На переломі 18-того і 19-того століть
Маємо кілька цікавих вісток, що на переломі 18-того і 19-того століть були ще люди, які думали про українську державу.
* * *
Знаємо, що наприкінці 1790-тих років існувало товариство, яке мало мету: « відірвання Малоросії від Росії», одначе не маємо докладніших вісток про нього 288.
* * *
Мабуть приблизно в той сам час Шептаківський сотник Архип Худорба, який згодом в полку карабінерів дістав ще вищий військовий ступінь, написав історію, яка « ціниться тут нарівні з Історією Кониського » (тобто з « Історією Русів ») і яка « дуже вільно і проти нашого правительства написана » (тобто проти російського уряду, П.І.).
Рукопис тієї історії пропав 20°.* * *
За патріотичну, а навіть за державнотворчу українську діяльність треба уважати заходи деяких українських кіл та окремих одиниць, щоб російський уряд надав дворянські права якнайширшим українським колам, всім, хто тільки міг мати підставу для того. Такий рух проявився вже був на переломі 1780/90- тих років, а відновився на початку 19 ст., коли то окремих заходів [289] [290] вжив в тому напрямі Тимофій Калинський, який для тієї мети призбирав багато цінних матеріялів і документів та написав дві важливі книги: « Мнініе о малороссійських чинах... », 1805 року, і « Примічанія о малороссійском дворянстві », 1808 р. В тих книгах Т. Калинський намагається доказати права українського шляхетства на дворянство, пробити мур російського урядового ставлення, здебільша неґативного, до українського шляхетства і добитися визнання дворянських прав за всією масою того шляхетства. З його писань виникає, що на дворянство мають право між ін. не тільки колишні козацькі старшини, але й усі козаки як лицарі, як «чин лицарський і стан шляхетський ».
Що спонукувало Т. Калинського для таких зусильних заходів, видно з одного його листа до полтавського губерніяльного маршала М.
Милорадовича, в якому між ін. він написав (переклад на сучасну мову): « Безпристрасна ревність для вітчизни, а тим- більш пониження наших вітчизняних чинів (урядових ступенів), то й безголосого спонукує, щоб був з голосом, а потому заставляє говорити правду пророчим і апостольським духом ». « Горіючи любов’ю до батьківщини, не міг я стриматися від ’’плодорічивости” і чим би тільки можна допомогти, то завжди вів я досліди й буду їх вести для загального добра, і до останніх моїх сил не перестану обороняти славу свого, перед цілим світом заслуженого народу ». « Рад я умерти, обороняючи загальні наші привілеї і свободу » [291].Пишучи про іншого українського діяча — Андрія Полетику, який раніше, ще в половині 1780 років, складав дворянські реєстри і змагався за признання дворянських прав для українського шляхетства, проф. Ол. Оглоблин оцінив таку діяльність так:
«Ця смілива оборона дворянських прав рядової шляхетської маси Лівобережжя була виявом національно-державницької ідеї. Українські патріоти кінця XVIII століття вважали права українського шляхетства вищими за права російського дворянства — і не помилялися в цьому. Вони високо ставили демократичне, козацьке походження маси ліво бережно-українського шляхетства і добре розуміли, що захист її дворянських прав — це, в тих обставинах, найліпший шлях до ствердження державних прав української нації, до відродження української держави. Це була позиція... українських патріотів кінця XVIII — початку XIX століття. Це була позиція автора ’’Исторіи Русов”. Тут були джерела дальшого розвитку української національно-державницької ідеї в XIX столітті » [292] [293].
1812 року, в час походу Наполеона на Росію, Михайло Микла- іпевський склав цікавий проект відновлення козацьких полків на Лівобережній Україні. Хоч тодішній генерал губернатор Я. Ло- банов-Ростовський хотів надати тим полкам загальноросійський характер, проте Д. Трощинський і В. Капніст своїми заходами оборонили їх український характер і в такому характері почали їх організувати.
Хоч сам проект формально мав мету допомогти оборонити Росію перед Наполеоном, то проте він був проектом відновлення частини української автономії 2Є3.* * *
В зв’язку з тим походом Наполеона історія записала ще один прояв української церковно-політичної думки. Коли французьке військо зайняло Могилів 1812 року, тодішній білоруський архиепископ Варлаам Шишацький (з титулом Могилівського й Вітебського архиепископа) українець, визнав нову владу, поминав підчас церковних Богослужб імператора Наполеона і складав проповіді, в яких висловлював симпатії до французького війська та побажання перемоги для нього.
Ол. Оглоблин відмітив, що архиепископ В. Шишацький « і не хотів і не міг учинити інакше. Не хотів, бо думав, що надійшла довгождана хвилина визволення руської Церкви з-під московської кормиги, і не міг, бо в інтересах своєї пастви і для збереження церковних святинь мусів скоритися волі завойовника (який до того ще заявив, що Білорусь не завойована, а союзна країна). Як українець він мав право так робити;...Ясна річ, що урядовий присуд і російська громадська опінія затаврували його як зрадника, так, як колись гетьмана Івана Мазепу ».
