Незахищена безпека України

Ганна Шелест

Протягом останніх п’яти років я говорила про Україну, кон­флікт, безпеку, Росію, про усе це разом і окремо так ча­сто, що вже буває важко знаходити нові слова, нові аргументи й нові внутрішні сили, щоб переконувати, пояснювати, та й навіть просто обговорювати ці питання.

Друга дилема — як говорити про безпеку в Україні, не говорячи про Росію? Дуже часто наші розмови настільки російськоцен- тричні, що не можуть вийти за межі питання. Росія, безумовно, у теперішній ситуації є найбільшою загрозою для національної безпеки України та регіональної безпеки Європи, а якщо точні­ше — вона була такою загрозою протягом уже досить тривалого періоду в новітній історії, та все одно, говорити про безпеку й ди­витися тільки на Росію означає применшувати, власне, Україну, слідувати російському дискурсу й тому баченню світу, яке Росія прагне нав’язати.

Давайте почнемо з кінця. Для забезпечення нашої безпеки не потрібно обмежуватися Росією, розвіяти деякі міфи, що вона нам нав’язувала поколіннями, розвинути нашу власну стійкість і побудувати надійну мережу партнерів. А крім цього, ми маємо продемонструвати, що, незважаючи на конфлікт, Україна вже стала для Європи не тільки реципієнтом, але й провайдером у сфері безпеки.

До 2014 я вивчала конфлікти приблизно 10 років. Я відвідува­ла зони конфліктів і постконфліктні суспільства в Європі та Азії, провела сотні годин у розмовах про мир, безпеку, вирішення конфліктів і примирення. Мені здавалося, що я знаю, якими складними бувають конфлікти, яка за ними логіка, як зменшити їхні наслідки та запобігти їхньому розвитку.

На жаль, усі ми звикли до конфліктів і картинок із війни. Завдяки ЗМІ вони стали для нас звичними й буденними. Нам шкода одну вбиту людину, але ми легко вважаємо статистикою сотні вбитих і мільйони переміщених. Мешканці західних або центральних регіонів України усвідомлюють, що в їхній країні триває збройний конфлікт, лише коли хтось із їхньої місцевості повертається пораненим або вбитим. Що ж тоді казати про іспан­ців, бельгійців або швейцарців, які, може, і бачили якийсь відео- репортажі у вечірніх новинах, але навіть тоді не усвідомили, що справжня війна повернулася в Європу.

В умовах цього небезпечного світу довкола нас ми вже не зна­ємо, чи дійсно відсутність війни означає мир та безпеку, чи з ви­користанням всіх цих нових методів та інструментів відчуття незахищеності стане визначальним для нашого покоління. Без­пека не є сталою. Уже протягом кількох десятиліть, говорячи про європейську та чорноморську безпеку, ми переважно аналізували питання м’якої безпеки. Дедалі частіше ми говорили про людську безпеку, енергетичну безпеку, екологічну безпеку, інформаційну безпеку, торгівлю людьми та організовану злочинність, неле­гальну міграцію та стале врядування. Більшість із нас, експертів, приділяли недостатньо уваги класичній, жорсткій, військовій безпеці.

2014 рік повернув нас до риторики, яку більшість європейців уже забули — окупація, анексія, сфери впливу, агресія проти суверенної держави, порушення територіальної цілісно­сті,— і цей список можна продовжувати.

Російська агресія справді багато чого змінила. У 2008 році Єв­ропа вважала, що коротка російсько-грузинська війна була лише продовженням сепаратистських конфліктів у Грузії. Усе тривало дуже недовго, а переговори про припинення вогню відбулися так швидко, що європейським політикам це здалося простим інциден­том. У 2014 році масштаби та спосіб агресії заскочили зненацька не тільки Україну як в моральному, так і у військовому плані.

Крім того, ми, українці, хотіли вірити, що наша криза — уні­кальна. Наші політики та дипломати намагалися представити Україну як особливий випадок, щоб усі зусилля європейської спільноти було невідкладно спрямовано на Україну. Ми не хотіли приймати той факт, що ми змагаємося з іншими конфліктами та кризами навколо світу — за увагу засобів масової інформації, за міжнародну підтримку. Дивно звучить: конкуренція конфлік­тів... І все ж таки — як пояснити міжнародній спільноті, що коли частину твоєї території брутально анексують із застосуванням збройних сил, але без загибелі сотень людей, це так само важли­во, як і вибухи, що забирають життя сотень людей у Багдаді або Алеппо.

