Петро Петрович Толочко - шлях у науці

Відомому історику і археологу, директору Інституту археології НАН України, Голові Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, члену Президії Національної Академії Наук України, депутату Верховної Ради України двох скликань, академіку НАН України Петру Петровичу Толочку - виповнюється 70 років.

Петро Петрович Толочко народився 21 лютого 1938 р. в с. Пристроми Переяслав- Хмельницького району Київської області в селянській родині. Поза сумнівом, прадавня історична земля «малої Батьківщини», її ландшафти, пам'ятки, легенди - усе це вплинуло на його подальше життя та вибір професії. Після закінчення середньої школи в рідному селі, а згодом історичного факультету Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, розпочалась його наукова діяльність, спочатку в Державному музеї українського декоративного мистецтва, а з 1961 р. - в археологічній академічній установі (молодший науковий співробітник, учений секретар інституту, старший науковий співробітник, завідуючий відділом, директор), яку він і очолив у 1987 р.

Ще студентом і молодим науковцем П.П. Толочко брав участь в багатьох археологічних експедиціях, переважно на території Середньої Наддніпрянщини, набуваючи власного досіду і перебираючи досвід багатьох видатних фахівців. Серед його вчителів, перш за все, відзначимо В.Й. Довженка, Б.О. Рибакова та С.М. Бібікова. Співпрацював з молодими, енергійними і талановитими колегами з Москви та Ленінграду, з якими зберігає дружні та наукові зв'язки впродовж усього життя. Поруч в Інституті були такі ж завзяті й працьовиті, залюблені у археологію молоді фахівці, а деякі з них - друзі ще з студентської лави (В.І. Бідзіля, А.І. Кубишев).

Особливе місце в житті П.П. Толочка посів Стародавній Київ - об'єкт його головних польових досліджень у 60-70-х роках минулого століття. Це не випадково, адже в археології та історії Києва найбільш повно відбиваються всі головні проблеми вивчення всієї Київської Русі, основні напрямки та невирішені питання.

Проте на той час рішення займатися дослідженням Києва було достатньо сміливим і, можливо, для багатьох несподіваним. Нагадаємо, у 1958 та 1961 роках вийшли два грубезні томи капітальної праці М.К. Каргера «Древний Киев», які дійсно багато в чому підбили підсумок у майже 150-річній історії археологічного вивчення Києва. Багато хто пам'ятає, яку авторитетну та авторитарну постать у світі археології являв собою М.К. Каргер, як він ревниво й не надто доброзичливо відносився до фахівців, які працювали в області його інтересів. Тож не дивно тоді було почути думку - «після Каргера в Києві нема чого робити». Та Київ як видатна пам'ятка виявився невичерпним джерелом, яке вчені ще мають досліджувати і досліджувати. М.К. Каргер не створив цілісної картини давнього Києва, можливо, і не ставив перед собою такого завдання. Він ґрунтовно розглянув певні категорії пам'яток та знахідок. Його капітальна праця стала необхідним фундаментом для всіх наступних дослідників не тільки Києва, але й всієї Русі.

П.П. Толочку вдалося знайти той новий кут зору на давньокиївську історію, який допоміг створити загальний образ столиці Русі від її народження до Батиєвої навали, показати динаміку та етапи розвитку, історичне районування тощо. Археологія органічно доповнювала джерела для висвітлення політичного та економічного розвитку. При цьому виявилися деякі принципові розходження з ленінградським вченим (характер масової забудови міста, його розвиток у середині ХІІ - початку ХІІІ ст.). Ці питання розроблялися у кандидатській дисертації та монографії «Історична топографія стародавнього Києва» (1970). Остання стала науковим бестселером, який читали не тільки археологи, але й усі, хто цікавився історією Києва. Тож вже 1972 р.

