ПРАВОБЕРЕЖНІ І ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

В останній чверті XVII - на початку XVIII ст. територія Правобереж­ної України, до складу якої входили Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і Поділля, стала предметом боротьби за володіння нею між Річчю Посполитою, Московською державою, Османською імперією та Кримсь­ким ханством.

Кожен із «претендентів» на українські землі мав політичну доктрину, згідно з якою обґрунтовувалося право володіти Правобережжям. Московська держава називала їх «споконвічними» російськими землями, Річ Посполи­та висувала тезу про «дідичні» польські землі. Крім того, козаки Правобе­режжя присягнули на вірність польському королю, а «при кому козаки, при тому залишається й Україна». Кримська політика по відношенню до українських земель не спиралась на «історичне право», а ґрунтувалася на зовнішньополітичних протиріччях між Москвою та Варшавою.

Як відзначалося в попередній темі, прагнення Османської імперії за­хопити правобережні землі, з одного боку, а намагання правобережно­го гетьмана П. Дорошенка спертися в боротьбі за об’єднання українських земель на сильного союзника, з іншого боку, призвели до того, що у 1672 р. Туреччина розпочала воєнні дії з Польщею, а війська П. Дорошен­ка приєдналися до турецької армії, і хоча польський сейм не ратифіку­вав Бучацький мирний договір, який польський король був змушений

Тема 7. Українські землі у складі Австрійської та Російської імперій підписати 18 вересня 1672 р.

Тим часом населення Правобережжя втомилося від постійних воєн­них дій на власній території, жертви в ім’я щасливого національного майбутнього його не влаштовували. Селянство почало масово пересе­лятися на Лівобережжя, в 70-і рр. XVII ст. його кількість скоротилася на 70%. Спроби П. Дорошенка силою втримати на місцях непокірних при­звели до того, що він остаточно втратив авторитет навіть в середовищі своїх однодумців.

У 1676 р. після облоги Чигирина українсько-російськими військами і капітуляції П.

Очевидно, не бажаючи втягуватися у війну з Туреччиною, Московсь­ка держава припинила воєнні дії на Правобережжі. Це дало змогу Туреч­чині відновити свою владу на південній Київщині, Поділлі. Ю. Хмель­ницький зробив своєю резиденцією Немирів і встановив на підвладній

території жорстокий режим, чим викликав загальну ненависть і чергову міграцію населення на Лівобережжя. У 1681 р. Росія та Туреччина підпи­сали Бахчисарайський мирний договір, згідно з яким південна Київщи­на, Брацлавщина і Поділля залишалися під владою турків. Натомість Туреччина визнавала за Росією Лівобережну Україну з Києвом і Запо­рожжям. Сторони домовилися не заселяти територію між Південним Бугом і Дністром.

Після того, як Російська держава відмовилася від Правобережжя, тут посилилося протистояння Туреччини і Речі Посполитої. Польські війська поступово оволоділи більшістю із захоплених турками міст. Польський король Ян Собеський дозволяв козакам заселяти незайняті землі на північ від р. Росі й призначив їм гетьмана. Однак Польща не наважувалась самостійно протистояти Туреччині і вирішила заручити­ся підтримкою Росії. У 1686 р. Росія і Польща підписали «Трактат про вічний мир». В цілому він підтвердив положення Андрусівського пере­мир’я про розподіл українських земель: на захід від Дніпра - Польщі, на схід — Росії. Таким чином, цим миром Росія і Польща всупереч волі українців позбавили останніх надії про об’єднання в єдиній державі.

Фактором, що не сприяв утвердженню турецької влади на Право­бережжі, були воєнні дії польського війська на цій території. На почат­ку 80-х рр. влада турецького бейлербея обмежувалася невеликою окру­гою Кам’янець-Подільська, а війська Речі Посполитої почали масове ви­селення подільських селян до сусідніх воєводств для того, щоб виклика­ти голод в Кам’янець-Подільському, який був блокований поляками та українськими козаками. Наприкінці XVII ст. Річ Посполита відвоювала переважну більшість правобережних земель.

