до того, що кілька годин німці билися поміж собою, бо знали, що багато відділів УПА носили трофейні німецькі уніформи, між ними були нацмени, що ні німецької мови, ні команди не знали. Летунство й артилерія бомбили все, не розбираючись, де чиї становища і позиції».

Потужні бої за участю сотень повстанців і радянських партизанів точилися й у інших місцях. Приміром, 16 листопада 1943 року загін ім. Хрущова з’єднання Івана Шитова атакував підрозділ УПА кількістю близько 600 осіб. У 5-годинному бою упівці втратили 72-х вбитими і 40 поранених, а партизани - 2-х вбитими і 3 поранених.

6.5.3. Бої на Тернопільщині

«Молдавани, жиди та цигани, голодні та жорстокі, йдуть усіх грабувати і різати», - такими словами радянські партизани лякали на Рівненщині простих селян прибуттям своїх же побратимів з Другого мол­давського партизанського з’єднання, коли те рейдувало з білоруських боліт до Молдови наприкінці 1943 - на початку 1944 рр. Утім цьому з’єд­нанню, яким командував Яків Шкрябач, завершити свій перехід не вдалося, їхній рейд зупинили підрозділи УПА-Південь і потужні боївки самооборони в Південній Рівненщині та Північній Тернопільщині.

18 січня 1944 р. молдавські партизани (до трьох сотень добре оз­броєних бойовиків) зійшлися на полі бою з куренем та ще однією сотнею УПА у чеській колонії Красільно (існувала на території сучасного Лу­бенського району Рівненщини). O 14-ій українські повстанці, опорним пунктом яких було село Корити (Млинівський район), оточили колонію. Розпочали обстріл. Радянські партизани не відповідали, тож повстанці почали підходити до колонії ближче. Коли залишалося 50-100 м, шкря- бачівці відкрили вогонь із кулеметів та автоматів. Тоді повстанці «шар­пнулися назад, тягнучи за собою вбитих і поранених, багатьох покинули». За півгодини почалася друга атака. Цього разу - зі скандуванням гасел «Слава Україні!», «Слава Героям!». Партизани знову їх підпустили ближче, а далі перейшли в контратаку. Вона закінчилася за 3 км від Kpa- сільна. Упродовж бою, за різними оцінками, радянські партизани вбили від 17 до 27 осіб, зокрема одного сотенного, і кількох чотових. Ще 22 чи 28 захопили в полон. Про втрати шкрябачівців у їхніх документах не по­відомляється. Документи УПА про це бойове зіткнення не виявлені.

Ще один бій між Другим молдавським партизанським з’єднанням і упівцями стався 24 чи 25 січня в колонії Коханівці (Дубненський район Рівненщини). Ось як радянські джерела описували цей бій: «Спершу ос­танні обстрілювали село з 45, 47-мм гармат. Розраховували на психоло­гічний ефект, адже гармати, зняті з підбитих чи згорілих танків і встановлені на саморобні дерев яні лафети, «стріляли» тільки камінням. Не дочекавшись на відповідь, декілька сотень повстанців оточили Ко­ханку та заходились обстрілювати село з кулеметів і гвинтівок. Однак суперники знову не відреагували. Тож надвечір командування українських повстанців вдалося до рішучіших дій - скерувало сотню на загін ім. Во­рошилова. Останній відповів масованим вогнем із автоматів і кулеметів. Оговтавшись від рясного обстрілу, вцілілі повстанці «засипали» село за­палювальними кулями. За лічені години вигоріло кілька хат, у тому числі кілька повстанських складів. Далі розпочали ще одну атаку на Коханку. Цього разу набігали з різних сторін. Як тільки радянські партизани дали відсіч, українські повстанці атакували їхній обоз на околиці села. Та во- рошилівці відреагували контратакою, що переросла в запеклу пере­стрілку. Стрілянина з обох сторін припинилася аж пізно ввечері».

Позбавивши радянських партизанів Якова Шкрябана оперативного простору (з іншого від місця бою боку розташовувалися німецькі пози­ції), боєм у Коханівці українські повстанці відтіснили шкрябачівців зі зручного шляху на Молдову. Кілька днів партизани покружляли селами сусіднього Радивилівського району, а відтак вирішили заходити в Терно­пільську область через іншу місцевість.

Отож, бої з радянськими партизанами продовжилися уже в північ­ній частині Тернопільщини. 2 лютого 1944 р. о 14-ій годині партизанів, які отаборилися в селі Буглові Лановецького району, почали обстрілювати з кулеметів та мінометів чотири відділи упівців. Останні зайняли позиції під Бугловом, куди прийшли з сусідніх Огризковець і Люлинців. У Лю- линцях повстанці вели вогонь з дзвіниці та поміщицького двору. Під час обстрілу зайнялося кілька садиб. Як подають радянські джерела, парти­зани зачаїлися, очікуючи наступу повстанців. Коли ж цього не сталося, командир Шкрябач наказав своїм групам Дроздова і Мухіна організову­вати атаку. Під прикриттям двох кулеметів і ПТР вони відтіснили упівців з Люлинець, захопивши в полон п’ятьох. Причому всі бранці виявилися росіянами, які свого часу перебували в німецькому полоні. Інші шкряба- чівські підрозділи відтіснили повстанські відділи з Огризковець та ото­чили їх в яру між цим селом і Бугловом. Внаслідок бою 37 повстанців загинуло, а 12 потрапили в полон, яких, дорогою до Буглова, радянські партизани посікли шаблями.

Загалом, наприкінці 1943 - початку 1944 років Друге радянське мол­давське партизанське з’єднання вело з відділами УПА на порубіжжі Рів­ненщини та Тернопілля щонайменше 8 боїв, із яких 5 - великих. У всіх цих бойових зіткненнях, за радянськими даними, загинуло понад 300 по­встанців. Але втрати партизанів буди такими, що з’єднання вже не змогло, як раніше планувалося, пройти через західноукраїнські терени у Молдову. Своє існування в Україні Друге молдавське з’єднання завершує 28 лютого, коли зустрілося з підрозділами Червоної армії в селі Руська Гута !Дум­ського району. До речі, схожа доля очікувала й інше «молдавське» парти­занське формування, на чолі з Василем Андреєвим. Воно 29 лютого зі втратами вирвалося з німецького оточення й до середини березня фактично теж припинило свою діяльність в Україні. Вцілілих партизанів згодом

Розділ 6. ОУН і УПА проти Москви за незалежність України широко використовували HKBC і МДБ в агентурно-бойових групах для поборювання українського визвольного руху, а також для терору серед цивільного населення Західної України.

6.6.