ПЕРЕДМОВА
Кладучи перед шановним читачем цю книгу, автор свідомий того, що зміст її має багато недоліків і що не вичерпує повністю завдання, поставленого автором перед собою. Але, й в такому опрацюванні, — автор сподівається, — що певну вартість труд цей має і що певну користь землякам принесе; зміст бо цієї книги показує й доводить, що natura non facit saltum, що історичні діяння на теренах нашої Батьківщини проходили безперервно й послідовно, що з одних зроджувались другі, що поступ культурного й побутового розвитку йшов етапами, стисло зв’язаними між собою, незалежно від того були чи не були кревно споріднені їх представники.
Цей безперервний процес повільної і многогранно! еволюції розвитку людини на шляху історії в наших краях, можна простежити з найдавніших часів палеоліту й аж до сьогоднішнього дня.В тисячоліттях і століттях, спадщина береглася й передавалася з рук до рук тими племенами й народами, які жили й трудилися на нашій землі, один за одним сходячи з історичної сцени в безвістя. Ця безперервність і послідовність еволюційного процесу торкається й фізичної структури людини, й визрівання її інтелекту, матеріяльної культури її і культури духової, побуту й життьової місії тих народів і племен, які з-правіку з’являлися на наших теренах, там жили і, виконавши призначене їм Долею завдання, зникали, передавши плоди своїх трудів нащадкам. Нащадки ці продовжували послідовно працю предків, удосконалювали й розгалужували надбання їх розуму, їх життьового досвіду та праці. В наслідок цього, людність нашої Батьківщини все вище й вище піднімалася по щаблях культурного й побутового розвитку.
Від часів палеолітян і неолітян, від часів т. зв. „трипільської культури” IV—II тисячоліть до P. X., до нас простятся неперервний шлях, нерозривна ланка буття: ми живемо в них, вони живуть в нас... Довести це являється одним з найголовніших завдань цієї праці.
Кров і плоть сучасного українського народу відмінна від крови й плоті інших братніх слов’янських народів, бо кров і плоть наша просякла кров’ю й плоттю безлічі тих племен і народів, які довший чи коротший час жили в просторах нашої Батьківщини, цієї широкодолої арени міграційних стихій. Кров ця і плоть впливали й досі впливають і на фізичний вигляд, і на нашу психіку, і на наші побутові призвичаєння; відбиваються вони і на нашій мові, і на нашій вдачі, на нашому світогляді, світорозумінні та світоуявленні, на наших інстинктах і вимогах до життя, на наших життьових стремліннях та інтересах. Історія ніколи не йшла, не йде і не йтиме манівцями, наосліп; кожен крок її диктується непохитними в своїй сталості законами Буття, тієї Конеч- ністи-Ананке, яка є найвірнішою подругою Долі-Мойри. Ходу її ніхто і ніщо не може припинити, скерувати в інший бік, повернути назад. Шлях свій вона сама ходою своєю прокладає, лишаючи за плечима безпочатковий тор подій: — Минувшину. Зроджена Життям, Історія є вічна, невмируща, як те Життя, що „смертю смерть здолало”. Вона не мала початку й не матиме кінця...Справжня історична наука починається з того часу, з якого починають промовляти до нас писані джерела. Джерелознавство, зафіксовані письмом оповідання про події минувшини, являються найважливішим і найціннішим конкретизатором людського буття. Туди, в пітьму тисячоліть, куди історія не заглядає, дослідницька праця йде помацки, непевним, спотикливим кроком. Труд тих археологів, які присвятили себе дослідженню праісторії, неможна було б ніколи здолати, коли б не рештки матеріальних культур прадавніх людей забутого імени, коли б не рештки їх жител та могильників. Ці залишки дають змогу науковцям, копіткою працею, хоч приблизно, хронологізувати час їх життя, класифікувати його стадії в певну систему, становити, приблизно, межі розповсюдження даної культури, розвитковий рівень її носіїв, щаблі, якими йшла їх побутова еволюція, більш-менш, правдоподібно, вияснити ступінь споріднености одночасних чи йдучих за собою культур, послідовности їх розвитку та евентуальні катастрофи, які перетинали їхнє життя.
Але, мовчанка Забуття —непереможна; вона навіки зімкнула свої уста. Всі зусилля, вся ревність представників науки, які шар за шаром розкопують земну персть, добуваючись до заповідних нетрів праісторії, — досі не спромоглися відкрити їх таємницю.Все ґрунтується тут на припущеннях, на приблизності, на типовості артефактів, на хронології культурних верств, — проте, самих творців тих культур передісторичних, не розшукати на безкраїх ланах Віч- ности. Всі реляції відносно цього, неминуче починаються й кінчаються словами „приблизно”, „можливо”, „імовірно”, „правдоподібно”, „дасться думати” і т. д. На нашій Батьківщині існував цілий ряд передісторичних культур, які не любили жити в замкненім крузі. Умовно, ми іменуємо їх назвами місцевостей, де були знайдені найхарактерніші чи найбагатші їх рештки, за своєрідністю їх керамічної індустрії чи за похоронним обрядом їх творців. Ці „анонімні” пракультури являються, однак, основою всього дальшого розвитку людства, розгорнення його дотепу та здібностей, життьових традицій. Вони були кореневищем його родоводу. Вони і ніхто інший, були підвалиною сучасного злету техніки, досягнень матеріяльної й духової культури сьогоднішнього дня, сьогоднішньої людини.