« Він справді вчинив так з конечности, але цей його чин був наслідком усієї ідеології і всієї попередньої діяльности його, як українського патріота і князя Церкви». (Підкреслення в оригіналі) [294].
За те — за ухвалою синоду й потвердженням царя — позбавлено В. Шишацького архиєпископського сану підчас урочистої церемонії в чернігівському катедральному соборі і як звичайного ченця довічно ув’язнено в Новгород-Сіверському манастирі Господнього Переображення.
Українські реалісти
Побіч гурта українських патріотів автономістів був у 1780- тих та 1790-тих рр. також гурт українських, так сказати б, реалістів, які, бачучи велику силу московської імперії, прямували до того, щоб її засобами здобувати користі для України. Ол. Оглоб- лин відмітив, що вони, « посідаючи впливові позиції в Петербурзі, шукали розв’язки української проблеми в рамках російської імперії.
Репрезентантом цих кіл був Олександер Безбородько, полковник київський, згодом світліший князь і канцлер російської ім перії [295]....Це він був ініціятором і керманичем прилучення решти Південної України та Криму до Росії і другого та третього розподілів Речі Посполитої, наслідком яких Правобережна й Лівобережна Україна були об’єднані в складі Російської імперії. Зокрема вся польська політика Катерини II в 1790-х роках була справою Безбородька і здійсненням його задумів і плянів ».« Для плянування й переведення в життя цієї далекосяжної програми Безбородькові потрібні були надійні помічники, і він гуртує навколо себе низку здібних і освічених людей, здебільшого своїх земляків, а нерідко й родичів та свояків з найвидатніших старшинських фамілій Гетьманщини ».
«...немає жадного сумніву, що думки Безбородька поділяли його численні товариші, друзі та співробітники ».
« І сам Безбородько, і його українські однодумці та помічники щиро вважали себе за українських патріотів і вірили в те, що їх діяльність, зокрема щодо об’єднання українських земель, хоч би і в складі Російської імперії, цілком відповідає національним інтересам України. Недарма мужі сучасники (російські і польські) підозрівали Безбородька в тому, що він прагне ’’Малороссіею, на подобіе бывших гетманов, управлять” » 29в.
* * *
В 19 ст. — під впливом вищевказаних чинників, а також під тиском державного адміністративного апарату формувалося, з одного боку, т.зв. « малоросійство », а з другого боку, під впливом інших чинників розвивалося українське національне відродження.
« Малоросійство »
Під впливом вищез’псованих чинників, які діяли в об’єдну- вальному напрямі ще від часів Переяславського договору в 1654 р., а також під тиском московської державної адміністрації, школи, шкільних підручників, преси, книжок, а навіть православної (не- з’єднаної) Церкви, що була приневолена виконувати розпорядження « Святішого Правлячого Синоду » в Петербурзі, та під впливом тих чинників, які ми зобразили в попередніх розділах, почали формуватися в Україні політично роздвоєні люди — роздвоєні поміж російською великодержавою і Україною.
Наперед, в раніші часи, це були люди, які любили Україну, але й хотіли бути повністю льояльні до царя і вкласти себе в рамки російської великодер- жави. Деякі з них під впливом московської псевдонауки уважали, що український народ є тільки віткою російського народу. їх українська душа була скалічена, зранена російським державним патріотизмом.Згодом таке національно-політичне психічне роздвоєння частини українців перемінилося в т.зв. «малоросійство », про яке в Енциклопедії Українознавства сказано, що воно виявлялося « у відданості справі російської великодержавности, а в байдужному, а то й у неґативному ставленні до українських національно-державницьких традицій і прагнень» [296] [297]. Поет Є. Маланюк назвав малоросійство « паралічем політичної волі » та « національним пораженством ».
Але бувало й таке, що нащадки кількох визначних україн-
ських діячів кінця 18 ст. ставали навіть неприхильними до українського руху. З того приводу Ол. Оглоблин відмітив [298] [299] [300]:
·« Так пройшло цікаве, мужнє й незламне життя славного українського патріота (Г. Долинського; див. про нього вище, П.І.). Хто міг би думати, що одним з його нащадків буде російський реакційний міністер юстиції І.Г. Щеґловітов (так само, як нащадками славнозвісного українського патріота Василя Лукашевича були відомі російські реакціонери Трепови).
’’Славних прадідів великих Правнуки погані!”
(Т. Шевченко) ».
Частина української інтеліґенції згодом взагалі змосковщилась.
Оте малоросійство було однією з глибших причин труднощів у творенні і втриманні української держави в 1917-21 роках.