НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА в КІНЦІ XVIII - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

У різний час приєднані до Московського царства (пізніше Російської імперії) українські землі - Лівобережжя, Правобережжя, Слобожан­щина, Південна Україна наприкінці XVIII - у XIX ст.

З метою уніфікації системи управління й закріплення самодержав­ної влади на місцях колонізаторську політику стосовно українського на­роду російські власті здійснювали адміністративними методами. Всі ук­раїнські землі в складі Російської імперії були поділені на загальноросійські адміністративні одиниці - дев’ять губерній і три генерал-губернаторст­ва. Харківська, Чернігівська і Полтавська становили Малоросійське гене­рал-губернаторство; Київська, Подільська і Волинська - Київське; Ка­теринославська, Херсонська і Таврійська - Новоросійсько-Бессарабське.

У губерніях державну владу здійснювали губернатори, яких при­значав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де хазяйнували царські справники. В свою чергу повіти мали поділи на стани, які очолю­вали поліцейські пристави. Весь губернський адміністративний апарат

Мешканці Лівобережної України (кін. XVIII ст.): а — селянин; б — селянка; в — шляхтянка; г — козацький полковник

Тема 7. Українські землі у складі Австрійської та Російської імперій був покликаний охороняти владу царизму. Губернатори спеціальним царським указом були проголошені «хазяями» губерній, мали право кон­тролю над діяльністю будь-якої установи чи підприємства. Як правило, на цю посаду призначали військових, і тоді їм підпорядковувались не тільки адміністрація і поліція, а й розквартировані в губернії війська.

Реформування адміністративної системи мало на меті посилити владу центру над окраїнами, ліквідувати їхні національні особливості та руси­фікувати неросійське населення.

Централізаторські заходи царського уряду по відношенню до Ук­раїни та її населення стосувалися не лише адміністративного устрою - це була далекоглядна й поступова політика по перетворенню автоном­ної в минулому держави на звичайну «область» на окраїні імперії, а її колись свободолюбного населення на «вірнопідданих» імператора. Так, після остаточного скасування гетьманства царським урядом у другій по­ловині XVIII ст. була запроваджена низка заходів з обмеження переходів селян, що врешті-решт призвели до заборони переходів селян з місця на місце і юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі й Слобожанщині. Натомість українська старшина у 1785 р. одержала права російського дворянства і фактично перетворилася на поміщиків. Нама­гаючись пристосувати свої маєтки до потреб ринкових відносин, поміщики збільшували вимоги до підлеглих селян.

Масове зубожіння, загострення класових суперечностей зумовлю­вало соціальні конфлікти, які певного мірою розхитували основи держа­ви. Царський уряд, як правило, придушував всі прояви незадоволення силою, однак інколи вдавався до реформаторської діяльності. Наприкінці XVHI ст. панщина набула таких масштабів, що царський уряд був зму­шений обмежити її у 1797 р. трьома днями на тиждень.

Однак, поміщики знайшли вихід із становища - була запроваджена так звана урочна система, коли селянинові на день панщини видавався план роботи - «урок», який він міг виконати за два, а то й за чотири дні.

Доводячи кріпаків до жебрацького стану, поміщики тим самим підри­вали економіку своїх маєтків. Російський уряд зробив спробу вийти з цього становища. У 1803 р. був прийнятий закон про так званих «вільних хліборобів». За ним поміщикам дозволялося звільняти селян із землею за викуп. Однак бажаючих дати волю кріпакам виявилося мало, і закон завис у повітрі.

об’єктивних обставин такі заборони у 1818 р. були відмінені зовсім, або суттєво обмежені. У 1847-1848 рр. на Правобережній Україні, де стано­вище кріпосних селян було найтяжчим, царський уряд провів так звану інвентарну реформу.

Вона полягала у тому, що до інвентарної книги кожного маєтку заносилася точна кількість землі, що надавалася селянинові, а також види робіт, які він мав виконувати для пана. Таким чином, була здійсне­на спроба законодавчо врегулювати взаємовідносини кріпаків і поміщиків, однак визначати розміри наділів і норми робіт мав поміщик, земельна власність якого лишалася недоторканною.

Остаточно зникають сліди автономії України в першій половині XIX ст.: у 1835 р. було скасовано самоврядування Києва на основі магде­бурзького права, у 1840 р. в судах було введено російські закони і одно­часно скасовано норми литовського статуту, поступово російська мова, яка була запроваджена в судах і школах, витіснила українську.

