Під іноземною владою

Правобережна Україна з 70-х рр. XVII ст. І поступово втрачала свій державотворчий по- Л.тенціал. Іноземні держави, захоплюючи правобережні землі, впроваджували тут власний адміністративно-територіальний устрій.

Ще 1672 р. Османська імперія, відвоювавши у поляків Поділля, включила його до свого складу. Кам янецький еялет, який охоплював територію ко­лишніх Подільського, Могилівського і, частково, Брацлавського й Уманського полків козацької України, проіснував під султанським управлінням до 1699 р. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, що призначався султаном і мав всю пов­ноту влади на підлеглій території. Еялет поділявся на чотири адміністративні одиниці — санджаки, яким підпорядковувалися менші округи — нахії. Згідно з традиційною османською процедурою, сформова­ною ще у XVI ст., першим етапом організації завойованої території був перепис місцевого насе­лення. На Поділлі він проводився турецькими чиновниками одразу після заключения Бучацького договору.

Вирішення економічних питань було другим ета­пом „подільської” політики турків. Українські землі розподілялися між султанськими володіннями, маетно­стями санджакбеїв і представників військово- службової еліти. Трохи згодом підраховувались очіку­вані прибутки, які разом з привілейними листами на земельні наділи вносились до спеціальних щоден­ників — дефтерів. На початку 80-х рр. процес утвердження турецької адміністрації на Поділлі скінчився. Але в наступні роки (1683-1699) влада бейлербея головним чином обмежувалася невеликим районом навколо Кам’янця-Подільського, який об­лягали й блокували поляки та українські козаки.

Війська Речі Посполитої, щоб викликати голод се­ред кам'янецької залоги, почали систематичні акції щодо виселення подільських селян до сусідніх воєводств. У листопаді 1684 р.

Відновлення та функціонування польського дер­жавно-політичного устрою на правобережних землях (остання чверть XVII-XVIII ст.) відзначалися знач­ними складнощами. Викликані внутрішніми негараздами та причинами зовнішньополітичного ха­рактеру, вони не давали змоги уряду Речі Посполитої повністю підкорити „свавільний” край. Поразка ук­раїнського народу у Визвольній війні призвела до поступового відновлення на Правобережній Україні

воєводсько-повітового поділу у складі Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств.

Найвищими за рангом урядовцями тут були воєво­ди. Адміністративні обов’язки щодо управління краєм покладались на сеймики, які періодично збирали маг­нати й шляхта кожного з воєводств. На них вирішувались усі важливі економічні, військові, су­дові та інші питання. Київська шляхта збиралася у Житомирі, волинська — у Луцьку, подільська — у Кам’янці-Подільському (під час турецького пануван­ня — у Львові), брацлавська — у Володимирі. Сеймики обирали послів до головного (вального) сейму країни. Депутати повинні були там обстоюва­ти вимоги місцевої шляхти, що оформлялися у спеціальних письмових інструкціях. Поряд з обго­воренням регіональних проблем на засіданнях сей­миків розглядалися й питання загальнодержавного характеру.

Першочерговим завданням у формуванні власної політики щодо Правобережної України панівні кола Речі Посполитої та Османської імперії вважали вирішення козацького питання. Територія над­дніпрянського Правобережжя, південно-східна час­тина Київщини та Брацлавщина розглядались турецьким урядом як козацькі землі, де під протек­торатом султана мав управляти український гетьман.

Уманський сотник Іван Гонта.

Однак спротив, з одного боку, Московської держа­ви і лівобережної Гетьманщини, а з другого — польського короля, перешкодив Порті здійснити плани щодо утвердження тут свого впливу.

Натомість верхівка Речі Посполитої вважала те­риторію Правобережжя історичними польськими землями, які в результаті „козацького свавілля” ли­ше на певний час вийшли з-під її влади. Але, щоб колонізувати й захистити відроджені східні воєводства від турецької загрози, король Ян III Собеський зно­ву звертається за допомогою до козацтва. Надаючи 1685 р. козакам „прадавні привілеї й вольності”, уряд Польщі цілком усвідомлено намагався поверну­тися до тих правових норм у польсько-козацьких відносинах, які існували напередодні 1648 р. Боязнь поширення влади лівобережних гетьманів на Право­бережну Україну змусила короля дозволити козакам заселяти територію колишньої козацької республіки, створювати органи власного самоврядування.

Невдовзі козацтво, з точки зору польських уря­довців, виконало свою місію. Проте знищення за домовленістю з російським царем правобережного козацького устрою не дало панівним колам Речі Пос­политої бажаних результатів. Слабка державно- адміністративна влада не могла забезпечити ефектив­ності управління Правобережною Україною у XVIII ст. Кількість відділів коронного війська, яке базува­лось у Київському, Брацлавському, Волинському та Подільському воєводствах, не перевищувала 4-6 тис. чоловік. Водночас надвірна міліція з місцевих маг­натів складалася з 2-3 тис. осіб. Децентралізаторські тенденції в середині країни призвели до того, що са­ме велике магнатство стало визначати політику щодо населення Правобережжя, яка у багатьох випадках не сприяла нормалізації польсько-українських взаємовідносин. Польська еліта протягом усього століття так і не могла вирішити „українського питан­ня”, що стало однією з причин занепаду колись наймогутнішої держави Східної Європи.

Згідно з другим поділом Речі Посполитої (1793) землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині ввійшли до складу Російської імперії. Правобереж­на Україна поділялась на Ізяславську і Брацлавську губернії, що входили до Ізяславського намісництва (генерал-губернаторства). Через два роки відбули­ся нові зміни в адміністративно-територіальному устрої — тут утворювалися Брацлавська, Волинсь­ка й Подільська губернії, які незабаром перетворились у намісництва. Здійснюваний російським урядом адміністративний поділ Правобережжя не врахову­вав специфічних особливостей окремих його регіонів, а тому 1797 р. за наказом царя Павла І було утворе­но Київську, Подільську й Волинську губернії. Російська влада над Правобережною Україною, так само як і польська чи турецька, була іноземною для корінного населення і не забезпечувала його повно­кровного розвитку.