І.В. НІМЧУК. Памятники в честь поляглих.

Які памятники повинні ми ставити на спомин героям визвольне'! війни.

Що кажім, то кажім, але культ нашої державної традиції; слабий не тільки в українських народніх масах, але й у нашої інтелігенції.

Щойно часи світової і визвольної війни навчили наших людей призадумуватися глибше над нашим минулим і навязувати його нитку до теперішности; щойно в останніх роках ми зачинаємо як слід розуміти, шанувати, любити й дорожити тими подіями з українського минулого й такими ділами-подвигами наших славних предків і наших героїв, які мають виховуючий вплив на наше покоління, які будять- і скріпляють національну свідомість, словом — які поширю­ють культ української державної традиції.

Доказом вище сказаного може служити хочби скорий розвиток «Товариства Охорони Воєнних M о г и л« у Львові, що за кілька місяців своєї діяльности поширило свої ідеї і змагання по цілому краю, а навіть поза ним, при помочі своїх кількадесятьох філій, що виростають у нас не тільки по містах, але й по селах, наче гриби по дощі. Це незви­чайно потішаюче явище, це одночасно й доказ, що ми зачи­наємо нарешті розуміти, що по страшних жертвах і стратах та великих національних невдачах треба нам зберегти для себе, для своїх дТей і для грядучих поколінь принайменше наш великий національний скарб, наш найбіль­ший моральний капітал, що його ми винесли з великої світової завірюхи і нашої визвольної війни — могили наших геро'Гв. Доказом щораз більше зростаючого розу­міння ваги і значіння українських воєнних могил є також факт, що наше громадянство старається утревалити їх при помочі відповідних памятник і в, хрестів, плит і т.

Н'що не підносить так на дусі, ніщо не вказує так про- речисто на зрілість нації, на культуру, любов і вдячність її для заслужених у народі, як добрий памятник. Адже такий памятник — це найважніший, у нас майже одинокий засіб для плекання давно перерваної і загубленої, щойно в останніх часах знову навязаної історичної традиції. Памятник на могилі поляглих говорить кожного дня до всіх живих, що діло, яке започаткували і за яке наложили головами поляглі борці, ще не довершене.. А коли на такому памятнику (чи памятковій таблиці) вириті імена й назвища всіх погибших з даного села чи міста, очевидно, з відповідним пояснюючим текстом, — то чиж до того памятника не линутиме постійно думка рідні, друзів і знайомих покійників, словом: думка цілої громади? Про це, що добрий памятник є одночасно культурним над­банням даного народу, який сам собою говорить і свому і чужинцеві про вартість, свідомість і зрілість того народу, — не треба, здається, нікому пригадувати. Тому, витаючи зріст українських памятників поляглим, на нашій землі й радіючи з того, уважаймо одночасно на те, аби ті памятники були гідні погибших героїв і нашого великого народу, що не зважаючи на величезні перепони й перешкоди, прямує нестримно до осягнення нашої найвищої національ­ної мети.

Не маючи можности в коротенькій статті розібрати основ­но цієї справи, подам усеж таки кілька думок, що може при­дадуться тим нашим громадянам, які займаються чи займа­тимуться відповідним утреваленням могил і памяти українських поляглих, себто здвигненням у їх честь памятників, хрестів

157 чи памяткових таблиць. Подаю їх не як фахівець-спеціяліст, а тільки на основі того, що бачив у культурних чужинців.

Отже перш усього кілька слів про памятники на спомин героїв війни. Будують їх у нас тепер богато по містах і селах, але рідко коли ці памятники відповідають уповні всім вимогам краси й естетики. Буває, що й селянин чи робітник збудує памятник, в якім є якась думка, який робить вражіння і з естетичного погляду є без заміту.

Дальше слід нам уважати, аби написи на памятниках були в чистій літературній мові і без ніяких похибок, бо цеж може тільки скомпромітувати нас в очах тих, що оглядатимуть такі памятники. На жаль, і в цьому напрямі зроблено вже у нас чимало гріхів, щоб згадати тільки похибки на таблиці у честь Шашкевича (Шашкевичбви, зам. Шашкевичёви — в церкві у Станиславові-Гірці) і Франка (На чесьть Івана Франка — на скалі в Криворівні). Про фатальні похибки на таблиці в честь Куліша, відслоненій недавно у Відні на тім домі, де він жив, читали ми нещодавно в українській пресі.

Окремо треба звернути увагу на те, що напис на памят­нику чи памятковій таблиці мусить виразно говорити кожному, що погибші — сини українського народу, які згинули за Україну. Слова: Україна, український мають свою вагу особливо в нинішних часах і цього не ува­жаю за потрібне ближче пояснювати.