Однак в тих випадках, коли це було вигідно, царський уряд не гребував користуватися «спадщиною» Гетьманщини. Відчуваючи потре­бу у військових силах в зв’язку з підготовкою до чергової війни з Туреч­чиною (1787-1791 рр.), він почав організацію так званого Чорноморсько­го козацького війська з колишніх запорожців. З 1788 р. в ньому були запроваджені запорозька номенклатура посад, поділ на курені, тради­ційний одяг тощо. В роки війни у бойових діях взяло участь понад 12,5 тис. козаків-чорноморців. У 1792 р. царський уряд переселив Чорноморське козацьке військо на правий берег Кубані, де було засновано 40 курін­них селищ (38 із них були однойменні з куренями Запорозької Січі).

Під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. на бік Росії пере­йшли козаки Задунайської Січі, що була сформована на території Ту­реччини після зруйнування Запорозької Січі. З цих козаків, на чолі яких стояв Йосип Гладкий, спочатку був сформований Дунайський козачий полк. Згодом, розселивши козаків на території між Бердянськом і Ho- ґайськом, власті перейменували військове об’єднання на Азовське ко­зацьке військо, на чолі з наказним отаманом. У функції війська входила охорона узбережжя Азовського моря.

Стали в нагоді українські військові традиції під час війни Росії з Фран­цією у 1812 р. Необхідно зазначити, що в планах Наполеона І українським землям відводилося окреме місце. Більшість з них він збирався розподіли­ти між союзниками за підтримку його у війні з Росією. Зокрема, передба­чалося Правобережну Україну повернути польському королю, австрій­ському імператорові до Галичини додати Волинь, турецькому султанові був обіцяний Крим та Північне Причорномор’я. Решта території мала бути поділеною на «наполеоніди» - військово-адміністративні колоніальні області на чолі з французькими військовими.

Разом з тим, завдяки діяльності Івана Мазепи, Пилипа Орлика та їх однодумців, Наполеон і його прибічники вважали Україну державою,

Тема 7. Українські землі у складі Австрійської та Російської імперій яка потрапила в залежність від Росії і в якій повинні бути чисельні анти- російські сили. Наполеон сподівався також і на підтримку козаків Заду­найської Січі і спеціально для цього надсилав до них дипломатів. Однак після початку військових дій 12 червня 1812 р. українці виступили на боці російської армії, чому сприяв і той факт, що союзниками французів виступали поляки. І цього разу царський уряд за порадою чиновників, що служили в Україні, вдало скористався патріотичними почуттями українців, оголосивши набір до полків українського козацтва. Бажаю­чих стати козаками було більш ніж достатньо, бо поширилися чутки про те, що після війни всі, хто воював, вважатимуться приналежними до вільного козацького стану.

У 1812 р. в Україні до наново сформованих козацьких полків всту­пило майже 70 тис. чол., вони несли прикордонну службу, здійснювали рейди в тили ворога. За указом Олександра І в Полтавській та Чер­нігівській губерніях, що знаходилися у безпосередній близькості до те­атру воєнних дій, було сформоване земське ополчення. Коли в липні 1812 р. французькі війська спробували оволодіти Києвом з півночі, шлях просування противника перетнули українські добровольці.

Під час війни військам наполеонівських союзників, австрійців та по­ляків, вдалося окупувати з усіх українських територій лише західні по­віти Волині. Ними був запроваджений жорстокий окупаційний режим, який викликав значний рух опору місцевого населення. Було створено парти­занські загони, як діяли в тилу французьких військ і не давали їм можли­вості своєчасно поповнювати запаси продовольства і фуражу. Крім того, партизани передавали російському командуванню інформацію про всі пе­реміщення ворожої армії. Велика частина мирного населення окупованих територій Волині знялася зі своїх місць і перебралася у дрімучі ліси.

Таким чином, українці у війні Французької та Російської імперій в своїй переважній більшості охоче відгукнулися на заклик російського імпе­ратора піднятися на війну проти загарбників. Наново сформовані козацькі полки отримали широку підтримку у місцевого населення, що свідчило про популярність козацьких традицій.

У той самий час велика кількість українців взяла участь у народно­му ополченні і партизанських загонах, серед керівників останніх широку популярність і визнання російського командування отримали Єрмолай Четвертак, Федір Потапов.