Відновлення польського адміністративного устрою на Правобережжі відзначалося значними труднощами. Складне внутрішнє і зовнішнє стано­вище Польщі не давало змоги повністю підкорити населення цієї тери­торії. Незважаючи на те, що правлячі польські кола вважали Правобе­режжя «дідичними» землями Речі Посполитої, король Ян НІ Собеський у 1685 р. був змушений надати козакам «прадавні привілеї і вольності». У такий спосіб він намагався за допомогою козаків захищати східні воєвод­ства від турецько-татарської агресії. Гетьманування «від імені його ко­ролівської милості» Є. Гоголя (1675-1679) та С. Куницького (1683-1684) відзначилися участю козаків у військових операціях проти армій ту­рецького султана і татар. Не змогли стабілізувати державне життя й інші «польські» гетьмани А. Могила (1684-1689), Р. Гришко (1689-1692) та С. Самусь (1694-1699).

Найбільш яскравий приклад відродження козацьких традицій - це діяльність полковника новоствореного Фастівського (Білоцерківського) полку Семена Палія (поч. 1640-х рр. - 1710). Під його керівництвом знач­на частина Правобережжя в 90-і рр. XVII ст. фактично звільнилась з-під польської влади, на ній встановилась політична й економічна влада

Тема 7. Українські землі у складі Австрійської та Російської імперій козацької старшини. На цій території існувало 8 козацьких полків, зо­крема, Фастівський (Білоцерківський), Брацлавський, Корсуньський. В містечках і селах створювалися органи козацького самоврядування, дія­ли козацькі суди.

Одночасно на Правобережжі відновлювався воєводсько-повітовий поділ у складі Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств. Найвищі за рангом урядовці-воєводи мали виконавчу владу. Законодавча належала сеймикам, в роботі яких брали участь місцеві магнати і шляхта, вони вирішували регіональні проблеми, обирали де­легатів до головного сейму країни.

Наприкінці XVII ст. стосунки між польською шляхтою і козацькою старшиною загострилися. У 1698-1699 рр. представники багатьох дер­жав з’їхалися на Карловицький конгрес, який мирним шляхом мав вир­ішити питання приналежності спірних територій. За принципом «uti possidetis» («після завоювання») Польща повернула втрачені правобережні українські землі, що було належним чином оформлено. Тепер, коли турецька загроза ослабла і козацтво виконало свою місію, у 1699 р. ко­зацько-полковий устрій на Правобережжі було скасовано. Це виклика­ло значну хвилю незадоволення, що вилилося в повстання 1702-1704 рр. під проводом С. Палія. Сучасники назвали його «новою Хмельниччиною», тому що воно повторювало гасла попередніх років - національне, со­ціальне і релігійне звільнення від польського панування, а також воз­з’єднання з Лівобережною Україною. Козаки спиралися на свою військову організацію, досить швидко коронні польські війська були вигнані з те­риторії Київщини та Брацлавщини, успішно діяли повстанці на Поділлі і Волині. Повстання було локалізовано і придушено завдяки втручанню російських військ, оскільки царський уряд боявся, що лівобережні ко­заки підтримають земляків.

На початку XVIII ст.

Питання про приналежність правобережних українських земель по­стало знову за гетьманування на еміграції П. Орлика. Спираючись на Запорожжя і союз зі Швецією, П. Орлик намагався висунути українську справу на міжнародний форум і організувати нову антимосковську коалі­цію. Він уклав союзний договір з Кримом у 1711 р. Туреччина у 1712 р. після переговорів з П. Орликом визнала його гетьманом Правобережної України. Домовився П. Орлик про спільні воєнні дії з донськими козаками (булавинцями), казанськими татарами та башкирами. У 1711-1714 рр. на Правобережжі П. Орлик розпочав впроваджувати в життя свою мрію про самостійну Україну, однак через хибну політику Туреччини і Криму він зазнав поразки.

Остаточно правовий статус Правобережної України визначила си­стема міждержавних договорів 1711-1714 рр. Петро І не висував більше претензій на «тогобічну Україну». Після невдалої спроби П. Орлика ту­рецький султан Ахмед III відмовився від планів утворення «буферної» української держави між своїми землями і Російською державою. За уго­дою з російським царем він дозволив зайняти польському війську землі від р. Случі до Дніпра. Перед тим польський уряд виселив на Лівобереж­жя мешканців всіх правобережних полків.

Таким чином, півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської дер­жави, Османської імперії та Кримського ханства за право володіти право­бережними українськими землями закінчилася на користь поляків, що, проте, не завадило туркам і татарам протягом всього XVIII ст. втручати­ся у внутрішнє життя українських земель Польщі.

