ПЕРША УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ПРОГРАМА “ПЕРЕДНЄ СЛОВО” ДО “ГРОМАДИ” МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ ЙОГО МІСІЯ

У1878 році в Женеві з’явилося “Переднє слово” як перший ви­пуск неперіодичного журналу “Громада”. Редактором ‘Тромади” й автором її програмового “Переднього слова” був Михайло Драгома­нов (1841-1895).

Коротка передісторія "Громади” така¹. Драгоманов працював від 1864 року в Київському університеті свБолодимира, спочатку як приват-доцент, а згодом як штатний доцент, читаючи курси, голов­не, з античної історії. Він опублікував теж кілька важливих праць про український фольклор і усну словесність. Поряд з науковою діяльністю Драгоманов був чинний у таємній українській організа­ції, київській τ,3B. Старій громаді та надбав собі голосне ім’я сміли­вими статтями в російській і галицько-українській пресі. На Драго­манова як на українського "сепаратиста” та небезпечного радика­ла посипалися доноси до університетського начальства; його ата­кували в реакційних російських газетах. Справа дійшла нарешті до самого царя. Під час свого перебування в Києві в вересні 1875 р. Олександер II дав розпорядження заборонити Драгоманову викла­дати в Київському та інших південних (Харківському й Одеському) університетах, але дозволити йому перейти до котрогось з північних університетів. Однак Драгоманов відмовився просити про "добро­вільну” відставку з Київського університету. Тоді його звільнено "по третьему пункту", себто адміністративним порядком, що закривало йому назавжди дорогу до дальшої академічної кар’єри в Росії.

Вигнання Драгоманова з Київського університету було немов першим сигналом до цілої серії протиукраїнських заходів царсько­го уряду.

В таких обставинах Стара громада, провідним членом якої був Драгоманов, запропонувала йому виїхати за кордон, щоб він там став немов амбасадором української справи та, зокрема, заснував орган вільної української думки. Плани майбутньої закордонної акції розробив “Комітет дванадцятьох”, що збирався на Подолі (дільниця Києва), у помешканні Костя Михальчука. Домовлено, що Драгоманов видаватиме, найрадше в Відні, періодичні збірники ти­пу товстого журналу, під назвою “Громада”, що міститимуть фунда­ментальні статті теоретично-програмового характеру, твори крас­ного письменства та простору хроніку поточного українського жит­тя; окремо мали виходити брошури на актуальні теми російською та західньо-европейськими мовами. Фінансові передумови забезпе­чив своєю щедрою пожертвою Яків Шульгин. Отримавши тоді знач­ний спадок, він його більшу частину, на суму 12 000 карбованців, віддав Громаді. А Громада зобов'язалася з цього щорічно виплачу­вати Драгоманову 1500 карбованців на видання й 1200 карбованців на прожиток.

Діставши без великих труднощів паспорт, Драгоманов виїхав за кордон у середині лютого 1876 р. По дорозі він затримався у Льво­ві, де вперше зустрівся з Іваном Франком. На початку березня він уже був у Відні. Дружина й десятирічна доня поки що залишилися в Києві їх привіз до Відня в червні приятель сім’ї Драгоманових і член Старої громади Вільям Беренштам.

В австрійській столиці Драгоманов натрапив на непередбачені обставини, які примусили його змінити первісний план. Справа в то­му, що в попередньому 1875 році в Відні з’явилася анонімна брошура "Парова машина", що її автором був молодий наддніпрянський ре­волюціонер і соціаліст Сергій Подолинський.

У квітні 1876 року віденська прокуратура сконфіскувала ос­танню книжечку з серії чотирьох, виданих заходами Подолинсько­го й Терлецького, “Правдиве слово хлібороба до своїх земляків”; н непідписаним автором був революціонер-народник з Одеси -Фенікс Волховський. До судової відповідальности за друк підривної літера­тури притягнено Терлецького, як видавця та власника друкарні. Це був перший соціалістичний процес в історії Австрії. Присяжні ви­правдали Терлецького, але конфиската "Правдивого слова” не була знята. Зважаючи на цей прецедент, Драгоманов прийшов до виснов­ку, що австрійська влада не дасть йому можливости зробити Відень базою своєї діяльности. Доводилось шукати іншого місця. Драгома­нов вагався між Лондоном і Женевою, нарешті зупинився на остан­ній. Восени 1876 р. Драгоманов з родиною переїхав до Швайцарії, де провів дальших тринадцять років життя.

Це переселення було своєчасним, бо в 1877 р. в Галичині проко­тилася хвиля обшуків і арештів, що скінчилася двома процесами проти Михайла Павлика, Остапа Терлецького, Івана Франка та ін ² Обвинувальний акт закидував підсудним приналежність до таєм­ної міжнародної революційної організації, якої ватажком названо Драгоманова. Отже, перенесення бази до Женеви було конечним, але воно подекуди позначилося негативно на акції Драгоманова.

Драгоманов покинув Україну на весну 1876 р., а перший випуск "Громади” з’явився щойно два роки пізніше. На це запізнення скла­лися різні причини. Насамперед великі практичні клопоти, зв’язані з подвійним переселенням та влаштуванням власної друкарні в Же­неві, Помічником Драгоманова в цій справі був Антін Ляхоцький, знаний в еміграції під псевдонімом “Кузьма”, що став складачем усіх драгоманівських видань. Але були й інші причини. Це був кри­тичний час російсько-турецької війни 1877 року. Драгоманов гаряче співчував визволенню балканських слов’ян з-під турецького ярма. Рівночасно посилювався революційний рух у Росії. Драгоманов ві­рив у можливість перевороту й видав кілька брошур російською мо­вою, що в них закликав перетворити війну проти "зовнішніх турків” на атаку проти “турків внутрішніх”, себто проти царського само­державства³. Врешті, були труднощі з матеріалами для “Громади”, що сповільнювало підготовну роботу. Київські “громадяни” зобов’я­залися були постачати майбутньому журналові статті та поточні інформації, але цього не виконали. Отже, Драгоманову довелося са­мому написати програмове "Переднє слово”, яке розрослося в об- ширну працю, яку він закінчив ЗО квітня 1878 р.; ця дата поставлена при кінці тексту. Трохи згодом у тому ж році “Переднє слово” вий­шло друком як перший випуск "Української збірки "Громада”.

Драгоманову пощастило видати п’ять томів “Громади", що з’являлися з великими перебоями: три томи в 1878, один в 1879 і ще один, останній, у 1882 році. Крім цього, була спроба перетворити “Громаду” на постійний двомісячний журнал під спільною редак­цією Драгоманова, Павлика й Подолинського. Але цієї “періодичної Громади” вийшло тільки два числа в 1881 році.

Збірники були первісно задумані як закордонний орган київ­ської Старої громади. Але через недостатній контакт між Женевою й Україною вони фактично стали силою обставин драгоманівським органом. Увесь тягар заповнити збірники впав на самого Драгома­нова, якому якоюсь мірою допомагав невеликий гурт співробітників з еміграції й Галичини: Подолинський, Павлик, Федір Вовк, Воло­димир Навроцький. Таким чином, “Громада” віддзеркалювала силь­ну індивідуальність її редактора та його світогляд. Але останній да­леко не в усьому збігався з поглядами більшости членів Старої гро­мади, що в ній Драгоманов ще до свого виходу на еміграцію стояв на лівому крилі. З бігом часу духова дистанція між женевським емігрантом і його колишніми товаришами в Україні збільшувалася, що накінець довело між ними до повного відчуження.

Дана стаття не ставить собі за завдання докладно насвітлити життя і працю Драгоманова женевського періоду, але про це слід зробити кілька узагальнюючих зауважень. Складність позиції Дра­гоманова полягала в тому, що він був рівночасно і українським, і всеросійським діячем. Він зразу зайняв був помітне місце серед ро­сійської еміграційної колонії. Вершинним пунктом його російської діяльности були роки 1881-1883, коли він був головним співробітни­ком, пізніше редактором газети “Вольное слово”, що вважалася ор­ганом т.зв. Земського Союзу. На сторінках “Вольного слова** Драго­манов м.ін. друкував свій капітальний політичний трактат “Истори­ческая Польша и великорусская демократия’*, що з’явився теж у книжковому виданні (Женева, 1882). Але відносини між Драгомано- вим і більшістю російської еміграції скоро попсувалися. Драгоманов гостро виступив проти терористичних і аморальних метод політич­ної боротьби, що їх схвалювали російські революціонери; він крити­кував їх великодержавнй шовінізм та централістсько-диктаторські нахили. Російські революціонери не могли йому простити його “лібе­ралізму й конституціоналізму” та “українського націоналізму”. Драгоманов зробився одіозною постаттю у світі російської емігра­ції, й особистих зв’язків не порвали з ним тільки окремі одиниці, та­кі як Сергій Степняк-Кравчинський та Володимир Дебагорій-Мок- рієвич, обидва, до речі, походженням українці.