Сподівання населення України на те, що після перемоги над фран­цузами російський уряд поверне українцям хоч деякі ознаки автономно­го устрою, виявилися марними. Натомість в імперії почалося впровад­ження мілітаристської системи в управлінні країною.

У 1816-1821 рр. міністр О. Аракчеев почав засновувати в Україні ненависні військові поселення. Близько 500 тис.

дозвіл на шлюб та право мати дітей. Військові поселенці виконували сільськогосподарські роботи і відбували військову муштру. В Україні та­ких поселень було близько 20. Однак наслідки такої регламентації вия­вилися не тими, яких очікували царські бюрократи. У 1857 р. більшість військових поселень було розформовано. Намагання підпорядкувати ци­вільне життя- військовій дисципліні виявилися безглуздими.

В першій половині XIX ст. спостерігається політизація національно- визвольного руху. Не дочекавшись від ліберального імператора Олександ­ра І проведення реформ, кадрові військові офіцери зробили головну став­ку на військовий переворот, в результаті якого в Російській імперії мав запанувати конституційний лад.

Перша відома опозиційна організація офіцерів виникла в Кам’янець- Подільському під назвою «Залізні персні» (1815-1816). Організатор това­риства майор Володимир Раєвський дотримувався антикріпосницьких і республіканських поглядів на майбутнє Росії. Подібні настрої виникали і в інших регіонах Росії. У 1816 р. в Петербурзі виникла офіцерська таємна організація «Союз порятунку», яка ставила за мету встановити в Росії конституційну монархію і відмінити кріпосне право шляхом державного перевороту. У 1818 р. радикальні члени «Союзу порятунку» створили іншу таємну організацію «Союз благоденства» на чолі з так званою Корінною управою. їй підпорядковувалися місцеві управи, в тому числі у Тульчині, Полтаві.

Великою активністю відзначалася Тульчинська управа на чолі з П. Пе­стелем, який брав участь ще в діяльності «Союзу порятунку». Управа координувала дії місцевих осередків, створених активними діячами руху в Кам’янці, Києві, Яготині та в інших місцях. Основним напрямком діяль­ності «Союзу благоденства» була пропаганда ідей повалення монархії, прийняття конституції й встановлення республіканської форми правлін­ня. Через суперечності між радикально та помірковано настроєними чле­нами союзу його трирічна робота не дала бажаних результатів, «Союз благоденства» почав розпадатися. У 1821 р. члени Тульчинської управи на своєму засіданні проголосили створення Південного товариства з цен­тром у Тульчині.

У 1822 р. почало діяти Північне товариство у Санкт-Петербурзі. В 1823 р. у прикордонних військових частинах Новоград-Волинського офі­цери нижчих чинів утворили Товариство об’єднаних слов’ян.

Ставлячи перед собою спільну мету - шляхом військового перево­роту повалити самодержавний уклад і ліквідувати кріпосне право, ці організації в своїх програмних документах по-різному вирішували ук­раїнське питання.

Найбільш консервативною у розв’язанні національного питання була «Руська правда» - програмний документ Південного товариства. Вона передбачала утворення республіканської форми правління, однак право на самовизначення визнавала лише за польським народом. «Правила» — програмний документ Товариства об’єднаних слов’ян - передбачали пе­ретворення Російської імперії на федеративний союз незалежних слов’ян­ських республік, щоправда України як незалежної держави в списку цих республік не існувало. Це було свідченням низького рівня націо­нальної самосвідомості більшості членів товариства. Найпоблажливішим у розв’язанні «українського питання» став проект «Конституції» — про­грамний документ Північного товариства, який хоч і не передбачав ут­ворення незалежної України, але в майбутньому на території ліквідова­ної Російської імперії планувалося створення Української і Чорноморсь­кої «держав» (з центром у Харкові та Києві).

Місцем державного перевороту керівники таємних організацій, які підтримували постійний зв’язок, обрали Україну. Члени Південного това­риства за планом мали заарештувати Олександра І влітку 1826 р. під час військових маневрів в Україні. Однак цим планам не було нагоди здійсни­тися, оскільки 19 листопада 1825 р. Олександр І несподівано помер. Члени таємних організацій сподівалися, що переворот вже непотрібний, ос­кільки наступник Олександра І князь Костянтин був відомий своїми лібе­ральними переконаннями.

