Основні положення Конституції України

В ідразу ж після розпаду CPCP і здобуття Ук- ψ' раїною незалежності постало природне пи­* тання щодо прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та, суспільстві Конституційний процес проходив з ве­ликими труднощами і тривав п’ять років Україна була останньою з республік колишнього Радянсь­кого Союзу, яка прийняла свою Конституцію Це сталося 28 червня 1996 року

Початок конституційному процесу поклала 16 І липня 1990 р Декларація про державний суве- I ренітет України Закріплені в ній принципи суве­ренності, народовладдя, недоторканності території республіки, розподілу властей, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод мали конституційний характер

Спираючись на Декларацію, парламент утворив у жовтні 1990 р конституційну комісію, перед якою поставив завдання розробити спочатку проект концепції Основного закону Розробники опрацю­вали один за одним сім варіантів документу У червні 1991 р концепція нової Конституції була за­тверджена У цьому Верховна Рада України випе­редила інші парламенти союзних республік

Тим часом в житті CPCP відбувалися епохальні події Після конституційної реформи M Горбачова політична влада в основному перейшла від ком­партійних комітетів до рад та їх виконкомів Прове­дені у 1989—1990 рр вільні вибори зробили орга­ни радянської влади єдино легітимними Підвалини тоталітарного ладу захиталися Після невдалої спроби консерваторів повернутися у минуле шляхом перевороту державна партія і створена нею союзна держава пішли у небуття

За відсутності компартійної диктатури слово­сполучення „радянська влада” вперше набуло ре­ального змісту Та успадкована радами влада мала властиву для диктатури нероздільну побудову, хоч уже не була диктаторською Незалежно від політичного забарвлення (після виборів 1990 р з явилися й антикомуністичні обласні ради) ра­дянські органи незадовільно справлялися з новою для себе роллю іюсія нероздільної влади Раніше вони виконували набагато скромнішу роль „переда­вального пасу” від справжнього носія диктатури — компартійної олігархи до народних мас

Ось чому величезного значення набув закон про f заснування посади Президента, прийнятий Верхов­ною Радою 5 липня 1991 р На цю посаду, як зро- ∣ зуміло, претендував „свій”, тобто голова парламен- і ту Та приймаючи цей закон, депутати тоді не здо­гадувалися, що готують собі гідного суперника у за­початкованому двома тижнями раніше консти­туційному марафоні

В діючій з 1978 р Конституції України вказува­лося „Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну осно­ву України Всі інші деражавні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депу­татів" Після запровадження посади Президента в Конституцію було внесено доповнення „Прези- І дент України є главою держави і главою виконавчої влади України” Неважко зрозуміти, що між цими нормами існувало непримиренне протиріччя Воно могло бути розв’язане прийняттям нової Консти­туції з поділом влади на законодавчу і виконавчу

Починаючи від червня 1991 р конституційна комісія зайнялася розробкою проекту Основного закону Вивчалися і використовувалися Конституції багатьох держав, міжнародні конвенції, історичний досвід самої України У проекті були закріплені по­ложення, що містилися в Загальній Декларації прав людини, пактах OOH про економічні, соціальні і культурні права, Європейській конвенції з прав лю­дини тощо Ці норми не викликали заперечень на всіх етапах конституційного марафону і увійшли в остаточний текст Конституції

Принципові корективи були внесені в проект і після проголошення 24 серпня 1991 р Акту про не- І залежність України Ця доленосна подія змінила багато положень парламентської концепції Консти­туції Розбудова правового поля у незалежній дер­жаві повинна була здійснюватися на власній основі.

Проекти конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях.

В ході дебатів виявилася непримиренна супер­ечливість між позиціями Президента України Л.Кравчука і Верховної Ради стосовно проблеми розподілу влади. Більшість депутатів вимагала зберегти положення чинного Основного закону 1978 р. і відкидала норми про сильну вертикаль ви­конавчої влади, яка починалася б з Президента, про регіональне і місцеве самоврядування. По­леміка відбувалася в основному між прихильниками і противниками збереження радянської системи. Різні думки висувалися щодо того, якою рес­публікою мала б стати Україна — парламентською або президентською?

Восени 1993 р. конституційний процес остаточ­но загальмувався. Діючою залишалася Конституція УPCP 1978 р., до якої було внесено понад дві сотні поправок.

Другий етап конституційного процесу розпо­чався після виборів Президента і нового складу Верховної Ради. У вересні 1994 р. почала діяти но­ва конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України А.Кучма і Голова Верховної Ради О.Мороз.

Прагнучи зрушити справу з місця А.Кучма в грудні 1994 р. вніс проект „Конституційного зако­ну про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”. У ньому містилися конкретні пропозиції про розмежування влади по лінії законодавчій і управлінсько-розпорядчій. Проект не міг не пору­шувати багатьох статей Конституції 1978 р., побу­дованої як усі попередні радянські конституції, на принципі нероздільності влади. Згідно з цим доку­ментом Верховна Рада повинна була віддати Пре­зиденту істотну частину владних повноважень, тоб­то наповнити реальним змістом внесену у Консти­туцію в 1991 р. статтю про запровадження посади Президента як глави держави і глави виконавчої влади.

Проходження законопроекту в структурах Вер­ховної Ради відбувалося болісно й уповільнено. У багатьох депутатів сама ідея обмеження повнова­жень парламенту функціями опрацювання і прий­няття законів не викликала ентузіазму. Адже зако­нодавча влада абстрактна, тоді як виконавча має повноваження, пов’язані з безпосереднім впливом на кар єри людей і матеріальні цінності.

І все-таки 18 травня 1995 р. парламент прийняв ' закон „Про державну владу й місцеве самовряду­вання”. Згідно з ним Президент ставав одно- і осібним главою уряду, склад якого він мав формува­ти сам, без узгоджень і затверджень Верховною Радою. Він мав очолити й систему місцевих органів державної виконавчої влади. Ідея про місцеву владу у вигляді рад депутатів не пройшла. Органами дер­жавної влади від обласного до районного рівня (а також у районах Києва і Севастополя) ставали дер­жадміністрації, главами яких Президент повинен був призначати обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися обме­жені повноваження: затвердження місцевого бюд­жету і програм територіального розвитку, заслухо­вування звітів голів адміністрацій. Всі інші повнова­ження передавалися держадміністраціям. З прий­няттям цього закону Україна перетворювалася з парламентсько-президентської держави у прези­дентсько-парламентську республіку.

Закон „Про державну владу і місцеве самовря­дування” було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його в дію, виявилася потрібкою кон­ституційна більшість голосів, тобто дві третини. Існуючий партійний склад парламенту робив це не­досяжною справою. В умовах, що склалися, зали­шався тільки один варіант мирного розв’язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції конституційної угоди між Президен­том і Верховною Радою в особі більшості її членів.

Переговори про конституційну угоду у Вер­ховній Раді затяглися. В ситуації, що склалася, А.Кучма 31 травня 1995 р. видав Указ про прове­дення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові та Вер­ховній Раді. Одночасно він звернувся до ук­раїнського народу з поясненням цього надзвичай­ного кроку.

Майже чотирирічний досвід незалежної Ук­раїни, підкреслювалося у зверненні, свідчить, що сучасна деформована державна система — одна з основних перешкод на шляху припинення руйнівних процесів, які призвели до занепаду економіки, інте­лектуального і духовного життя, наступу злочин­ності, зубожіння великих мас населення. Без пере-