Моральне і матеріальне становище Драгоманова у Швайцарії було ввесь час дуже тяжким, а в другій половині 1880-их років, коли він опинився в майже повній ізоляції, воно стало прямо трагічним. Не можна сумніватися, що постійні турботи, хвилювання, розчару­вання, удари, непевність завтрішнього дня, незабезпеченість родини (дружини і трьох дітей), гіркі злидні — підірвали здоров'я Драгома­нова та спричинили сердечну недугу, що загнала його передчасно в могилу. Проте слід згадати, що останній період життя Драгоманова був відрадніший. У1889 році він переїхав до Софії в Болгарії, куди його запрошено на професора історії у Вищій школі (університеті). Великим джерелом задоволення були для нього успіхи радикально­го руху в Галичині, який саме тоді починав набирати широкого роз­маху. Драгоманов був духовим батьком галицького радикального табору, що в його пресі брав найактивнішу участь до своїх останніх днів. Михайло Драгоманов помер у Софії 20 липня 1895 року.

Якщо оцінювати діяльність Драгоманова женевського періоду з морального погляду, не можна назвати її інакше як геройським подвигом. Вона не може не захоплювати і самим своїм обсягом. Ми не маємо змоги зупинятися на цьому місці на науковій праці Драго­манова за ці роки (якої він не переривав, незважаючи на несприят­ливі обставини), ані на його “амбасадорській” ролі інформатора за­хідноєвропейської громадськосте про українську справу. Те, що нас цікавить тут, це публіцистика Драгоманова, що нею він зробив тривалий внесок у скарбницю української політичної думки. Один його твір, програмове “Переднє слово” до збірників “Громада”, роз­глянемо докладніше.

На закінчення цього розділу варто запитувати міркування Михайла Грушевського, що характеризують “місію Драгоманова” як першого українського політичного емігранта в XIX столітті:

“Чим став Драгоманов в історії українського відродження, він став завдяки сій громадській місії за кордоном, що засудила його на гірке емігрантське життя — але заразом поставила його в спеціяльно корисні з деяких поглядів і заразом незви­чайно відповідальні політично-громадські обставини. Визволи­ла його з-під тиску царського режиму, з місцевої буденщини і кружківщини, з-під цензурної езоповщини, призначивши на позицію відповідального представника всього поступового ук­раїнського життя перед культурним світом. Винесла на стано­вище, що змушувало його протягом цілого ряду літ напружу­вати всю свою енергію і всі засоби свого інтелекту, аби нагаду­вати широкому культурному світові в найтемнішу добу ук­раїнського життя, що Україна живе, не вмерла — і не вмре, незважаючи на всі царські гнобительства і проскрипції. Засу­дила його приймати на себе удари, інсинуації й знущання, звернені проти сеї ’’проскрибованої України”, відбивати їх і відповідати доказами і виявами позитивних, поступових, за- гальновартісних прикмет ураїнського руху. Над українським же життям, в сю тяжку, задушливу, деморалізаційну його по­ру, настановила громадську контролю отсеї всеукраїнської заграничної експозитури, ~ Драгоманова і його іуртка, — що витягала українство з манівців провінціалізму і опортунізму, на широкі шляхи світового культурного руху і змушувала орієнтуватись на перспективи загального політичного і со­ціального визволення. На довгий час напрям українського ру­ху пішов по рівнозначних сих трьох його осередків: київського, львівського і женевського. Місія Драгоманова зробила з сього погляду епоху в українськім житті”⁵.

IL ПОГЛЯД НА ’’ПЕРЕДНЄ СЛОВО” ДО "ГРОМАДИ’

В заголовку цієї статті названо “Переднє слово” Драгоманова з 1878 року “першою українською політичною програмою”. Цю пер­шість треба сприймати як відносну. Від світанку українського на­ціонального відродження в ранньому XIX ст. почала теж прозябати новітня українська політична думка. Її парості бачимо і в 'Історії Русів”, що постала десь на переломі XVΠI-XIX сторіч, і в програмо­вих документах Кирило-Методіївського Братства 1846-1847 рр., і в поезії Шевченка, і в наукових та публіцистичних писаннях Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та “хлопоманів” 1860-их рр, то­ща Це була та інтелектуальна традиція, з якої виріс Драгоманов, чого, зрештою, він сам був добре свідомий. Недовго до своєї смерти він заявив,-що в своїй праці, мовляв, тільки намагався застосувати “ті провідні думки, до котрих дійшли в сорокові роки славні братчи­ки кирило-методіївські,..звісно, з відмінами, котрі принесла всес­вітня наука і політика в новіші часи”⁶.

Проте доводиться ствердити, що до Драгоманова українська політична думка перебувала, так би мовити, в ембріональній стадії розвитку. Вона мала тоді фрагментарний характер: писання наших ранніх публіцистів стосувалися до поодиноких аспектів україн­ської справи, — напр., питання про шляхи становлення української літератури, селянського питання, питання українсько-російських і українсько-польських взаємин і т.ін., — але не охоплювали її в ціло­му. По-друге, тогочасна українська політична думка часто виступа­ла не прямо, але завуальовано. Її елементів треба дошукуватися у творах красного письменства, у літературній критиці, історіогра­фічних і мовознавчих дослідженнях. Не можна цього пояснювати тільки цензурними умовинами, які примушували вдаватися до "Езопової мови”. Поряд з цим діяв ще інший чинник: при тодішньому стані українського суспільства різні ділянки духового життя — лі­тература, наука й політична думка — ще не були належно дифе­ренційовані. Через це політична думка проявлялася не раз не в при­таманній для неї формі раціонального викладу, але була забарвле­на чужим первнем поетичного слова. Прикладом цього може слу­жити квазібіблійний стиль “Книг Битія українського народу” Костомарова. По-третє, твори ранніх українських політичних мис­лителів і публіцистів далеко не завжди потрапляли до друку; зде- більша вони поширювалися тільки як рукописи, й це обмежувало їх вплив. Hanp., рукописні програмові документи Кирило-Методіїв- ського братства — найвизначніше досягнення української політич­ної думки перед Драгомановим — були захоплені царською поліцією під час розгрому братства в 1847 р. і вийшли на денне світло щойно після революції. Наступні українські покоління мали тільки певне загальне уявлення про ідеї братчиків. Ці ідеї запліднили рух Гро­мад другої половини сторіччя, але оригінальні твори не були тоді відомі. До речі, є підстави здогадуватися, що в Радянському Союзі ще й досі заховано по архівах чимало важливих непублікованих матеріалів до історії української політичної думки XIX сторіччя

В порівнянні зі своїми попередниками “Переднє слово” Драго- манова становило новий, вищий щабель. Щодо змісту, воно свідомо намагалося охопити цілість української проблеми в усіх її істотних аспектах: політичному, соціальному й культурному. Щодо форми, воно було систематичним і раціональним викладом, вільним від лі­тературних нашарувань. Бувши надрукованим, воно відразу ввій­шло в інтелектуальний обіг. З уваги на ці моменти, можна його вва­жати першою новітньою українською політичною програмою в пов­ному значенні слова.

Але в наші дні, на жаль, певне, не багато таких, що мали наго­ду читати “Переднє слово” з 1878 року. Тому не зайве буде дати на цьому місці стисле резюме цього визначного твору.

На початку свого трактату Драгоманов накреслює межі ук­раїнської етнічної території — від Підляшшя до Кубанщини та від гирла Дунаю до Слобожанщини. На цій землі живе “наших людей” понад сімнадцять мільйонів⁷, Далі за цим іде синтетичний огляд ук­раїнської історії, що його завдання — підвести фундамент під ак­туальну політичну програму. У зв’язку з козацькою добою Драгома­нов стверджує: “В часи найдужчих повстань нашого мужицтва про­ти панства показувались і найбільші змагання громад по всій нашій Україні стати в спілку проміж себе” (ст.98). Іншими словами, досвід історії підтверджує тезу про єдність соціяльних і національних пря­мувань у боротьбі українського народу за свободу. Але “коли сила держав Польської і Московської, за поміччю козацького панства, скасувала козацтво, (...) мужицтво наше скрізь дісталося в тяжку неволю, а земля наша розірвалась між сусідніми царствами й на­чальствами’* (ст.98). Висновок такий, що тепер українцям прихо­диться “ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.” (ст.108).

