Політичне становище

16 жовтня 1990 р Верховна Рада прийняла постанову про заснування газети “Голос Украіни” Український парламент, у руках яко­го зосередилася повнота влади, потребував власного друкованого органу Замість звичного для радянських видань гасла “Пролетарі усіх країн, єднайтеся'” нова газета, що почала друкуватися з 1991 р, обрала лозунг “Владу — Радам'”

Лозунг “Владу — Радам” недвозначно свідчив про те, що Верховна Рада претендує на всю повноту влади у незалежній Україні Здавалося б, на це були підстави Адже вперше парламент став працювати без директив державної парти В суспільстві з'явився консенсус відносно того, що політичний розвиток має відбуватися демократич­ним шляхом, а боротьба різних суспільних сил по­винна проходити тільки у парламентських формах

Десятиріччями КПРС здійснювала диктатуру через ради, які із запровадженням конституції 1936 р набули парламентської форми Партійне керівництво не відчувало потреби в конституційно­му оформленні своїх владних повноважень Тільки після того, як підвалини тоталітаризму почали хита­тися під впливом ще прихованої кризи, воно визна­ло необхідним зафіксувати власну причетність до влади в 6-ій статті конституції 1977 р Боротьба за скасування цієї статті на з’їздах народних депутатів CPCP, яка врешті-решт увінчалася успіхом, стала початком кінця як партійної диктатури, так і самої державної парти Неспроможна пристосуватися до нової політичної ситуації, консервативна частина партапарату зробила спробу утриматися при владі силою Коли путч провалився, пішла у небуття як державна партія, так і створена нею багато­національна держава

Успадкована від парти влада мала диктаторську природу Проте ради завжди були не носієм дикта­тури, а “передавальним пасом” від парти до мас В умовах демократизації суспільства, коли можли­вості апаратних працівників маніпулювати вибор­чим процесом обмежилися, вплив електорату на ра­ди відповідно зріс Будучи залежними від волі ви­борців, не маючи реальних повноважень, співстав- них з повноваженнями КПРС, ради не могли за­довільно справлятися з диктаторською владою Наслідком цього стало загальне паління ефектив­ності державного управління в усіх його ланках і по­слаблення авторитету влади Посилилася некеро­ваність процесами суспільного розвитку Це над­звичайно болюче позначилося на суспільному житті, тому що держава, як і раніше, залишалася власником і розпорядником переважної частки про­дуктивних сил

За 1992—1994 рр Верховна Рада України прийняла близько 450 законів В умовах відсут­ності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них вияви­лися відірваними від життя і належним чином не спрацювали Законодавців звинувачувати у цьому іїе варто У пострадянському просторі (і меншою мірою — в усіх європейських країнах колишнього “соціалістичного табору”) створилася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої не пасував весь нагромаджений людством досвід реформ Просуватися вперед можна було лише методом проб і помилок, пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пеку­чих проблем сьогодення До того ж у колишніх со­юзних республіках чітко проявилася цілком зро­зуміла закономірність радикалізм нового законо­давства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище Ситуація в Україні, зокрема, була набагато кращою, ніж у Роси, особливо щодо продовольчого постачання населення Відповідно серед української політичної еліти переважали на­строї на користь якомога повільнішого просування в реформах Небезпека такого підходу виявилася не відразу

Існувала ще одна причина декларативності дея­ких законів Верховної Ради незабезпеченість їх відповідним механізмом впровадження В міру того як законотворці позбавлялися рис непрофесійності, цей недолік поступово вичерпувався

Зникнення з історичної сцени державної парти ініціювало трансформацію влади незалежно від усвідомленої волі політичних діячів Власне, процес її перетворення розпочався ще на останньому етапі існування державної парти, з проведення перших вільних виборів в український парламент Суть цьо­го процесу полягала в розщепленні диктаторської вхади компартійних структур, яка на поверхні політичного життя виступала у звичних формах “радянської влади", на залежну від електорату за­конодавчу і виконавчу плки влади