Щож до матеріялу, з якого слідби робити памятники, то тут годі виступати з якимись радами чи хочби вказівками. Як всюди, так і в нас до будови памятника уживають такого матеріялу, який найлекше роздобути в дотичній околиці. Тут можна сказати тільки одно: матеріял повинен бути по мож- ности я к н а й с и л ь н і ш и й і якнайтреваліший, щоби збудований з нього памятник постояв якнайдовше.

Дотичнож у в і к о в і ч н е н н я памяти поляглих одно­сельчан порадно було би, щоб кожне село висипало в себе на відповідній площі високу могилу і щойно на ній будо­вано памятник.

в памяти громадян. Де це неможливе або звязане з надто великими труднощами чи перепонами, там слід уфундувати в церкві або в Народнім Домі принайменше таблицю з тре- валого матеріялу (мармору, каменя або заліза), на якій булиб вириті імена всіх поляглих з дотичної місцевости.

Вкінці подам, що воєнні і повоєнні річники віденських журналів »Das interessante Blat U і *Wiener Bilde г< приносили мало не в кожному числі по кілька зразків нововід- слонюваних памятників по ріжних австрійських місцевостях у честь погибших вояків. Думаю, що ці зразки можнаб дуже.добре приноровити й у нас, евентуально з деякими змінами.

Вчора і нині наших інвалідів.

В часі світової і визвольної війни наш нарід зазнав небу­валих потрясень. В нашій історії такі трівожні часи давно вже не були записані. Вони нагадують нам Хмельниччину, а ще більше часи Дорошенка, коли то земля наша стала страшною руїною вздовж і поперек поорана кулями, засіяна кістьми, зро­шена людською кровю. Не було, здається, найглухішого села, кудиб не вдерся жах війни й не перевернув усе горі корінем. У ті тяжкі роки боротьби й міжусобиць марнувався людський вік, життя кожного висіло на волосинці. Скільки жертв упало тоді, того й не счислити вже ніколи!

Це страшне лихоліття полишило нам богато інвалідів. Наші вояки билися на всіх фронтах, у ріжних арміях. Боролися і за чужих богів і за «свою правду в своїй хаті«. Ставали калі­ками й не мали відповідної помочі, ні від чужих ні від своїх. Богацтва нашої землі були пограбовані, серед воєнної хурто­вини вона лежала пусткою, нарід примирав з голоду.

Та найтяжча недоля спіткала інвалідів Української Галиць­кої Армії. З невиліченими ранами попали вони в неволю й опинилися за дротами в таборах, караючись по бараках з земляною долівкою, де з голоду й холоду гинули без роз­бору. їм відрубувано члени тіла, як галуззя з дерев.

В 1920 році схорованих і невилічених почали випускати на волю.

Ось що пише очевидець про тодішних інвалідів: «Перші приміщені тут інваліди були люди схоровані, по більшій части без ніг, так що дім виглядав радше на шпиталь. Немічники дістали вправді дах над головою та кусник насущного хліба, але до відповідного й належного їм заосмотрення було ще далеко. Суспільність не знала про них. а найближчі опікуни, заняті в горячий тоді час цілоденною працею, не могли дбати про них більше, як про конечний харч і білля... Про протези для вигоєних протягом 1920—21 р. не було думки. Всего двох одержало примітивні протези, прочі ходили на костелях та колінах; з дому не виходили ні кроком, а світ бачили тільки крізь вікно[‡‡‡‡‡‡])«.

Доводилося починати з нічого, треба було серед найтяжчих обставин творити фонд допомоги інвалідам та рівночасно осві- домлювати громадянство про цю справу. Перше поспішило на поміч нашим інвалідам львівське українське громадянство, зокрема українське жіноцтво.

Організація допомоги інвалідам показалася складною спра­вою, й відчувалася потреба окремого товариства, якеб ганя­лося самими тільки інвалідами. «Самаританська Секція» при Укр. Гор. Комітеті (УГК.) мала крім інвалідів, ще богато інших справ. Тоді то в червні 1923 р. утворено при УГК. »Секцію опіки над інвалідами*, якої головою вибрано др. І. Курівця. Ця секція переняла на себе удержання дому Інвалідів. Вона мусіла теж виявити значну ініціативу, щоби зібрати фонди і в краю і серед американської української еміграції.

Згодом у домі інвалідів основано шевську та кравецьку робітню, в яких інваліди почали привчатися ремесла. Якийсь час була і власна робітня протез.

Цій діяльности не дуже сприяли зовнішні обставини. В груд­ні 1921 р. поліція розвязала Укр. Гор. Комітет, а разом з тим перестала існувати Секція опіки над інвалідами. Льокалі комі­тету поліція опечатала, всякі посилки призначені для інвалідів ішли до дирекції поліції. Настала скрута.