Розглядаючи становище України в поточному, XIX сторіччі, Драгоманов зупиняється, з одного боку, на проявах стихійного про­тесту селянських мас проти соціального поневолення (подвиги на­родних месників Гаркуші й Кармелюка, та т.зв. Київська козаччина 1855 р.) та, з другого боку, на прогресивних починах, що виходили від вищих, освічених верств: українське культурне відродження першої половини сторіччя, Кирило-Методіївське Братство, хлопо- манський рух кінця 1850-их—початку 1860-их рр. Не забуває згада­ти теж про польське повстання на Правобережжі 1863 р. та про 1848 рік у Галичині Нічого не сказано про найновіший рух Громад у 1870-их рр., але це промовчання пояснюється, очевидно, мотивом конспірації.

Перегляд старшої й новішої української історії приводить Драгоманова до висновку, який важить ідеологічно та має основне значення для усієї системи його мислення. Драгоманов глибоко пе­реконаний у тому, що тенденція історичного розвитку українського народу, українського визвольного руху засадничо збігається з тен­денцією вселюдського прогресу. А головного носія поступових пря­мувань у сучасному світі добачує він у модерному соціалізмі. “В За­хідній Европі й Америці єсть вже сотні тисяч людей, котрі просто прямують до таких [справедливих] порядків. То партія соціальна, громадська, соціялісти-гоомадівці” (ст.116). Драгоманов пропонує українській інтелігенції ("письменним людям”) та народним масам ("мужицтву") “просто пристати до думок європейських і американ­ських громадівців і по-свойому прикласти їх на своїй землі” (ст.118).

Тут природно виринає питання про розуміння соціалізму в Драгоманова. Він прямо не ототожнює свого “громадівства” з жод­ним з тогочасних соціалістичних напрямів. Принагідно згадує Люї Бляна, Прудона, Ляссаля, Маркса, Дюрінга, Бакуніна й Чернишев- ського та інших речників соціалізму, але трактує їх усіх на одній площині та не зупиняється на ідейних розходженнях, що існували між ними. Проте ясно, що драгоманівська концепція соціалізму в основі анархістська. Драгоманов вірить, що всі фракції соціалізму, незважаючи на непорозуміння щодо деталів, прямують до спільної мети. “Ця ціль зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей і товариств” (cτll5). В іншому місці Драгоманов заявляє: “В цьому товаристві, в рівності й в спільному господарстві над усім, що потрібно людям, і єсть корінь волі./* (ст.114). Ще в іншому місці: “Повне ж безначальство, повна воля кожної особи, завше зостанеться ціллю всіх порядків, чи по малим, чи по великим спілкам, так само як думка зменшити до “О” переш­коду од тріння в машинах" (ст.118). Отже, в драгоманівському сві­тогляді найвищий суспільний ідеал та кінцева мета еволюції люд­ства — повна ліквідація або принаймні максимальне обмеження ав­торитарних, ієрархічних і примусових первнів у суспільному житті, що їх втілення являє собою державна організація; тому державу має накінець замінити добровільна асоціація вільних і рівних осіб.

У застосуванні до української дійсности це витлумачується так: “Жити по своїй волі на своїй землі". Тут же Драгоманов негай­но додає: “Що ж то значить: жити по своїй волі на своїй землі? Чи то значить тілько заложити свою окрему державу, як, наприклад, зробили це на наших очах італійці?” (cτ,lW. На це питання, сфор­мульоване ним самим, Драгоманов дає відповідь, що надзвичайно характеристична та дуже важлива для розуміння його концепції:

“Безперечно, українці багато стратили через те, що в ті часи, коли більша частина других пород людських в Европі закла­дали свої держави, їм* не довелось того зробити. Як там не єсть, а своя держава, чи по волі, чи поневолі зложена, була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі по своїй волі... Безпе­речно, що коли б українці перш усього вибились з-під чужих держав і заложили свою, вони стали б також, як і другі поро­ди, самі мізкувати, щоб полегшити ту біду, од якої терплять скрізь люди. Тілько ж того, що пропало, не вернеш, а надалі повстання проти Австрії й Росії, таке як робили за свою дер­жавну спільність італійці за поміччю Франції, — для нас річ неможлива.. Далеко можливіше для українців добиватись в тих державах, під котрими вони тепер, усякої громадської волі за поміччю других пород, котрі теж піддані тим державам” - (ст.111-112).

Драгоманов думає, що українцям не варто боротися за власну державу теж і тому, що існування національної держави само по собі не забезпечує ні громадськості свободи, ні суспільної справед­ливости. Чейже, в таких могутніх і багатих країнах, як Франція, Англія, США “більша частина людей бідує мало чим менше, ніж бі­дують мужики українські” (ст.112). Про це свідчить, мовляв, і досвід української історії. Україна найбільше наблизилася до політичної самостійности в часи Богдана Хмельницького. Але в козацькій дер­жаві скоро виникли стани з суперечними інтересами й сильні та за­можні, себто козацька старшина, почали гнобити слабих і бідних, себто рядових козаків і посполитих селян. Драгоманов конкретизує свою концепцію так:

“Ми думаємо за себе, що українцям замість того, щоб рватись заложити свою державу або які-небудь дуалізми, напр., як угорський в Цісарщині, ліпше старатись розбавляти усяку державну силуй прямувати до волі краєвої й громадської вку­пі з усіма іншими країнами й громадянами. От через те україн­цям найліпше виступати з думками не стільки національними, скілько автономними й федеральними, до котрих пристане завше багато людей і з других країв і пород... Самим же україн­ським громадам далеко корисніше тепер же почати добива­тись якнайбільшої своєї волі, ніж пориватись здобути для Ук­раїни більше чи менше централізовані осібні державні поряд­ки. Добиватись такої своєї волі громадської й краєвої (напр., навіть повітової й губернської) для України, напр., в Росії, ми думаємо, що буде й розумно й корисно, — бо по такій дорозі ук­раїнці підуть не самі, а вкупі з федералістами й з других по­род, і до них пристане чимало людей і самої державної породи московської" (ст.141).

Драгоманов упевнений у тому, що передумовою свободи є де­централізація влади й що свобода можлива тільки при фе­деративному устрою: Справді вільними можуть бути тільки ма­ленькі держави, або, ліпше сказати, громади, товариства. Справді, вільною спілкою може бути тільки спілка товариств...” (ст.115). Отже, треба українцям боротися за федералізацію наявних держав, Росії й Австро-Угорщини. Це буде перший крок на шляху, що веде до занику держав як таких, до “порядків безначальних: безпан- ських і бездержавних” (ст.120).

Стосовно політичної стратегії Драгоманов заявляє себе при­хильником еволюційних і ступневих метод. Він полемізує проти ек­стремістів, які дотримуються погляду, що “чим гірше, тим ліпше” та “або все, або ніщо”, — виразно натякаючи на російські революційні угруповання. Він не відкидає принципово революції, насильного пе­ревороту, але приділяє цьому тільки обмежене значення. “Повстан­ня можуть починати будити громадський розум, можуть кінчати старі порядки, котрі вже підкопані з усіх боків інакшими способа­ми.., а зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські, саме повстання не може” (ст.132). Усе нове з'являється на світ не в готово­му, закінченому вигляді, але ступнево. В такій відсталій державі, як Росія, де населення позбавлене елементарних громадянських воль­ностей, треба насамперед “добиватись скасування царської й чи­новницької самоволі”; в російських відносинах навіть “панська рада з виборних людей”, себто цензовий парлямент, була б кроком вперед і відкрила б шлях до конче потрібних соціяльних реформ, зокрема аграрної. Зате в Галичині українці повинні використовувати мож­ливості, що їх для легальної культурної й суспільно-політичної праці та самоорганізації дає, незважаючи на всі її недоліки, ав­стрійська конституційна система. Драгоманов висловлює свій скеп­тицизм щодо реальних шанс І доцільности стихійних народних бун­тів, що про них мріяли російські революціонери.

Згідно з переконанням Драгоманова, велике лихо й аномалія сучасного стану України — відчуження освічених шарів суспіль­ства від простолюддя. Це наслідок того, їцо вищі кляси в Україні складаються з чужинців — росіян, поляків, німців, євреїв, угорців, румунів — або менш чи більш денаціоналізованих українців. Через це українські маси позбавлені конечних культурних послуг, що ни­ми користуються інші народи. В Україні навіть соціалісти цурають­ся мови та нехтують національні прикмети народу, серед котрого вони живуть і чий хліб вони їдять, ЧІисьменний українець по біль­шій части працює для кого вгодно, тілько не для своєї України й її мужицтва” (ст.125).

