Персоналії

Гройсман Володимир Борисович (народився 20 січня 1978 р., Вінниця) - український державний і

політичний діяч. Чинний голова Верховної Ради України (з 27 листопада 2014 р.; у парламент пройшов за списком Блоку Петра Порошенка).

З 2006 по 2014 рік - міський голова Вінниці. Віце- президент Асоціації міст України з питань житлово- комунального господарства (2010-2014). З 2014 р. віце- прем'єр-міністр України, міністр регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства (з 27 лютого по 2 грудня 2014 року).

Нагороди: Орден «За заслуги» II ст. (2012), Орден «За заслуги» III ст. (2008), Кавалерський Хрест Ордену Заслуг Республіки Польща.

Кінах Анатолій Кирилович народився 4 серпня 1954 року в селі Братушанах Єдинецького району (Молдова).

Закінчив Ленінградський кораблебудівний інститут (1972-1978), інженер-суднобудівник.

1990-1992 - народний депутат України 12(1) скликання від Корабельного виборчого округу N 284 Миколаївської області. Член Комісії з питань економічної реформи і управління народним господарством (червень 1990-червень 1992). Входив до Народної ради.

1992-1994 - представник Президента України в Миколаївській області. 1994-1995 - голова Миколаївської облради народних депутатів. 1995-1996 - віце-прем'єр- міністр України з питань промислової політики. Із 1996 року - президент Української спілки промисловців і підприємців.

Член Політради (1996-2000) і політвиконкому НДП (1997-2000), заступник голови НДП з питань економічної політики (1998-2000).

З березня 1998 - Народний депутат України 3-го скликання від виборчого округу № 128 Миколаївської області. Склав депутатські повноваження 4 жовтня 2001. 1999 - перший віце-прем'єр-міністр України. Від 2000 року - голова Партії промисловців і підприємців України. У 2001-2002 роках - Прем'єр-міністр України.

2002 року обраний народним депутатом України 4 скликання від блоку «За єдину Україну!».

Кравчук Леонід Макарович народився 10 січня 1934 р. у с. Великий Житин Волинського воєводства Польщі (нині Рівненська область України). Закінчив у 1958 р. Київський державний університет, у 1970 р. - Академію суспільних наук при ЦК КПРС. Кандидат економічних наук. У 1958-1960 рр. викладав у Чернівецькому фінансовому технікумі. У 1960-1967 рр. - консультант- методист Будинку політпросвіти, лектор, помічник секретаря, завідувач відділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПУ. У 1967-1970 рр. - аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС. У 1970-1988 рр. - завідувач сектору, інспектор, помічник секретаря ЦК, Перший заступник завідувача відділу, завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ. У 1988-1990 рр. - завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, у 1990 р. - другий секретар ЦК КПУ. У 1989-1990 рр. - кандидат у члени Політбюро, у 1990-1991 рр. - член Політбюро ЦК КПУ. У 1989 році відстоював ухвалення постанови Політбюро ЦК КПУ про заборону Народного руху України, проте зазнав невдачі. Народний депутат України X-XIV (в тому числі І-IV) скликань. У 1990­1991 рр. - Голова Верховної Ради України. У серпні 1991 року Кравчук залишив лави КПУ і балотувався на посаду президента як безпартійний. У 1991-1994 рр. - Президент України. У 1993 р. погодився на дострокові вибори глави держави (призначені на липень 1994 р.). У першому турі набрав найбільшу кількість голосів серед інших кандидатів, але в другому програв Леоніду Кучмі. Обраний народним депутатом у 1994 р. - на довиборах в одному з мажоритарних округів на Тернопільщині. У 1998 році, залишаючись безпартійним, очолив виборчий список Соціал-демократичної партії України (об’єднаної).