Коли Костянтин відмовився від престолу, члени Північного товари­ства у день присяги військ і сенату на вірність новому цареві 14 грудня 1825 р. почали повстання. Більшість військ не підтримала повсталих, їх керівники були заарештовані. В Україні повстання почалося 29 грудня 1825 р. на Київщині, де був розташований Чернігівський полк. Наступно­го дня повстанці увійшли до Василькова, приєднали до себе три роти і оволоділи штабом полку. Однак більшої підтримки з боку селян та сол­дат повстанці не отримали, і після тиж­ня безцільних блукань по Київщині їхні сили були розбиті вірними царю війська­ми. Так, повстання декабристів - перший в історії Російської імперії революційний вибух - зазнало катастрофічної поразки.

Результатом повстання декабристів стало посилення самодержавного ладу. Микола І у 1826 р. заснував III відділ влас­ної його імператорської величності кан­целярії, започаткувавши таємну поліцію. Відтепер велика кількість донощиків, яких наймав III відділ, ходила по ярмар­ках, відвідувала університетські лекції й звертала увагу російських чиновників на все, що викликало підозру. Посилилася цензура: за правління Миколи І діяли спеціальні комітети, які ретельно пере­віряли все, що виходило друком.

Незважаючи на розгром декабристського руху і посилення пере­слідування опозиціонерів, політизація суспільства продовжувалася. Вона проявилася у дальшому поширенні серед освічених верств населення політичних ідей і спробах окремих представників інтелігенції та буржу­азії самоорганізуватися для протистояння офіційній політиці царизму.

Члени таємних гуртків вважали себе продовжувачами справи де­кабристів. Без конкретної програми дій і чіткої політичної мети вони на­магалися намітити шляхи політичного оновлення Росії. У 1826 р. такий гурток у складі 20 студентів, офіцерів і службовців був створений у Харківському університеті. Члени гуртка переписували й розповсюджу­вали твори антисамодержавного спрямування.

Центром поширення ідей вільнодумства наприкінці 20-х рр. XIX ст. стала Ніжинська гімназія. Директор гімназії І. Орлай, людина високоосві­чена і демократична, запросив до гімназії прогресивно настроєних ви­кладачів. Викладання в навчальному закладі багатьох предметів велося з урахуванням останніх досягнень європейської суспільно-політичної дум­ки. Ідеї Французької буржуазної революції, відстоювання переваг рес­публіканської форми правління, рівності людей перед законом знайшли підтримку далеко поза межами гімназії. У 1830 р. внаслідок доносу царські власті провели слідство, в результаті якого більшість професорів було звільнено з посад і вислано за межі України.

У 1830-1831 рр. Україна стала ареною нового повстання. Таємне то­вариство молодих польських офіцерів у 1830 р. підняло у Варшаві по­встання проти росіян. У 1831 р., сподіваючись поширити свої дії на Пра­вобережжі, повстанці закликали приєднатися до їхніх лав українців під гаслом «За нашу і вашу свободу». Деякі польські повстанці закликали поміщиків звільнити кріпаків і цим отримати підтримку народу. Однак ця ідея не знайшла підтримки в стані шляхти. Внаслідок цього переважна більшість українських селян нейтрально поставилася до повстання, і у середині 1831 р. воно було придушене царськими властями.

Отже, в першій половині XIX ст. суспільний рух в Україні, як і в усій Російській імперії, набув політичних ознак. Однак українці, що брали участь як в загальноросійському, так і в польському русі, слабо ототожнювали себе з українським народом і не висували ідеї самовизначення нації. Україн­ський визвольний рух в цей період переважав у культурницьких формах.

Першим осередком культурницького руху стала Слобожанщина, де в 1805 р. з ініціативи освіченої міської громади Харкова відкрили універ­ситет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на всіх підвлад­них Російській імперії українських землях. Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської і Лівобережної Украї­ни, а й провідником української культури. При університеті були засно­вані друкарня і книгарня, започатковано видання газет, журналів, альма­нахів. Ці видання висвітлювали не тільки сучасне життя регіону, а й іс­торичне минуле українського народу, самобутність української культури.