Відродження повновартісного економічного життя на селі відбува­лося швидкими темпами. Шляхта і магнати приваблювали на свої родючі землі селян обіцянками п’ятнадцятирічного звільнення від усіх повинно­стей. Селяни з ентузіазмом зустріли цей крок, перебираючись з родина­ми із Лівобережжя, Галичини і, навіть, з Центральної Польщі. Неважко передбачити, що по закінченні терміна селян закріпачували і це викли­кало велику хвилю незадоволення. Разом із релігійними утисками це створило сприятливі умови для виникнення нового соціального руху - гайдамаччини. За винятком відносно невеликої кількості козаків, що най­малися на службу до польських магнатів, козацтво на Правобережжі припинило існування. Відтак селянству бракувало організованих сил, які могли його підтримати в повстанні проти шляхти. Не зважаючи на це, на Правобережжі в 20-і рр. XVIII ст. виник масовий рух опору, який набув міжнародного значення. «Гайдамака» - слово тюркського поход­ження, означає: неспокійна бунтівлива людина. Поляки так називали се- лян-утікачів, які ховалися у лісах і час від часу виходили грабувати панські маєтки. Українські ж селяни називали цих народних месників також коліями, левенцями, опришками. Перша писемна згадка про гай­дамаків припадає на 1715 р. Серед гайдамаків були грабіжники, розбій­ники, а також ті, хто був доведений до відчаю і не бачив іншої можли-

Тема 7. Українські землі у складі Австрійської та Російської імперій вості поліпшити своє становище, ніж через насильство. На законні, але несправедливі щодо самої природи людини, акти властей вони відпові­дали насильницькими діями, вважаючи себе борцями за справедливість. Вони діяли наскоками, несподівано з’являючись, нападали на панські маєтки. Справедливо вказати на те, що подібні соціальні рухи були по­ширеним явищем в тогочасній Європі.

Особливу небезпеку гайдамаки становили в той час, коли Річ По­сполита втягувалась у міжнародні конфлікти. Так, у 1734 р. російська армія вступила на Правобережжя, щоб підтримати претендента на польський престол Августа III і чинити тиск на прибічників Станіслава Лещинського - кандидата, якого підтримувала Франція. Населення Пра­вобережжя зрозуміло присутність російського війська на своїй тери­торії як спробу приєднати її до Росії. Не чекаючи пояснень, загони гай­дамаків почали діяти проти шляхти. Повстання поширилося майже на все Поділля та сусідні території. Польському урядові вдалося розгроми­ти повстання великими силами тільки у 1736 р. На деякий період гайда­мацький рух пішов на спад, щоб спалахнути з новою силою у 1750 р. За підтримки запорожців гайдамаки оволоділи Ржищевом, Чигирином й інши­ми придніпровськими містами, згодом захопили глибинні правобережні райони. Протягом літа — осені 1750 р. гайдамаки Марка Мамая, Михайла Сухого та інших захопили Умань, Фастів, Вінницю. Узимку того ж року спільні дії російської і польської армії припинили повстання, але не ліквідували гайдамацький рух остаточно. Матеріальні нестатки, релігій­не гноблення стали постійним джерелом, з якого поповнювався рух.

Найвищого піднесення гайдамацький рух досяг у 1768 р. під назвою Коліївщина. До передумов повстання можна віднести:

а) масове закінчення терміну «слобод» на Правобережній Україні;

б) погіршення економічного становища селянських господарств, що було викликане переорієнтацією експорту продукції;

в) ускладнення релігійної обстановки в регіоні.

Польський король Станіслав Понятовський під тиском Росії видав указ, який зрівнював у правах католиків, протестантів, уніатів, право­славних. Натомість фанатично налаштовані поляки-католики утворили у 1768 р. Барську конфедерацію, яка рішуче виступила проти поступок і члени якої чинили погроми православних церков і монастирів, пере­слідували православних. Для боротьби проти конфедератів уряд Кате-' рини II ввів на Правобережжя російську армію. Це було сприйнято православним населенням як чергова спроба повернути Правобережжя під владу Російської імперії.

Епіцентром заворушень стала та територія Правобережжя, що гео­графічно примикала до земель Запорозької Січі і куди влада короля май­же не поширювалась. Навесні 1768 р. в Мотронинському монастирі було проведено запорозькими козаками кілька таємних нарад, на яких прийня­ли рішення про початок масового виступу проти польсько-шляхетсько- 17* 127

Максим Залізняк

го володарювання на Правобережжі, ви­робили план дій.

