ПОЯВА УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА
Слово “козак" тюркського походження, вперше зафіксоване у половецькому словнику 1303 р. і в урядових документах генуезьких колоній, а 1492 р. вперше з’явилось в Україні. Ця назва стосувалася вільних здобичників і степових промисловців.
Степові простори України в ті часи відзначалися великими природними багатствами, там водилися олені, лосі, бобри, лиси, дикі коні, кози, вовки; ріки й озера переповнювали різна риба, раки, водоплавна птиця. На уходах — так називали ці промисли — ватаги промисловців добували ще й мед, сіль, селітру. На зиму більшість уходників поверталася в рідні оселі, збувала в містах свою здобич, а навесні знову гуртувалася у ватаги й вирушала на пониззя Дніпра і степові річки. Але деякі залишалися у степу на постійно, влаштовуючи зимівники, бурдюги й хутори по островах, у балках і в ярах. З огляду на постійну татарську небезпеку уходники змушені були виходити в степ добре озброєними. Та й прикордонні селяни щохвилини були готові до відсічі. Наприклад, 1594 р. германський посол Лясота над Десною бачив серед полів “багато дивних малих будинків з бійницями, куди втікають селяни, коли на них раптово нападають татари, і там обороняються; тому кожен селянин, їдучи в поле, вішає на плече рушницю, а до боку шаблю чи тесак: татари нападають дуже часто, і спокою від них майже ніколи немає”.Степові промисли приносили чималу здобич, але,вимагали від людей великої заповзятливості, мужності й витривалості. З часом степові козаки перейняли від татар всі методи степової партизанської війни і від активного захисту почали й собі переходити до нападів на менші татарські загони, на татарських чабанів чи й на купецькі каравани. Взагалі ж термін “козаки” в середині XV ст. стосувався виключно татар — легко озброєних вершників, котрі виконували сторожову службу в Кафі й інших південних генуезьких колоніях, але дозволяли собі й свавільні вчинки.
Але з кінця століття, коли ця назва усталилася за українськими козаками, про татарських козаків документи не згадують.Отже, українські козаки, уходники, як і жителі прикордонних міст і сіл, стали тією силою, яку вповні використовували окраїнні старости й державці для боротьби з татарами. Звичайно, у перших історичних творах про козаччину (Сарницького, Бєльського, Гваньїні) збереглися лише імена ватажків-шляхтичів, досить часто звичайних любителів пригод, авантюристів, які шукали в Дикому полі гострих відчуттів, слави і здобичі, а не справжніх вождів козацтва. Пізніші козацькі літописи перейняли цю традицію і досить часто називають цих феодалів козацькими вождями — гетьманами.
Найвідомішим з перших ватажків козацтва був князь з Волині Дмитро Вишневецький, нащадок давнього українського роду Несвицьких, якого в народі назвали Байдою. Вишневецький був людиною непересічних здібностей, видатним вояком та організатором і водночас мав авантюрницькі нахили. У 50-ті роки XVI ст. Байда зібрав навколо себе загін з кількохсот козаків і досить успішно воював проти татар. Посварившись з великим князем
литовським, який не підтримував його планів експансії на південь, Вишне- вецький вирішив перейти до турків і навіть якийсь час жив у Стамбулі, але повернувся на Дніпро. На острові Мала Хортиця нижче порогів він збудував невеликий замок, у якому двічі витримував татарську облогу. У 1556 р. Байда перейшов до Москви, і його козаки разом з московським військом здійснили похід на Низ, під Аслам-Кермен і Очаків. У відповідь хан вирішив знищити козацьке гніздо на Хортиці. Влітку 1557 р. Хортицю оточили татари, Дніпром підійшла й турецька флотилія. Не отримавши допомоги, людей і зброї від короля, Вишневецький змушений був покинути свій Хортицький замок і відступити в Черкаси. Згодом він разом з московським військом здійснив ще один похід на Крим, і хан мусив зачаїтися за Перекопом. Але потім Москва посварилася з Литвою за Лівонію, і Вишневецький, не дочекавшись від неї підтримки, повернувся в Україну.