5 липня 1991 р Верховна Рада прийняла закон про заснування поста Президента держави На­родні депутати тоді ше не усвідомлювали, що з поя­вою Президента почнеться розщеплення моноліту радянської влади на самостійні плки, здатні про­тистояти одна одній і взаємно врівноважуватися, тобто попереджувати переростання будь-якої з них у диктатуру

Продиктовані життям зміни раз у раз вносили­ся до конституції 1978 р, яка залишилася діючою до 1996 р Отже, коли в усіх колишніх союзних республіках були прийняті нові конституції, Україна жила за перелицьованим основним законом ра­дянського зразка

Свідомо відмовившись під приводом досягнен­ня злагоди в суспільстві від боротьби на небезпеч­ному конституційному полі, українська політична еліта загальмувала перехід до демократичного уст­рою Це призвело до сумних наслідків Зберегти тоталітарний режим після ліквідації державної парти було неможливо, хоча багато хто з відірваних від реальності політичних діячів щиро сподівався на такий поворот подій Але гальмування демократич­них перетворень, і перш за все економічних реформ, виявилося вкрай небезпечним Добре чи погано, але радянська влада завжди забезпечувала безпе­ребійне функціонування державних установ, від яких залежали практично всі сфери суспільного- життя Навпаки, у пострадянський період держав­ний апарат став працювати з перебоями внаслідок неокресленості або неузгодженості функцій Вер­ховної Ради як представника законодавчої влади і Президента як представника виконавчої влади

Конституційна неокресленість повноважень призводила до постійного “перетягування ковдри” у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою владами Прагнучи керувати країною за допомогою указів, Л Кравчук заснував у лютому 1992 р Дер­жавну думу України 3 документа, яким окреслю­валися її повноваження, випливало, що цей орган повинен виконувати консультативні функції при Президенті

Поява Державної думи недвозначно свідчила про намір Л Кравчука не обмежуватися сферою ви­конавчої влади, а взяти на себе частину повнова­жень Верховної Ради Певна лопка у цьому була законодавча діяльність парламенту не встигала за життям Народні депутати витрачали багато часу на розв’язання поточних питань управління державою як на колективних засадах, тобто через розгляд справ у Верховній Раді, так і на індивідуальній ос­нові (лобістська діяльність у межах власного вибор­чого округу або “за інтересами”)

Через 9 місяців виявилося, що Державна дума була мертвонародженою ідеєю Президент змуше­ний був розпустити її, наразившись на жорстку опозицію парламенту Більш актуальним для нього було зміцнення виконавської вертикалі влади

В березні 1992 р з подання А Кравчка Верхов­на Рада прийняла закон про запровадження посади представника Президента Законом встановлюва­лося, що представник Президента є найвищою по­садовою особою виконавської влади — главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядковування — Києві та Се­вастополі Вказувалося, що він забезпечує ре­алізацію законів та розпоряджень законодавчої і виконавчої влади, контролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і форм власності Разом з цим представник Президента не мав повноважень ска­совувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили закону Він міг тільки призу­пинити їх дію на час розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку Наявність контрольних функцій не давала йому права розв’язувати питан­ня, що входили до компетенції місцевих рад

Інститут представників Президента певною мірою зміцнив виконавську вертикаль влади Разом з тим взаємовідносини між представниками Прези­дента і головами обласних та районних рад залиша­лися неокресленими Під час внесення змін і допов­нень до закону про представників Президента у бе­резні 1993 р Верховна Рада проголосила, що голо­ви обласних та районних рад залишаються найви­щими посадовими особами в своїх регіонах Подан­ня А Кравчука про те, що ними мають стати пред­ставники Президента, не було взяте до уваги

Невизначеними залишалися також взаємо­відносини найвищих посадових осіб всередині вико­навської гілки влади, передусім Президента і прем’єр-міністра Безсумнівною була лише підпо­рядкованість останнього Президенту