Керівником було обрано запорожця Максима Залізняка, який проголосив себе полковником. 26 травня 1768 р. загін М. За­лізняка почав рухатися Правобережжям, його кількість постійно збільшувалась за рахунок селян, міщан, запорожців. Ство­рювалися нові загони. Гайдамаки захопи­ли Черкаси, Корсунь, визволили прак­тично всю Південну Київщину. Під Уман­ню до лав повстанців приєднався разом із козаками сотник надвірного війська Іван Ґонта. З Умані М. Залізняк і І. Ґонта розі­слали по всій Правобережній Україні за­гони гайдамаків. Перелякана шляхта тіка­ла вглиб Польщі і в Новоросію.

Основною метою Коліївщини була лік­

відація панівної верстви суспільства, великої земельної власності та не­нависної унії. Окремі ватажки намагалися налагодити на зайнятій тери­торії нормальне господарське життя, припинити міжконфесійні конфлік­ти. Масштаби повстання, його соціальна спрямованість змусили російські війська втрутитися у внутрішні польські справи. В червні 1768 р. підступно були схоплені Залізняк і Ґонта, згодом російські частини розгромили інші загони гайдамаків. Заарештованих гайдамаків росіяни передавали

польській адміністрації, яка

Іван Ґонта

засудила до страти сотні людей, в тому числі й І. Ґонту. М. Залізняка за рішенням російського суду у Києві було відправ­лено на заслання до Нерчинська. Повстан­ня захлинулося.

У західноукраїнських землях - Гали­чині, Північній Буковині та Закарпатті на­слідки національно-визвольної війни були найменш відчутними. У Галичині досить швидко були реставровані польсько-шля­хетська адміністрація і поділ на воєвод­ства. Управління цим краєм базувалося на правових нормах, що склалися в попе­редні роки. Починаючи з другої половини XVII ст. Галичина у верхніх прошарках свого населення почала швидко і сильно спольщуватися, а представниками україн­ської нації залишилася головним чином селянська маса. Одночасно активізувала

Тема 7. Українські землі у складі Австрійської та Російської імперій свою діяльність греко-католицька церква, в той час, коли православні були обкладені додатковими податками. З 1676 р. в Речі Посполитій діє закон, згідно з яким православним було заборонено виїжджати і при­їжджати з-за кордону, підтримувати відносини зі своїми патріархами. У 1699 р. сейм узаконює положення, яке дозволяє займати виборні міські посади лише уніатам, але не православним.

Населення Північної Буковини протягом кількох сторіч перебувало під гнітом османських завойовників у складі Молдавії. Однак місцеве на­селення зберігало етнічні особливості, до кінця XVII ст. на Північній Буковині державною залишалася слов’яно-руська мова. В територіаль­но-адміністративному плані територія Північної Буковини була поділена на три цунати, що підпорядковувалися молдавському дивану в Яссах, і мілітаризовану Хотинську райю, яка знаходилася під відомом стамбульсь­кого дивану. Цунати поділялися на околи, які складалися з певної кіль­кості громад.

Внутрішнє життя міст Чернівці, Серет і Сучава базувалося на прин­ципах магдебурзького права, а місто-фортеця Хотин було окуповано турецьким гарнізоном й управлялося турецьким пашею.

Територія Закарпаття кілька сторіч знаходилася у складі Угорщини під владою османських поневолювачів. У другій половині XVII ст. феодаль­на Угорщина, а в її складі й частина Закарпаття, визволилися з-під гніту Османської імперії, але потрапили в залежність від Австрії.

Адміністративно-територіальний устрій Закарпаття був влаштований за загальнодержавним зразком. Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Вона поділя­лася на чотири жупи' (комітати) - Ужанську, Березьку, Уґочанську й Марамароську. Очолював кожну з них один з великих землевласників - жупан, якого призначав король. Жупа поділялася на домінії - групи сіл, що знаходилися навколо великих замків.