1563 р. він втрутився в молдавські усобиці, плануючи стати господарем Молдавії, але потрапив у полон і загинув у Царгороді 1563 р. мученицькою смертю на гаках, а в усній традиції став Байдою-запорожцем, славним лицарем, якого пробував залучити на свою службу сам султан.Хоч Вишневецький загинув, не здійснивши своїх задумів, його діяльність мала велике значення для подальшого розвитку козацтва, а ідею Вишневенького щодо проведення самостійної козацької політики з використанням допомоги інших християнських держав незабаром розвинули вже справді козацькі ватажки. Після Вишневенького козаки мали ще одного вождя князівського роду, Богдана Ружинського, який також кілька разів ходив на Крим і загинув, підриваючи укріплення Аслам-Кермена в гирлі Дніпра 1577 р.
З другої половини XVI ст. козацтво почало втручатися у молдавські справи. Після Вишневенького новим претендентом на молдавський престол 1577 р. виступив запорожець Іван Підкова. На чолі козацького загону він пішов у Молдавію і при підтримці частини місцевих бояр і народу здобув Ясси і став господарем. Та згодом, не маючи достатньо сил для боротьби з турками, Підкова повернувся в Україну, де його підступом захопив Я. Збаразький. Влітку 1578 р. за рішенням польського уряду (на вимогу Туреччини) Підкову стратили у Львові.
Кількісному зростанню козацтва і формуванню його як потужного стану українського суспільства сприяли соціально-економічні зміни після унії 1569 р. На українські землі ринув потужний потік польських феодалів, шляхетсько- магнатське господарство розвинулося на повну силу. Шляхта використала найширшу владу, здобуту під час безкоролів’я 1573 р., і з бездумним завзяттям кинулася нищити рештки сільського самоуправління й господарської незалежності дрібних землевласників: ліквідовувалося руське й волоське право, пани призначали своїх тивунів і отаманів, скасовували сільське судочинство, аби необмежено визискувати населення. Селянство, особливо в королівщинах, ревно боронило свої права, але виграти судові процеси в королівських судах вдавалося рідко, зрештою, шляхта просто не визнавала невигідних для себе присудів і вдавалася до сили.
Зрідка селяни зважувалися на збройні виступи проти окремих феодалів, а переважно вдавалися до пасивного опору. Міста, які за всевладдя шляхти також були ізольовані одне від одного і мусили постійно боротися за свої куці права, значною мірою були підпорядковані великим магнатам. В них точилася гостра боротьба між католицьким патриціатом і широкими масами ремісників, дрібних купців, дуже обмеженими в правах передміщанами. Становище загострювалося ще й релігійними переслідуваннями. Усе це змушувало народні маси до втечі на схід, куди ще не сягнула рука магнатів.Вибір місця для Січі зумовлювався природними. умовами, вигодами її оборони, обов’язково прив’я- ЧОРТОМЛИЦЬКА СІЧ зувався до Дніпра — головної водної артерії
України і найпершого шляху для морських походів проти турків і татар. Січ як військовий і політичний центр козацтва, його столиця, протягом другої половини XVl ст. перебувала на о. Томаківці, з 1593 р. — на о. Базавлуку (Чортомлицька, або Стара Січ). Чортомлицьку Січ 1594 р. відвідав посол германського імператора Е. Лясота, який досить докладно описав звичаї й устрій Січі. Кілька тисяч козаків жили в Січі у простих куренях з хмизу, накритих від дощу кінськими шкірами. Згодом, у XVII—XVIII ст., курені, як і службові приміщення — пушкарня, скарбниця, пекарні, будувалися з дерева. Кожна Січ обов’язково мала церкву, а навколо неї — великий майдан. В часи розквіту козацтва Січ була великим містом з передмістям, на якому жили тисячі ремісників, торговців, спеціальна будівля призначалася для проживання іноземних послів.
