На початку XX ст. Україна (особливо південно-східні губернії) була одним із найбільш розвинених в економічному відношенні регіонів Росій­ської імперії, посідаючи друге місце в промисловому виробництві.

У вугі­льній, залізорудній промисловості, металургії, сільськогосподарському машинобудуванні на долю України припадало від 50 до 78 % продукції в загальноросійському обсязі. В Україні вироблялося понад 80 % цукру від загальноросійського виробництва.

Рубіж XIX - XX ст. - етап політизації українського національного руху, зокрема створення політичних партій. Підґрунтям для зародження українських політичних партій став студентський рух. Молодь утворила в 1899 р. першу більш-менш масову й впливову Українську національно-демократичну партію в Галичині, а через рік, у 1900 р., у Харкові - першу загальноукраїнську партію сучасного типу - Революційну українську партію (РУП).

Різновекторність політичних орієнтацій усередині РУП призвела до її розколу. Коли наприкінці 1902 р. був поставлений на розгляд проект партійної програми соціал-демократичного характеру, орієнтований біль­ше на соціально-економічні, ніж на національні цінності, з партії вийшла група націонал-радикалів, що утворили Українську народну партію на чолі з М. Міхновським. УНП висунула гасло самостійної України «від Карпат аж до Кавказу». Сам М. Міхновський став родоначальником українського організованого (інтегрального) націоналізму. Він першим застосував ви­значення «український націоналізм» у його сучасному розумінні, розробив і систематизував його ідеологічні засади, став ініціатором створення пер­шої націоналістичної партії (УНП) та розробив для неї політичну програму відповідно до ідеології націоналізму.

Ідейні розходження всередині РУП призвели в 1904 р. до нового роз­колу партії. З неї вийшли прихильники найтіснішої співпраці чи навіть об’єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією, які й утворили Українську соціал-демократичну спілку, проголосивши її авто­номною складовою частиною РСДРП на основі окремого статуту. Члени «Спілки» притримувалися позиції пріоритету соціально-економічних і по­літичних питань над національними, хоча й не заперечували останніх.

Наприкінці 1905 р. відбулася реорганізація РУП. Перша політична партія Наддніпрянщини офіційно припинила своє існування, натомість було проголошене утворення Української соціал-демократичної робітничої пар­тії (УСДРП). Її програма зводилася до загальнодемократичних вимог, та­ких як демократична республіка на основі рівного й прямого виборчого права, демократичних свобод. УСДРП утримувалася від різких радикаль­них вимог, таких як ліквідація поміщицького землеволодіння. У питанні про статус українських земель партія залишилася на попередніх позиціях національно-територіальної автономії та рівноправності всіх націй.

У роки першої російської революцій в Україні з’являється ще одна політична організація соціалістичного спрямування. На початку 1907 р. було проголошено заснування Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Вона утворилася з українських гуртків есерівського спрямування, що діяли в 1905-1907 рр. і всю свою увагу зосереджували на земельному питанні, організації селянських спілок тощо.

Ліберально-демократична складова українського політичного спект­ру була представлена Українською демократичною партією (УДП) та Українською радикальною партією (УРП). У 1905 р. вони об’єдналися в єдину Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

Отже, політизація суспільного життя, зокрема піднесення національ­них рухів у Російській імперії на початку XX ст., стали визначальними фа­кторами суспільно-політичного процесу і на українських землях.

Українські політичні партії в умовах післяреволюційної реакції пере­важно перейшли на нелегальне становище й змушені були згорнути або припинити свою діяльність. Легально продовжувало свою діяльність утво­рене в 1908 р. Товариство українських поступовців (ТУП) - міжпартійний політичний блок українських діячів, який складався з представників різних політичних поглядів. ТУП стояло на платформі національно-територіальної автономії України в складі федеративної Росії, однак на найближчу перспек­тиву вбачало своє основне завдання у вирішенні національно-культурних питань, насамперед боротьбі за національну школу.

Перша світова війна, що розпочалася в липні 1914 р., стала виявом глибокої цивілізаційної кризи, вихід з якої призвів до глобальних змін у світовій історії, які фактично поклали початок новітній історії людства. Світова війна поставила Україну в епіцентр воєнно-політичних подій. Ко­жна з воюючих держав, незалежно від приналежності до того чи іншого воєнного блоку, мала власні плани стосовно України.

Як і в попередній період, у роки війни соціал-демократичний напрям українського політичного життя репрезентувала насамперед УСДРП. Її ос­новними ідейними конкурентами залишалися Товариство українських пос­туповців (ТУП) і українські есери. Утім у ряді принципових питань, на­самперед стосовно кінцевої мети національного руху, їхні позиції мало чим відрізнялися.

Панівною позицією української соціал-демократії на початковому етапі війни стала оборонницька. Відомі діячі УСДРП, зокрема С. Петлюра, активно агітували за підтримку Росії у війні проти держав Четверного сою­зу. Їх проросійську позицію підтримали й окремі лідери ТУП.

У той же час окремі лідери УСДРП (Д. Донцов, А. Юркевич), україн­ських есерів (С. Єфремов, М. Ковалевський) і частина поступовців, що гу­ртувалася навколо газети «Рада», яку видавав Є. Чикаленко, виступили з різкою критикою проросійської позиції однопартійців.

Найбільш послідовно політику орієнтації на зовнішні сили проводив створений у серпні 1914 р. у Львові східноукраїнськими емігрантами Союз визволення України (СВУ). До його складу увійшли окремі члени УСДРП, очолювані Л Жуком і В. Дорошенком, та колишні лідери соціал- демократичної «Спілки» М. Меленевський і О. Скоропис-Йолтуховський. На чолі СВУ став Д. Донцов. У Союзі, як проголошувалося в його платформі, були репрезентовані ті політичні напрями, що стояли на позиції державної самостійності українського народу, а реалізацію своїх національно- політичних і економічних устремлінь пов’язували з поразкою Росії у війні. У той же час діячі СВУ розглядали Україну в ролі буфера між ворогуючими блоками держав, сподіваючись, що такий її статус відповідатиме інтересам Німеччини та Австро-Угорщини, тож дасть підстави сподіватися на підтрим­ку з їхнього боку.

В умовах війни політичні орієнтації українців проявилися на її завер­шальному етапі, коли робилися спроби створити й зберегти українську державність. Проте майже безоглядна орієнтація на Німеччину та Австро- Угорщину, які не були ані втіленням демократичних цінностей, ані пере­можцями у війні, була очевидним прорахунком українства з трагічними наслідками для української державності.