Цій невтішній дійсності Драгоманов протиставляє такий мо­рально-політичний імператив:

“Ми ж думаємо, що усяка громадська праця на Україні мусить мати українську одежу — українство. Звісно, те "україн­ство” не може бути в цілях праці. Цілі праці людської однакові на всьому світі, як однакова здумана [теоретична] наука Але прикладна наука не однакова скрізь. Так і з громадською працею..." (cτl22).

От через це ті люди між письменними українцями, котрі не хо- тять, щоб дедалі Україна й її мужицтво тратили свої сили, — мусять заректися не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовший з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, — єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звер­неться в неї нізвідки” (ст.125).

Ідея служби рідному народові включає вимогу осілости:"... По­ра вже скінчить кочування письменного чоловіка думкою і працею "от финских хладных скал до пламенной Колхиды" і “od morza do morza” (ст.147). Соціалісти з-поміж інтелігенції повинні зв’язатися з громадами українського простолюддя, щоб бути їм корисними. Тут потрібна не тільки сама пропаганда соціалістичних ідей, але поряд з нею теж різноманітна культурно-освітна, суспільна та гос­подарська праця. Для цього треба людей, що володіють солідним науковим знанням і практичними професіями. Оскільки релігія є тією силою, що освячує сучасний несправедливий суспільний лад і тримає народ у темноті, — українським соціалістам слід “почати широку проповідь проти корня віри й попівства за поміччю науки природньої і громадської" (ст.136).

Драгоманов прагне, “щоб Україна якскорше покрилась сіткою зчеплених один з другим товаришів і товариств, робітників україн­ського громадства, з котрих якнайбільше людей були б і товариша­ми в мужицьких громадах” (ст.138). У цьому контексті він кидає афоризм: “Український соціалізм не партія, а громада” (ст.138). Не треба боятися закидів, що праця для власного народу суперечить універсальним інтересам, яким, мовляв, повинні служити соціаліс­ти. Ці інтереси тільки виграють на тому, коли “в світі буде одним бездушним трупом менше, однією живою великою породою люд­ською більше” (ст.139).

Останнє питання, одо його розглядає Драгоманов, стосується до потенціальних союзників українського визвольного руху. Цен­тралістичні навички такі закорінені в російському й польському суспільствах, що ними, на жаль, заражені навіть їхні соціалістичні кола. Соціалісти великих західноєвропейських націй також не ма­ють зрозуміння для життєвих вимог менших, бездержавних народів; німецькі соціал-демократи іноді висловлювали про слов’ян просто шовіністичні погляди. Тому українці повинні шукати спільників пе­редусім між недержавними народами Росії: фінами, естонцями, ла­тишами, молдаванами, кавказцями і ін. Щодо росіян, то серед них на прихильність можна найрадше розраховувати з боку представ­ників окраїнних груп, що мають обласницькі традиції, як донці, уральці, сибіряки. Надійною є співпраця з західними й південними слов'янами. Згодом наладнаються дружні стосунки теж з тими на­родами Західньої Европи, одо їх становище подібне до України, як, напр., ірландці, каталонці, фламандці, провансальці, бретонці “Ми думаємо, що коли українське громадівство вкорениться на своїй землі й зчепиться з сусідніми демократичними й федеральними гур­тами, то воно потроху втягнеться в широку спілку всеевропейських демократичних гуртів...” (ст.142).

Ось так виглядала в основних рисах політична програма, одо її сто років тому Михайло Драгоманов пропонував українському сус­пільству у своєму “Передньому слові” до “Громади”.

IIL ДО КРИТИКИ ДРАГОМАНСЬКОЇ ПРОГРАМИ

В “Автобіографічній замітці”, писаній 1883 року, Драгоманов жаліється, одо “у своїй довголітній полеміці з різними таборами, я ні разу не зустрівся з противником цілком сумлінним, себто таким, який правильно виклав би мої погляди, а потім збив би їх своїми ар­гументами, особливо фактичними”⁸. Цей докір адресовано до сучас­ників, але можна його віднести теж до багатьох посмертних крити­ків Драгоманова. Виступаючи сьогодні з аналізою драгоманівської програми, я не хотів би стягнути на себе закид у несумлінності. Я об'єктивно передав основні ідеї “Переднього слова” й буду намага­тися зберегти об'єктивність по змозі теж у подальших критичних зауваженнях. Справа, очевидно, не в тому, що автор цих рядків ува­жає себе “мудрішим” від Драгоманова. Але дистанція одного сторіч­чя дає нам змогу ясніше, ніж це було можливо сучасникам, бачити міцні і слабкі сторони драгоманівської програми та відрізняти в ній те, що витримало пробу часу, від того, що себе не виправдало. Вели­ка пошана, що її почуваємо до Драгоманова як людини й мислите­ля, не звільнює від обов’язку ставитися критично до його думок. А втім сам Драгоманов закликав і привчав українське громадянство до критичного мислення. Це дає нам право бути критичними також супроти нього. Обставина, що багато пунктів програми Драгомано­ва стали загальноприйнятими й майже самозрозумілими, якоюсь мірою утруднює належну оцінку його заслуг як піонера й новатора.

Тут передусім слід підкреслити всеукраїнський характер дра­гоманівської програми. Драгоманов був першим нашим політичним публіцистом і ідеологом, який своїм зором дійсно охоплював цілість українських земель від Кубанщини до Закарпаття. Доля закарпат­ського “зраненого брата” особливо лежала йому на серці, і їй він присвятив окремий абзац у 'Передньому слові” до “Громади”. До бо­лючої проблеми Закарпаття (за тодішньою термінологією, Угорської Руси) Драгоманов повертався не раз і в інших своїх творах.

З цим пов’язується інша, споріднена справа. Драгоманов послі­довно обстоював тяв. етнічний (або, як давніше казали, “етногра­фічний”) принцип. Україна для нього — це територія, на якій українці становлять більшість населення. Виходячи з цього принци­пу, Драгоманов давав відсіч претенсіям наших сусідів до панування над українською землею й народом. Зокрема, він гостро критикував польський історико-правний легітимізм, в ім’я якого польські пат­ріоти прагнули реставрувати стару Річ Посполиту в межах з-перед 1772 року, включаючи в неї Правобережну Україну і Східну Галичи­ну. Драгоманов доводив, що Польща має право існувати тільки там, де живе польський народ та що зазіхання на етнічно непольські землі дуже шкідливі з погляду не тільки українських, але в дальшо­му теж і польських національних інтересів. Досвід наступних поколінь блискуче потвердив правильність цієї діягнози⁹.

Драгоманов слушно передбачив, що українство стане міцним тільки тоді, коли вся Україна покриється “сіткою зчеплених один з другим товаришів і товариств”. Іншими словами, він пропагував витворення української суспільної “інфраструктури”. Відсутність цієї інфраструктури, себто аморфність і незорганізованість народ­них мас і відрив освічених шарів суспільства від простолюду, був і основною причиною слабкости українства в XIX ст. Український на­ціональний рух дійсно пішов тим шляхом, що на нього спрямував його Драгоманов. У цьому великих успіхів досягнено головне в Га­личині. На Наддніпрянщині через несприятливі політичні обстави­ни українство так і не встигло до самої революції розбудувати свою інфраструктуру, й цей факт рішально заважив на долі визвольних змагань 1917-1921 рр.

Драгоманов був речником політизації українського руху й по­борював концепцію т.зв. аполітичного культурницва, що її — чи й з щирого переконання, чи з мотивів мімікрії — дотримувалася біль­шість членів київської Старої громади. Це, очевидно, не значить, що Драгоманов, що й сам був визначним ученим, не мав розуміння для культурних вартостей. Але він зовсім правильно думав, що куль­турне життя не може розвиватися нормально, коли нація позбавле­на політичної свободи. При цьому, однак, — і це дуже важливе, — він органічно сполучав національне визволення з боротьбою за люд­ські права, демократичний політичний лад і соціяльну справедли­вість. Драгоманов був гарячим українським патріотом, але він це робив з нації земного бога. Його патріотизм заякорений в універ­сальних вартостях, і в ньому не було ні крихітки шовінізму. Дово­диться ствердити, що з цього погляду українство за пореволюційної доби пішло не вперед але назад у порівнянні з Драгомановим. Зок­рема, рух '‘інтегрального” націоналізму, що виріс на провідну силу в позарадянському ураїнському світі в 1930-их і 1940-их рр., не мав ро­зуміння для загальнолюдських вартостей, а то й свідомо їх запере­чував. Тепер, коли шкідливі наслідки крайнього націоналізму вже виявилися з достатньою ясністю, українським патріотам не зали­шається нічого кращого, як повертатися назад на драгоманські позиції, що поєднували національне з універсальним.