Кучма Леонід Данилович - народився 9 серпня 1938 р. у с. Чайкине Чернігівської області. У 1960 р. здобув освіту інженера-механіка у галузі ракетної техніки на фізико-технічному факультеті Дніпропетровського

університету. У 1960-1982 рр. інженер, старший інженер, провідний конструктор, помічник головного конструктора, технічний керівник випробувань ракетно-космічних комплексів космодрому Байконур (Казахстан). Паралельно з 1975 по 1981 рр. секретар партійного комітету комуністичної партії Конструкторського бюро «Південне», пізніше з 1981 по 1982 рр. - секретар парткому Виробничого об'єднання «Південний машинобудівний завод» - на той час найбільший завод військової та ракетно-космічної техніки, а також цивільної продукції у Радянському Союзі. З 1982 по 1986 рр. - перший заступник генерального конструктора КБ «Південне», а з 1986 по1992 рр. - генеральний директор ВО «Південний». У 1990-1992 рр. - народний депутат УРСР (XII скликання, а пізніше Верховної Ради України першого скликання), член Комісії з питань оборони і державної безпеки. Жовтень 1992 - вересень 1993 рр. - прем'єр-міністр України, Ради національної безпеки і оборони. У вересні 1993 пішов у відставку з посади прем'єр-міністра. З грудня 1993 р.- президент Ради промисловців та підприємців України. Березень 1994 - серпень 1994 рр. - народний депутат України 2-го скликання, член міжрегіональної депутатської групи. 10 липня 1994 р. обраний на посаду

Президента України. У 1-му турі президентських виборів набрав 31,17%, найбільше в Криму-82,6%, найменше в Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській областях - 2,5-3,5% голосів.

найбільше в Криму і Севастополі - 89,7 та 91,5%, найменше в Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській областях - 2,5-3,5% голосів. З шести суперників головним конкурентом на виборах став на той час діючий президент - Леонід Кравчук, набрав у першому турі 37,92%, а у другому - 45,1% голосів. 14 листопада 1999 р. вдруге обраний на посаду Президента України. У 1-му турі 9 598 672 голосів (36,49 %), перше місце з 13 претендентів. У 2-му турі 15 870 722 голосів (56,25 %). Восени 2000 р. був звинувачений у зникненні опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе (так званий «касетний скандал»). Олександр Мороз обнародував аудіозапис, на якому нібито були записані розмови президента, глави адміністрації президента Володимира Литвина і міністра внутрішніх справ України Юрія Кравченка, що стосувалися зникнення Гонгадзе. Це послужило початком акції «Україна без Кучми», організованою опозицією. Учасники протесту проводили багатолюдні вуличні демонстрації та створили наметові містечка в центрі Києва. У 2001 р. Верховна Рада безрезультатно кілька разів намагалася винести недовіру стосовно Леоніда Кучми. Його звинувачували в незаконному продажі зброї, в організації побиття депутата Олександра Єльяшкевича. Леонід Кучма втратив популярність в країні. На парламентських виборах 2002 р. Л. Кучма підтримав блок «За єдину Україну!», який очолив голова президентської адміністрації Володимир Литвин і прем’єр-міністр Анатолій Кінах. З результатом 11,8 % пропрезидентський блок фактично зазнав поразки. Проте Л. Кучмі вдалося сформувати лояльну до нього більшість у Верховній Раді 4-го скликання за рахунок мажоритарних депутатів обраних, головним чином, на Донбасі. Незадовго до початку президентської передвиборної кампанії 2004 р. Конституційний суд України наддав Л. Кучмі право балотуватися на посаду голови держави утретє, але той відмовився. У грудні 2004 р. новим президентом України був вибраний Віктор Ющенко. Після відставки Кучма отримав довічне утримання у розмірі заробітної плати діючого президента, державну дачу і державну охорону.

Литвин Володимир Михайлович (28 квітня 1956, Слобода-Романівська) - український політик, голова Верховної Ради України у 2002-2006 рр. та з 9 грудня 2008 року і досьогодні. Герой України. В 1973 вступив на історичний факультет Київського університету. Після закінчення навчання в 1978 був аспірантом, а пізніше викладачем.

В 1984 захистив кандидатську дисертацію на тему «Діяльність Комуністичної партії України з вдосконалення підготовки викладачів суспільних дисциплін (1966­1975 рр.)».

У 1994 р. за пропозицією О.Разумкова Литвина запросили на посаду помічника Президента Леоніда Кучми. В 1995 захистив свою книгу «Політична арена України: особи та виконавці» в якості докторської

дисертації під назвою «Політична арена України: дійові особи та виконавці (Суспільно-політичний розвиток України у другій половині 90-их років)». Член- кореспондент Національної академії наук України з 1997 року, дійсний член НАНУ з 2003 року, віце-президент НАНУ з 2006 року. Почесний доктор Харківського національного університету внутрішніх справ.

