Політичний розвиток України.

Ставши на шлях державної незалежності й приступивши до розбудови власної державності, Україна прагнула створити правові підвалини формування громадянського суспільства, утвердити засади захисту прав і свобод громадян, існування демократичних інститутів, незалежних засобів масової інформації.

Україна проголошена в Конституції суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, тобто державою, в якій існує верховенство права, де головним джерелом влади є народ і де «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека є вищою соціальною цінністю». За своїм державним устроєм Україна визначена як унітарна держава.

У Конституції проголошений широкий спектр політичних, економічних і соціальних прав людини. Конституційно закріплений статус української мови як державної мови. Водночас гарантовано вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Закріплені положення, спрямовані на розвиток етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності всіх національних меншин країни.

Державна влада в країні поділена на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Особливе місце в структурі державних інститутів займає глава держави - Президент України, який є Головнокомандуючим Збройними Силами України, Головою Ради національної безпеки і оброни, визначається як гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Отже, з прийняттям у 1996 р. Конституції України було оформлено правовий каркас нової держави. Всі наступні реформи, а серед них і зміни до Основного Закону 2004, 2010, 2014 рр., означали лише його модернізацію. Щоправда, не всі спроби налагодження державного механізму виявилися вдалими.

Сутність і основні напрямки політичних реформ, які мали забезпечити перехід України від радянського суспільства до демократичного, відображені в наступній таблиці:

Табл. 1. Політичні системи УРСР і України

«Країна Рад», як іменувався СРСР, ніколи не була радянською державою. Ради (робітничих та селянських депутатів - до 1936 р., депутатів трудящих - до 1977 р., народних депутатів - з 1977 р.) виконували декоративну роль, маскували номенклатурний характер влади. Придумана К. Марксом і Ф. Енгельсом диктатура пролетаріату також насправді була фікцією, служила маскуванню справжнього правлячого класу.

З перших днів української незалежності пріоритетом українського державотворення став демонтаж даної моделі і створення сучасної європейської форми державного врядування (правління), яка б забезпечувала стабільність політичного режиму, створювала єдину вертикаль влади, а, крім того, сприяла зміцненню панівного становища в суспільстві нової політичної й економічної еліти. До речі, якщо відкинути ідеологічні упередження, то з огляду на велику роль рад у державному механізмі сучасних європейських держав, ці держави по суті мають не менше підстав, ніж, колишні радянські республіки, іменуватися радянськими державами.

В Україні з часу проголошення незалежності діє змішана форма державного правління, тобто модель, яка передбачає два центри влади - всенародно обраного президента та обраного парламентом прем'єр-міністра. Така модель має забезпечити баланс політичних сил і повноважень суб’єктів державної влади, але водночас містить небезпеку конфліктів в системі влади, що можна було спостерігати впродовж усієї новітньої української історії.

Як відомо, залежно від того, у кого повноважень більше - у президента чи прем’єр-міністра, змішана республіка може іменуватися або президентсько- парламентською, або парламентсько-президентською республікою. Втім, слід мати на увазі, таке визначення на практиці є вельми умовним, реальне

лідерство в державі залежить від багатьох неформальних і суб’єктивних чинників.

У 1991-1994 рр., коли Президентом України був Л. Кравчук, у нас була змішана парламентсько-президентська форма правління. Л. Кучма, який переміг на дострокових президентських перегонах у 1994 р., наполіг на переході до президенткою-парламентської моделі, що було закріплено в Конституції України 1996 р. У результаті так званої Помаранчевої революції 2004 р.

Водночас не можна не відмітити, що зазначені конституційні перипетії виглядають простою політичною метушнею на тлі постійного посилення олігархічного впливу на характер державного врядування. Олігархам в Україні, за різними оцінками, належить від 60 до 90% національного багатства. Маючи величезні фінансові ресурси і міцні зв’язки, володіючи ЗМІ, вони стають народними депутатами, забезпечують обрання до представницької влади своїх протеже, лобіюють прийняття потрібних законів, створюють і утримують політичні партії тощо. Нині в Україні олігархи знаходяться на всіх вищих щаблях владної вертикалі, включаючи президентську.