Мабуть, найпозитавніша та найпривабливіша риса драгома- нівської програми — це її широкі інтелектуальні горизонти. Драго­манов бачив українську справу не загумінково й не обмежену до злоби поточного дня; він радше розглядав її в історичній перспекти­ві та у вселюдському контексті. Інше діло, чи його історіософічна концепція для нас сьогодні в усьому сприйнятна. Але певне, що в особі Драгоманова маємо політичного мислителя великого інтелек- туального формату, від якого можна багато навчитися навіть тоді, коли ми з ним не погоджуємося.

Врешті, не слід забувати про заслуги Драгоманова як творця української публіцистичної прози. У сімдесяті-вісімдесяті роки ми­нулого сторіччя, коли був чинний Драгоманов, ще не існувало ви­робленої української політичної термінології та публіцистичного стилю. Йому, як і іншим “свідомим” українцям того часу, було легше висловлюватися про високі речі російською, ніж українською мовою. Читаючи “Переднє слово” та інші праці Драгоманова, писані по-ук­раїнському, відчуваємо, що він боровся з мовними труднощами. Але йому, очевидно, з принципових причин залежало на тому, щоб “Гро­мада” як репрезентативний орган вільної української думки з'явля­лася рідною мовою. Йому доводилося самому кувати терміни, що ба­гато з них не прийнялися, подібно як і введений ним у “Громаді” ра-

дикальний фонетичний правопис, т.зв. “драгоманівка”. Ось кілька прикладів термінологічних експериментів Драгоманова: “громадів- ctbo^m, “громадівець" — соціалізм, соціяліст; “безначальство” — анар­хія; “порода” — національність; “уставне царство” — конституційна монархія. Цей список можна б продовжити. Українськомовний пуб­ліцистичний стиль Драгоманова справляє враження певної костру- батости, але це природний наслідок того, що й на цьому полі він був піонером-зачинателем.

Точка драгоманівської програми, яка не може не вражати су­часного українського читача та не викликати його спонтанного протесту, — це відкинення ідеї державної самостійносте України. Ця надзвичайно важлива проблема вимагає докладнішого розгля­ду. Тут не вистачає декларативно проголосити наше непогодження з Драгомановим, ми повинні збагнути його мотиви й аргументи.

В антисамосгійництві Драгоманова треба, на нашу думку, чіт­ко відрізняти два аспекти, що їх умовно назвемо прагматичним і ідеологічним. Ці два аспекти не мають внутрішньо один з одним ні­чого спільного, й на кожному з них мусимо зупинитися окрема

У прагматичному аспекті Драгоманов не бачив реальних пере­думов для української самостійницької політики в той час. На це не тільки не дозволяла иезорганізованість українського народу та від­носна слабкість українського національного руху, що явно перебу­вав у ранній стадії розвитку,, але також тодішня міжнародна си­туація. Драгоманов уважав, що справа української самостійности могла б актуалізуватися тільки на випадок великої європейської війни й коли б її підтримала котрась з великодержав. Без активної допомоги Франції Наполеона III не була б постала самостійна й об’єднана італійська держава. Але не було ніяких даних, щоб Ук­раїна могла дістати таку зовнішню допомоіу.

Мусимо визнати, що ці негативні висновки Драгоманова щодо шансів української самостійности об’єктивно віддзеркалювали то­дішню політичну дійсність Остання четвертина XIX ст. — це період стабільних міжнародних стосунків в Европі. Тут можна послатися на приклад Польщі Упродовж XIX ст. поляки кілька разів підійма­ли збройні повстання за державне визволення своєї країни, але всі вони скінчилися невдала Після поразки повстання 1863 р. поляки відмовилися від таких безвиглядних поривів, що коштували веле­тенських жертв і погіршили політичне становище народу. В наступ­ні десятиріччя польське суспільство вповні перейшло на плятформу тзв. “органічної праці”, себто всебічної розбудови національного життя в межах трьох імперій, Росії, Австро-Угорщини й Німеччини, Якщо самостійницька політика була тоді не під силу полякам, що напевне стояли на вищому щаблі національного розвитку, ніж українці, та посідали свіжі й міцні державницькі традиції, — то тим менше була така політика можлива для українців.

Драгоманов мав рацію теж у тому, що він перспективи україн­ської справи пов’язував з політичною еволюцією Росії й Австро- Угорщини, з процесом демократизації цих держав. Пізніші події потвердили правильність його прогнозу. На Наддніпрянщині ук­раїнство вийшло з підпілля й почало поростати в силу лише після революції 1905 р., яка скасувала Енський указ та частково обмежи­ла царське саможержавство. В Галичині переломовою подією була реформа виборчого закону в 1907 р„ що встановила загальне й без­посереднє голосування до віденського парламенту. Тільки з цього моменту австрійський уряд почав рахуватися з українцями, як реальним силовим фактором.

Але в антисамостійництві Драгоманова, крім прагматичного аспекту, був ще другий, зумовлений ідеологічно. Як прихильник доктрини анархізму С’безначальства”), Драгоманов ставився до державности — всякої державности — з принциповим недовір’ям. Згідно з його переконанням, держава і свобода — поняття внутріш­ньо суперечні. Мислитель, який у державі як такій бачив зло, не міг власному народові пропонувати державну самостійність, не тільки як мету практичної політичної дії на даному історичному етапі, але також як ідеал майбутнього.

Для пояснення цієї позиції Драгоманова слід пригадати, що анархістські чи піванархістські ідеї були поширені в європейській політичній думці XIX ст. 'Для тої доби, про яку зараз розходиться (доба 70-их рр. і принаймні до половини 80-их) є характерним пану­вання в революційних колах скрізь на континенті, окрім Німеччини, більшого чи меншого ухилу в бік анархізму"¹⁰. А втім теоретики ні­мецької соціал-демократії, Маркс і Енгельс, не становили тут прин­ципового винятку. Згідно з їхнім вченням, кінцева стадія розвитку людства має принести з собою "відмирання держави”, хоч це ста­неться щойно після переможної соціялістичної революції та перехо­дового періоду "диктатури пролетаріату”. Погляди, зближені до анархістських, притаманні теж багатьом представникам класично­го лібералізму. Вони часто схилялися до концепції "мінімальної держави”, "держави — нічного сторожа”, себто такої, що її завдан­ня були б обмежені до функції захисту публічної безпеки і спокою; все інше повинно бути залишене індивідуальній самодіяльності та добровільному спілкуванню. Деякі ліберальні мислителі висловлю­вали серйозні сумніви, чи держава повинна втручатися в такі спра­ви, як народна освіта або охорона здоров’я, та чи, напр., шкільний примус і обов’язкове щеплення проти віспи не являють собою, мов­ляв, неприпустимого обмеження особистої свободи. Додаймо, що "ухил в бік анархізму” особливо зрозумілий психологічно в уро­дженця Російської імперії, для якого поняття державности мимово­лі асоціювалося з насильством і самоволею.

Отже, Драгоманов вірив, що українському народові буде мож­на обминути проблему самостійности на своєму історичному шляху, прямуючи до ідеальних “порядків безначальних і бездержавних” Нема сумніву, що в цьому він глибоко помилявся. Можна погодити­ся, що побудова української держави — справа надзвичайно труд­на, і то не тільки в ті часи, коли жив Драгоманов, але й сьогодні, сто років пізніше. Але у світі існують сотні держав, щораз виникають нові. Тим самим не є в принципі неможливим постання держави ук­раїнської Зате драгоманівського утопійного “безначальства” ніхто не бачив та навряд чи побачить.