З листопада 1995 р. - заступник глави

президентської Адміністрації, з вересня 1996 р. - перший помічник Президента України, з листопада 1999 року до квітня 2002 року - очолював Адміністрацію Президента України. У 2002 році обраний народним депутатом за списком блоку «За єдину Україну!» (№ 1 у виборчому списку), 28 травня 2002 року обраний головою Верховної Ради України. У червні 2004 року став лідером Народної аграрної партії. Згодом, за ініціативою Литвина, НАПУ отримала назву Народна партія. На виборах 2006 року «народники» здобули трохи більше 2% голосів і до парламенту не потрапили. Після поразки на виборах 2006 р., Литвин, як він сам сказав, повертається до наукової діяльності, пише книжки. У той же час, внаслідок політичної кризи в Україні 2007, він частіше з’являється у ЗМІ, а передвиборну кампанію проводить під гаслом «Країні потрібен Литвин!».

Мороз Олександр Олександрович народився 19 лютого 1944 року у селі Буда Таращанського району Київської області.

У 1965 р. закінчив Українську сільськогосподарську академію, за фахом - інженер-механік.

У 1983 р. - закінчив Вищу партійну школу при ЦК Компартії України, отримав диплом політолога. У 1966­1974 рр. - викладач, завідувач відділу механізації сільського господарства Таращанського технікуму механізації. У 1974-1975 рр. - старший інженер-технолог, старший виконроб мехзагону Таращанського

райоб’єднання «Сільгосптехніка». У 1975-1976 рр. - старший інженер Київського обласного об’єднання «Сільгосптехніка». 3 1976 року - завсектором, заступник завідувача сільськогосподарським відділом Київського обкому КПУ. У 1983-1989 рр. - секретар Київської облпрофради, перший секретар РК КПУ. 3 1989 року - завідувач аграрним відділом обкому КПУ.

У 1990 р. обраний народним депутатом України. Увійшов до комісії з питань АПК та групи «Аграрники». Став лідером комуністичної більшості (так звана «Група 239»). Після заборони КПУ був одним із ініціаторів створення Соціалістичної партії України і очолив її. У березні 1994 р. знову обраний народним депутатом, у травні того ж року - головою Верховної Ради України. В червні 1994 р. балотувався на посаду президента України, у першому турі здобув 13.04 % (3-є місце серед 7

претендентів). Зіграв одну з ключових ролей в ухваленні Конституції України (28 червня 1996 р.) У 1998 потрапив до Верховної Ради за списком блоку СПУ і СелПУ, очолив фракцію «Лівий центр», до 2000 р. керував парламентським комітетом з питань аграрної політики та земельних відносин. Був кандидатом у президенти від соціалістів на виборах 1999 р. Разом з Олександром Ткаченком, Євгеном Марчуком та Володимиром Олійником створив «канівську четвірку». Але врешті решт знімати свою кандидатуру на користь інших претендентів відмовився. У 1-му турі здобув 11.29 % (3-є місце серед 13 кандидатів). Восени 2000 р. оприлюднив «плівки Мельниченка», поклавши початок «касетному скандалу». Активний учасник акції «Україна без Кучми». Член ради «Форуму національного порятунку» (у 2001). Представляв Громадянський комітет захисту Конституції на переговорах з представниками влади. У 2002 р. обраний до парламенту за списком Соціалістичної партії, очолив фракцію СПУ. Працював в комітеті з питань правової політики. У 2004 р. балотувався на виборах в Президенти України. В першому турі набрав 5,81 %. В другому турі підтримав Віктора Ющенка, поставивши однією з головних умов підтримки впровадження політичної реформи - тобто перетворення України на парламентсько- президентську республіку. У 2006 р. обраний до парламенту за списком Соціалістичної партії, очолив фракцію СПУ. Незважаючи на підписану коаліційну угоду між фракціями БЮТ, «Наша Україна» (НСНУ) та СПУ, яка передбачала обрання Юлії Тимошенко прем’єр-міністром та Петра Порошенка спікером, несподівано висунув власну кандидатуру на посаду голови Верховної Ради, що було розцінено «Нашою Україною», БЮТ та частиною соціалістів, як зрада. БЮТ та НСНУ відмовилися брати участь в голосуванні, проте Мороз був обраний - завдяки підтримці фракцій ПРУ та КПУ, які наступного дня разом із соціалістами утворили нову коаліцію більшості у парламенті. Обрання О. Мороза спікером ВРУ було спірним як з правової точки зору. На виборах 2007 року Соціалістична партія не подолала 3-відсотковий бар’єр і Мороз не отримав депутатський мандат. На президентських виборах 2010 року здобув підтримку 0,38% виборців.