У квітні 1991 р хвиля страйкових виступів, у яких активну роль відігравали студенти, змусила В Масола подати у відставку Після його відставки уряд дістав назву Кабінету міністрів, яка підкрес­лювала його підпорядкованість Президенту На чолі було поставлено першого заступника Масола В Фокіна Впродовж 17 місяців кабінет Фокіна піддавався майже безперервній критиці з боку партій, профспілок та інших громадських ор­ганізацій, оскільки економічне становище невпинно погіршувалося

Верховна Рада в жовтні 1992 р затвердила го­ловою уряду народного депутата України А Кучму Останній очолював одне з найбільших у світі підприємств по виготовленню ракет стратегічного значення в Дніпропетровську

Для Президента А Кучма виявився не таким поступливим підлеглим, як В Фокін До того ж но­вому прем’єр-міністру довелось працювати в еко­номічній ситуації, що значно погіршилася Весною 1993 р він зробив спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях шляхом вве­дення їх до складу Кабінету міністрів, але не домігся відповідної санкції з боку Верховної Ради Натомість А Кравчук запропонував парламенту, щоб Президент узяв на себе безпосереднє керівництво урядом і дістав право приймати укази з неврегульованих законодавством економічних пи­тань на час до прийняття парламентом відповідного закону

Верховна Рада не підтримала А Кравчука Не погодилася вона й на відставку А Кучми, яку ос­танній запропонував після висунутих Президентом пропозицій Разом з тим А Кучма дістав повнова­ження видавати декрети, які заповнювали законо­давчий вакуум або навіть могли змінювати в певних межах існуючі закони

У червні 1993 р А Кравчук підписав указ про створення надзвичайного комітету всередині Кабінету міністрів з питань оперативного упра­вління народним господарством У функції коміте­ту, який мав очолити А Кучма, входили розробка й реалізація заходів щодо стримування інфляції, стабілізації виробництва і соціального захисту насе­лення Структура виконавської влади за цим ука­зом підлягала істотному перерозподілений) Однак прем’єр-міністр, з яким вся ця програма дій не була погоджена, відмовився очолити надзвичайний комітет Президент змушений був через два дні відкликати указ Майже одночасно він піддав до­корінному скороченню штат своєї адміністрації і ліквідував у ній комісії та ради, що дублювали відповідні структури Кабінету міністрів

А втім, Кучма і Кравчук так і не змогли знайти спільної мови Після ряду наполегливих прохань Верховна Рада України дозволила голові уряду піти у відставку

Отже, навіть окремі політичні діячі за відсут­ності законів, що визначали б коло компетенції по­садових осіб, не завжди могли домовитися між со­бою Що ж до діяльності парламенту або колектив­них органів влади на місцях, то робота їх час від ча­су заходила в глухий кут з інших причин, а саме впливу на політичних діячів стереотипів і традицій тоталітарного минулого Вони не вміли вслухатися в аргументацію опонентів, не могли знаходити баланс інтересів й усвідомлено залишати за противником певні позиції, тобто йти на компроміс, не мали досвіду політичної боротьби парламентського типу Нарешті, в них відчувався брак професіоналізму, завжди властивий для новостворюваної політичної еліти раніше пригноблених націй

Складність політичного становища України обу­мовлювала також відсутність масових політичних партій Нові парти не могли розраховувати на ши­роке поповнення внаслідок відсутності в суспільстві традицій багатопартійного життя КПРС була не політичною партією, а державним утворенням Од­нак недовіру до неї маси перенесли на новостворю­вані парти Тому більш-менш масовими ор­ганізаціями залишалися через різні причини тільки соціалісти та комуністи, з одного боку, і національ­но-демократичні сили — з другого Соціалісти та комуністи поповнювали свої лави за рахунок людей переважно старшого покоління які звикли перебу­вати в державній парти і не сприймали змін у суспільстві Народний рух України, коли він висту­пав не як партія, а у вигляді слабо оформленого гро­мадсько-політичного об’єднання, увібрав у свої ла­ви сотні тисяч людей Вони бажали в його ор­ганізаціях активно сприяти зламу тоталітарного ла­ду й державотворчій роботі