В археологічній науці дуже важливо, коли теоретичні, кабінетні дослідження поєднані з плідною організаційною і польовою роботою. П.П. Толочку вдалося це напрочуд вдало поєднати. 9 липня 1970 р. спеціальною постановою № 227 Президія Академії наук УРСР створила Київську постійно діючу археологічну експедицію на правах відділу (пізніше відділ археології Києва), на чолі з П.П. Толочком. З цього часу розгорнулися постійні та систематичні широкі розкопки Києва, що велися кількома загонами в усіх історичних районах міста. Великих масштабів набули новобудовні роботи. Але головне, що вченому вдалося зібрати дієздатний колектив енергійних дослідників, який поєднував досвід та молодість. Серед них необхідно згадати таких вчених як Я.Є. Боровський, М.Ю. Брайчевський, С.О. Висоцький, В.К. Гончаров, К.М. Гупало, В.М. Зоценко, Г.Ю. Івакін, С.Р. Кілієвич, 1.1. Мовчан,

М.А. Сагайдак, В.О. Харламов та ін.

Вже розкопки на Подолі початку 1970-х років, які відкрили численні зрубні житлові комплекси, стали етапними для розвитку давньоруської археології в Києві та й для з’ясування загального вигляду південноруського міста Х-ХІІІ ст. взагалі. Своєрідність подільської стратиграфії, глибина залягання культурних шарів (до 8-10 м від сучасної поверхні) дали археологам унікальні закриті комплекси, багато в чому змінили існуючі уявлення про масову забудову. Ці розкопки повністю підтвердили висновки П.П. Толочка про те, що масова забудова Києва загалом була близькою до забудови Новгорода, Берестя, Мінська, Смоленська та інших північних давньоруських міст. Пізніше безумовні сліди такої ж забудови виявили у Верхньому Києві, а також й інших центрах Південної Русі. Так було остаточно розвіяно уявлення про напівземлянкову забудову столиці Київської Русі. Матеріал, здобутий за ці роки, більш ніж удвічі перевищив кількість знахідок з розкопок Києва за 150 попередніх років.

На ґрунті нових здобутків археології, уважного вивчення писемних джерел П.П. Толочко у своїх роботах відтворив цілістну картину історико-культурного розвитку Києва від його виникнення до 40-х рр. XIII ст. («Древний Киев» 1975 та 1983 р.). Ґрунтовно було розроблено проблему походження міста. Головний висновок про початок формування міського ядра вже з кінця V-VI ст. заснований на аналізі писемних і археологічних матеріалів. По-новому розглянуті питання економічного розвитку столиці Давньої Русі IX-XIII ст., характеру масової забудови міста, його соціально-топографічної структури, міжнародних зв’язків, аргументовано доведено поступальний розвиток Києва ХІІ-ХІІІ ст.

Значним досягненням стала розробка нової методики дослідження історичної демографії. Аналіз археологічних і писемних джерел дозволив П.П. Толочку вперше дати обґрунтовані розрахунки чисельності населення стародавнього Києва, яка на XII-XIII ст. становила близько 50 тис. чол.

Розробка різних аспектів історії Києва стала надійним фундаментом для висвітлення і основних проблем історичного розвитку Київської землі, а далі і всієї Давньоруської держави. Вони досліджуються П.П. Толочком у таких відомих роботах як «Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ-ХІІІ вв.» (1980), «Древняя Русь» (1987) і «Київська Русь» (1996), в яких розгорнуто широку панораму її суспільно-політичного і соціально- економічного життя. Висвітлено питання зародження і формування державності, складання єдиної давньоруської народності, впровадження на Русі християнства і ролі церкви в житті країни.

Запропоновано і нове розв’язання спірної і давно дискутованої проблеми розвитку державності в період феодальної роздробленості ХІІ-ХІІІ ст.

У колі професійних інтересів вченого постійно перебуває проблема походження і розвитку давньоруських міст. Їй присвячено низку статей, а також монографія «Древнерусский феодальний город» (1989), де на широкій джерелознавчій базі переконливо обґрунтовано висновок про взаємозалежність і взаємообумовленість процесів містобудування і формування державності, а також про феодальну сутність давньоруських міст.

