Остаточне скасування української державності

Зсередини 60-х рр. XVIlI ст. процес суцільно­го знищення царатом усіх автономних чинників України пішов особливо швидкими темпами. У часі він збігся з завершальним етапом феодалізації суспільних відносин і юридичним закріпаченням ве­ликої маси відносно вільних посполитих.

Зокрема, найбільшого поширення наймана пра­ця набула в купецьких мануфактурах. У другій половині XVIII ст. у Ніжині та Києві шовкові й шкіряні заводи купців Іванова, Алісова, Смородіна, полотняну мануфактуру Єгорова в Климовичах, підприємства у с.Клинці обслуговували тільки най­мані робітники. Великі суми грошей зосередились у руках старшинських і дворянських родин Апостолів, Галаганів, Скоропадських, Маркевичів — на Ліво­бережжі; Кондратьєвих, Квіток, Ковалевських та інших на Слобожанщині.

В січні 1764 р. Катерина II наказала К.Розу- мовському прибути до Петербурга й під загрозою кари за „зраду“ примусила його зректися гетьманст­ва. 10 листопада того ж року вона видала указ про утворення замість старшинського управління Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Py- мянцевим. А указом від 17 листопада призначила „головним малоросійським командиром" генерал- губернатора. Маніфестом від 28 липня 1765 р. Катерина II ліквідувала козацьке самоврядування на Слобожанщині, позбавивши місцевих козаків їх прав і привілеїв (їх перевели на статус звичайних „військових обивателів").

З серпня 1775 р. набув чинності „Маніфест про знищення Запорозької Січі й про причисления оної до Новоросійської губернії". На початку 80-х рр. на Лівобережжі також скасовувався полковий устрій, а замість нього створювались Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське намісництва. 1782 р. відповідно до указів цариці й Сенату виходить роз­порядження Намісницького правління, в якому ще раз проголошувалась необхідність остаточного скасуван­ня внутрішніх „малоросійських" митниць і „застав" на кордонах білоруських, Псковської та Смоленсь­кої губерній, перенесення їх „по кордоні імперії...".

Фактично і законодавчо ліквідувавши автономію, царський уряд у другій половині XVIII ст., правда, ще не раз порушував питання про уточнення кордонів між „Великоросією", „Малоросією" та Слобожанщи­ною; Україною, Річчю Посполитою і Туреччиною, окремими українськими і російськими губерніями. Але мова вже йшла про Україну (чи її регіони) не як державу, а, головним чином, як одну з „областей", що входили до складу єдиної імперії. Досить характер­ною в цьому аспекті є доповідь членів Сенату імператриці 1775 р. про Новоросійську і Азовську гу­бернії, де всі землі між Бугом і Дніпром вже розглядались здебільшого як російські. В ній також зазначалось, що кордон Новоросійської губернії, а от­же, і Російської імперії з Польщею на ділянці від гирла Тясмину до гирла Синюхи тоді збігався з ме­жею Єлизаветградської провінції. Далі він пролягав униз Бугом до його гирла і Дністра, за ним до фор­теці Кінбурн „з її округом" (таку офіційну думку від імені Сенату висловив граф Григорій Потьомкін).

Досить детальний опис цієї демаркаційної лінії знаходимо в „Акті розмежування Новоросійської губернії і Польської України, укладеному уповнова­женими її імператорської величності і короля Республіки польськими комісарами в 5-й день січня

1781 року". При цьому мета з обох боків була така: „Назавжди запобігти й відвернути колишні між жи­телями донині суперечки й чвари". Ще раз уточнює­ться вона в „Описі кордону між Новоросійською губернією і Польською Україною" від 16 січня того ж року. Кордон в обох випадках визначався по річках Тясмин, Ірклій, Вись, Синюха (або Синя Вода), Буг (Бог), Турія, Дніпро, а також суходолом між ними.

Що ж конкретно до кількості населення, так

1782 р. у Київському, Новгород-Сіверському та

Чернігівському намісництвах налічувалось усього 8217 населених пунктів, серед яких — 33 міста, 89 містечок, 8149 сіл, слобід і хуторів з 1144 015 душ чоловічої статі (крім дворян).