Перший в Україні масовий часопис «Украинский вестник», що випу­скався у 1816-1819 рр. у Харкові наполегливо популяризував знання з історії, етнографії, географії України, висміював раболіпне схилення багатьох українських дворян і міщан перед усім іноземним, виховував шанобливе ставлення до національної культури, радив широко викори­стовувати українську мову на сторінках друкованих видань.

У 20-40-х рр. в Харкові діє літературний гурток молодих роман­тиків, представники якого в поетичних творах українською мовою оспі­вували лицарські подвиги запорозьких козаків, козацькі громадські по­рядки як ідеал суспільно-політичного устрою. Вони були впевнені, що своїми творами рятують «умираючу мову», сподівалися на збереження звичного українського побуту і давніх традицій української культури.

Пропагандистом української мови виступив Г. Квітка-Основ’яненко, який довів, що нею можна писати й високохудожні прозові твори. Він також керував роботою стаціонарного професійного театру, в репертуарі якого були українські п’єси. Під безпосереднім впливом Г. Квітки-Основ’я- ненка відбулося формування майбутніх українських патріотів - М. Косто­марова та І. Срезневського.

Згодом до справи українського національно-культурницького відрод­ження залучається і заснований у 1834 р. Київський університет. Його пер­ший ректор М. Максимович упорядкував і видав три збірки українських народних пісень. Масовому поширенню національної свідомості посприя­ло видання у 1840 р. у Петербурзі збірки поезій «Кобзар» тоді ще мало­відомого поета Т. Шевченка.

Одним із засобів формування національної свідомості українців в першій половині XIX ст. стало поширення історичних знань про минуле України. Знання з історії України черпалися з козацьких літописів XVII- XVIII ст. - Самовидця, Величка, Граб’янки; «Історії Русів». Рукописи цих творів переписувалися і поширювалися серед освіченої громадсь­кості. У 1822 р. у світ вийшла перша узагальнююча праця з історії Украї­ни Д. Бантиш-Каменського в чотирьох томах. Її автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування. У 1842-1843 рр. вийш­ла п’ятитомна праця з історії України М. Маркевича, написана на основі відомостей з козацьких літописів. Його праця рішуче обстоювала право України на державну незалежність.

Завдяки науково-популяризаторській діяльності українця О. Бодянсь- кого — професора Московського університету були видруковані «Літо­пис Самовидця», «Історія Русів», які засуджували ліквідацію автоном­ного устрою Гетьманщини.

З часом криза кріпосницького господарювання, посилення колоніза­торської політики російського царизму в Україні разом з іншими чинни­ками зумовили новий поштовх національному руху. Його найрадикаль- ніших учасників вже не задовольняли лише культурницько-просвітницькі заходи.

На передній план боротьби проти національного гноблення висуну­лися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавного ре­жиму, встановлення демократичної республіканської форми правління, державної незалежності України.

На початку 40-х рр. XIX ст. центром національно-визвольного руху став Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток «Київська молодь», поставивши за мету сприяти роз­виткові духовних сил української нації та звільнення селян з кріпацтва.

На засіданнях гуртківці, обговорюючи майбутнє України, залучали положення праць французьких філософів-утопістів - Сен-Сімона, Фур’є, пропагандистів ідей панславізму Яна Колара, Павла Шафарика, Вацла­ва Ганки. Проте, вийти за межі пропагандистської діяльності члени «Київ­ської молоді» так і не змогли.

Найактивніші діячі київської молоді - вчитель з Полтави В. Біло- зерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, про­фесор Київського університету М. Костомаров, умовивши ще кількох гуртківців, а згодом залучивши й нових членів, створили навесні 1846 р. справжню нелегальну політичну організацію - Кирило-Мефодіївське товариство (або братство). Символом товариства став перстень з напи­сом «Св. Кирило і Мефодій» на честь видатних слов’янських просвіти­телів. У засіданнях товариства брали участь поет і художник Т. Шевчен­ко, автор «Української граматики» і української абетки П. Куліш, а та­кож студенти і викладачі місцевого університету і вчителі шкіл. За віком це були переважно молоді люди від 19 до ЗО років, за походженням - переважно діти дрібномаєткових дворян.

Програмні завдання товариства були викладені в «Статуті». Голов­ною метою своєї діяльності товариство вважало утвердження національ­но-державної незалежності України з демократичним ладом на зразок Сполучених Штатів Америки або Французької республіки у конфедера­тивній спілці таких же незалежних слов’янських держав. Кожна з них мала становити окремий штат, або розподілятися на кілька штатів.