Складні взаємовідносини східних слов’ян з кочовими народами великого Степу висвітлені у монографії «Кочевые народы степей и Киевская Русь» (1999), де автор вперше в українській історіографії на базі комплексного аналізу писемних та археологічних джерел у широкому хронологічному та тематичному розрізі подав історію стосунків слов’ян і русичів з неспокійними і войовничими степовими сусідами, що змінювали одне одного (авари, булгари, хозари, угри, печеніги, торки, половці і монголи). Відзначається необхідність конкретного розгляду конкретних питань на різних етапах цих взаємовідносин. Крім напруженої військової боротьби, проходили й процеси мирних стосунків, певна інтеграція осілих чи напівосілих тюрків у давньоруське суспільство. Але ці процеси були зруйновані монгольською навалою, яка стала фатальною для самого існування давньоруської державної системи.

Впродовж всієї наукової діяльності П.П. Толочко звертається до проблем вивчення давньоруського літописання. Результатом його пошуків стали монографії «Літописи Київської Русі» (1994), «Русские летописи и летописцы Х-ХІІІ вв.» (2003), «Давньоруські літописи і літописці Х-ХІІІ ст.» (2005), в яких розгорнуто широку картину історичної писемності Києва, Новгорода, Чернігова, Переяслава Руського, Галича, Володимира Волинського, Ростова, Суздалі, Володимира на Клязьмі та інших міст Русі.

У колі наукових інтересів П.П. Толочка знаходиться також і українське середньовіччя. У низці його праць досліджується проблема спадковості історичного процесу від Київської Русі до України, з’ясовується еволюція назв «Україна» і «українець». Головний висновок полягає в тому, що шлях від Русі до України тривав близько тисячі років, але його пройшов один і той же народ, який на різних історичних етапах мав назви «русів», «малорусів», «українців». Полемізує дослідник і з приводу непростої теми єдності русів у ІХ-ХІІІ ст., що, зокрема, знайшло відображення на сторінках книги «Древнерусская народность. Воображаемая или реальная» (2005). П.П. Толочко висловив свою власну думку і на ревізію, здавалося б, непорушних концепцій минулих десятиліть, коли «разом з водою знов викидають і немовля». Він переконливо показав, що розповсюджена нині критика багатьох положень К. Маркса та Ф. Енгельса щодо давніх суспільств переважно має яскраве спекулятивне та кон’юктурне підгрунтя («Археология и древняя история. В защиту исторического марксизма», що вийшла з друку в 2007 р.).

Дослідження в галузі історії і археології Київської Русі лягли в основу написання П.П. Толочком розділів багатьох капітальних академічних видань: багатотомної «Історії Української РСР», тритомної «Археології Української РСР», «Давньої історії України», «Етнічної історії України» тощо. Вчений не тільки очолював авторські колективи більшості з цих видань, але й був ініціатором їх створення. Ці розділи, як і численні інші роботи, давно стали посібниками для викладання і вивчення курсів давньоруської історії і археології у вузах країни. Але особливо слід відзначити «Давню історію України», яка стала етапною роботою в розвитку української археологічної науки. Такої праці на пострадянському просторі ще не виходило. За її створення колектив на чолі з П.П. Толочком заслужено отримав Державну премію України в галузі науки і техніки 2003 р. Однак насправді важливо, яких величезних організаційних та інших зусиль коштувало здійснення випуску цих грубезних томів у роки повної відсутності державного фінансування наукових видань.