Як відомо, в СРСР існувала монополія однієї партії - комуністичної, яка ототожнювалася з основою держави. Від початку створення Радянської держави компартія була фактично, а з 1977 р. й юридично (відповідно до 6-ї статті Конституції «розвинутого соціалізму»), «керівною й направляючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій». Чисельність КПРС зростала й у 1985 р. вона становила 17,5 млн. членів і кандидатів у члени партії, з них понад 3 млн. в УРСР. У 1970-ті рр. не залишилося жодного промислового підприємства, колгоспу і радгоспу, установи і навчального закладу, в яких не було створено первісної партійної організації.

Першими особами в державі були керівники компартії, які, щоправда, часом обіймали за сумісництвом і ключові державні посади: Й. Сталін - Голови Раднаркому СРСР, М. Хрущов - Голови Ради Міністрів СРСР, Л. Брежнєв - Голови Президії Верховної Ради СРСР, М. Горбачов - Голови Верховної Ради СРСР, а згодом Президента СРСР. Ведення посади президента «урівнювало» М. Горбачова з його західними партнерами, зміцнювало його становище в системі влади. Однак фактично монополія КПРС на владу де-факто зберігалася до останніх днів існування СРСР. Визначальною посадою у владній ієрархії в СРСР залишалася посада Генерального (першого) секретаря ЦК КПРС (ВКП(б). Щодо вищих державних посад, то вони, скоріше за все, мали лише додати ваги партійним лідерам за кордоном.

Однак ще в останні роки існування СРСР, в період т.зв. перебудови, в Україні виникають інші партії. Наприкінці 1990 р. їх уже нараховувалося 30. У вересні 2015 р. в Україні було офіційно зареєстровано 288 партій. Поступово занепали з різних причин Компартія України, Народно-демократична, СДПУ(О), Соціалістична, Селянська та ін. партії, які були популярними протягом певного часу, натомість виникли й швидко набули певної популярності інші, як, наприклад, «Солідарність»,«Укроп». В останніх позачергових виборах до Верховної Ради у жовтні 2014 р. було зареєстровано 29 політичних партій, хоча учасниками виборчого процесу було 52 партії. За результатами виборів до Верховної Ради УІІІ скликання за партійними списками пройшли шість партій: «Народний фронт» - 22,14%, «Блок П. Порошенка» - 21,8%, Об’єднання «Самопоміч» - 10,9%, «Опозиційний блок» - 9,4%, «Радикальна партія» - 7,4%, ВО «Батьківщина» - 5,69% [14]. Решта партій не подолала 5% бар’єр для потрапляння до парламенту, хоча деяким з них, як, наприклад, «Свободі», вдалося провести своїх представників по мажоритарних округах.

Водночас переважна більшість партій є маловпливовими, частина з них взагалі існує лише на папері.

У радянські часи Ради народних депутатів усіх рівнів фактично не обиралися, а призначалися, адже у виборчих бюлетенях було прізвище лише однієї кандидатури, що була узгоджена з керівними партійними органами. Крім того, навіть призначені Ради нічого самостійно не вирішували, вони лише дублювали рішення й вказівки партійних органів, мали декоративний характер. Ради фактично знаходилися в тіні паралельних партійних структур, виконували функцію легітимізації рішень партійних органів. Певна річ, такий порядок необхідно було змінювати, оскільки в демократичних країнах єдиним джерелом влади є народ, що й було закріплено в Конституції України, прийнятій у 1996 р.

У світі існують різні системи виборів: 1) мажоритарна, за якою депутатом стає той, хто випередив на своєму окрузі усіх своїх суперників; 2) пропорційна, за якої виборці віддають свої голоси не за окремого кандидата, а за партію чи блок партій; 3) змішана, за якої одна частина депутатів обирається в мажоритарних округах, інша проходить по партійним списками, як за пропорційною системою. Кожна з виборчих систем має як певні переваги, так і недоліки. В пошуках оптимальної виборчої системи Україна випробувала всі три моделі. Зокрема, в 1994 р. вибори до Верховної Ради України відбувалися на засадах мажоритарної системи. Парламентські вибори 1998 та 2002 рр. проходили за змішаною системою. На чергових парламентських виборах 2006 р. і позачергових виборах 2007 р. Верховна Рада України формувалася за пропорційною системою. Відповідно до Закону про вибори народних депутатів від 17 листопада 2011 р. парламентські вибори 2012 і 2014 рр. відбулися знову за змішаною системою. Так само часто змінювалися правила й для регіональних виборів. На виборах до місцевих Рад у жовтні 2015 р. була

апробована досить складна пропорційна виборна система з відкритими списками: якщо партія набрала 5% голосів, кількість кандидатів від неї, які

пройшли, визначаються відповідно до кількості голосів, поданих безпосередньо за депутата в окремому окрузі.