Наша Батьківщина, з давен-давён, поділялася на три зони: зону лісостепову, зону степову й зону приморську; четверта зона лісова заходила в її межі тільки своїм південним узліссям. Ці топографічні й геофізичні особливості нашої Вітчизни, в бутті наших пращурів, відогравали величезну ролю й обумовлювали увесь хід нашої історії.
Аж до середини ХѴІІІ-ГО століття нашої ери, лісостеп був конструктивним чинником її, а степ — деструктивним і часто рішальним у деякі періоди її походу. Упродовж тисячоліть, степ цей був ареною боротьби осілого хліборобського люду з безліччю кочових орд, що бурним потоком, раз-у-раз, устрімлялися із сходу в його зелені обшири. Масові навали цих диких степовиків зупиняв звичайно широководний Сла- вута-Дніпро, коли ж щастило їм здолати його, то спиняли їх вали городищ, лісові хащі та безліч річок Правобережжя.
Але траплялося й таке, що наїзник перемагав усі перепони й страшенно пустошив край осілого люду. Так бувало від непам’яти і аж до середини XVIII століття. Упродовж тисячоліть, за степ і за ріллю провадилась запекла боротьба осілих племен з кочівниками.Родючий чорнозем, масний та пухкий, цілина, поросла соковитою травою, були однако привабливими і для орачів, і для номадів-скота- рів. І це сусідство з „Диким Полем”, вічна загроза ворожих нападів, вічне змагання хліборобського населення з вітрогонами-кочівниками, виховали в нас войовничість, витривалість, упертість, працьовитість та невимогливість, обережність й недовірливість, а разом виплекало в нас зворушливу прив’язаність до ріллі, до кожного клаптика чорноземної персті, яка, від непам’яти, була нашою годівельницею, від не- пам’яти, поливалася нашою кров’ю. Степове ж безмежжя оповите сизим серпанком таємничої далини, породило в нас романтичну любов до неї. І в поезії нашого народу, в його епіці-думах, в його ліриці- піснях, — любов ця лунає до наших днів. Думи ці й пісні зродила душа й мрія нашого народу не в козацьких часах, як дехто думає, а сотні, може й тисячі літ, раніше. Про це свідчить хоч би геніяльне,,Слово про похід князя Ігоря на половців” у 1185-му росі. Це теж дума, а невідомий творець її й співець — теж кобзар... Завдяки степові цьому, панорама нашої історії не була подібна до панорам історії інших народів; вона була надзвичайно мінливою, бурно-драматичною і повсякчас заслонялася димом пожеж. Отож, роля степу в нашій історії була величезна, а тому автор і приділяє йому в своїй розповіді чільне місце. Степ у нього виступає одним з найголовніших персонажів подій.
З цього і до цього степу в автора звідусіль розбігаються і звідусіль збігаються шляхи, по яких голосно ступає історія. Биті шляхи ці сполучали степ і всю решту нашої Батьківщини з архаїчними цивілізаціями Малої, Передньої й Дальньої Азії, з Кавказом, з Егеєю, з Грецією та Римом, з близьким та далеким Заходом, з близьким та далеким Сходом і, навіть, з Північчю.
Але, в історичних подіях, в історичнім аспекті, не тільки степ диктував свою волю довколишнім країнам: — і сам він, і ті довколишні країни, зазнавали сильного культурного впливу із-зовні, який чим далі, тим помітніше, відбивався на їхнім буттю, чим далі, тим сильніше приборкував агресивний динамізм та сваволю степу, щоб, у решті-решт, обернути його гегемонів в орачів, а зелене тло його — в ораницю. Все ж рало й воли, символ хліборобської культури, перемогли коня, символа кочової стихії і степ широко- долий заколосився золотими хлібами скрізь там, де раніш срібними хвилями гуляв буйний вітер по тирсі. Autor facit, quod potuit[*]); однак, поруч з тим, не претендує на науковість своєї праці й називає її „популярним нарисом”. В останніх десятиліттях постала сила-силенна всіляких нових теорій, тверджень, здогадів та гіпотез, які не тільки спростовують чимало раніших історичних догм і, здавалось би, аксіом, але й принесли з собою багато каламутного намулу, який забруднив дорогу до пізнання правди. Скажім, наприклад, про такі питання, як питання про етногенезу т. зв. „трипільців”, кімерійців, різних „скитських” племен, названих Геродотом, тракійців, ґетів, русів, варягів, болгарів і т. д., про місце положення декотрих старовинних міст і цілих країн, про ролю праслов’ян в добах передісторичних, про межі й місце їхньої прабатьківщини і про границі їх пізнішого розселення, тощо. Всі припущення й твердження в ділянці таких питань зобов’язують дослідників уважливо, критично і сумлінно студіювати і аналізувати їх, одвіваючи полову від зерна, переводити оцінку здобутих скарбів і визначати належну сторінку в книзі Буття.Всі найновіші теорії та гіпотези не були досі остаточно перевірені, об’єктивно проціджені крізь сито дослідників, не були в достатній мірі окреслені, визначені та аргументовані. Вони й досі перебувають, так би мовити, в стадії ферментації та дискусійности і це затьмарює перспективу історії. З цієї причини, автор, не даючи першенства тій чи іншій теорії, часто лишається на старих, досі загально прийнятих й не спростованих, тезах, хоч декотрі з них, чим далі, тим більше втрачають під собою ґрунт.