Наукові праці П.П. Толочка відзначаються широкою постановкою завдань, великим діапазоном залучених джерел, чітким дослідницьким напрямком і обґрунтуванням висунутих положень. Вони одержали високу оцінку вітчизняних і зарубіжних фахівців. Значна їх кількість опублікована у виданнях Росії, ФРН, Канади, США, Болгарії, Польщі, Франції та інших країн. Високий науковий авторитет, його сталі наукові та дружні зв'язки з кращими вченими світового рівня суттєво піднімають статус української історичної та археологічної науки, допомагають співробітникам Інституту включатися в загальний світовий науковий процес, брати участь у міжнародних конференціях та інших проектах. Тут навіть неможливо просто згадати колег, з якими підтримує (чи, на жаль, підтримував до недавнього часу) дружні наукові відносини П.П. Толочко. Серед них В.Л. Янін, Г.Г. Літаврін, В.В. Сєдов та М.В. Сєдова, А.М. Кірпічников, О.І. Комеч, М.А. Макаров, Є.М. Носов, П.Г. Гайдуков, Б.М. Флоря (Росія), Ж. Бланкофф (Бельгія), Ж.-П. Арріньйон (Франція), І. Шевченко, О. Пріцак (США), А. Поппе (Польща), К.-В. Штруве, М. Мюллер-Віллє, Р Ролле (ФРН), П. Роман (Румунія), А. Цауне (Латвія), І. Фодор (Угорщина) та багато інших.

Постійна, наполеглива й ефективна праця знайшла відображення й у присудженні П.П. Толочку наукових ступенів та вчених звань: кандидата історичних наук (1966 р.), старшого наукового співробітника (1968 р.), доктора історичних наук (1981 р.), професора (1988 р.), член-кореспондента НАН України (1988 р.), академіка НАН України (1990 р.). Протягом 1993-1998 рр. він очолював академічну гуманітарну науку України, працюючи на посаді віце- президента НАН України. Вчений став ініціатором створення Національного комітету України Міжнародної спілки візантиністів та очолив його. У 1997 р. його також обрали головою Українського національного комітету Міжнародної Унії слов'янської археології. П.П. Толочко є член-кореспондентом Центрального Німецького інституту археології (Берлін), членом академії Європи (Лондон), почесним доктором Російської академії наук.

Переважна більшість фахівців-археологів України наразі працюють в Інституті археології НАН України - головній науковій установі, яка координує як роботу археологів, так і вивчення археології й давньої історії України загалом. І вже 20 років очолює Інститут визначний вчений і організатор науки - П.П. Толочко. Напевне, однією з головних його заслуг є вже те, що Інститут просто вижив як наукова установа у надскладні часи 90-х років. Мова йде не лише про нестачу коштів, а й шалений тиск з боку малоосвічених, відверто антинаукових, жадібних та заздрісних сил, яким науковці-археологи заважали (і заважають) відверто грабувати національну культурну спадщину. Це ж стосувалося і досліджень середньовічних старожитностей, якими все життя займався вчений та його учні. Але навіть в ці складні з економічної точки зору часи проводились і проводяться масштабні експедиції, виявляються унікальні археологічні матеріали, розкопуються міста і замки, селища, могильники та кургани, видаються наукові праці. В науку знову потягнулась молодь - і в цьому ще одна важлива частка праці П.П. Толочка.

Наукова діяльність П.П. Толочка завжди була нерозривно пов'язана з науково- популяризаційною, музейною та пам'яткоохоронною роботою. Важко підрахувати його публічні виступи у лекторіях, на телебаченні, в газетах та журналах, його цікаві екскурсії по Києву, Чернігову, Переяславу та інших містах для вчених, письменників, політиків, студентів. Його книги «Таємниці київських підземель», «Нащадки Мономаха», «Історичні портрети», «Володимир Святий. Ярослав Мудрий» та інші схвально сприйняті широким читачем і відразу зникають з полиць книгарень. У наш час, коли книга почала цінуватися значно менше, ніж 20 років тому, це дорогого важить.

Числені матеріали з розкопок археологічних експедицій під керівництвом П.П. Толочка поповнили експозиції та фонди багатьох музеїв України. А окремі заповідники та музеї створено за його активної підтримки та безпосередньої участі (Музей історії м. Києва, ДІАЗ «Стародавній Київ» - просто створювалися на базі здобуток Відділу археології Києва). Чимало з них отримують від вченого фахові поради та консультації. Особливо це стосується музейних установ Києва, Переяслава-Хмельницького, Чернігова, Запоріжжя, Кам'янець- Подільського тощо. Підтримка та захист в сучасних умовах музеїв нерозривно пов'язані і з охоронною пам'яток культурної спадщини. Цій проблемі присвячена, зокрема, монографія «Парк-музей “Древний Киев”» (1989), створена разом з одним з найкращих київських архітекторів А.М. Мілецьким. Активна позиція в пам'яткоохоронній сфері, численні виступи, статті, листи та звертання разом з громадськістю до владних органів допомагають, наскільки це можливо в наш час, захистити пам'ятки чи хоч би зменшити наступ них адміністративних та фінансових кіл. Чимало публіцистичних робіт вченого присвячено проблемам охорони національної історико-культурної спадщини. З 1989 р. П.П. Толочко очолює Українське товариство охорони пам'яток історії та культури України.