Населення вказаних територій постійно зазнавало не тільки соціаль­ного, а й національно-релігійного гноблення, що призвело до вироблення ним власних форм соціальної і національної боротьби. У другій половині XVII - у XVIII ст. тут поширився рух опришків (з лат. - порушник, зни­щувач). Об’єднуючись у невеликі загони, опришки грабували поміщиків, купців, орендарів. На початку XVIII ст. активно діяли ватаги Івана Піскли- вого, Івана Панчишина, Пинти та інших ватажків. Особливої гостроти оп- ришківський рух набув у 30~40-x рр. XVIII ст., коли його очолив Олекса Довбуш (1700-1745). Своїми нападами сподвижники О. Довбуша тримали у напруженні шляхту Коломийського та інших повітів. Перебуваючи на пограниччі Речі Посполитої, Угорщини і Молдавії, ватага в разі необхід­ності переходила з однієї країни до іншої й тривалий час була невлови­мою. У діях О. Довбуша проглядалися елементи середньовічного роман­тизму, коли частина відібраного майна роздавалася незаможним, таким чином він поставав перед селянами як захисник бідних і знедолених.

У 1745 р. Довбуш загинув, згодом теж саме трапилося і з його сподвиж­никами Василем Баюраком та Павлом Орфенюком.

У 1759 р. загін опришків через активізацію каральних заходів в Га­личині перебрався на Запорозьку Січ. Однак опришківський рух не згас, є відомості про те, що загони опришків брали участь у Коліївщині на Правобережжі.

Великі зміни у політичному становищі правобережних і західноукраїн­ських земель відбулися у другій половині XVIII ст., коли перестала існу­вати як самостійна держава Річ Посполита. Децентралізаторська політи­ка великих магнатів, слабка державно-адміністративна влада, невирі- шеність «українського питання», а також зростання експансіоністських настроїв сусідніх держав-імперій стали причинами занепаду колись най- могутнішої держави Східної Європи. У результаті першого розподілу Польщі (1772 р.) майже вся Галичина, західні частини Волині та Поділля потрапили до складу Австрійської імперії. За австро-турецькою конвен­цією (1775 р.) під владою Австрії опинилася Північна Буковина. Закар­паття у складі Угорського королівства перебувало в Австрійській імперії ще з кінця XVII ст. Отже, наприкінці XVIII ст. під владою Австрійської імперії перебувала велика частина українських земель - Східна Гали­чина, Північна Буковина, Закарпаття і Західне Поділля, площа яких становила понад 70 тис. кв. км. з населенням понад 2,5 млн. чол. У резуль­таті другого розподілу Польщі (1793 р.) змінився політичний статус пра­вобережних українських земель: Київщина, частина Східної Волині, Поділля, Брацлавщина були захоплені царською Росією і возз’єднані з іншими українськими землями в складі Російської держави, які на цей час втратили вже ознаки автономного устрою. Після третього поділу Польщі (1795 р.) під владу Росії відійшла Західна Волинь.

Отже, наприкінці XVIII ст. політичне становище українських зе­мель змінилося корінним чином. Відтепер вони були поділені між двома великими імперіями і зазнавали постійного національного гноблення. Українська політична карта проіснувала в такому вигляді без суттєвих змін до початку XX ст.

Разом з політичною приналежністю змінився і адміністративно-тери­торіальний устрій більшості західноукраїнських земель. Австрійський уряд штучно об’єднав захоплені українські землі з частиною польських у так званий «коронний край» або «королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. В адміністративному відношенні королівство було поділено на 18 округів, з них 12 становили українську частину краю - Східну Галичину. Північна Буковина з центром у Чернівцях спочатку була підпорядкована вищим військовим інстанціям (Придворній військовій раді й Генеральному військовому командуванню Галичини), з 1787 до 1849 рр. на правах ок­ремого (19-го) округу входила до складу Галичини. Незмінним залишив­ся адміністративно-територіальний поділ Закарпаття, яке, як і раніше, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва. Отже,

Тема 7. Українські землі у складі Австрійської та Російської імперій навіть у складі однієї держави західноукраїнські землі залишались адмі­ністративно розмежованими, на цих територіях було запроваджено за­гальноприйняту в державі централізовану систему управління.

Східна Галичина залишалась окраїнною територією Австрії. Вищим державним органом управління виступала галицька придворна канцеля­рія, що підпорядковувалася імператорові. На зразок інших австрійських провінцій було запроваджено становий сейм, до складу якого входили вищі сановники, церковні діячі, магнати і шляхта. Його виконавчим орга­ном був становий крайовий комітет. Однак Галицький сейм збирався лише один раз - у 1780 р. Його бездіяльність деякою мірою компенсували зібрання шляхти, що називалися контрактами. Вищу адміністративну владу на місцях здійснювали губернські управління. Губернатор призначався імператором, йому належали всі адміністративно-політичні функції. В округах влада зо­середжувалася в руках старост. Урядовою мовою була німецька. З місце­вим населенням окружне управління контактувало польською мовою. Сільські громади, залишаючись підпорядкованими панам, обирали свою адміністрацію в особі старости (війта).