Центральним містом конфедеративної спілки мав стати Київ, де раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно регулю­ючий міждержавні взаємини орган - собор (або сейм). Для загального захисту конфедерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невели­ке регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили з мілі­цейських формувань.

Передбачалося надати населенню конфедерації громадянських прав, а для цього скасувати стани, смертну кару і тілесні покарання, впрова­дити обов’язкове початкове навчання, свободу віросповідання.

Будь-яка пропаганда, правда, мала бути забороненою, бо вважала­ся «марною при свободі».

Ідеї визволення слов’янських народів з-під іноземного гніту та їх державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літера-

Тема 7. Українські землі у складі Австрійської та Російської імперій турно-просвітницької пропаганди. Члени братства виступали за пова­лення царського самодержавства й ліквідацію кріпацтва в Російській імперії.

Подальший розвиток програмні положення товариства отримали в «Книзі буття українського народу» («Закону Божому»), яка була напи­сана М. Костомаровим українською та російською мовами. Твір складено з позицій християнського ідеалізму. Наголошувалося на мирному харак­тері суспільних перетворень, засуджувалося кровопролиття французь­кої буржуазної революції. В ньому простежені історичні корені тогочас­ного становища України.

Початок соціальної рівності в Україні пов’язувався з виникненням козацтва, об’єднання України з Росією розглядалося як добровільний акт, який через політику російського царизму перетворився для українців у неволю.

Засуджувався територіальний поділ України між Росією та Польщею, ліквідація козацького устрою та перетворення одних українців на панів, а інших - на кріпаків. Негативно оцінювалася самодержавна форма прав­ління як один з видів деспотизму.

Підтримувалася національно-визвольна боротьба поляків, виступ де­кабристів, їхнє прагнення ліквідувати самодержавство і створити феде­рацію слов’янських народів. В цих перетвореннях Україні відводилася роль державного лідера.

У скороченому варіанті основні програмні положення були викладені в прокламаціях «Брати українці» і «Брати великоросіяни і поляки», які призначалися для тиражування в списках і поширення серед східносло­в’янських народів.

Громадська діяльність кирило-мефодіївців зосереджувалася навко­ло освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними реко­мендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Ук­раїні широкої мережі початкових навчальних закладів. Наполегливо об­стоюючи необхідність поширення освіти серед народних мас, Т. Шевчен­ко сам брався за складання шкільних підручників.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські власті заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань і під конвоєм відправили до Петербурга. Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І. Всіх членів товариства без суду покарали засланням до різних місць Російської імперії.

Незважаючи на розгром товариства, його ідеї знайшли підтримку в масах. Видатний політичний діяч початку XX ст. С. Єфремов назвав діяльність кирило-мефодіївців «першим голосним криком збудженої до життя української нації», яка їх устами проголосила своє прагнення до здійснення політичних ідеалів державності, народоправства, феде­ралізму.

Таким чином, українські землі наприкінці XVIII - у першій поло­вині XIX ст. в складі Російської імперії втратили всі ознаки колишньої автономії, ставши окраїною держави. Однак, серед населення, особливо в середовищі його освіченої частини, продовжувала жити ідея окреміш- ності українського народу, обстоювалося певним чином його право на самовизначення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Борисенко В. Й. Курс української історії. - K., 1996.

2. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. - K., 1990.

3. Історія України/Під ред. В. А. Смолія. - K., 1997.

4. Субтельний О. Україна: Історія. — K., 1992.

5. Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1992.

6. Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2 т. - K., 1992. - Т. 2.

7. Муляр А. М. Міграційні процеси на Правобережній Україні в кінці XVII - на початку XVIII ст.//Укр. іст. журн. - 2000. - № 2.

8. Полонська-Василенко II. Історія України: У 2 т. - K., 1993. — Т. 2.

9. Хрестоматія з історії України для студентів вузів/Б. І. Білик, Л. В. Дячук, Я. С. Калакура та ін. - K., 1993.

10. Українсько-польська військова взаємодія під час гетьманування С. Куницько- го (1683—1684 рр.)// Укр. іст. журн. — 2000. - № 5.

11. Костомаров М. І. Наступники Богдана Хмельницького//Ґалерея портретів. - K., 1993.

12. Костомаров М. І. Закон Божий: Книга буття українського народу. - K., 1991.