Автор цього нарису, щоправда, бере на себе сміливість висловлювати подекуди власні міркування, але вони нікого ні до чого не зобов’язують, бо сам автор не являється науковим авторитетом, словам якого вірилось би беззастережно. Він пам’ятає, що Iitera scripta manet, а потім, що еггаге humanum est. Тому скрізь у таких випадках він уживає вираз припущення „мабуть”, „можливо”, „дасться думати” і т. д.
В нашій історіографії подибується обмаль творів, які б, обговорюючи історію Руси-України, довше й докладніше зупинялись би на прадавнім періоді її, основі всього дальшого буття нашої нації.
Звичайно, лиш коротко й поверхово торкнувшись його, історики роблять атлетичний скок, щоб зразу ж опинитися в стольнім Києві часів Аскольда та Дира і з цього саме часу починається у них широкомовна розповідь. А тим часом, вони забувають, що Київ існував ante hominum memoriam і що був він вже тоді насліддям кількатисячоліт- ньої, маловідомої нам, історії, яка, крок за кроком, підготовляла постання Руської Великокнязівської Держави. Ця держава мала за своїми плечима давній, пройдений вже нею, історичний шлях, мала свій родовід, сягаючий до ІѴ-го тисячоліття до Христової ери, мала своїх князів, мала своїх попередників в особі, досі нам невідомих, або лиш туманно відомих, державних утворень слов’ян і не-слов’ян. Історія її була насичена далекосяглими подіями, яких вона або зовсім не зберегла, або зберегла в своїй пам’яті лишень частинно, і які обійти ніяк не можна.
Не можна і на мить забувати, що наша історія й наша державність, — це монумент, створений десятками століть і багатьма десятками поколінь, що постамент його закладали ще хлібороби „трипільці” своїм потом і кров’ю. Отже, ґрунтуючись на цих фактах, автор поставив перед собою завдання показати в розповіді своїй, що сучасне буття нашого народу коріниться в неосяжній далечі бувальщини, що воно міцно зіп’яте з нею, що народ наш — нащадок й паросток її. З огляду на вищесказане, саме на цій прадавній епосі нашої минувшини, автор зосереджує свою увагу й присвячує їй в своєму нарисі багато місця, бо уявити собі суцільну постать без голови — неможливо. Розповідь свою він доводить до часів козаччини, бо, починаючи з цього періоду, дальша історія нашої Батьківщини досить докладно й всебічно освітлена. Пам’ятаючи, що hora ruit, автор поспішався довести свою розповідь до кінця, не ставлячи до неї великих вимог.
Лишаючи хоч як невибагливу лепту народові українському на пам’ять про його далеких предків, він прохає шановних читачів не ремствувати на нього за численні недоліки його твору й пом’янути його не злим, тихим словом. Автор висловлює свою глибоку подяку славному археологові, докторові Ярославу Пастернакові, який прихильно поставившись до цієї праці, цінними вказівками своїми допоміг авторові виправити чимало огріхів у тексті. Далі, складаю глибоку подяку славному поетові, інженерові Євгенові Маланюкові, який написав вступне слово до нарису, редакторові І. Бараниці та хвальній Дирекції видавництва,,Гомін України” в Торонті, які ухвалили труд цей видати книгою, докторові Б. Стебельському й докторові С. Я. Парамонову з Канберри, а також друзям, які, чи то порадами, чи моральною підтримкою, допомогли авторові докінчити його труд. Щира подяка визначним письменникам і поетам Л. В. Полтаві, докторові Ф. М. Me- лешкові, інженерові К. О. Плохому та Г. О. Лозенкові-Діброві, а також, князеві П. П. Ішеєву, який допоміг авторові придбати друкарську машинку, й любому синові Миколі, який крім іншого, поміг роздобути необхідні ілюстрації до цієї книги.
Працю започато було для 12-го жовтня року Божого 1963-го, закінчено для 12 листопада року Божого 1964-го, остаточно виправлено й поповнено новим матеріялом 14 вересня 1967 року.