Австрійські правителі намагалися зменшити роль самоврядування у містах, поступово, до кінця XVIII ст., міські урядовці перетворилися на державних чиновників, підпорядкованих австрійському урядові. Сталися зміни й в діяльності судів - з кінця XVIII ст. всі смертні вироки затверд­жував губернатор, всі рішення державних судів виносилися іменем імпе­ратора. В судовій практиці стало обов’язковим використання австрійських правових актів.

Одночасно в Галичині була введена нова система титулів і звань: воєводи, каштеляни і міські старости стали графами, чиновники - баро­нами, шляхтичі — лицарями.

Соціально-економічний розвиток Східної Галичини наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. характеризувався вкрай низьким розвитком краю, який придбав репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії. Величезну більшість західних українців складали селяни- кріпаки. За право обробляти невеликі наділи землі селянин відпрацьову­вав на панщині 5~6 днів на тиждень і виконував, крім цього, інші повин­ності. Незважаючи на це, земельні наділи західноукраїнських селян рік у рік зменшувалися. Селяни мешкали в майже ізольованих селах, обробля­ли землю примітивним інвентарем. Підраховано, що українському селяни­нові залишалося лише 1/3 заробленого урожаю.

Другою соціальною верствою західноукраїнського суспільства було греко-католицьке духовенство. За матеріальним рівнем воно ненабагато підносилося над селянством, хоча громада і наділяла священика більшим наділом, додатковий прибуток давала плата за відправлення церковних обрядів. Однак до приходу Австрії на Західну Україну, польські шлях­тичі настільки зневажали уніатських священиків, що примушували їх відпрацьовувати панщину. Очевидно, цей крок мав і позитивний наслідок:

українське населення більше розуміло і поважало уніатських свяще­ників, ніж польських ксьондзів.

З огляду на те, що провідна українська верства протягом XVIII ст. полонізувалася і перейшла в католицтво, західноукраїнське суспільство складалося з двох верств: селянства і духовенства. Воно мало обмеже­ний доступ до політичної влади через відсутність дворянства, не маючи міського населення, лишалося поза цариною торгівлі та промисловості.

Оволодіння Габсбургами західноукраїнськими землями хронологіч­но збігається з часом проведення загальноімперських реформ у 70-80 рр. XVIII ст., головною метою яких було пристосування абсолютної монархії до зростаючих ринкових відносин і нових тенденцій суспільного життя. У ході реформ дворянство було усунене від керівництва місцевою адмі­ністрацією, а натомість запроваджено управління державних чиновників. Упорядковано систему обліку й контролю, проведено перші статистичні переписи земельних володінь і населення, скасовано внутрішні митні кордони, запроваджено податок з доходів.

Українського населення найбільш торкнулися аграрна і церковна ре­форми. У 1782 р. Йосиф II скасував особисту залежність селян від панів і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися без згоди пана, переселятися, обирати професію, передавати своє майно у спадщину, навчати дітей у школі. У 1786 р. була обмежена до трьох днів на тиждень панщина, а наступного року були розмежовані панські і селянські землі, поміщикам заборонено самовільно розпоряджатися селянськими наділа­ми. У 1788 р. було заборонено поміщикам бити селян. Вершиною реформа­торської діяльності Иосифа II став «урбаріальний» патент від 10 лютого 1789 р., який проголошував скасування панщини та заміну її чиншем, розмір якого залежав від прибутків селянського господарства. Селянинові мало залишатися 70% його прибутку, 12,2% йти на державні податки, а 17,8% - на чинш поміщику. Значні зміни було внесено в життя церкви: її підпо­рядковано державі. У 1781 р. за рахунок усунення обмежень і дискримі­нації некатолицьких конфесій було дещо послаблено монополію католицької церкви. Отже, реформаторські заходи відповідали суспільному прогресу, однак бюрократичний спосіб їх проведення і опір шляхти на місцях при­звели до того, що частина реформ, в тому числі і «урбаріальний» патент, була скасована. Становище селян залишилося фактично незмінним до се­редини XIX ст.