Суворі умови життя козаків, боротьба з постійною нестачею і голодом, відсутність за порогами будь-якого впливу польської адміністрації і шляхетського ладу взагалі вплинули на формування у Запоріжжі демократичного ладу. Вся повнота влади в Січі належала загальній раді, всі козаки вважалися рівними й мали однакові права. Перевагу мали хіба що найдосвідченіші козаки, “діди сивоусі”, як і ті, хто мав найбільші здібності й бойові заслуги.
В мирний час найвищим начальником у козаків був кошовий отаман (спочатку його звали гетьманом) і старшина — осавули, судді, писар, обозний, курінні отамани. Всі ці посади були виборними, і старшина звіту вал ася перед радою щороку. Якщо ж у діях когось зі старшини чи й кошового козаки вбачали якесь порушення своїх прав і вольностей, безвідповідальність чи шкоду для загалу, то рада в будь-який час могла позбавити їх уряду, а іноді навіть скарати. Рада, особливо у відповідальні історичні моменти, скликалася часто, часом навіть по кілька разів на день. Рішення приймалося переважною більшістю голосів і йому мала скорятися меншість. У пізніші часи демократичні традиції козацтва були дещо обмежені зростанням значення козацької старшини, нової української аристократії, а з кінця XVII ст. на вибори старшини впливала й царська адміністрація.На початковому етапі існування господарство Запоріжжя мало здобичниць- кий характер. Козаки займалися мисливством, рибальством, бджільництвом, скотарством, видобутком солі й селітри. Вони виступали постійними посередниками в торгівлі з Кримом і Туреччиною. Здобичницькі ватаги грунтувалися на засадах спілки, артілі, але провідну роль у них відігравали заможні козаки, власники човнів, неводів та інших знарядь праці, власники капіталу. Вони ж мали вплив на рішення ради в Січі. *
Запорізьке військо формувалося на принципах добровільності, а навіть досить жорсткого відбору бажаючих; молодь, прийшовши в Січ, кілька років була неповноправною, проходила велику школу загартування й військового вишколу. Основу війська становила запорізька піхота. Кіннота була мейш чисельною, хоч кожен з козаків повинен був уміти їздити верхи, а під час походу все військо часто пересувалося на конях чи на човнах. Запорожці були вмілими стратегами, застосовуючи найпередовіші на той час методи ведення великих операцій, часто комбінованих з партизанськими діями малих загонів, широко використовували військову розвідку, різні засоби дезінформації ворога. Запорізька піхота в таборі з возів, які обов’язково супроводжували їх у поході, була непереможною і могла успішно витримувати натиск десятикратно переважаючих військ супротивника.
Велику майстерність виявляли козаки у штурмі й облозі фортець, у фортифікаційних земляних роботах, мали досвідчених саперів. Загальне захоплення сучасників викликала досконалість козаків у володінні вогнепальною зброєю, артилерією. На відміну від мирного часу, під час війни у війську панували сувора дисципліна й послух. Кошовий, гетьман чи полковник, який очолював похід, мав необмежену владу і міг карати винних смертю.Литовський, а згодом і польський уряд спочатку
намагався за допомогою своєї прикордонної адміністрації втримати козаків під своїм контролем. Але старости, з володінь яких вирушали в походи козаки, були зацікавлені в отриманні своєї частки здобичі, вони продавали козакам порох і продовольство, отож, стояли ближче до козаків, ніж до короля. Другим способом підпорядкувати собі козацтво були спроби організувати з-посеред козаків окремі частини, які б перебували на державній службі, отримували б платню зі скарбниці й підлягали призначеному урядом начальству.
