Праслов’яни і слов’яни.
Попередня історія України була одночасно і фоном, і часткою нашої минувшини. Українці становлять етнічну гілку східного слов ’янства і пройшли тривалий та складний шлях еволюції від найпростіших до висококультурних форм людської спільноти.
Предками українців, як і білорусів та росіян, були праслов’яни, походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не з’ясовано. Про них можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук — історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо.Дослідження лінгвістів довели, що праслов’янські мовні ознаки існували вже в II тис. до н. е. Приблизно з середини І тис. до н. е. старослов’янська мова виділилася з індоєвропейської мовної єдності й почала розвиватися самостійно. При цьому вона зазнавала впливу інших мов і, в свою чергу, впливала на них. Однак даних лише лінгвістики для вирішення проблеми походження слов’ян, у тому числі українців, недостатньо. Головною проблемою з’ясування етногенезу слов’янства є визначення часу появи й належності до праслов’янського світу найдавнішого населення Європи.
Частина вчених вважає, що праслов’яни почали формуватись як окрема гілка індоєвропейської спільноти народів у II тис. до н. е. й відносить до них племена т ш и н е- цько-комарівської культури (XV— XI ст. до н. е.). Вони мешкали на території сучасних Східної Польщі, Прикарпаття, Придністров’я, Південної Білорусії та Північної України. Незважаючи на значний ареал розселення, ця людність мала багато спорідненого в суспільному устрої, заняттях, побуті та звичаях. Люди сіяли пшеницю принаймні двох сортів, ячмінь та інші культури. Існував землеробський культ. Важливу роль продовжувало відігравати тваринництво, насамперед розведення рогатої худоби, коней і свиней. Водночас тшинецько-комарівські племена відрізнялись від своїх ближніх і дальніх сусідів.
Територію сучасних Закарпаття, Північно-Східної Угорщини, Трансільванії та Східної Словенії населяли племена становської культури (ХГѴ—XII ст.
до н. е.). Вони, напевне, започаткували відмінну від праслов’янської фракійську етнічну спільноту. На захід від Дністра мешкали племена культури Hoa (XIII—XI ст. до н. е.). Вони вже чіткіше представляли фракійський світ з його різноманітними особливостями. Лісостеп Лівобережної України протягом другої половини II тис. до н. е. займали племена бондарихинської культури. Дехто з вчених відносить їх до фінно-угорських чи балтських племен. Вважається, що під тиском південних народів вони відійшли на північ, і у зоні Полісся стали етнічним підгрунтям юхновської культури (VI— III ст. до н. е.). Юхновці належали до балтської групи племен, близьких за окремими ознаками до сучасних литовців і латвійців.Подальша етнічна кристалізація праслов’янства продовжувалась на території сучасних Польщі та України. З плином часу тшинецько-комарівська спільнота розпалася на окремі племінні об’єднання. На основі тшинецької культури на терені Польщі з’явилися племена лужицької культури. Розвиваючись, вони поступово віддалялися від східних сусідів, племен комарівської культури. Східна їхня гілка заселила південну частину лісостепу Правобережної України від Середнього Дніпра до Збруча й утворила нову етнічну спільноту, відому під назвою племен б і л о г р у дівсь к о ї культури (XI— IX ст. до н. e.). На думку багатьох учених, білогрудівці становили ту етнічну спільноту, на базі якої пізніше утворилися східні слов’яни. Найбільше вони концентрувалися в районі сучасної Умані, що є свідченням існування якогось племінного об’єднання. Білогрудівці займалися переважно землеробством із застосуванням тяглової сили, скотарством, а також конярством. Виготовляли тюльпаноподібні горщики, інший обідній і ритуальний посуд, займалися прядінням, ткацтвом, у глиняних формах виливали бронзові сокири, кельти, кинджали, браслети. У білогрудівців склався землеробський культ. Вони ліпили з глини моделі зерен, хлібців, коржів і поклонялись їм. Померлих спалювали або ховали в землю.
Виробничі й духовні досягнення племен білогрудівської культури успадкувало населення чорноліської культури (X-VIII ст.