Перша половина XIX ст. стала періодом посилення антифеодальної боротьби селянства на всій території Австрійської імперії, що з часом стало однією з передумов буржуазно-демократичної революції 1848- 1849 рр. в Австрії. Селяни в цей час використовували різні форми і мето­ди антифеодальної боротьби. Найбільш розповсюдженими на теренах Східної Галичини стали подання колективних скарг в місцеві органи вла­ди, що закінчувалися, зазвичай, довготривалими судами, перемогу в яких отримували поміщики. В 30-40 рр. поширились втечі селян від

Тема 7. Українські землі у складі Австрійської та Російської імперій поміщиків. Як правило, тікали безземельні та малоземельні селяни на Правобережжя, у Молдавію та Бессарабію. Звичайним явищем стало підпалення панських маєтків, потрава посівів. У Прикарпатті (у гірських районах Коломиї) традиційною формою боротьби залишався опришків- ський рух. Великого масштабу рух опришків набув у 1820-1825 рр.

Найбільшою популярністю користувався загін Мирона Штолюка, який завдяки підтримці місцевого населення активно діяв більше де­сяти років. Для розправи з опришками австрійський уряд ввів польові суди, використовував військові підрозділи. Це призвело до ослаблен­ня опришківського руху, однак поодинокі виступи опришків відомі до 1848 р. Розповсюдженою формою протесту селян була відмова викону­вати феодальні, повинності. Особливого розмаху ця форма набувала під час стихійних масових заворушень селянства, як це було, наприклад, у 1803~1804 рр. у Східній Галичині, коли селяни масово відмовилися відбувати панщину. Найбільше повстання цього періоду відбулося у 1846 р. Його готували заздалегідь польські шляхтичі, які вимагали відмінити панщину, однак залишити недоторканними шляхетське зем­леволодіння. Селянство як українське, так і польське не підтримало організаторів, а повстання набуло стихійного характеру. Для його при­душення австрійський уряд направив військові підрозділи більше ніж у 100 сіл.

Внаслідок реформ та інших урядових заходів кінця XVIII ст., а також під впливом інших поневолених Австрійською імперією народів, західно­українська інтелігенція, що походила переважно з греко-католицького духовенства, зацікавилася культурними аспектами національної пробле­ми. Саме з лав уніатського духовенства вийшли перші пробуджувані на­ціональної свідомості західних українців.

Перша хвиля національного відродження в Галичині була пов’язана з діяльністю перемишльського культурно-освітнього осередку, що сформу­вався навколо єпископів Михайла Левицького та Івана Снігурського у 20-30 рр. XIX ст. Учасники гуртка виявили інтерес до вітчизняної історії, до українського фольклору, чимало зробили для піднесення українсь­кого шкільництва. Зокрема, учасник гуртка Іван Могильницький став автором першої в Галичині «Граматики» української мови і наукового трактату «Відомість о руськом язиці», в якому доводив, що українська мова започаткована ще в Київській Русі. Чернець Мукачівського монас­тиря Іоаникій Базилович став автором першої наукової праці з історії Закарпаття - «Короткий нарис фундації Федора Коріатовича», в якій обґрунтував автохтонність закарпатських русинів, їх невід’ємність від східного слов’янства. У 1843 р. відомий учений-славіст Михайло Лучкай закінчив фундаментальну шеститомну «Історію карпатських русинів». Він також створив першу друковану порівняльну «Граматику слов’яно-русь- кої мови». На Буковині першу спробу друкувати українські народні пісні кирилицею зробив у 1806 р. Іван Велигорський.

У 30-40 рр. центром національного ру­ху стає Львів, де' діє громадсько-культур­не об’єднання романтиків «Руська трійця». В його складі були Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814—1868), на той час студенти Львівського університету.

Головною метою товариства було за допомогою рідного слова «підняти дух на­родний, просвітити народ». Члени гуртка займалися збиральницькою, дослідниць­кою, видавничою і публіцистичною діяль­ністю в сфері українознавчих дисциплін. Вони виступали за утвердження розмов­ної української мови як літературної, ство­рювали цією мовою шкільні підручники (на­приклад, «Читанка» М. Шашкевича).

У сконцентрованому вигляді прагнен­ня членів товариства знайшли відображен­ня в підготовлених альманахах. Перший з них - «Зоря» (1834) не побачив світу через цензуру. Дещо витримані- ший зміст мала «Русалка Дністрова» (1837), однак і її заборонили друку­вати у Львові. Зі значними труднощами альманах було видруковано в Будапешті й переправлено до Львова, де більшість тиражу вилучила поліція. Цей альманах був першою народною книгою, написаною роз­мовною мовою, в якій возвеличувалися герої національно-визвольної боротьби.