Першим таку пропозицію висунув черкаський староста О. Дашкевич іще 1533 р. Його проект передбачав створення на Дніпрі двотисячного відділу козаків для охорони кордону від татар. За Жигмонта 1 в 1541 р. було наказано зробити перепис козаків Київщини, Канівщини· й Черкащини. 1568 р. Жигмонт Il Август здійснив першу реальну спробу залучити козаків на державну службу. 300 козаків були записані в реєстр і відтоді виникла й назва урядових козацьких формувань — реєстрові. У 1578 р. король Стефан Баторій, розпочинаючи війну з Москвою, вирішив використати для неї і козаків, які досі завдавали польському урядові багато клопотів, раз у раз шарпаючи турків і татар. Восени 1578 р. у Львові з п’ятьма уповноваженими від козаків було укладено “постанову з низівцями”. За цією постановою начальником усіх низових козаків мав бути черкаський староста Михайло Вишневецький, якому підпорядковувались “гетьман” і вся козацька старшина. Полк складався з 500 козаків, яким виплачували по 6 кіп литовських грошів і видавали сукно на жупан. Осередком козаків визначалося місто Трахтемирів нижче Києва. Дія постанови стосувалася всього періоду війни з Москвою. “Старшим”, або ж гетьманом (як називали його козаки), полку став шляхтич Ян Оришовський, а його помічником і писарем Бегер. У 1581 р. було складено реєстр цього полку, що дає можливість встановити національний склад реєстрових: понад 80% українців і білорусів, 10% поляків, а крім них були московити, молдавани, двоє черкесів, сербин, німець, татарин. Новий набір козаків відбувся 1583 р. (600 чоловік), 1590 р. на службу прийняли тисячу козаків. Польський уряд залучав козаків на державну службу під час воєн, коли ж війна закінчувалась, військовий люд повертався в Україну. Король, наймаючи козаків на службу, сприяв пробудженню в козаччині свідомості своєї відокремленості від інших станів у державі, виробленню свого роду імунітету, який полягав у непідпорядкуванні звичайній владі, а тільки своїм старшинам, звільненні від податків, праві вільно розпоряджатися своїм майном.
З другої половини XVI ст. запорожці, крім походів суходолом під татарські замки на переправах, під Перекоп, Очаків, Бендери, Акерман, Кілію, поча
ли організовувати й походи на Чорне море, використовуючи для цього чайки — невеликі судна завдовжки 20 і завширшки З—4 м, що приводилися в рух веслами і мали вітрила. Чайки вміщали по 50—70 козаків, кожен з яких був озброєний рушницею, і мали кілька легких гармат. Початково в походах, переважно під Очаків і на узбережжя Чорного моря (Крим), брало участь по кільканадцять човнів, але вже наприкінці XVI ст. флот зріс до кількох сотень чайок, і походи здійснювалися й на турецькі міста, навіть на Константинополь. Крім чайок козаки широко використовували трофейні турецькі судна: галери, сандали та ін. На переломі XVl—XVII ст. козацькі флотилії вже зважувалися вступати у відкритий бій з потужними турецькими ескадрами, використовувалися для висадки десанту, морської блокади, вогневої підтримки сухопутних військ. Як зазначав І. Крип’якевич, вихід козацького флоту в Чорне море мав історичне значення: “Україна пробила турецько-татарську морську блокаду, що замикала їй шлях до Європи, і знову починала період морської експансії”. Поза тим, морські операції козацького флоту значною мірою впливали на європейську політику, сприяли утвердженню України як самостійного чинника світової політики.
Поширення козаччини в останні десятиліття XVI ст. було зумовлене масовим “покозаченням” вільного сільського й міського населення українських земель Литви. Селянство, невдоволене встановленими Польщею соціально-економічними порядками, привнесло в козацький рух нові настрої. Між козацтвом і селянством як найчисленнішим станом України виникає почуття взаєморозуміння і певної спільності інтересів, що й виявилося в перших конфліктах козацтва з польською державою.