Ця капітальна помилка Драгоманова коренилася в хибному розумінні ідеї свободи. Не відповідає правді, що державність і сво­бода це суперечні в своїй суті поняття Навпаки, мав рацію Геґель, який твердив, що свобода можлива тільки в рамках державного правопорядку. Нема теж ніяких підстав для віри, що “добровільна асоціація вільних і рівних людей” — суспільно-політичний ідеал Драгоманова — коли-небудь, навіть у найвіддаленішому майбут­ньому, замінить державу. Добровільне спілкування має свою важли­ву функцію в суспільному житті, але воно не є панацеєю. Бо суспіль­не співжиття людей раз у раз приводить до щораз нових персональ­них і групових конфліктів, що для їх полагоджування потрібна вла­да, озброєна відповідним авторитетом і “мечем правосуддя”. Побажано, щоб люди добровільно дотримувалися законів. Але люди не ангели, а закон тим і відрізняється від етичної норми, що за ним стоїть, в разі потреби, санкція примусу. Сказане стосується і до де­мократичної держави. Державна влада при демократії сконструйо­вана інакше, й вона функціонує інакше, ніж, напр„ в абсолютній мо­нархії або тоталітарній диктатурі. Але демократія аж ніяк не ото­тожнюється з відсутністю державної влади, “безначальством”

Теоретична засада Драгоманова — нехіть до державности як такої та фальшиве розуміння свободи — була причиною, чому він не дооцінював значення національної держави, як конче потрібної Га­рантії національної свободи. В цьому питанні сучасна українська політична думка стоїть на інших позиціях, як ті, що їх боронив Дра­гоманов. Проте, якщо хочемо бути справедливі, мусимо пам’ятати про деякі “пом’якшувальні обставини”, які зменшують тягар “прови­ни” Драгоманова.

По-перше, антисамостійництво Драгоманова не випливало з русофільства, яке йому безпідставно приписували націоналістичні критики донцовської школи. У своєму “Передньому слові” Драгома­нов характеризував Росію, як “...чуже Московське царство, з без­межною чиновницькою централізацією” (ст.139). Подібних висловів можна знайти багато в його творах.

По-друге, Драгоманов послідовно обстоював організаційну не­залежність українського руху, виступав проти централізованих, "всеросійських" революційних організацій та проти участи україн­ців у них. Драгоманов уважав, що в боротьбі проти самодержавства потрібний спільний фронт прогресивних сил усіх народів Росій­ської імперії. Але він уявляв собі такий спільний фронт у формі співпраці між рівнорядними та автономними організаціями, побу­дованими на національних чи регіональних основах. В цілій низці блискучих публіцистичних праць Драгоманов розкривав централіс­тичні, на ділі великодержавні нахили російських революціонерів, чим нажив собі ворогів у цьрму середовищі. Ця справа мала веле­тенське, просто ключове практичне значення. Недаремно згодом Ле­нін, визначаючи теоретичне право народів Росії на самовизначення, одночасно всіма силами боровся за те, щоб зберегти організаційну єдність соціял-демократії як партії всеросійської. Драгоманов і Ле­нін, перебуваючи на протилежних позиціях у питанні централізації й децентралізації, погоджувався в одному: організаційна структура революційного руху визначає наперед характер устрою, породжено­го переможною революцією.

По-третє, заперечуючи ідеал самостійносте держави як ціль української політики, Драгоманов розглядав Україну як окрему слов’янську націю та не відмовляв рсраїнському народові природ­них здібностей до незалежного політичного життя. А власне такі песимістичні думки часто зустрічаємо в наших провідних публіцис­тів і політичних мислителів XIX ст. Hanp., Пантелеймон Куліш у своєму програмовому “Епілозі до ‘Чорної ради" (1857), в якому дово­див закономірність існування окремої української літератури, од­ночасно заявляв про "політичну ницість (ничтожество) Малоросії" та про "моральну необхідність злиття в одну державу південного руського племени з північним"¹¹. Сорок років пізніше з подібними думками про політичну меншевартість українського народу висту­пив Володимир Антонович, колишній товариш Драгоманова і його пізніший антагоніст, лідер поміркованої, несоціялістичної більшос­те в Старій громаді. Антонович твердив, що “наслідком етнографіч­них особливостей своєї вдачі народ український не мав здібносте утворити незалежну державу"¹². Драгоманов, хоч не був самостій­ником, ніколи не доходив до таких крайностей!

Критику драгоманівського анархізму та антисамостійництва хочемо доповнити завваженнями про його соціалізм (“громадів- ство"). Тут насамперед слід тямити, що своєю науковою підготовкою й зацікавленнями Драгоманов не був економістом. Він тільки при­нагідно й побіжно порушував економічні питання. Драгоманов ві­рив, що людство прогресує від капіталізму до соціалізму, але не да­вав ніяких аргументів, що скріплювали б це апріорне переконання. Соціалізм Драгоманова мав етичну основу: протест проти соціаль­ної несправедливосте. Крім цього, його соціалістичний світогляд був сильно забарвлений егалітаризмом. Драгоманов не тільки від­кидав становий устрій, який тоді ще легально панував у Росії; він уважав за зло всяку суспільну нерівність та класову диференціа­цію. Драгоманов бачив свій ідеал у “безкласовому суспільстві”, жон і не вживав цього терміна. Егалітаризм сполучався в мисленні Дра- гоманова з народництвом. Він не раз критикував російських народ­ників за їх ідеалізування сільської “общини” та селянських бунтів, але в його писаннях виразно бринять народницькі мотиви. В “Пе­редньому слові” до “Громади” Драгоманов ототожнював українську національність з її “мужицтвом” та засуджував вищі кляси ("панів, попів і купців”) як визискувачів, що паразитують на народній крив­ді. Драгоманов уважав, що Україна являє собою сприятливий грунт для поширення соціалістичних ідей: “Ми думаємо, що наша Украї­на, котра не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні дер­жави, а має доволі розумне од природи мужицтво, — залюбки прий­ме науку про безначальні й товариські порядки...” (ст.121).

В нашій критиці драгоманівського “громадівства” не хочемо заходити в проблему про відносні переваги капіталізму й соціаліз­му як економічних систем; твори Драгоманова не дають матеріялу для такої дискусії. Зате хочемо зупинитися на деяких національно- політичних і соціологічних імплікаціях “громадівства”.

Між анархізмом Драгоманова та його соціалізмом існувала внутрішня суперечність, хоч він цього не усвідомлював. Анархізм прямує до ліквідації держави, але не соціалізм. Драгоманов, оче­видно, уявляв собі майбутній соціалістичний лад ак добровільне спілкування груп робітників-продуцентів. Ця концепція близька до пізнішого т.зв. анархо-синдикалізму. Досвід минулих ста років наочно показав її нереальність. В історичній практиці соціалізм скрізь і завжди йшов разом із скріпленням контролю держави над суспільством. Сказане стосується не тільки до тоталітарних соціа­лістичних режимів, але — в меншій мірі — теж демократичного, за­хіднішого соціалізму.

Повертаючися до доби, коли жив Драгоманов, не можемо не помітити, що соціялізм у різних своїх варіантах ширився тоді по ці­лій Европі, а в 1870-их рр. почав проникати в Україну. Вважаючи за річ природну існування українського соціалістичного табору, оці­нюємо позитивно діяльність його зачинателів, Драгоманова та това­ришів. Великою історичною заслугою Драгоманова було, що він сві­домо пристосовував універсальні ідеї соціялізму до українських об­ставин та намагався відтягнути українців від участи в російських соціалістичних організаціях.

Зовсім інше питання, чи соціялізм міг стати плятформою для всього українства, цілого національно-визвольного руху. Драгома­нов твердив, що “українець, котрий не став громадівцем, показує тілько, що він не додумавсь, не довчивсь до кінця...” (ст.140). Отже, Драгоманов у суті справи відмовляв права на існування іншим, не- соціалістичним українським ідейно-політичним течіям, що в них він бачив лише результат відсталости. Розумні й освічені люди доброї волі не можуть, мовляв, не бути соціялістами. На нашу думку, в Драгоманові тут до голосу приходив доктринер.

Щоправда, знаходимо у творах Драгоманова місця, де він дану проблему трактує зовсім інакше. В1876 р., отже тільки два роки пе­ред "Переднім словом”, він писав таке: “Ми дійсно бачимо, що про­довж усього XIX ст. на малоруській мові висловлювалися й тепер висловлюються всякого роду політичні, соціяльні й релігійні ідеї, — від монархічних до республіканських, від олігархічних до соціаліс­тичних, від молитовника до атеїзму**¹³. Але якщо це ствердження згідне з правдою, Драгоманов повинен би був себе запитати, чи со­ціалістична течія, до якої він сам належав, мала шанси поглинути усі інші українські течії, напр., консервативну, клерикальну, лібе­ральну, націоналістичну тощо? Якщо ні, то з цього мусіло б логічно виходити схвалення ідейно-політичного плюралізму як тривалого факту українського життя. Але Драгоманов не зробив цього виснов­ку. В його політичній концепції не було місця для співіснування різ­них таборів, що кожний з них являє собою носія певних позитивних ВАПТОСТеЙ

Доктринерство Драгоманова найяскравіше виявилося в його ставленні до релігії й церкви. В ‘Передньому слові” він договорився до такого: "В Австрії наші громадівці мусять виступити проти по- півства, може, ще дужче, ніж в Україні малоросійській, власне че- рез те, що там попівство не так явно одцуралось од української породи й іноді манить себе й других і самі мужицькі громади, буцім­то воно стоїть за ті громади й може полегшити їх долю” (ст.ст.134- 135). Можна дуже сумніватися, чи доля галицько-українського "му­жицтва” полегшала б, коли б Греко-Католицьку Церкву, що як-не- як була українською національною установою, замінило польське римо-католицтво або російське православ'я!