Порошенко Петро Олексійович (народився 26 вересня 1965 р., Болград, Одеська область, Українська РСР, СРСР) - український політик і державний діяч, підприємець. П'ятий Президент України (з 7 червня 2014).

У 1989 р. з відзнакою закінчив факультет міжнародних відносин та міжнародного права Київського університету імені Т. Шевченка за спеціальністю «міжнародні економічні відносини», після чого продовжив навчання в аспірантурі. До 1992 навчався в аспірантурі та працював асистентом кафедри міжнародних економічних відносин Київського університету.

У 2002 захистив кандидатську дисертацію на тему «Правове регулювання управління державними корпоративними правами в Україні». Автор монографій «Державне управління корпоративними правами в Україні. Теорія формування правовідносин» та низки наукових публікацій. Співавтор підручника «Сучасні міжнародні економічні відносини».

Обирався народним депутатом України III, IV, V та VII скликань, працював міністром економічного розвитку та торгівлі України, секретарем Ради національної безпеки і оборони України (2005), міністром закордонних справ України (9 жовтня 2009 - 11 березня 2010), членом Ради Національного банку України (2007-2014).

Володіє українською, російською, англійською і румунською (молдовською) мовами. Заслужений економіст України (1997). Державна премія України в галузі науки і техніки (1999). Лауреат Міжнародної премії імені Пилипа Орлика. Відзначений Почесною грамотою Верховної Ради України. Нагороджений: Орден «За заслуги» III ст. (1998).Орден «За заслуги» II ст. (1999), Великий Хрест ордену «За громадянські заслуги» (Іспанія, 29 січня 2010), Орден Республіки (Молдова, листопад 2014), Орден Білого Орла (Польща, 2014).

Семенченко Семен Ігорович (ур. Костянтин Ігорович Гришин; народився 6 червня 1974 р., Севастополь, Україна) - народний депутат Верховної Ради України 8-го скликання (фракція «Об'єднання «Самопоміч»), перший заступник голови Комітету ВРУ з питань національної безпеки та оборони, український військовик, командир 2­го Батальйону спеціального призначення «Донбас» 1-ї Бригади оперативного призначення Національної гвардії України, сформованого з добровольців, майор резерву Національної гвардії України. З 1998 по 2001 роки процював головним редактором газети «Севастопольський вісник».

У середині лютого 2015 року за ініціативи Семена Семенченка було створено його іменну благодійну організацію «Благодійний фонд Семена Семенченка». Основними напрямками фонду стали ресоціалізація військових-добровольців та патріотичне виховання молоді. 21 серпня 2014 року майор резерву НГУ Семен Семенченко «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», а також за бойові заслуги проявлені при визволенні міст Артемівськ, Попасна та Лисичанськ, був відзначений Орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Був також нагороджений іменною табельною зброєю з правом довічного носіння - пістолетом Форт- 17 вітчизняного виробництва. 22 липня 2015 року, в першу річницю визволення міста Попасна від терористів, районна адміністрація Луганської області вручила Семену Семенченку нагороду «За заслуги перед Попаснянським районом».

Тимошенко Юлія Володимірівна народилася 27 листопада 1960 року, м. Дніпропетровськ - державний і політичний діяч України.

В 1984 закінчила економічний факультет Дніпропетровського державного

університету за фахом інженер-економіст. В 1999 році захистила в Київському національному економічному університеті кандидатську дисертацію за фахом 08.02.03 - організація управління, планування і регулювання економіки.