На III з’їзді (Всеукраїнських зборах) Народно­го руху в лютому—березні 1992 р метою дальшої діяльності було визначено утвердження незалеж­ності України і розбудова правової демократичної держави У прийнятих документах проголошувало­ся, що Рух виступатиме за консолідацію всіх суспільних сил, які підтримують державотворчий процес, сприятиме діям Президента і забезпеченню ефективного функціонування системи влади, але перебуватиме у конституційній опозиції до вико­навчих структур З’їзд обрав трьох сшвголів НРУ — І Драча, M Гориня і В Чорновола

Після з’їзду в таборі націонал-демократів став­ся розкол Значна їх частина вирішила, що із здо­буттям незалежності треба зміцнювати державність і відмовитися від опозиційності Вони почали зай­мати відповідальні посади в президентських струк­турах, міністерствах, посольствах Ті, хто згурту­вався навколо В Чорновола, продовжували бороть­бу з властями

Рух організував кампанії протестів проти діяль­ності урядів В Масола та В Фокіна і добився їх відставки Центральний провід Руху у жовтні 1992 р заявив, що ставлення до уряду Л Кучми залежа­тиме від ефективності реформаторської діяльності останнього До складу кабінету Кучми увійшов ряд пов’язаних з Рухом діячів Зокрема, І Юхновський ∣ зайняв посаду першого віце-прем’єра, a M Жу- ∣ линський і В Пинзеник стали віце-прем’єрами,

На IV з’їзді в грудні 1992 р перетворення Ру­ху в політичну партію завершилося Помилково пе­ребільшуючи вплив своєї парти на маси, іі лідер В Чорновіл став вимагати розпуску Верховної Ра­ди і проведення нових виборів на багатопартійній основі Однак розпочата ним кампанія збирання підписів для проведення референдуму щодо достро­кового розпуску парламенту зазнала невдачі Вес­ною 1993 р від Руху відкололася окрема ор­ганізація — Всенародний рух України на чолі з Л Скорик і M Поровським Чисельність первин­них організацій парти почала скорочуватися, вплив п на маси послабився

КПРС, що існувала в республіці як комуністич­на партія України, після заборони відродилася у формі кількох опозиційних партій Вони швидко [ пройшли період становлення й активно включилися \ в боротьбу за маси, тобто за місця у Верховній Раді \ та в місцевих радах Катастрофічна ситуація в на­родному господарстві скоротила кількість прибічників незалежності України й обмежила вплив національно-демократичних партій На­томість серед населення зросла підтримка партій комуністичного спрямування Не маючи програми виходу з глибокої кризи, вони будували агітацію на часто справедливій критиці властей, хоч і зловжи­вали відірваними від реальності лозунгами соціаль­ної справедливості Керівні й рядові члени цих партій складалися, як правило, із членів “зовнішньої KIIPC"

Невелика частка номенклатури, в основному старшого покоління, залишилася на старих позиціях в ідеологи Не будучи в змозі поступитися принци­пами, ортодокси поступилися керівними посадами Відхід від влади відбувався здебільшого через ме­ханізм голосування Ці люди звикли до призначень за анкетними даними й не змогли витримати конку­рентної боротьби на виборах

Деякі представники компартійної номенклату­ри, користуючись своїм впливом у господарських структурах, започаткували невеликий ще прошарок банкірів, президентів фінансових фондів, біржо­виків, власників підприємств і торговельних фірм.

Основна частина номенклатури, що знаходи­лась між двома крайніми групами, утворила т.зв.

Як зазначалося, за останні роки горбачовської перебудови партійні функціонери активно пересіда­ли в керівні крісла радянських структур. Це вдава­лося тільки тим, хто спромігся пройти крізь сито вільних виборів. Своєрідна “чистка виборами” оз­доровила номенклатуру й підготувала її до активної діяльності в пострадянських умовах. Конкурентів на владу у неї практично не виявилося. Адже дер­жавна партія десятками років була єдиною владною структурою і відбирала собі за допомогою добре поставленої системи підготовки кадрів найбільш здібних людей з усіх прошарків суспільства.