Оуть справи не в тому, що сам Драгоманов не був віруючою лю­диною, ані в тому, що він закликав до секуляризації українського суспільного й культурного життя Драгоманов мав рацію, коли вка­зував на негативні наслідки галицького клерикалізму. Але внаслі­док специфічних історичних умов духівництво переважало серед української освіченої верстви в Галичині. Отже, секуляризація за­лежала від зростання світської інтелігенції, а це був затяжний процес. Драгоманов всупереч явним фактам, не хотів визнати, що Греко-Католицька Церква й духівництво, незважаючи на свої хиби, таки мали великі історичні заслуги перед галицьким українством. Він не міг теж погодитися з думкою, що церковні організації мати­муть і в майбутньому, в умовинах поступової секуляризації, право на існування та важливі суспільні й духові завдання

У трактуванні соціально-економічних устроєвих проблем Дра­гоманов правильно стверджував, що денаціоналізація вищих клас в Україні позбавляє народні маси потрібних суспільних і культурних послуг. Але він теж і не казав, що українському народові потрібні власні "пани, попи й купці”, бо якщо їх немає, ці потрібні функції мусять виконувати пани, попи й купці — чужі.

На це можна б відповісти, що Драгоманов виразно бачив гірку соціальну кривду, що її зазнавав український народ. Отже, як, мов­ляв, можна від нього вимагати, щоб він схвалював тодішній неспра­ведливий лад?

Але ця репліка сперта на непорозумінні. Драгоманов мав усі підстави для того, щоб засуджувати соціяльні стосунки, що в той час існували в Україні; він теж правильно бачив, що національне визволення України невід’ємне від соціальної емансипації. Але суть питання в напрямі соціальних змін. Колосальна відстань відокрем­лювала спавперизовану, неграмотну, поневолену українську селян­ську масу від заможного, освіченого, вільного швайцарського наро­ду, серед якого тоді жив Драгоманов. Це, очевидно, не значить, що ІИвайцарія була "раєм на землі”, хоч у порівнянні з Україною вона дійсно могла скидатися на рай. Але Драгоманов, замість того, щоб українському визвольному рухові пропонувати такий реальний мо­дель — наближення української соціяльної структури до передових "капіталістичних” країн Заходу, — висунув утопійну концепцію "громадівства”.

Утопійшсть "громадівства” полягала не так у гаслі усуспіль­нення засобів виробництва, чого Драгоманов, зрештою, особливо не наголошував, — як, радше, в народницькому еґалітаризмі Ця проб­лема надто складна, щоб її можна було тут вичерпно розглянути. Християнство вчить, що "всі люди рівні перед Вогом”, що в секуля­ризованій формі витлумачується як вимога пошанування людської гідности кожної особи. Абрагам Лінколн казав, що він не хоче бути ані рабом, ані рабовласником, — що дуже близьке до ІПевченкового ідеалу козацької волі “без холопа й без пана” Демократичний лад базується на рівності громадян перед законом. Відповідними захо­дами соціяльно-економічної політики можна контролювати нерів­ність заробітків і платень, улегшувати суспільне просування упос­лідженим групам населення та давати спеціальну опіку тим, що її потребують. Усе це самозрозумілі речі і, критикуючи "народницький еґалітаризм”, не їх ми мали на думці. Нам ідеться радше про своє­рідний світогляд, дуже поширений серед східноєвропейської інтелі­генції XIX ст., що його характеризувала нехіть до соціяльної дифе- ренціяції як такої, нахил до рівняння вниз, до оцінювання всіх сус­пільних і культурних явищ з погляду інтересів меншого брата, до ототожнювання нації з "мужицтвом”.

Драгоманов був, мабуть, менше обтяжений народницьким ком­плексом, ніж багато його українських і російських сучасників, але він не був від нього вільний. Про це свідчить, м.ін., синтетичний ог­ляд української історії, що його знаходимо в “Передньому слові” до “Громади” Примітно, що Драгоманов починає цей огляд від постан­ня козаччини, — мабуть, тому, що середньовічна, княжа й боярська Русь не дуже годилася для народницької інтерпретації. При обгово­ренні культурьно-релігійного руху кінця XVI — першої половини XVIl ст. Драгоманов прихильно згадує про відгомони протестантиз­му в Україні та про братства, але не каже нічого про діяльність Петра Могили та його гурта. Щодо самої козаччини, Драгоманов довше зупиняється на Запорізькій Січі, але промовчує Гетьманщи­ну. Але ж бо ми знаємо, що Січ і Гетьманщина це були два полюси козацької України, які рівною мірою заслуговують на увагу істори­ка. Іншими словами, Драгоманов дав однобокий і через це викрив­лений образ української історії, що в ньому насвітлено тільки її “лі­вий” бік, а зате залишено в тіні бік "правий”.

На нашу думку, спільним коренем усіх вищезгаданих поглядів Драгоманова було однолінійне, недіалектичне розуміння природи історико-суспільного розвитку, а через це і неспроможність визнати закономірність соціальної диференціації й політичного плюралізму. Тут слід додати, що не тільки Драгоманов, але українська політич­на думка взагалі мала повсякчасні труднощі з проблемою диферен­ціації і плюралізму. Наші ліві мріяли про “безкласове суспільство”, а наші праві про “національний солідаризм” — дві протилежні кон­цепції, які, проте, мають те спільне, що обидві заперечують плюра­лізм. Єдиний між українськими політичними мислителями, !Вячес­лав Липинський ясно бачив, що новітнє суспільство не може не бути класово здиференційоване, що нація не може складатися тільки з самого “трудового народу”, але мусить теж включати провідну вер­ству та що в державі потрібна не тільки влада, але й легальна опо­зиція. (Одначе розв’язку проблеми плюралістичного правопорядку він шукав на недемократичній основі).

Ми закінчили критичну аналізу “Переднього слова” до “Грома­ди” з 1878 року — цієї першої новочасної української політичної програми. Але мусимо ще заокруглити наше обговорення деякими доповняльними заввагами. Хто знайомий з усім творчим доробком Драгоманова, не може сумніватися, що драгоманівська мисль куди багатша, ніж про це можна судити на підставі одного "Переднього слова”. Що більше, “Переднє слово” показує свого автора не конче з найкращого боку. Щоб перевірити цю тезу, вистачає порівняти “Пе­реднє слово” з іншим програмовим трактатом Драгоманова, “Віль­ною спілкою” з 1884 poκy¹l Замість утопійного ідеалу “безначаль- ства”, знаходимо в “Вільній спілці” докладний проект конституцій­ної перебудови Російської імперії на демократичних і федераліс- тичних основах; багато пропозицій Драгоманова, напр. щодо кон­ституційного забезпечення людських і громадських прав та системи комунального й обласного самоврядування, зберігають своє значен­ня сьогодні. У "Вільній спілці* Драгоманов не пропагував "громадів- ства”, але зате пропонував низку добре продуманих, конкретних со­ціально-економічних реформ, що майже всі з них, до речі, запровад­жено в життя впродовж наступних десятиліть у демократичних країнах. Нема теж у "Вільній спілці” апотеози "мужицтва”, хоч є щира турбота за соціальну справедливість і добробут народних мас. Нема сумарного засудження "панів” тільки за те, що вони є "пана­ми”, навпаки, Драгоманов закликає дворян, промисловців і навіть армійських офіцерів до активної участи в боротьбі за свободу. Нема закликів до поборювання релігії, але зате є концепція конституцій­ного відокремлення церкви від держави, на американський кшталт, разом з конституційними гарантіями повної свободи совісти та ре­лігійних культів. В центрі всієї програми "Вільної спілки” Драгома­нов поставив ідею політичної свободи, що їй він підпорядкував інші постулати, як соціяльні, так і українські національні¹^