Одначе годі було кинути отак інвалідів, треба було рату- вати положення. Тоді утворився »Тимчасовий комітет опіки над інвалідами* з рад. 3. Лукавецьким і п. Марією Білецькою на чолі. Рішено оснувати окреме товариство опіки над інвалі­дами. Опрацьовано статут Товариства та внесено його через львівське воєвідство до міністерства внутрішних справ у Варшаві.

Такий був початок «Українського Краевого Товариств® опіки над інвалідами* у Львові, а перші Заг. Збори Т-ва від­булися 8 листопада 1922 р.

Не зразу могло Товариство, як слід, розвинути свою діяль­ність. Сама справа затвердження статуту ще довго покутувала по міністерських покоях.Влада не годилася, щоби Товариство обіймало своєю діяльністю «цілу Польщу«, як говорилося в статуті, бо в цьому добачувала замах на сокальський кор­дон, бажання збратання Галичини з іншими західно-україн­ськими землями, в першій мірі з сусідною Волинею, а інакше в урядовій мові це означувало, що Товариство має «яскраво політичну тенденцію*. Не годилася влада і на те, щоби в ста­туті стояла історична назва нашого краю «Галичина*. Кінець кінцем по довгих заходах і посольських інтерпеляціях статут був затверджений з тим, що Товариство обмежується в своїй діяльности до 4 воєвідств: львівського, станиславівського, тер­нопільського і краківського. Це сталося щойно 24 грудня 1925 року.

В наслідок таких перепон Товариство не могло заснувати філій у краю, не могло через філії тісйійше звязатися з міста­ми й селами. В організації збірки жертв на інвалідів Това­риство мусіло боротися з немалими труднощами. В тому ділі несли Товариству визначну поміч філії Т-ва «Просвіта*, Пові­тові Союзи Кооператив та філії «Союзу Українок*, або й. окремі діяльні одиниці.

На 1926 р. припадає оснування перших філій »Укр. кр. Т-ва опіки над інвалідами* (в скороченню УКТОНІ). Найскорше відгукнувся Яворів, де маємо найстаршу Філію УКТОНІ. Одначе справа з оснуванням філій посувається дуже мляво вперед. Досі маємо всього 4 філій УКТОНІ, а саме: крім Яворова., в Самборі, Тернополі і Сокалі. Всі ці філії виявляють доволі живу діяльність, головно тернопільська. На протязі короткого часу ця філія влаштувала вечерниці в користь інвалідів, що дали біля 500 зол. прибутку; роздала понад 50 пушок на збірки датків до кооператив, читалень і адвокатських канце­лярій; притягнула до несення помочі інвалідам усі кооперативи. Всі філії дуже гарно зорганізували листопадову збірку в 1926 р. для інвалідів.

УКТОНІ переводить два рази до року збірки, а саме в часі Зелених свят (весняна збірка) і в листопаді (осінна збірка). Остання збірка відбувається звичайно в натурі. Вона відбу­вається підкличем »Л и с т о п а д —м і с я ц ь українських інвалідів*. Цей місяць має в життю інвалідів, як і вжиттю нашої суспільности, символічне значіння, і спомини цього істо­ричного місяця повинні настроювати громадянство та будити в йому найбільш цього співчуття для обездолених синів народу.

Адмїністраційна влада давала досі дозвіл на такі збірки. Одначе треба сказати, що такі дозволи давалися на умовинах, які не могли причинитися до успішного переведення збіркової акції. Не вважаючи на те, що прохання о дозвіл вноситься 2-3 місяці наперед, влада дає дозвіл безпосередно перед речин- цем збірки з такими нпр. важкими обмеженнями, як для листо­падової збірки 1926 р. Тоді всі три східно-галицькі воєвідства: львівське, станиславівське й тернопільське видали майже одно­звучний рескрипт про ось такі вимоги для збирачів: Кождий зби­рач повинен мати складкову лісту, нумеровану, з печаткою Товариства та підписом голови й секретаря; вони мусять мати легітимації з фотографіями, видані Головною Управою Това­риства, а потверджені дотичним староством; кожна жертва має бути записана на лісті чорнилом або хемічним олівцем, і то самим жертводавцям або в разі неписьменности збирачем у присутности жертводавця і т. ін. Очевидно, вимога лєґіти- мацій з фотографіями, які треба булоб придбати в дуже короткім речниці, в богатьох випадках унеможливила збірку. Вона являється неоправданою, бо збирачі обмежуються зви­чайно тільки на власну місцевість або й сусідну, а збірки відбуваються під контролею виділв читалень, кооператив або парохіяльних урядів.