Більшість населення, зрозуміло, становили се­ляни. Так, за матеріалами ревізії 1763-1764 рр. на Лівобережній Україні вони становили 58% від усь­ого населення, козаки — близько 31, інші—11%. Порівняно з даними перепису 1782 р. співвідно­шення помітно не змінилося (селяни — 59%, козаки — 33, інші — 8%). Відсоток „малоросійського” міщанства та купецтва сягав 3%. Причому тут тільки 2% населення звільнялося від сплати податків. Потрібно зазначити, що загалом по Росії на той час (IV ревізія) приватні й державні селяни (без „вільних поселян” — 6%) становили 88%, а міща­ни і купці—3%.

Про етнічний склад чоловічого населення Півден­ної України (конкретно Новоросії) 1763—1764 рр. маємо такі дані: серед загальної кількості 67 730 (100%) душ українці становили 50 672 (74,8%), росіяни — 8164 (12%), волохи — 6227 (9,2%), серби—1410 (2%), поляки — 564 (1%) тощо. Варто наголосити на тому, що загалом у 60-х рр. XVIII ст. на території Російської імперії українці становили близько 15% від усього її населення. Збіль­шення питомої ваги українців щодо всього населен­ня держави помітно зумовлювалось активною колоніз­ацією Новоросії та зростанням їх природно­го приросту. За матеріалами четвертої ревізії (1782 р.), українців тут (тобто без Правобережної і Західної України) налічувалось понад 2 млн. 150 тис. душ чоловічої статі, або 16,5% від усього населення. А вже 1795 р. ця цифра зросла до 2 389 890 душ чоловічої статі або 17% населення.

1774-—1783 рр. заселення та освоєння нових зе­мель півдня України відбувалося в умовах напруженої боротьби за Крим, який, згідно з умовами Кючук- Кайнарджійського мирного договору 1774 р.

Приєднання до складу імперії Кримського хан­ства, що фактично означало ліквідацію цілої держави, обумовило не тільки включення нових районів з ба­гатими природними ресурсами. Безпосереднім наслідком цієї політичної акції стало те, що землі створеного згодом Катеринославського намісництва перестали бути окраїною країни, зникла загроза спус­тошливих ординських нападів. А це відкрило широкі можливості для інтенсивного заселення краю.

Загроза перебуванню Півдня в складі Російської держави знову нависла у 1787—1791 рр. в зв’язку з російсько-турецькою війною. На боротьбу з воро­гом було мобілізовано значну кількість нових переселенців, знизились темпи господарського роз­витку. Результатом війни стало те, що до Росії відійшла Очаківська область. У зазначений історич­ний період інтенсивно відбувався подальший наступ на особисту свободу посполитих і рядових козаків, що виявлялось насамперед у їх прикріпленні до землі й обмеженні (пізніше — скасуванні) вільних пере­ходів. При цьому дедалі частіше згадувались юридичні норми Литовського статуту. Ще 1752 р., генеральні старшини С.Кочубей, М. Скоропадський, А.Безбо- родько, М.Ханенко та деякі інші звертались до гетьмана К.Розумовського з „донесенням”, в якому посилаючись на розділи 3, 9, 12 „малоросійських прав книги Статуту”, просили заборонити підданим „відходити від своїх власників до інших на життя і таких збіглих повертати у попереднє володіння уза­конено”.

Таке прохання старшини виражало позицію геть­манського управління і було досить типовим для подібних випадків (втеч приватних селян). „А нині у Малій Росії багато... посполитих підданих, — за­значалось далі в документі,— бігають з місць своїх з дружинами, дітьми і пожитками, а другі власники таких чужого володіння підданих приймають до се­бе в підданство зі скасуванням права, та ті ж збіглі

1FT~

посполиті, не маючи постійного і твердого житла, ухиляються від належних власникам повинностей і від податей народних... а решта обивателів, що на своїх місцях залишились, і за тих збіглих зносять все вкрай тяжко, також вагаючись переходити, бігти, вишу­куючи способи такими втечами наблизитися до кордонів, бігають таємно і в чужі держави, як-от: в Польську і Турецьку близькі і прикордонні області зі збитком народному стану, а особливо в глиб Росії в різні міста біжать, як-от: у слобідські полки і у нові у Великій Росії слободи, притому і на землі запорозь­ких козаків, де вони, запорозькі козаки, населяли і населяють малоросійськими людьми слободи нема­лою кількістю дворів, і від таких втеч і нетвердого життя у Малій Росії обивателів у містах, селах мало­російського народу велике зменшення стало і з часом дедалі стає“.

