Проголошення державної незалежності України.
Перші камені у конституційно-правовий фундамент України як незалежної й суверенної держави були закладені ще в останні місяці існування СРСР. Завдяки активній позицій націоналістичних сил - як у стінах українського парламенту, так і за його межами - 16 липня 1990 р.
Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет Української РСР. У цьому документі був проголошений пріоритет республіканських законів над союзними, заявлено, що земля, її надра, повітряний простір є власністю українського народу, заявлено про право України на створення власної фінансової й банківської системи, власних збройних сил, проведення зовнішніх стосунків з іншими державами. У липні цього ж року була запроваджена посада Президента Української РСР. Згідно зі спеціальним законом президент визначався як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади.Наступним кроком українського парламенту в цьому напрямку стало прийняття 3 серпня 1990 р. Закону УРСР «про економічну самостійність України». Закон проголошував принцип «власності народу республіки на її національне багатство і національний доход».
Наприкінці 1990 р. найголовнішою темою обговорення у суспільно- політичному житті України була ідея нового союзного договору. За наполяганням союзного керівництва в більшості республік СРСР 17 березня 1991 р. був проведений референдум за збереження єдиної держави. Одночасно, за рішенням Верховної Ради України, було проведено всеукраїнське опитування населення з питання про входження України в «оновлений» Союз на засадах Декларації про державний суверенітет України. Хоча переважна більшість громадян відповіли позитивно на обидва питання (відповідно 70,5 % і 80,2 % ), процес розпаду СРСР прискорювався буквально з кожним днем. Зростало прагнення мільйонів громадян у всіх республік до незалежності й побудови власних суверенних держав.
Цей процес перейшов у вирішальну стадію після невдалої спроби групи найвищих посадових осіб у керівництві СРСР і КПРС усунути від влади Президента СРСР М.
Горбачова і зберегти країну від розвалу. Створений ними Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, або ГКЧП - російською абревіатурою), не отримавши підтримки серед більшості громадян, капітулював перед російським республіканським керівництвом на чолі з Б. Єльциним, навколо якого згуртувалися антикомуністичні сили.24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України («за» - 346, «проти» - 1). Більшість у Верховній Раді України на той час становили представники радянської партійно-господарської номенклатури, для яких ідея державної незалежності України була чужою. Однак вони були смертельно налякані подіями в Росії, де Б. Єльцин усунув комуністів з високих посад, а тому перехопили гасла української націонал- демократії щодо державної незалежності України.
У наступні дні Президія Верховної Ради України видала укази щодо департизації державних органів, установ і організацій, тимчасового припинення діяльності Компартії України, передачі майна КПУ та КПРС на території України на баланс Верховної Ради та місцевих рад. 30 серпня 1991 р. був виданий указ «Про заборону діяльності Компартії України».
Самостійний державницький курс України був закріплений 1 грудня 1991 р. на республіканському референдумі щодо підтвердження Акту проголошення незалежності. Понад 90% учасників референдуму ухвалили рішення свого вищого представницького органу влади. Власне, іншого результату референдуму годі було очікувати, адже Радянський Союз на той час, як здавалося, у будь-яку мить міг зануритися у політичний хаос. Центральну владу уособлював М. Горбачов, який втратив і важелі управління країною, і повагу людей. У всіх засобах масової інформації паплюжили радянське минуле і малювали барвисті картини заможного життя наших громадян - «як тільки Україна припинить годувати весь Союз».
Одночасно з всеукраїнським референдумом відбулися вибори Президента України. Переконливу перемогу на них здобув Л. Кравчук, за якого віддали голоси близько 62% виборців.
Цікаво, що його основний суперник - лідер Руху В. Чорновіл, який принципово відстоював ідею державної незалежності України, відстав від нього більше ніж з двократним відривом (23,3%). Зовсім мало виборців (4,49%) віддали перевагу Л. Лук’яненку, який мав репутацію людини, котра за незалежність України готова пожертвувати життям.Однак після проголошення державної незалежності України формально продовжував існувати СРСР, договір про утворення якого Україна підписала 30 грудня 1922 р. разом з Росією, Білорусію, Закавказькою Федерацією. Зазначений документ був денонсований 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі, в садибі Віскулі в Білорусії, де зустрілися Президент Росії Б. Єльцин, Президент України Л. Кравчук, голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич. Відповідно до Біловезької угоди також була створена Співдружність Незалежних Держав (СНД), до якої невдовзі увійшло 12 колишніх республік СРСР: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна. Проте від самого початку СНД виявив свою нежиттєздатність через глибокі розбіжності між його членами, побоювання з боку деяких держав потрапити в залежність від Росії, а також небажання їх політичних еліт приносити в жертву СНД
перспективи європейської інтеграції.
Проголошення державної незалежності України стало результатом взаємодії низки об’єктивних (зовнішніх і внутрішніх) і суб’єктивних чинників.
Об’єктивні зовнішні чинники: 1) поразка т.зв. соціалістичного табору в «холодній війні» з провідними капіталістичними країнами; 2) погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР; 3) втрата центральною владою контролю за діями на місцях; 4) посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках.
Об’єктивні внутрішні чинники: 1) національно-демократичний рух в республіці; 2) наявність формальних атрибутів української державності (уряд, конституція, державні символи).
Суб’єктивні чинники: 1) бездарна й непопулярна політика союзного центру на чолі з М. Горбачовим; 2) бажання української компартійної верхівки (номенклатури) визволитися від опіки союзного центру й запобігти впливу руйнівних псевдодемократичних процесів у Росії на розвиток подій в Україні, побоювання втратити владу.
8.3.2.