2 липня 2004 року Ю. Тимошенко (від імені БЮТ) підписала з В. Ющенком - «Угоду про створення коаліції «Сила Народа», створеною на підтримку Віктора Ющенка на президентських виборах, яке передбачало можливість для Тимошенко очолити майбутній уряд. Під час виборчої компанії Ющенко зазвичай більше уваги приділяв темі патриотизму, а Тимошенко частіше виступала на тему «боротьби з олігархами, з метою поліпшення життя народу, дрібного і середнього бізнесу». Тимошенко мала вплив і на «патріотичного виборця», зокрема завдяки тому, що у БЮТ входили видатні націонал-патріоти, дисиденти (зокрема С. Хмара і Л. Лукьяненко). В «Помаранчевій революції» Ю. Тимошенко активно брала участь як «другий лідер-вождь» після В. Ющенка. Прем’єр-міністр України в лютому - вересні 2005 і грудні 2007 - березні 2010.

Лідер партії «Батьківщина» («Батьківщина») і блоку БЮТ (Блок Юлії Тимошенко), один з лідерів «помаранчевої революції» 2004 роки.

За версією журналу «Форбс» була визнана третьою за впливовістю жінкою світу у 2005 році[

Кандидат в Президенти України на виборах 2010 р.

3 5 серпня 2011 р.до 22 лютого 2014 р. була політв’язнем режиму Віктора Януковича. Реабілітована Верховним Судом України і Європейським судом з прав людини за відсутністю події злочину.

Ющенко Віктор Андрійович (1954 р.) -

український політик, третій Президент України (2005-2010). У 1975 р. закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут, працював помічником головного бухгалтера колгоспу «40-річчя Жовтня» в селі Яворів Косівського району Івано-Франківської області. З грудня 1976 р. працював у районному відділенні Держбанку СРСР в смт. Улянівка Білопольського району Сумської області. З липня 1985 р. працював у відділі кредитування і фінансування сільського господарства Держбанку СРСР. У грудні 1987 р. перейшов на роботу до київського відділення Агропромбанку СРСР. З 1992 р. - перший заступник голови правління акціонерного комерційного агропромислового банку «Україна». З січня 1993 по грудень 1999 рр. - голова правління Національного банку України (у 1997 р. вдруге переобраний на цю посаду). Під його керівництвом в Україні була проведена грошова реформа, створено Державну скарбницю, розпочато будівництво Банкнотно-монетного двору, було подолано фінансову кризу 1998 р. У 1997 р. за рейтингом впливового фінансового журналу Global Finance Віктор Ющенко увійшов до шістки найкращих банкірів світу. З 22 грудня 1999 р. по травень 2001 р. перебував на посаді Прем’єр- міністра України. Реалізація урядової програми «Реформи заради добробуту» дозволила Кабінету Міністрів Ющенка домогтися позитивної динаміки в економіці. Вперше за роки незалежності Україна отримала приріст ВВП. За рік у країні була ліквідована бюджетна заборгованість по зарплатні, пенсіях та стипендіях. Підписав скандальну Заяву трьох з приводу руху Україна без Кучми. 29 травня 2001 р. у зв’язку з резолюцією Верховної Ради України про недовіру Кабінетові міністрів України був звільнений з посади Прем’єр-міністра. Продовжував виконувати обов’язки прем’єр-міністра до затвердження на цю посаду Анатолія Кінаха. У січні 2002 р. було сформовано опозиційний до влади виборчий блок «Наша Україна», який очолив Віктор Ющенко. До складу блоку увійшли 10 партій правоцентристської орієнтації. На парламентських виборах у березні 2002 р. в багатомандатному окрузі блок отримав 24,7 % голосів виборців (І місце серед партій і блоків) і сформував найбільшу фракцію у Верховній Раді. Був кандидатом від опозиційних сил на посаду Президента України на чергових виборах Президента України 2004 р., хоча формально йшов на вибори як самовисуванець. Визнаний Центральною виборчою комісією переможцем повторного туру голосування 26 грудня 2004 р. Після рішення Верховного Суду України від 20 січня 2005 р., офіційно оголошений третім Президентом України.

Яценюк Арсеній Петрович (народився 22 травня 1974 р., Чернівці, Українська РСР, СРСР) -

український політик, економіст і юрист. Чинний прем’єр- міністр України (з 27 лютого 2014 року).

У 1996 р. закінчив юридичний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича зі спеціальності «правознавство». У 2001 р. здобув другу вищу освіту зі спеціальності «облік та аудит» в Чернівецькому торговельно-економічному інституті Київського національного торговельно-економічного університету. У 2004 р. здобув науковий ступінь кандидата економічних наук в Українській академії банківської справи, захистивши дисертацію на тему «Організація системи банківського нагляду і регулювання в Україні».

