Освіта і наука.

На початок 1920-х рр. приблизно 70 % дорослого населення України було неписьменне. За цих умов в Україні розгорнулась кампанія щодо ліквідації неписьменності. У 1923 р. створено товариство «Геть неписьменність», яке очолив Голова ВУЦВК Г.І.

У перші пореволюційні роки постала необхідність створення нової школи на засадах безоплатної обов’язкової загальної політехнічної освіти. Така школа мусила бути трудовою, тобто забезпечувати тісний зв’язок навчального процесу з працею, що здається цілком виправданим в умовах високих темпів економічного зростання.

У 1924 р. було розпочато підготовку до запровадження обов’язкового початкового чотирирічного навчання для дітей. У містах це завдання було вирішене протягом кількох років, проте ще у 1927/28 навчальному році не вчилося близько 35% дітей шкільного віку.

У 1932 р. була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до кінця 1950-х років: початкова (І— IV класи), неповна середня (І—VII класи) і середня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладанні матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою в середині 1930-х рр. було вже охоплено до третини учнів, що дало підставу радянському керівництву висунути наприкінці 1930-х років завдання переходу до загальної середньої освіти молоді, чому, однак, завадив напад на СРСР фашистської Німеччини.

Одночасно з середньою швидкими темпами розвивалася й вища освіта. Кількість вищих навчальних закладів в Україні зросла з 27 у 1917 р. до 129 у 1938/39, а чисельність студентів у них, — відповідно, з 35 тис.

З метою забезпечення соціальної справедливості й створення умов для навчання представникам тих верств населення, які за царського режиму були практично позбавлені можливості отримати вищу освіту, створювались так звані робітфаки - підготовчі факультети для вихідців з робітників та селян. У 1925 р. в Україні діяло близько 30 робітфаків при вищих навчальних закладах. Завдяки державній полиці у галузі освіти вже в 1930-ті рр. Україна випередила за кількістю студентів найбільш розвинуті країни Європи.

У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 р. скасовані обмеження, пов'язані з соціальним походженням абітурієнтів.

У 1920-ті рр. розвиток української науки спирався на дореволюційні наукові школи і кадри. У 1921 р. український радянський уряд схвалив положення, згідно з яким Українська академія наук, що була створена за часів гетьманату П. Скоропадського (1918 р.) визнавалася найвищою науковою державною установою радянської республіки. Причому її назвали Всеукраїнською Академією наук (ВУАН), тим самим декларуючи намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України. Президентами Академії були видатний природознавець Володимир Вернадський, ботанік Володимир Лепський, мікробіолог й епідеміолог Данило Заболотний.

Продовжили діяльність три секції ВУАН: історико-філологічну, фізико- математичну і соціально-економічну. Найбільш плідно працювала історико- філологічна секція, де провідну роль відігравав М. Грушевський. У 1924 р. він повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН, а в 1929 р.

У фізико-математичній секції працювали вчені зі світовими іменами: математики Дмитро Граве та Микола Крилов, хіміки Володимир Кістяківський та Лев Писаржевський, в соціально-економічній секції - Костянтин Воблий, який започаткував вивчення економічної географії України, статистик і демограф Михайло Птуха, історик права Микола Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник української школи фізіології рослин Євген Вотчал, ботанік Олександр Фомін, біолог Микола Кащенко, геолог Павло Тутковський.

У 1934 р. у складі Академії наук утворився Інститут електрозварювання під керівництвом всесвітньо знаного вченого у галузі зварювання металів і містобудівництва Євгена Оскаровича Патона. Видатні відкриття в Україні зробив фізик Лев Давидович Ландау, який пізніше стане лауреатом Нобелівської премії (1962 р.).

Водночас разом із зміцненням тоталітарного режиму, встановленням сталінської диктатури, проведенням репресивної політики відбувався наступ на українську інтелігенцію, що згодом переріс у справжній терор. Першим ударом по українській науці став процес Спілки Визволення України в

1930 р., на якому були засуджені декілька провідних діячів ВУАН. Після цього в Академії були проведені «чистки». Ліквідували Науково-дослідний інститут історії української культури, Інститут економіки й організації сільського господарства, Інститут літературознавства ім. Шевченка в Харкові. Під час затвердження в лютому 1936 р. нового статуту її було перейменовано на Академію наук УРСР. Президентом ВУАН у 1930 р. став О.О. Богомолець.

З 1929 р. почалося цькування академіка М. Грушевського, який був невдовзі висланий з Києва до Москви, а через кілька днів заарештований як керівник неіснуючого «Українського національного центру».

У 1933 р. Й. Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм (а не російський шовінізм, як раніше). Це стало сигналом до контрнаступу на українізацію, яка тепер вважалася націоналістичною контрреволюцією. У

1937 р. слово «українізація» остаточно зникло з партійних документів. У

1938 р. в усіх школах було запроваджене обов'язкове вивчення російської мови. Українська абетка, граматика і словник були максимально наближені до російських.

Було зменшено кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів і науковців, закривалися українські театри, заборонялися п'єси українською мовою. Якщо у 1931 р. 90% газет і 85% журналів були україномовними, то в 1940 р. їх частка скоротилася, відповідно, до 70% і 45%. Фактично відновилася політика русифікації, хоча вголос це ніколи не проголошувалося. У 1933 р. Й. Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм (а не російський шовінізм, як раніше). Це стало сигналом до контрнаступу на українізацію, яка тепер вважалася націоналістичною контрреволюцією. У 1937 р. слово «українізація» остаточно зникло з партійних документів. У 1938 р. в усіх школах було запроваджене обов'язкове вивчення російської мови. Українська абетка, граматика і словник були максимально наближені до російських.

Було зменшено кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів і науковців, закривалися українські театри, заборонялися п'єси українською мовою. Якщо у 1931 р. 90% газет і 85% журналів були

україномовними, то в 1940 р. їх частка скоротилася, відповідно, до 70% і 45%. Фактично відновилася політика русифікації, хоча вголос це ніколи не проголошувалося. Вища і загальноосвітня школи були перетворені на важливі інструменти тоталітарного режиму і комуністичної пропаганди. Чимало організаторів української освіти, викладачів вищої школи і вчителів було репресовано.

Однак, незважаючи на політичні негаразди, українська наука відіграла значну роль у розвитку економіки, реконструкції народного господарства. Значним був внесок українських науковців у Перемогу у Великій Вітчизняній війні. У тилу українська науково-технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи заводів і фабрик, шахт і електростанцій, складала технічні проекти, розробляла нові технології, створювала досконалішу, ніж у ворогів, зброю. Допомогу оборонним підприємствам і фронту тією чи іншою мірою надали майже всі академічні інститути, тематика досліджень яких була відразу приведена у відповідність з потребами воєнного часу. Визначну роль у випуску танків Т-34 відіграв Інститут електрозварювання АН УРСР.

7.3.2.