Підсумком патріотичної діяльності «Руської трійці» стало формаль­не визначення основних програмних засад українського національного РУ^ХУ У публіцистичній статті Я. Головацького «Становище русинів в Галичині», в якій зазначалася необхідність піднесення українського на­роду до рівня інших націй, що мешкають в Австрії: звільнення селян­ства, розвиток культури і законності шляхом поширення знань рідною мовою, запровадження шкільної освіти рідною мовою, підготовка кадрів національної інтелігенції тощо. В дусі цих програмних вимог брати Яків та Іван Головацькі у 1846-1847 рр. у Відні видали альманах «Вінок руси­нам на обжинки», який продовжував традиції «Руської трійці».

Найповніше національний рух західних українців проявився у 1848 р. під час буржуазно-демократичної революції в Австрійській імперії. Під впливом політичних вимог національного суверенітету інших поневоле­них австрійцями народів, український визвольний рух вперше набув організованого вигляду. Основним центром руху стала Східна Галичина. Після того, як стало відомо про революційні події у Відні, група україн­ського духовенства вручила 19 квітня 1848 р. у Львові губернатору Ф. Ста-

Тема 7. Українські землі у складі Австрійської та Російської імперій діону петицію на ім’я імператора, в якій висловлювалися побажання про запровадження в школах і громадському житті Східної Галичини україн­ської мови, забезпечення українцям доступу на всі посади і зрівняння в правах духовенства всіх віросповідань.

2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політич­на організація - Головна руська рада. Вона взяла на себе роль представ­ника інтересів українського населення Галичини перед центральним уря­дом і виконувала її протягом 1848-1851 рр. До неї входили ЗО постійних членів - представників світської і духовної інтелігенції, очолив раду єпис­коп Григорій Яхимович. З 15 травня 1848 р. у Львові почав виходити друкований орган ради - «Зоря Галицька». Це була перша у Львові газета українською мовою. В її першому номері у відозві до українського народу йшла мова про те, що наддніпрянські й галицькі українці є од­нією нацією. Головна руська рада прийняла символіку галицьких українців - синьо-жовтий прапор і герб із зображенням золотого лева на синьому полі. Вона виступала за забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.

Правлячі кола Австрії, ігноруючи такі вимоги українців, як націо­нально-територіальна автономія Східної Галичини, створення військо­вих українських формувань тощо, все ж погодились на запровадження української мови в народних школах та її викладання як обов’язкового предмету в гімназіях. На початку 1849 р. у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови. Одночасно ці заходи і загальне по­жвавлення політичного і національно-культурного руху українців ви­кликали негативну реакцію польської громади, яка вважала Галичину невід’ємною частиною майбутньої відродженої Польщі.

Революційні події збільшили патріотичні настрої і в інших регіонах компактного проживання українців в Австрійській імперії. Зокрема, се­ляни Північної Буковини на зборах у Чернівцях активно виступали про­ти адміністративного роз’єднання Галичини і Буковини. Закарпатська інте­лігенція виступила за об’єднання Закарпаття зі Східною Галичиною. Не­зважаючи на те, що вимоги українських патріотів не були виконані, вони продемонстрували, що західні українці усвідомлюють своє спільне генетичне коріння і здатні боротися за свої права.

У результаті революційних подій 1848-1849 рр. в Австрійській імперії було проведено ряд демократичних перетворень. 17 квітня 1848 р. в Східній Галичині було оголошено про скасування панщини. Боючись се­лянських заворушень, які були в Галичині у 1846 р., тут панщина була відмінена раніше на п’ять місяців, ніж по усій імперії. 23 квітня 1848 р. імператор Фердинанд І видав конституційну грамоту, в якій проголо­шувалися буржуазно-демократичні свободи друку, зборів, організацій тощо. Завдяки російським військам революція в Австрії була придуше­на, поступово заборонялися організації, які були утворені в її ході. Так, зокрема, був розпущений австрійський парламент, до складу якого

потрапило 25 делегатів-українців. У 1851 р. була заборонена діяльність Головної руської ради.

Незважаючи на це, українці в революційних подіях 1848-1849 рр. виробили широку програму національно-політичного і духовного утвер­дження українського народу в межах конституційної австрійської мо­нархії.