Виборчі системи в Україні змінювалися нібито заради підвищення професіоналізму депутатського корпусу, а насправді під ту чи іншу політичну силу. Як виявилося, жодна система не завадила обранню до вищого законодавчого органу держави надто великого числа олігархів, їхніх ставлеників та родичів. За неофіційними даними, серед 450-ти депутатів Верховної Ради, що були обрані в жовтні 2012 р., близько трьохсот - доларові мільйонери та мільярдери. Як уже відзначалося вище, українська демократія фактично є диктатурою олігархії, про що останнім часом говорять не тільки політологи, але й деякі представники влади.

Характер і спосіб державного правління значною мірою визначаються політичним режимом, який запроваджує в країні влада. Як уже відзначалося, в 1930-ті рр. в Україні сформувався тоталітарний режим. Ознакою тоталітарного режиму є здійснення абсолютного контролю над усіма сферами суспільства і його громадянами. Сам контроль мав різнобічний і всеохоплюючий характер. Засоби його здійснення були різними - від збудження всіма засобами революційного ентузіазму до репресій. При цьому контроль виконував не тільки свої прямі, а й перетворювальні функції щодо людей. «Хрущовська відлига» означала його еволюцію в бік режиму, який часто називають авторитарним. Однак деякі фахівці вважають, що для визначення режиму, який встановився в СРСР після смерті Й. Сталіна й існував до розвалу країни, краще застосовувати термін «бюрократичний». Він характеризується не тільки відмовою від масових репресій, але й послабленням контролю за життям суспільства. При збереженні жорсткої регламентації громадського життя, посиленні суспільної ієрархії, надмірній бюрократизації.

Проголосивши державну незалежність, Україна задекларувала побудову вільного, демократичного суспільства. Держава зобов’язалася забезпечувати права і свободи людини й громадянина, що було закріплено в 1996 р. у Конституції України. У Конституції проголошений широкий спектр прав людини, серед яких: право на життя, право на вільний розвиток своєї особистості, право на повагу до людської гідності, право на свободу й особисту недоторканість, право на таємницю листування й телефонних розмов, на невтручання в особисте і сімейне життя, право а свободу пересування і вільний вибір місця проживання, право на свободу думки, слова, віросповідання тощо. Отже, Українська держава формально зберігає свої зобов’язання перед громадянами щодо забезпечення їх соціальних, економічних і політичних прав, гарантує достойне життя, соціальний захист.

Держава формально гарантує свободу політичної діяльності. За громадянами закріплено право на об’єднання у політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами, право на мирні збори і маніфестації, право на звернення до органів державної влади і місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів.

До економічних, соціальних і культурних прав людини і громадянина Конституція відносить право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право на працю, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, на відпочинок, на соціальний захист, на житло, на достатній життєвий рівень тощо. Однак ніякої відповідальності за порушення зазначених конституційних норм ніхто не несе. Немає й дієвих механізмів їх реалізації.

В УРСР, як і в СРСР загалом, поширювалася лише одна - комуністична ідеологія, як сукупність ідей у формі політичних міфів, настанов, гасел, програмних документів компартії. Стрижнем комуністичної ідеології було вчення про комунізм, тобто суспільно-економічну формацію, яка базується на громадській власності на засоби виробництва, безкласовій структурі суспільства, соціальній рівності, високій продуктивності суспільної праці, що забезпечує реалізацію принципу «Кожному - за потребами, від кожного - за здібностями».

У незалежній Україні конституційно закріплено ідеологічний плюралізм (багатоманітність). У ст. 15 Конституції України сказано, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України. Водночас ще в часи розпаду СРСР стихійно розпочався процес декомунізації при одночасному утвердженні ідеології націоналізму. Зазначений процес значно активізувався останніми роками, а в період Революції гідності 2014 р. отримав державну підтримку. Зокрема, в квітні 2015 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні», згідно з яким заборонена комуністична й радянська символіка, підлягають зміні найменування 22 міст, 50 селищ та понад 800 сіл, тисячі вулиць, в назві яких використані назви СРСР, УРСР та імена (псевдоніми) осіб, які обіймали керівні посади в компартії. В грудні 2015 р. була заборонена діяльність КПУ. Все це має означати безповоротний розрив з тоталітаризмом.

8.3.