Переяславська рада, “Березневі статті” 1654 р. та їх істо­ричні наслідки. Оцінка статей в історичній літературі

Основним військово-політичним союзником Української держави протягом першого та другого етапів війни було Кримське ханство, однак пос­тійна зрада хана ставала фатальною для реалізації державної ідеї.

На його думку існувало два потенційних кандидата на цю роль - турецький султан та московський цар. Більшість старшини надавала перевагу союзу з Московією, що пояснюється кількома причинами:

• приналежність московського царя до православного віроспові­дання;

• наявність в історичній пам’яті українського народу ідеї спіль­ної політичної долі за часів Київської Русі;

• відсутність у суспільстві антимосковських настроїв;

• близькість мови і культури;

• військово-політична слабкість Московського царства у порів­нянні з Туреччиною.

Останнє давало надію на збереження Україною державної само­стійності.

Треба зазначити, що Московія з самого початку війни надавала козацькому війську допомогу продовольством, фуражем та сукном. Однак відкрито виступити на боці України московський цар Олексій Михайлович Романов не поспішав. Зазнавши тяжких втрат у війні з Річчю Посполитою, цар вважав за необхідне почекати та подивитися, як козаки й поляки виснажать один одного. Проте у 1653 р. під загро­зою укладання союзу між Україною і Туреччиною і в результаті три­валих переговорів Олексій Романов скликав Земський собор. 11 жов­тня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорізьке (офіційна назва Української держави) під “государеву високу руку” й оголосити війну Речі Посполитій.

29 жовтня московське посольство на чолі з думним боярином Василем Бутурліним виїхало в Україну з метою юридичного оформ­лення військово-політичного союзу з гетьманом і старшиною. Така рішучість у діях Москви була викликана побоюванням московського царя щодо зближення України з Туреччиною та небажанням зміцнен­ня Польщі у разі її перемоги.

В грудні 1653 р. московське посольство зустрілося з гетьманом, старшиною та його полковниками в Переяславі, поблизу Києва. 18 сі­чня 1654 р. Хмельницький після наради зі старшиною та полковни­ками, скликає Загальновійськову раду, на якій було ухвалено остато­чне рішення про перехід України під протекторат царя. Далі перего­вори ледь не зайшли у глухий кут. Це було спричинено відмовою мо­сковської делегації приймати присягу на вірність Україні. Тільки ус­відомлення цілковитої безвиході, неспроможності власними силами зберегти державність та довести війну до переможного кінця, змуси­ли Б. Хмельницького погодитися на однобічну присягу цареві.

Протягом січня-березня 1654 р. мешканці 177 населених пунктів приймали присягу московській делегації. Однак не завжди цей про­цес проходив без конфліктів. За різними причинами не склали прися­ги козаки Уманського та Брацлавського полків, київський митропо­лит Косов взагалі відмовився її приймати, в деяких селищах Полтав­ського та Кропивнянського полків побили представників царя, Чор­нобильські міщани неохоче приймали присягу. До Москви доходили також свідчення про складення присяги українцями під чужими іме­нами. Незважаючи на вказані випадки, більшість населення України присягала з вірою, що союз з Москвою допоможе вирішити українсь­кі проблеми.

Слід відзначити, що ані на Переяславській раді, ані на перегово­рах з московськими послами гетьман та старшина не отримали ніяких гарантій, були тільки усні обіцянки щодо підтвердження царем украї­нських прав та вільностей. Задля юридичного оформлення військово- політичного союзу до Москви було відправлено українську делегацію

на чолі з Генеральним суддею С. Зарудним і переяславським полков­ником П. Тетерею. На жаль, на переговорах Зарудний та Тетеря за­мість дотримання українських інтересів виторгували привілеї для се­бе. Цар подарував їм маєтки в Україні та затвердив замість 23 пунктів тільки 11 статей, а також видав “Жалувану грамоту.”

Зазначені 11 статей в історії відомі як “Березневі статті” або “Статті Богдана Хмельницького”.

Щодо змісту “Березневих статей”, то вони передбачали збере­ження в Україні існуючої форми правління, й устрою інституцій дер­жавної влади, території, судочинства, армії в 60 тисяч реєстрових ко­заків, фінансової системи, територіально-адміністративного поділу, нової моделі соціально-економічних відносин, цілковитої незалежно­сті в проведенні внутрішньої політики. Суверенітет України частково обмежувався узгодженням кандидатури в Москві, контролем за внут­рішньополітичною діяльністю (гетьман через посередництво Москви мав відносини з Річчю Посполитою та Туреччиною), а також податки збиралися під контролем Москви і частина їх спрямовувалася до Мо­скви. Московське царство у свою чергу зобов’язувалося захищати Україну від поляків, турок та татар.

Таким чином, за своїми формально-правовими ознаками договір нагадував угоду про встановлення протекторату, але, як вважають сучасні історики, за змістом передбачав створення конфедеративного союзу під верховенством Москви.

Слід також акцентувати увагу на тому, що договір кваліфікував­ся як вічний, проте правова частина його була лише чинною на період гетьманування Б. Хмельницького. Кожний наступний гетьман укла­дав нові статті, які складалися з двох частин: перша - “Статті Богдана Хмельницького”; друга - “Нові статті” (додаткові).

В історичній та юридичній літературі “Березневі статті” оціню­ються по-різному. Причиною цього є, як вже зазначалося, втрата ори­гіналу та конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та україн­цями стосовно статусу України.

Деякі дослідники (переважно російські) вбачали в угоді повну чи неповну інкорпорацію України Росією або ж автономію України у складі Московського царства (В. Мякотин).

Інші дослідники вважали, що угода 1654 року являє собою або реальну унію двох держав (М. Дьяконов) або персональну унію в особі московського царя Олексія Романова (В. Сергеевич).

Б. Галайчук вважає статті псевдопротекторатом, квазіпротекто- ратом.

В. Липинський вказує на оформлення військового союзу двох держав, скріпленого протекцією московського царя. О. Оглоблин оцінює угоду як воєнно-політичний союз.

Останнє тлумачення “Березневих статей” з’явилося у 1954 р. під час пишних святкувань трьохсотріччя Переяславської ради. У радян­ській історіографії було оголошено, що визвольна війна та підписан­ня угоди стали кульмінаційним моментом у віковому прагненні укра­їнців та росіян до возз’єднання і саме возз’єднання цих двох народів було основною метою війни 1648-1657 рр., але це тлумачення не від­повідає історичним фактам.

Однак, незважаючи на невизначену оцінку угоди, Переяславська рада та “Березневі статті” були для України ані трагедією, ані гонь­бою. Їх історичне значення полягало у наступному:

• статті засвідчили юридичне відокремлення й незалежності Вій­ська Запорізького від Речі Посполитої;

• Росія юридично визнавала суверенітет України;

• перед Україною відкривалася перспектива довести війну з Польщею до переможного кінця і возз’єднати усі українські землі;

• для нащадків він був доказом суверенності України.

Водночас слід пам’ятати, що Московська держава проводила політику жорстокої централізації і мала на меті перетворити Україну в одну зі своїх провінцій. Тому відразу після підписання угоди цар почав обмежувати суверенітет України, відміняючи права і привілеї населення.

Отже, війна була обумовлена комплексом об’єктивних та суб'єк­тивних чинників і стала закономірним явищем в історії. Визвольна боротьба охопила усі соціальні верстви українського суспільства. Во­ни об’єдналися під гаслом “За православ’я”. Еволюція поглядів Б. Хмельницького щодо майбутнього статусу Війська Запорозького ви­значала динаміку та різновекторність зовнішньої політики.