Як бачимо, джерело в черговий раз зафіксувало масовість переходів чи втеч селян на Лівобережжі в середині століття. Вони переселялися на Правобереж­жя, Слобожанщину, південь України, в центральні райони Росії. Міграційні рухи справляли негатив­ний вплив на розвиток місцевого господарства. До речі, останній аспект, як правило, випадав з поля зо­ру радянських дослідників і подавався здебільшого позитивно: як активізація класової боротьби і загос­трення соціальних антагонізмів.

Як конкретно і коли відповів гетьман К.Розу- мовський на „донесення" верхівки панівної верстви, невідомо. Але 22 квітня 1760 р. він видав спеціаль­ний універсал, де наказувалося, щоб посполиті, переходячи з однієї маєтності в іншу, не забирали з собою майна, нажитого на землі „свого" власника.

Тенденція щодо обмеження особистої незалеж­ності безпосередніх виробників спостерігалась і в діях царського уряду Росії, що мали прямий вплив на соціальну політику в межах приєднаних ук­раїнських регіонів. Так, у 60-і рр. були законодавче закріплені права великих землевласників відправ­ляти залежних селян „за предерзости" (без суду і слідства) на каторжні роботи у Сибір на поселення, віддавати на свій розсуд і у будь-який час у рекрути.

1764 р., остаточно ліквідувавши інститут гетьман­ства на Україні,[§§§§] Катерина II передала новопри- значеному генерал-губернатору П.О.Румянцеву „сек­ретну" інструкцію щодо управління краєм. В ній, зокрема, пропонувалося припинити переходи селян в будь-який спосіб, розмежувати функції „переплу­таного і мішаного там правління військового з ци­вільним", пильно наглядати за економікою та сприя­ти збільшенню податків з населення. Для успішного виконання всіх тих завдань генерал-губернатору ра­дилося „вміло вивертатися" та „мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст".

В цілому ж, ще раз наголосимо на цьому, у став­ленні Катерини II до суспільно-політичного устрою в Україні виявлялась її великодержавна, колоніальна політика, спрямована на поступову, але, потрібно до­дати, обережну русифікацію корінного населення. Вона хотіла, щоб місцеві жителі „обрусіли і пере­стали б дивитися, неначе вовки в ліс". Скасувавши ж уряд гетьманства, вона прагнула одного: щоб цей час і сама назва „гетьман" назавжди б зникли. Ціка­во, що син останнього гетьмана —сенатор О. К. Розумовський (1748—1822) також був прихиль­ником русифікації національних регіонів Російської держави.

1772 р. вже Малоросійська колегія в указі Пере­яславській полковій канцелярії знову порушує питання про вжиття заходів против втеч селян із Лівобереж­жя на територію Запорозької Січі й Новоросії. Кон­кретно урядовці з Малоросійської колегії вимагали: „... Щоб ніхто відтепер як з посполитого народу, так і з козаків (!), згідно з вищеописаними указами, втеч не чинив. Для чого від полкової канцелярії, зробив­ши скрізь по заставах суворе повеління, щоб таких збіглих віднині не було пропущено і наглядати за цим пильно самим полковим канцеляріям, сотенним правлінням".

Як бачимо, дуже важливий документ для пов­ного розуміння всієї системи заборони переходів і переслідування не тільки збіглих селян і козаків, а й тих, хто підбивав їх на це. При цьому передбача­лись різні форми суворого покарання: від грошо­

вого штрафу до тимчасового тюремного ув’язнення. 1775 р. царський уряд видає новий указ, який стосу­вався як взагалі збіглих селян, так і конкретно різних груп державних посполитих. „Усім взагалі збіглим, — говорилось у ньому, — як державним, чи двірцевим, чи економічним, чи приписаним до заводів селянам і з міст будь-якого звання людям, які відлучилися са­мовільно з своїх місць або жител, оголошуємо всемилостивійше прощення, тільки б з’явились до тих місць чи поселень, до яких кожен належить, про­тягом 1775 і майбутнього 1776 років”.