Деідеологізованим компартійним прагматикам вдавалося контролювати і навіть до певної міри на­правляти суспільно-політичні процеси в Україні, що розгорнулися після путчу консерваторів у ЦК КПРС. Коли державна партія втратила здатність бути носієм диктатури, “передавальний пас” у ви­гляді “зовнішньої КПРС” став анахронізмом. Тому прагматики з легким серцем погодилися на заборо­ну КПРС. Коли Народний рух за широкої суспільної підтримки висунув гасло незалежності України, вони теж не заперечили проти ліквідації Радянського Союзу. Самостійність піднесла статус української політичної еліти й вперше відкрила пе­ред нею міжнародні горизонти.

Не маючи справжніх конкурентів, “партія вла­ди” зустрілася все-таки з викликом людей, які вперше виринули на поверхню політичного життя у мітинговій обстановці початку 90-х рр. За допомо­гою антикомуністичних гасел, підкріплених істо­ричними свідченнями про жахіття сталінщини, ці люди спробували скинути компартійних функціонерів, щоб зайняти їх місця. Однак дема­гогія, як правило, не спрацьовувала. По-перше, надто низькою виявилася підготовка багатьох політиків нової хвилі. По-друге, “партія влади”, бу­дучи організаційно не оформленим, але замкненим кланом, не заперечувала проти включення до своїх лав професійно придатних мітингових політиків.

У сформованій після березня 1990 р. Верховній Раді “партія влади” зайняла переважну більшість місць. Представники її були, в основному, без­партійними. Спочатку ця безпартійність ком­партійних функціонерів являла собою наслідок за­борони КПРС. З часом в їх середовищі, як і в суспільстві у цілому, стали виявлятися різні точки зору на перспективи розвитку країни. Однак “партія влади” воліла залишатися безпартійною. Належність до будь-якої партії звужувала поле ма­невру. До того ж популярність політичних партій була низькою.

При всій різниці поглядів окремих членів “партії влади на майбутнє існувала спільна для всієї кор­порації риса: обережність у підході до реформ. За існуючого стану, який характеризувався кризою, що поглиблювалася, ці люди вже мали владу і вплив. З кризи треба було виходити — на це погод­жувалися всі, — але так, щоб не втратити влади.

Представники колишньої компартійної номенк­латури у парламенті легко погодилися з ідеєю за­провадження інституту президентства. Та коли Л.Кравчук почав наповнювати президентську вла­ду реальним змістом, вони поставилися до цього здебільшого негативно. Зокрема, одна з найчи- сельніших у “партії влади” груп, що представляла радянські структури, зайняла непримиренну по­зицію у питанні про передачу виконавських функцій від виконкомів рад до президентської вер­тикалі.

Протистояння Президента і Верховної Ради на фоні всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити повноваження і звернутися до виборців з проханням підтвердити мандати. У березні і квітні 1994 р. відбулися за ма­жоритарним законом з системою абсолютної більшості вибори до Верховної Ради. Вони вперше \ проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули J право бути представленими у парламенті. І

Виборці по-різному реагували на бездіяльність владних структур перед обличчям кризи. По-пер­ше, переважна більшість народних депутатів попе­реднього складу, яка балотувалася на новий строк (138 з 188), не була обрана.

Л^Д.Кучма — Президент України

сування у парламент пройшло 212 позапартійних депутатів проти 182 за партійними списками. Депу­татські фракції чисельністю понад 10 чол. дістали тільки 4 партії: комуністів (90), Народний рух (22), Селянська партія (21) і соціалісти (15). У грудні 1994 р. парламент погодився з пропозицією Центральної виборчої комісії припинити виборчий марафон і відкласти призначення виборів у 44 ок­ругах, де вони тричі визнавалися такими, що не відбулися через неявку виборців або депутата не бу­ло обрано.

