1 Політичне та соціально-економічне становище в Україні у 1 половині ХІХ ст.
В результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії в кінці ХѴІІІ ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. На початку XIX ст.
Малоросійська губернія стала Малоросійським генерал- губернаторством з губерніями Чернігівською і Полтавською. Південна Україна і Крим увійшли до складу Російської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Після приєднання у 1812 р. Бессарабії було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство з Херсонською, Катеринославською і Таврійською губерніями та Бессарабською областю. В лютому 1832 р., після придушення польського повстання 1830-1831 рр., царськии уряд створив Київське генерал- губернаторство, до складу якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії. На чолі генерал-губернаторств стояли генерал- губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і, спираючись на військову силу, проводили в життя гнобительську політику царату. Скасування Магдебурзького права у 1831 р. та «Литовського Статуту» 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також виборам урядовців та місцєвій автономії на Україні. Практично перестала вживатися навіть назва «Україна». Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя - Південно-Західним краєм, а Південну Україну - Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старшини, все більше поширювалась «малоросійська ментальність». Царський уряд розглядав Україну як органічну частину Російської імперії.Самодержавство керувалося у своїй національній політиці загальним принципом багатонаціональних держав - встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Ідеї панрусизму в державній політиці почали визрівати ще за часів Катерини II. Державні діячі наступних часів насаджували ідею абсолютного російського народного духу в усій імперії.
Практично втілювалася у життя так звана теорія офіційної народності С. С. Уварова, заснована на тріаді «православ'я, самодержавство і народність», яка стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури.Навчання у школах Лівобережжя і Слобожанщини здійснювалося російською мовою. Русифікаторська політика, особливо в галузі освіти, посилилася після придушення польського визвольного повстання 1830 р. Вона проводилася з метою обмеження впливу польського дворянства на Правобережній Україні.
Царат всіляко зміцнював на Україні самодержавно-кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким були роздані на Україні великі землі, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще в кінці XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на Південь України. У 1796 р. селяни Південної України, Криму і деяких інших районів були позбавлені права переходу, чим були остаточно закріпачені.
У той час селяни України поділялись на ряд груп, які різнилися між собою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, розміром наділу тощо. Основними групами в дореформе- ний період були поміщицькі та державні селяни. Чималу групу становили козаки і селяни, перетворені у військових поселенців. На кінець 50-х років XVIII ст. у володінні поміщиків перебувало 5,4 млн. селян-кріпаків, що становило близько 40 відсотків населення Украї- ни, яка входила до складу Російської імперії. Панщина, яка охоплювала на Україні майже 99 відсотків загальної кількості поміщицьких селян, становила три дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків, і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір податків, як хотіли. Поміщики самі здавали зубожілих селян вербувальникам на промислові підприємства і плантації цукрових буряків, одержуючи за це гроші. Система ведення сільського господарства в цілому була відсталою, екстенсивною. Лише частина поміщиків, особливо на Півдні, намагаючись запровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосовували машини і новітній сільськогосподарський інвентар.
Це насамперед стосувалось маєтків, де сіяли цукрові буряки. З кінця 30-х років XIX ст. під посіви цієї культури відводились значні ділянки у поміщицьких господарствах Правобережної і Лівобережної України. Площа цукрових плантацій у 1860 р. досягла на Правобережжі 33 тис., а на Лівобережжі - 10,7 тис. десятин. Водночас поміщицькі господарства збільшували посіви технічних культур, які також значною мірою йшли на внутрішній та зовнішній ринок. У Полтавській та Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі і тютюн, а в Катеринославській та Херсонській - льон. Поміщицькі господарства збільшували продаж і виробництво хліба, особливо пшениці. Найбільш інтенсивно починаючи з 30-х років торгове зернове господарство розвивалосьна Півдні, в новоросійських губерніях - Херсонській, Катеринославській, Таврійській. За ними йшли правобережні губернії- Київська, Волинська, Подільська.Поряд з товарним землеробством поміщики розвивали й торгове тваринництво. Розводили дедалі більшу кількість коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема тонкорунних. Найширше тонкорунне вівчарство розвивалось на Півдні, в Новоросії та Криму. Українська вовна забезпечувала місцеві та російські фабрики і великими транспортами надходила на Захід.
Один з найважливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин у першій половині XIX ст. - дальший розвиток промисловості. Настав початковий етап промислового перевороту. Засновувались машинобудівні заводи, що постачали промисловості і сільському господарству машини, робочі механізми, удосконалені знаряддя, а також парові двигуни. В 1825 р. налічувалось близько 650 промислових підприємств (без винокурень), а в 1860 р.- вже близько 2330, або більш як у 3,5 раза. Водночас зменшувалось число вотчинно-кріпосницьких підприємств. Проте в дореформений період поміщики зберігали панівне становище в таких найпоширеніших галузях промисловості, як горілчана i цукрова. У 1860 р. на Україні налічувалося близько 20 суконних фабрик капіталістичного типу. На початку XIX ст.