Діяльність УКТОНІ. наскрізь гуманітарна, вона тільки від- тяжує уряд у ділі суспільної опіки, бо справа суспільної опіки в нових часах стала справою держави. Уряд відмовляє помочі інвалідам УГА., мотивуючи це тим, що вони воювали проти Польщі. Треба одначе знати, що не всі держави так поступають з інвалідами. По війні в неодній державі опинились інваліди ворожих сторін, всеж-таки уряди тих держав тракту­ють усіх інвалідів на рівні і таке бачимо в Франції, Італії, Югославії та інших державах.

Українська суспільність Галичини приносила досі значну поміч своїм інвалідам, всеж-таки вона не дала їм навіть міні­мум забезпечення. Що правда, наш нарід обтяжений і дер­жавними і народніми податками. Одначе така справа, як удержання Рідної Школи та забезпечення інвалідів УГА. мусить піддержуватися всіма силам, і вона стане на твердий ґрунт, коли тягарі будуть рівномірно розділені на все населення.

УКТОНІ. не було в силі дати нашим інвалідам хочби приблиз­но так високі ренти, як ренти державних польських чи інших інвалідів. Але воно все таки заспокоювало найпекучіші потреби інвалідів. Кожний безногий інвалід одержував протези (штучні ноги) від Товариства. На випадок недуги або відновлення рани одержував безплатну лікарську поміч; Т во оплачувало опе­рації в шпиталях, кошти подорожі інвалідів до Львова і т. д. За кілька літ свого істнуванння УКТОНІ, хоч помалу, але все таки що року поступало вперед. Про це свідчать ось такі дані з останніх літ: В 1925 р. вплинуло до каси Товариства жертв на суму округло 54.482 зол., а в 1926 р. 81.409 зол. З того на Америку припадало в 1925 р. 25.074 зол. або 4.170 дол. а в 1926 р. 35.403 зол. або 4.166 дол. На удержання Україн­ського Дому Інвалідів видано в 1925 р. округло 22.568 зол.,

Календар Червоної Калини — 1928 11 а в 1926 р. 26.908 зол. (без чиншу); в домі було приміщених 35 інвалідів. З інвалідів на провінції в 1925 р. одержували 33 інваліди постійну місячну ронту, а 171 інв. пэріодичні під­моги; в 1926 р. користало з підмог 266 інвалідів, з того 46 одержували постійні ренти. В 1927 р. Головна Рада Т-ва ста­ралася в першу черпу забезпечити постійними рентами всіх тяжких інваліде. Під цю хвилю одержує щомісячну ренту 66 інвалідів. Ренти виносять від 10 — 25 зол.

Всіх інвалідів УГА. зареєстовано в УКТОНІ. понад 800, з того біля 200 є тяжкими інвалідами. Всіх інвалідів треба би опроцентувати в залежности від утрати працездатности. Це справа чергова, її, очевидно тяжко перевести при недостачі філій.

Вже здавна Управа Т-ва носиться з думкою побудувати власний захист для інвалідів, бо теперішний дім інвалідів надто тісний. Цей дім є власністю Т-ва »Дністер«, що тимчасово віддало його для приміщення інвалідів УГА. і не побирає за те ніякого чиншу. В 1926 р. Товариство купило на Ялівци у Львові площу, де мавби бути побудований »Укр. Дім Інва­лідів*. Кошти будови обчислено на 12.000 долярів..Доля цієї будови залежить у першій мірі від жертвенности нашого за­морського громадянства.

В домі іноалїдів іноаліди вчаться ремесла (шевського й кра­вецького). Там ведуться для них і освітні курси. Крім того перебувають там часово ці інваліди, які приїздять лікуватися або по протези.

Щоби забезпечити ренти інвалідам, Товариство мусілоби зібрати річно бодай 150 тисяч зол. Тому повинні відгунутись як найщирші круги нашого громадянства на поклик Товари­ства і прийти з допомогою інвалідам, головно булаби тут побажана співпраця наших кооператив. Кожна кооператива повинна зі своїх прибутків відбити частину для інвалідів і в цьому напрямі пішов на зустріч бажанням товариства Реві­зійний Союз Українських Кооператив у Львові.

Давні христіяни казали: »Віра без діл мертва«. Так і наша любов до Батьківщини остане мертвою*, якщо ми належно не шануємо своїх.інвалідів й не «схилимо голови перед їхньою жертвою, яку склали вони на вівтарі цієї батьківщини.

к. Д.

¹ Цитовані автори повтаряють стало похибку називаючи бій 18. XI. боєм під Мотовилівкою. Село Мотовилівка від місця бою лежить у від­далі 5-6 km.