Отже, незважаючи на всі раніше прийняті поста­нови про заборону (чи обмеження) переходів, збіглих посполитих ще раз „всемилостивійше” прощали, прагнули „напоумити” протягом двох років поверну­тися в маєтки своїх землевласників. Фактично це були останні „реверанси” освіченої імператриці в бік підданого простого люду. Наближався 1783 р. — рік остаточної заборони переходів селян з місця на місце і юридичного оформлення кріпосного права на Ліво­бережжі й Слобожанщині. Указом від 3 квітня Катерина II законодавче затвердила поділ усього ук­раїнського населення на стани так, як його зафіксувала перед цим ревізія 1782 р.

А указом від 21 квітня 1785 р. українська стар­шина одержала права російського дворянства. На неї поширювалася чинність „Грамоти на права, вільності й переваги благородного російського дворян­ства”. Одночасно міські жителі також ставились у привілейованіше становище, ніж сільські (головним чином це стосувалося патриціату і частково міщанст­ва). Згідно з „Грамотою на права і вигоди містам Російської імперії” (21 квітня 1785 р.), за тими, хто мешкав у містах, закріплювалися і охоронялись законом „власність і володіння, що кому по спра­ведливості й законно належить, як рухоме, так і не­рухоме”. Селяни такого права вже не мали.

У другій половині XVIII ст. самодержавство, проводячи в загальноімперських масштабах політи­ку, спрямовану на підпорядкування духовної влади світській, секуляризувало монастирські маєтки на Лівобережжі, Слобожанщині й Півдні України. Більшість церковних угідь перетворилася на дер­жавну власність чи опинилась у руках світських можновладців.

Однією з характерних рис соціально-економічно­го розвитку українських земель у складі Російської імперії стала поступова заміна натуральних податків грошовими, причому помітна була тенденція до швид­кого зростання останніх на користь казни. Так, ще до 1765 р. не було чітко регламентованого державного податку. Консистентські збори, що стягувались як на­турою, так і грішми, то збільшувалися, то зменшувалися (відповідно до умов і господарських можливостей самих посполитих). 1765 р. було запро­ваджено „рубльовий оклад”, якому підлягали всі двори селян, міщан, козаків-підпомічників, а також підсусідки.

За указом 1783 р. обкладалося вже все посполи­те населення чоловічої статі та рядове козацтво: міщани платили по 70 коп., казенні, замість робіт, і монастирські — по 1 крб. на рік, а козаки „на ут­римання військової їх служби, замість колишніх нерівних поборів, що залежали від волі начальства”, — по 1 крб. 20 коп. „...У поміщицьких селах, — зазначалося далі в указі, — докладну розкладку встановлених з селян їх податей залишити в розпоряд­женні поміщиків на кращий і господарський розсуд”.

Результати такої „реформи” перевершили всі сподівання царських сановників: лише з населення Лівобережної України казна після 1783 р. почала збирати за рік втричі більше. 31797 р. згідно з уря­довим розпорядженням у межах реорганізованих Київського, Новгород-Сіверського, Чернігівського та Харківського намісництв загальнодержавний по­даток хлібом також замінявся на грошовий.

Усі вищеназвані як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники з кінця XVIl і протягом усього XVIII ст. зу­мовлювали зміни суспільного характеру. Зокрема, колись порівняно єдина соціальна еліта поступово перетворилася з активної політичної сили на інертну. Становий егоїзм панівної верхівки перманентно пе­ремагав і фактично витіснив загальнодержавницькі національні інтереси. Міщанство відійшло від прогре­сивних у минулому устремлінь українських братств і вже виявляло мало інтересу до широких самобутніх культурних програм, а зосереджувало головну увагу на своїй: участі в торгівлі чи промисловості. Духовен­ство, яке за часів Визвольної війни не боялося прямо виступати проти засилля Москви в церковних спра­вах, чимдалі брало участь у суспільних процесах, остерігаючась ризикувати власним майном, коштами, привілейованим становищем. У середині XVIII ст. втратила свою значущість Києво-Могилянська ака­демія, яка за інших політичних обставин могла б стати могутнім двигуном розвитку культурного жит­тя в Україні.

Такими були найголовніші тенденції соцілаьно- політичного та економічного розвитку тогочасного українського суспільства на території регіонів, що волею долі опинилися під скіпетром російських мо­нархів і пильним оком двоглавого орла.