Важливий і науково-педагогічний бік діяльності вченого. Він регулярно читає цикли лекцій у вітчизняних та зарубіжних університетах й наукових центрах. П.П. Толочко виховав близько двох десятків кваліфікованих фахівців, які сьогодні активно працюють в різних наукових та освітніх установах України - в Києві і Чернігові, Переяславі-Хмельницькому і Ужгороді, Кам'янець-Подільському і Хмельницькому, Сімферополі. Серед них знані сьогодні в Україні та поза її межами фахівці в галузі давньоруської археології - член-кореспондент НАН України, д.і.н. О.П. Моця, д.і.н. Г.Ю. Івакін, кандидати історичних наук В.М. Зоценко, Б.А. Звіздецький, В.П. Коваленко, С.Р. Кілієвич, 1.1. Мовчан, В.І. Якубовський, С.М. Понишко та інші.

Надзвичайно плідною є редакторська діяльність. За редакцією П.П. Толочка вийшло друком чимало фундаментальних праць, монографій, наукових збірок, присвячених важливим проблемам історії і археології України. Багато авторів з вдячністю згадують його власноручну правку часто недолугих текстів, коли він допомагав цим авторам чітко і зрозуміло для читача висловити якусь геніальну (чи не дуже) думку. Він є головним редактором фахового академічного журналу «Археологія», а також історико-філологічного часопису «Київська старовина». Останній двічі відроджувався П.П. Толочком. У 1972 р. встиг вийти лише перший номер відновленого видання, яке мало стати органом Київської постійно діючої археологічної експедиції, але він був вилучений з продажу, а готову верстку другого пустили під ніж у видавництві. Через 20 років, за ініціативи П.П. Толочка, часопис знову поновлено у 1992 р.

Загалом науковий доробок ювіляра нараховує більше чотирьох сотень друкованих праць, серед яких понад 20 тільки індивідуальних монографій. Але темпи публікацій нових своїх задумів та ідей він не знижує. Вражаюча працездатність вченого тому запорука, а завжди заряджена авторучка й аркуші свіжого списаного паперу на робочому столі тому свідоцтва. На виході нові праці.

Статті і книжки являють собою головний показник наукових успіхів вченого, але і суспільство відзначає найкращих представників вітчизняної науки. Серед державних нагород й почесних звань ювіляра: орден «Знак пошани» (1981 р.), медаль «В пам'ять 1500-річчя Києва» (1982 р.), Почесна Грамота Верховної Ради УРСР (1985 р.), ордени «Ярослав Мудрий» 5 й 4 ступенів (1998 та 2002 рр. відповідно), дві Державні премії України в галузі науки і техніки (1983 та 2002 рр.), Премія імені М.С. Грушевського Президії НАН України (1992 р.).

Активна громадська позиція, професійний та виважений підхід до вирішення багатьох питань, у поєднанні з яскравою особистістю і незаперечним суспільним авторитетом вченого, стали підставою обрання П.П. Толочка до Верховної Ради України. Одним з головних позитивних результатів його діяльності для науки стало створення Закону України «Про охорону археологічної спадщини», ухваленого Верховною Радою України 18 березня 2004 р. Цей Закон став важливим юридичним актом у сфері охорони і збереження культурного надбання українського народу.

Слово про діяння ювіляра на науковій і громадській ниві можна продовжувати, але залишимо щось і для наступних урочистих дат.

Хортиця, 2004 р. Піднімання бригантини.