Працював міністром економіки з 2005 по 2006 роки, згодом був міністром закордонних справ України у 2007 і головою Верховної Ради з 2007 по 2008 роки. З 2009 по 2012 роки очолював політичну партію«Фронт змін». З червня по грудень 2012 року очолював раду «Об’єднаної опозиції». З 11 грудня 2012 року по 28 лютого 2014 року був головою фракції всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» у Верховній Раді України.

27 лютого 2014 року був призначений прем’єр- міністром України. Нагороди: Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (2008), Медаль «На славу Чернівців» (2008).

Найважливіші події 1991 р.

24 серпня - проголошення незалежності України;

30 серпня - Указ Президії Верховної Ради України про заборону діяльності Компартії України;

1 грудня - проведення Всеукраїнського референдуму на підтвердження «Акту незалежності України»;

1991 р. - вступ України до Ради північноатлантичного співробітництва;

8 грудня - підписання керівниками України, Росії, Білорусії угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД);

1992 р.

15 січня - Президія Верховної Ради України ухвалила Указ про Державний гімн України (затверджено музичну редакцію, автором якої є М.Вербицький);

28 січня - Верховна Рада України затвердила національний синьо-жовтий прапор Державним прапором України;

1993 р., 17 червня - підписання угоди між Україною та Російською Федерацією «Про невідкладні заходи щодо формування Чорноморського флоту Росії і Військово- Морських Сил України на базі Чорноморського флоту»;

1994 р.

27 березня - вибори до Верховної Ради України другого скликання та місцевих рад;

10 липня - Президентом України обрано Л.Кучму;

11 жовтня - виступ Президента України Л.Кучми на сесії Верховної Ради України з доповіддю про основні засади економічної та соціальної політики;

1994 рік - приєднання до програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ);

1995 р., 8 червня - підписання Президентом України

Л.Кучмою і Головою Верховної Ради України О.Морозом Конституційного договору про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України

1996 р., 28 червня - прийняття Конституції України

Верховною Радою;

1996 рік - розгортання українських миротворців у Боснії та Герцеговині;

1997 р.

31 травня - підписання між Україною та Росією у Києві Договору про дружбу, співробітництво та партнерство;

9 липня - підписання Хартії про Особливе партнерство, заснування Комісії Україна - НАТО, відкриття місії України при НАТО, відкриття Центру інформації та документації НАТО в Україні;

1998 рік - заснування Спільної робочої групи з питань оборонної реформи;

29 березня - вибори до Верховної Ради України третього скликання;

1999 р., 14 листопада - повторне обрання Президентом

України Л.Кучми;

2000 р., 16 квітня - Всеукраїнський референдум про

внесення змін у діяльність Верховної Ради, її чисельність і структуру;

2001 р., 30 травня - підписання Президентом України Л.Кучмою Указу «Про основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки»;

2002 р., 31 березня - вибори до Верховної Ради четвертого скликання;

2003 р., 6 березня - виступ Президента України Л.Кучми зі зверненням до народу з нагоди підписання Указу про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України»;

2004 р., 22 листопада - 2005 р., 23 січня - Помаранчева революція;

2004 р. - ратифікація угоди про підтримку операцій НАТО з боку України;

2005 р. - початок інтенсифікованого діалогу з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ як передумови переходу до Плану членства як останнього кроку щодо вступу у НАТО;

2006-2008 рр. - оголошення НАТО політики відкритих дверей щодо вступу України;

2008 р.

15 січня - подання офіційної заяви щодо можливості приєднання України до Плану дій з членства (ПДЧ) в НАТО (так званий «лист трьох», який був підписаний

Президентом України В.Ющенко, прем’єр-міністром

Ю.Тимошенко і головою Верховної Ради А. Яценюком);

3 квітня - погодження на Бухарестському Самміті на рівні Глав держав та урядів держав-членів Північноатлантичної Ради Декларації, у якій Україну (поряд з Грузією) було запевнено у майбутньому отриманні членства у НАТО; 2010 р.

17 січня - перший тур чергових виборів Президента

України;

31 січня - другий тур чергових виборів Президента

України. Обраний Януковича В.Ф.;

21 квітня - підписання президентами України Віктором Януковичем та Президентом Росії Дмитром Мєдвєдєвим «Угоду між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України»;

2013 р., 21 листопада - 2014 р., 22 лютого - Революція Гідності.