потужність невеликих копалень у Донбасі, на яких застосовувалась праця державних та поміщицьких селян, була дуже незначна. Вони давали лише кілька десятків тисяч пудів вугілля на рік. До 1860 р. видобуток вугілля тут набрав уже промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в імперії.Разом із зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кінця XVIII ст. до 1861 р. кількість промислових робітників (без робітників гуралень) на Україні зросла з 10 до 115 тис. Крім того, близько 25 тис. робітників працювало в ремісничих майстернях та майже 70 тис. - на водному транспорті. Неухильно збільшувалась кількість вільнонайманих робітників, частка яких у 1861 р. становила 54 відсотки.
Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив дальше поглиблення суспільного поділу праці, господарську спеціалізацію окремих районів Росії, в тому числі й України. А це, в свою чергу, сприяло дальшому розширенню внутрішнього ринку, розвиткові внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Реалізація і купівля товарів здійснювались через мережу ярмарків та базарів, яких наприкінці 50-х років на Україні налічувалось 12 тис. (з них 1786 великих і середніх).
Важливу роль у ярмарковій торгівлі відігравали купці, чисельність яких протягом 1816-1859 рр. збільшилася з 18,2 тис. до 104 тис. Зросли суми зосереджених у їхніх руках капіталів. Купецтво України за своїм національним складом було неоднорідне, більшість становили росіяни. Поряд з ними виростали українські капіталісти, серед них брати Яхненки і зять одного з них - Симиренко. У середині XIX ст. купці-капіталісти вже володіли понад 90 відсотками заводів. Але все ж таки економічний развиток України в порівнянні з Росією йшов повільніше. Причиною цього була колоніальна політика царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської промисловості й не допускав вільного розвитку її продуктивних сил.
У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталістичного укладу загострювались соціальні суперечності, посилювалась антикріпосницька боротьба.
Поширеними формами селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам i царським властям, підпали поміщицьких мaєтків, розправа над поміщиками, управляючими та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті мacoвi виступи проти гнобителів. За неповними даними, протягом 1797-1825 рр. на Україні відбулося 103 виступи кріпаків.Особливо гострого характеру набув селянський анти- поміщицький рух у першій третині Х!Х ст. на Поділлі, що захопив і деякі повіти Волині та Київщини. Рух очолив Устим Кармелюк, в якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Антикріпосницький рух селян під керівництвом Кармелюка тривав майже чверть століття. Мужній народний месник загинув уніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. його підло вбив із засідки шляхтич. Аж до 1840 р. судові інстанції ухвалювали сувоpi вироки повстанцям.
Посилення феодально-кріпосницького гноблення в 40-х роках викликало нову хвилю селянських виступів. Особливо широкого розмаху набрали вони на Правобережній Україні у зв'язку з проведенням інвентаронї реформи 1847-1848 рр., яка в цілому була заходом, спрямованим на зміцнення феодально-кріпосницьких відносин.
Кримська війна 1853-1856 рр., наочно показавши гнилість і безсилля кріпосницької Росії, зумовила значне погіршення становища народних мас усієї держави і, зокрема, України. Внаслідок цього пра- тягом 50-х pоків швидко зростало невдоволення українського селянства. Збільшувалась кількість селянських виступів. Одним з найма- совіших селянських pyxiв цього часу був виступ кріпаків 1855 р., що охопив 16 губерній, як російських, так і українських.
Центром антикріпосницького руху стала Київщина, де жило майже 10 відсотків кріпосних поміщицьких селян, переважало велике поміщицьке землеволодіння. Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух у «вільні козаки» в березні - квітні охопив 8 з 12 повітів Київськоі губернії (усього.
понад 500 сіл). Подекуди селяни вступали в сутички з царськими військами. За неповними даними, в ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасників антикріпосницьких виступів.Важливим етапом селянського руху у дореформений період був так званий похід у Таврію «за волею». Бін розпочався у квітні 1856 р., тобто після закінчення кримської війни. Серед селян поширилися чутки, нібито царський уряд закликає бажаючих переселитися на Кримський півострів, а переселенцям-кріпакам надасть значну допомогу, встановить високу платню, а головневони стануть вільними. Наймасовішим цей рух був на Катеринославщині. У Таврію «за волею» йшли селяни також з інших губерній - Херсонської, Полтавської, Чєрнігівської. Щоб припинити міграцію селян у Крим, царський уряд кинув значні військові та поліцейські сили. За офіційними даними, в Катеринославській і Херсонській губерніях відбулося шість кривавих сутичок, під час яких було вбито п'ять і поранено 50 чоловік.
На першу половину XIX ст. припадає цілий ряд робітничих виступів, більшість з яких зливалися із селянським рухом. Найбільш відоме заворушення цього періоду - виступи робітників-кріпаків Пи- сарівської суконної мануфактури на Харківщині в 1817 р., робітників казенного Луганського заводу в 1818 і 1820 роках, робітників- кріпаків Машинської суконної мануфактури графа Уварові на Чернігівщині в 1823 р. 3начним розмахом і гостротою відзначалося так зване холерне повстання у червні 1830 р. у Севастополі. Bci ці виступи робітників, хоч і були стихійними, слабо організованими, мали певне позитивне значення. Вони разом із селянським рухом, що pk у pk зростав, завдавали відчутних удаpiв феодально-кріпосницькому ладові, розхитували його основи, прискорювали неминуче падіння кріпосного права.