Як пояснити ці розходження між програмами "Переднього слова” та "Вільної спілки’? Невже Драгоманов пройшов за шість ро­ків, що відокремлюють обидва документи, світоглядову еволюцію? Чи він був людиною непостійною у своїх переконаннях? Таку непос­тійність приписував йому Липинський: "Бо єсть в історії не один, а кількох Драгоманових... Він, під впливом російської школи, загубив ці моральні й політичні устої, які були в його домі, а потім сам для себе ціле життя таких устоїв шукав, весь час їх міняючи..,”¹⁶ Харак­теристика цікава, але помилкова Всупереч твердженню Липин- ського, Драгоманов ніколи не міняв своїх принципів. Його світогляд сформувався рано, і він дотримувався його ціле життя. Слушно пи­сав Олександер Мицюк: “ІЦо програма ’’Вільної спілки” не була оз­накою "правого ухилу” у Драгоманова, можна побачити з того, що він до кінця залишився вірний анархістсько-соціялістичному сві­тоглядові...”¹⁷

Отже, позірні суперечності між “Переднім словом” і ^{4устиг зовсім розчарува­тися в російських революціонерах, що майже з усіма з них він тепер перебував на воєнній стопі Не стало й Подолинського, який згас пе­редчасно. “Вільна спілка” була адресована до українських лібе­ральних “земців”, що з ними Драгоманов нав’язав контакт. В цьому програмовому документі наголошено практичні цілі в боротьбі за свободу в Росії й Україні на ближчі роки чи десятиліття. Трохи уп­рошуючи, можна сказати, що “Переднє слово” являє собою проіра- му-максимум Драгоманова, а “Вільна спілка” — його програму-міні- мум.}

Котра з цих двох програм ближча нам сьогодні? Відповідь на це питання залежить, очевидно, від світоглядних позицій сучасного студійника історії української політичної думки. Говорячи у влас­ному імені, дозволяю собі визнати, що всі мої симпатії по боці Дра- гоманова-ліберала, конституціоналіста й реформіста; зате до Дра- гоманова-громадівця, доктринера й утопіста, маю принципові зас­тереження, що їх я старався викласти в даній статті.

Тепер виринає в логічній послідовності низка нових питань — про рецепцію драгоманівської ідейної спадщини в Україні (Над­дніпрянщині й Галичині) та Росії, її вплив на формування україн­ських політичних партій та на дальший розвиток української полі­тичної думки. Про ці речі можна зустріти в українській і неукраїн­ській літературі найсуперечливіші погляди. У той час, як відомий есерівський діяч Микита Шаповал величав Драгоманова “ідеологом нової України’*¹⁹, націоналістична публіцистика міжвоєнної доби оскаржувала його як найбільшого шкідника в новітній історії Ук­раїни та духового винуватця поразки наших визвольних змагань 1917-1921 рр.²⁰ Не можу відмовити собі приємности, щоб не проциту­вати двох компетентних чужих дослідників. Польський історик ук­раїнського руху Станіслав Смолька писав у роки першої світової війни: “Сучасне українство розглядає себе, як виховане Драгомано- вим; цього не осмілюються оспорювати навіть помірковані групи”²¹. Але добре поінформований радянський дослідник Давид Заслав- ський ствердив таки в першому реченні своєї досі не перевершеної біографічної розвідки: “М.П. Драгоманов належить до авторів дуже шанованих, але дуже мало читаних в Україні’*²². На те, щоб розплу­тати цей клубок суперечностей, була б потрібна окрема праця.

ПРИМІТКИ

1 Інформації взято з таких джерел: MIL Драгоманов. Автобиографическая замет­ка. — "Літературно-публіцистичні праці”, 1, Київ, 1970; М.Грушевський. З починів українського соціалістичного руху. МихДрагоманов і женевський соціалістичний гурток. Відень, 1922; Д.Заславский. МЛ. Драгоманов. Критико-биографический очерк. Київ, 1924; Михайло Грушевський. Місія Драгоманова. — “Україна” (Київ), 1926,4.2-3; Ігнат Житецький. Останній виїзд MIL Драгоманова за кордон. — “Ук­раїна”, 1926,4.2-3,

2. Див.: В.Калинович. Політичні процеси Івана Франка та Його товаришів. Львів, 1967.

3. “Турки внутренние и внешние” (1876); “Внутреннее рабство и война за освобож­дение” (1877); "До чего довоевались” (1876). Брошури передруковані в: “Собракіе по- литическихъ сочиненій MLIL Драгоманова”, т.2. Париж, 1906.

4. Історія взаємовідносин між Драгомановим і Старою громадою задокументована в книзі: Архів Михайла Драгоманова, 1. Листування Київської Старої Громади з МДрагомановим (1870-1895 рр). Праці Українського Наукового Інституту, т.37. Варшава, 1937.

5. Михайло Грушевський. Місія Драгоманова. — “Україна”, 1926, ч.2-3, ст.З.

6. “Відповідь МДрагоманова на ювілейні привітання 16.ХП.1894”. М.ПДрагоманов. Вибрані твори, т.1 (єдиний, що з’явився). Прага, 1937, ет.89.

7. “Переднє слово” до “Громади” цитуємо за виданням: MIL Драгоманов. Вибрані твори, т.1, ст.ст.93-147.

8. М.П. Драгоманов. Автобиографическая заметка. — "Літературно-публіцистичні праці”, ті, ст.68.

9. Стосовно ставлення Драгоманова до поляків і проблеми польсько-українських взаємовідносин див. нову монографію Горнової: Elzbieta Homowa. Problemy polskie w tw6rczo⅛ci Michala Drahomanowa. Вроцлав, 1978.

10. О.К.Мицюк. Український економіст-громадівець С.АІІодолінський. Львів, 1933, ст.ст.3-4.

11. Пантелеймон Куліш. Об отношении малорусской словесности к общерусской. Эпилог к “Черной раде”. — Вибрані твори. Київ, 1969, ст.49®.

12. Доповідь ВАнтоновича “Характеристика деятельности Богдана Хмельницко­го”, прочитана на засіданні “Товариства Нестора-літописця” 14 січня 1898 р. і надру­кована в "Чтениях Общества Нестора-летописца”, кн.13. Київ, 1899, ст.ст.101-104. Цитовано за: ДДорошенко. Володимир Антонович. Його життя й наукова та гро­мадська діяльність. Прага, 1942, cτ!31.

13. “По вопросу о малорусской литературе”. Відень, 1876. Цитовано за виданням: МДрагоманов. Літературно-публіцистичні праці, т.1, ст.352.

14. Вольный союз — вільна спілка. Опытъ украинской политико-соціальной прог­раммы. Женева, 1884. Передруковано в: Собраніе политичеекихъ сочиненій МЛ. Драгоманова, т.1. Париж, 1905.

15. Див.: Євген Пизюр. Конституційна програма і теорія МДрагоманова. — “Листи до приятелів", рік XIV (1956), кн. 8-9-10.

16. Іван Лисяк-Рудницький. Назарук і Липинський: Історія їхньої дружби та кон­флікту. — “Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського”. Філадельфія, 1978, ст.ст.XLVII-XLVUI (див. другий том цього видання).

17. Prof. Mytziuk, Prag. Die politischen u∏d Sozialijkonomiechen Anschaungen Drahomanivs. — "Jahrbiieher fi⅛ Kultur und Geschichte der Slaven”. Нова серія, том Π (1935), ст.291.

18. Плодом співпраці між Драгомановим і Полонинським була “Програма”, датована 1 вересня 1880 р., що заявилася в першому числі т.зв. періодичної “Громади”, за підпи­сами МДрагоманова, ЫПавлика й СЛодолинського. Її основним авторам був Подо* линський, але Драгоманов вніс свої поправки. Тон і зміст цього документу куда ра- дакальніший, ніж “Переднього слова” з 1878 року. Це був найлівіший пункт у полі­тичних виступах Драгомаиова, і він сам потім жалів, що піддався вимогам Полонин­ського. Текст “Програми” 1880 р. передруковано в: МДрагоманов. Вибрані твори, т.1, ст.ст.148-151.

19. Заголовок вступної статті, вміщеної в празькому виданні "вибраних творів” Дра- гоманова.

20. Характеристичним продуктом націоналістичного середовища е брошура М.Му- хина (Драгоманов без маски, Львів, 1934), що в ній, між іншим, прирівняно Драгома- нова до Азефа та названо Його “законним спадкоємцем Петра І” (ст.ет.54-55).

21. Stanislaus von Smolka. Die reussische Welt Historisch-poHtische Studien₁ Vergangenheit und Gegenwart. Відень, 1916, ст.105.

22. Д.Заславский. Цит.праця, ст.5.

Петрові Равичу, товаришеві моєї молодост і