26 червня 1994 р. відбулися вибори Президен­та України. За кількістю поданих голосів претен­денти розподілилися в такому порядку: Л.Кравчук, Л.Кучма, О.Мороз, В.Лановий, В.Бабич, [.Плющ, П.Таланчук. Другий тур виборів, де бало­тувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Л. Кучмі.

Серед п’яти партій, які здобули найбільшу кіль­кість мандатів, три належать до лівих: Кому­ністична — 25 відсотків від загальної кількості обраних, Селянська — 5,3 і Соціалістична — 4,1 відсотка. Решта — Народний рух України (5,9 відсотка) та Українська республіканська партія (2,4 відсотка) належать до правого флангу політичного спектру. З обраних на той час депу­татів 168 мандатів, або 49,7 відсотка отримали по­запартійні кандидати.

Завдяки кількісній перевазі у парламенті лівим партіям вдалося висунути своїх представників на ключові посади: лідерів Соціалістичної партії, партії О.О.Мороза та Селянської — О.М.Ткаченка бу­ло обрано відповідно Головою Верховної Ради та його першим заступником. Члени цих партій очоли­ли також значну кількість постійних комісій.

Прем’єр-міністром незадовго до президентсь­ких виборів знову став В.Масол. 19 липня Л.Куч- ма, О.Мороз і В.Масол опублікували спільну зая­ву, в якій проголосили про готовність дотримувати­ся діючої конституції і змінювати її положення тільки за доброї волі всіх сторін. Отже, представ­ники законодавчої і виконавчої гілок влади зо­бов’язалися розв’язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

Депутати від партій, які отримали найбільшу кількість мандатів — КПУ, СПУ та НРУ — ство­рили у 1994 році свої фракції.

За три роки після виборів ситуація в парламенті відчутно змінилася. Внаслідок довиборів кількість обраних депутатів збільшилась до 415. Істотні ко­рективи внесла і поява нових партій, а також внутрішні політичні незгоди і тертя. Зокрема, знач­но послабилися позиції Селянської партії — її де­путати змушені були об’єднатися в одну фракцію з представниками Соціалістичної партії України (АПУ), яка створила свою фракцію в парламенті.

На вересень 1997 р. у Верховній Раді були представлені 22 політичні партії, діяло 10 депу­татських угрупувань: 3 фракції (Комуністичної партії України, об’єднана Соціалістичної та Ce- лянської партій України, Народного руху України) та 7 депутатських груп.

Станом на початок березня 1997 р. в Україні бу­ло зареєстровано 41 політичну партію загальною чисельністю 350—400 тис. осіб. Приблизно поло­вина з них здійснювала регулярну роботу на загаль­нодержавному рівні, решта виявляла епізодичну ак­тивність, або, залишаючись формально зареєстро­ваними, практично не діяли.

З розгортанням підготовки до парламентських виборів 1998 року активізувалася діяльність політичних партій у напрямку створення передви­борних коаліцій та блоків, поширення впливу на профспілки, національно-культурні товариства та інші громадські об'єднання, релігійні конфесії. Зок- рема, були утворені політичні об’єднання “Рух за народ, за Україну” (НРУ, громадські організації), “Національний фронт” (Українська республікансь­ка партія, Українська консервативна республікансь­ка партія, Українська національна консервативна партія, Державна самостійність України) “Вперед Україно'” (Християнсько-демократична партія В Стретовича, депутатська група “Реформи”, інші структури), формувалися політичні об’єднання Соціалістичної та Селянської партій, “Трудова Україна” та інші Крім того, створювалися не­партійні структури у регіонах — громадські об’єднання, фонди — для забезпечення виборної кампанії

Водночас у Верховній Раді загострилися дис­кусії навколо закону про вибори Основним їх пре­дметом було визначення системи виборів — мажо­ритарної чи змішаної пропорційно-мажоритарної Полярність поглядів політичних партій не дала змо­ги досягти консенсусу в цьому питанні, і закон не було прийнято до парламентських канікул 1997 ро­ку