2014 р., 27 лютого - початок Війни РФ проти України;

2014 р., 16 вересня - Закон України «Про очищення

влади», початок люстрації в Україні;

2014 р., 23 грудня - Верховна Рада проголосувала за відмову від позаблокового статусу України;

2015 р., 18 січня - в Україні відбулися Марші Миру проти російського тероризму; головні гасла «Я - Волноваха», «Путін, припини вбивати українців!»;

2014 р., 26 квітня - 21 січня 2015 р., - 242-денна героїчна оборона українськими вояками Донецького міжнародного аеропорту, бої тривають;

2015 р., 22 січня - акція «Вічна і Соборна Україна» до Дня Соборності України;

2015 р., 23 січня - акція в м. Києві «Президент і люстрація: 100 днів саботажу»; реакція громадськості на гальмування люстраційного процесу в державних структурах (звільнено лише 374 державних службовця);

2015 р., січень - серія резонансних терактів з боку російських окупантів та їхніх посібників під Волновахою, в містах Харків, Донецьк, Маріуполь.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризувати суспільне становище України в перші роки незалежності.

2. Яким був стан української економіки перехідного періоду?

3. Охарактеризувати особливості виборів до Верховної Ради України та президентських виборів 1994 р.

4. Яке значення мало прийняття нової Конституції України для суспільно-політичного життя країни?

5. Особливості вирішення аграрного питання.

6. Становище у сфері української культури перехідного періоду.

7. Охарактеризувати стан освіти та науки України доби незалежності.

Рекомендована література:

1. Акт проголошення незалежності України // Голос України. - 1991. - 25 серпня.

2. Алексеев Ю. М. Історія України : навч. посібник / Ю. М. Алексеев, А. Г. Вертелер. - К. : Каравелла, 2004. - 256 с.

3. Білоцерківський В. Я. Історія України : навч. посібник / В. Я. Білоцерківський. - К. : Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

4. Бойко О. Д. Історія України / О. Д. Бойко. - К. : Видавничий центр «Академія», 2001. - 656 с.

5. Даниленко В.М. Культура // Державотворчий процес в Україні. 1991-2006. - К: «Наукова думка», 2007.

6. История Украины: научно-популярные

огчерки / Под редакцией В.А. Смолия. - М.: ОЛМА Медия Групп, 2008. - 1070 с.

7. Історія України та її державності: Навчальний посібник / Л.Є. Дещинський, І.О. Гаврилів, Р.Д. Зінкевич та ін. - Львів: Бескид-Біт, 2005. - 368с.

8. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти / За заг. ред. докт. іст. наук, проф. Бушина М.І. та докт. іст. наук, проф. Гуржія О.І. - Черкаси: Черкаський ЦНТІ, 2007.

9. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів. освіти / за заг. ред. д.і.н., проф.Бушина М.І. та д.і.н., проф Гуржія О.І. Черкаси: Черкаський ЦНТЕІ, 2007. - 474 с.

10. Історія України: навч. посіб. / В.М. Литвин, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. - К.: Знання, 2008.

11. Історія України: Навч.-метод. посіб. /

В.М. Литвин, А.Г. Слюсаренко, В.Ф. Колесник, М.І. Гладких, В.І. Гусєв. - К.: Знання-Прес, 2006.

12. Історія України: Підруч. / В.М. Литвин. - К.: Наук. думка, 2006.

13. Історія України: підручник / В.М. Литвин. - 3-тє доопрац. та доповн. вид. - К.: Наук. думка, 2009.

14. Корж Г. Леонид Кучма. Настоящая биография второго президента Украины. - Х.: «Фоліо», 2005.

15. Литвин В.М. Історія України: Навчальний посібник / В.М. Литвин, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. - К.: Знання, 2008. - 957с.

16. Михальчук П.А. Історія України: курс лекцій. Навчальний посібник / П.А. Михальчук. - Тернопіль: Астон, 2009. - 280 с.

17. Мицик Ю., Бажан О. Історія України. - К.: ТОВ «Видавництво «КЛІО», 2015. - 677 с.

18. Храбан І.А. Система європейської безпеки і напрями воєнно-політичної інтеграції України до її структур: Монографія. - К.: Варта, 2005.