до н. e.)∙ Чорноліські племена займали лісостепові простори поміж Дніпром і Дністром, на півночі їхня територія доходила до Прип’яті. Найщільніше були заселені басейни Тясмину й Росі. Розвивалися традиційні види господарства. Ширше застосовуються дерев’яні плуги. Дерев’яні та крем’яні вкладні у серпах поступово замінюються залізними, збільшується кількість і асортимент бронзових та залізних речей. На місцевій традиційній основі підвищується рівень виробництва посуду. Померлих спалювали, а прах ховали в урнах разом з ритуальною їжею та прикрасами.Наприкінці IX ст. до н. е. на чорноліські племена посилилась експансія кіммерійців. Місцеве населення мусило пристосовувати спосіб життя до нових умов. Воно переносило свої поселення на зручні для оборони місця, почало будувати городища й укріплювати їх ровами, валами та дерев’яними огорожами. Під загрозою збройного нападу вдосконалюється військова організація, політична й етнічна консолідація чорнолісців. Частина їх відходить на північ і Лівобережну Україну та щільно оселяється у басейнах Орелі, Самари та Ворскли. Внаслідок цього ареал праслов’янства у VI ст. до н. е. значно розширився. На заході він доходив до Дністра, на сході — до Ворскли. На правобережних землях чорноліських племен безперервність культурного і етнічного розвитку місцевого населення простежується до початку нашої ери, коли починається слов’янський період історії.
Праслов’янська етнокультурна спадщина не зникає навіть під ударами скіфів і після підкорення ними місцевих племен. Завойовники нав’язують чорноліським та іншим племенам, а інколи вони й самі запозичують, іноземні досягнення у заняттях, побуті та віруваннях. Скіфські порядки, звичаї, культурні надбання чимдалі більше проникали в соціальну сферу, ідеологію, культуру та мистецтво підкорених народів. Зокрема, слов’янський обряд трупоспалення поступається місцем скіфському обряду трупопокладення. Праслов’янська мова, насамперед її фонетична основа, зазнає помітного впливу іраномовних кочівників.
Проте автохтонне населення зберігало генетичну пам’ять про праслов’янське походження, і був потрібен лише поштовх, щоб вона реалізувалася на практиці.Досі не вироблено єдиної точки зору на час, місце зародження й етногенез різних гілок слов’ян. З часів Несто- pa-літописця серед вчених точаться дискусії про прабатьківщину слов’янства.
Чеський славіст П. Шафарик у 30-х роках XIX ст. вважав прабатьківщиною слов’ян землі сучасних Волині, Поділля й Галичини, його співвітчизник Л. Нідерле — територію від Ельби до Десни. Польські вчені Ю. Костшевський, Я. Че- кановський і Т. Лер-Сплавінський розташовували її поміж Віслою та Одером. Російські вчені Б. Рибаков, П. Третяков та багато інших після другої світової війни локалізували цю територію між Ельбою і Дніпром.
Багато зробили для вирішення проблеми вчені-лінгвісти. Вони доводили, що прабатьківщина слов’ян у І тис. до н. е. знаходилася в оточенні іраномовних племен. Дослідження деяких вчених довели, що найчастіше слов’янські гідроніми й топоніми зустрічаються на Правобережній Київщині та Південно-Східній Волині. Точніше — це лісостепова зона поміж Дніпром і Дністром, де ще до нашої ери проживали племена скіфів-орачів. Саме цей регіон оточували іншомовні племена: зі сходу й півдня — іраномовні скіфи-землероби, скіфи-кочівники, із заходу — фракійці, з півночі — бал- томовні неври й меланхлени. Відчутним був слов’янський вплив і в лісостеповій зоні Лівобережної України. Проблема етногенезу слов’янства ускладнюється тим, що його племена повсякчас мандрували з місця на місце й мешкали серед іншомовних народів.
Київська школа археологів останнім часом виробила власну концепцію слов’янського етногенезу. Вона зводиться до того, що на рубежі III— II ст. до н. е. процес формування слов’янської спільноти відбувався передусім понад Віслою й частково на Волині. На цих землях у XV— XI ст. до н. е. проживали племена пшеворської культури з переважно східногерманськими елементами і поморсько-кльошової культури з превалюванням слов’янських компонентів. Просуваючись на схід, помореько-кльошове населення асимілювало місцеву людність й утворило слов’янську з а р у- бинецьку культуру. Центр слов’янського етногенезу перемістився в межиріччя Вісли й Дніпра. На базі цих етнічних масивів на рубежі II— III ст. н. е. утворюється київська культура.
В етногенезі населення західної частини України київські вчені вбачають певні особливості. Вони стосуються переважно виникнення в другій половині І ст. н. е. племен зарубинців і нащадків поморсько-кльошових племен зуб- рицької групи з її слов’янськими рисами. Без сумніву слов’янськими вчені визнають більш пізні Ч Є P H Я X І B- с ь к у та празьк о-к орчацьку культури.