За п’ять років ми навчилися боротися, але досі вчимося роз­мовляти з міжнародною спільнотою. Як переконати інші країни не відступати, не знімати санкції, не повертатися до звичайного стану речей з Росією. Як дивитися на Україну не як на пробле­му для європейської безпеки, а як на її невіддільну частину. Як зробити наші аргументи більш прагматичними та гострими, але не емоційними, щоб говорити тією самою мовою, якою говорять інші європейські столиці.

Ми все ще воюємо за наративи, ми все ще боремося з міфами та стереотипами, і нам усе ще бракує безпеки.

Міф про «проміжне становище» (In-Betweenness) або «диванну подушку» (Cushion)

Останнім часом уже менше чути, щоб про Україну говорили як про буферну зону — найпопулярнішу концепцію 1990-х та 2000-х років. Міст, буферна зона, приреченість бути в проміж­ному положенні (in-betweener), сіра зона. Можна продовжувати перелік аналогій, із якими нам доводилося стикатись на сотнях міжнародних конференцій та у статтях російських і західних авторів. На жаль, ця концепція повертається в аналізах коріння російсько-українського конфлікту.

Я завжди питала, чи логічно називати другу за розміром кра­їну в Європі буферною зоною? Понад тисячу кілометрів зі сходу на захід, географічний центр Європи на західному кордоні, 46 мільйонів людей — чи не забагато для буферної зони.

Так як саме поняття «буферної зони» отримувало дедалі більше негативних зауважень експертів, тож нещодавно з’явився новий термін — «проміжне положення» («in-betweenness»). Це поняття ще більш неоднозначне, воно демонструє не тільки відсутність суб єктності, а й відображає функціональну роль, яку йому від­ведено. Проблема «проміжного становища» полягає не лише в тому, що воно виключає суб’єктність України. На мою думку, воно навіть не вбачає в ній об’єкт зовнішньої політики сусідніх держав.

Буферна зона, проміжне становище — все це — кліше та нара- тиви, які було створено, коли хтось не знав, що робити в ситуації розвалу Радянського Союзу, та був неготовий прийняти Україну до європейської сім’ї ментально, не кажучи вже інституційно. Вже розуміючи, що Україна — не Росія, а ідея сфер впливу не є концепцією, якої європейці хотіли б дотримуватися, вони все ще не мають сміливості протистояти цим російським наративам.

У 2014 році в Римі я почула термін, який зазвичай використо­вують італійці, що вразив мене ще більше: «диванна подушка» («cushion»). Це гарне слово для позначення маленької подушки на сидіння, яке використовувалося замість нудної «буферної зони». Як на мене, воно визначає ситуацію, її сприйняття та став­лення багатьох європейців до України набагато краще, ніж будь- які академічні терміни.

Але все одно, буферна зона ніколи не є безпечною, вона ніколи не буває стабіль­ним і розвиненим місцем.

Це або terra incognita, або місце, від якого треба триматися якомога далі заради власної безпеки. Чи цього хоче Європа для України?

Ви не можете боротися з Росією

Іще один наратив, який ми всі чули протягом останніх п’яти років тисячі разів, від Чикаго до Астани: ви не можете боротися з Ро­сією. Чому? Вона велика та агресивна.

Ви скажете, що це порівняння дуже емоційне. Так і є. Але що робити, якщо більшість закликів до норм та принципів міжна­родного права і практики не працюють, коли все ще залишаються члени Європейського та національних парламентів, які воліють скасувати санкції проти Росії, запроваджені після незаконної анексії Криму? Коли ваші опоненти повторюють як мантру: «не штовхайте медведя».

Ми емоційні, коли йдеться про наш мир і безпеку. Ми знає­мо, що вам це не подобається. Але нам це також не подобалося, коли до 2013 року ми їздили на Кавказ або Балкани. Ми також не розуміли, чому так важко порозумітися, і ми також не цінува­ли належним чином свою безпеку та неушкодженість.

Річ у тім, що боротися з Росією МОЖНА. Вам не хочеться, але кому ж хочеться війни, крім як агресорові? Це нормально від­кидати можливість війни та збройного розв’язання суперечок. Нормально намагатися вести перемовини замість провокувати. Що є ненормальним — це умиротворяти агресора. Це як почи­нати вести розмови з ґвалтівником про те, чи мала жертва бути вдягнена в довшу спідницю, або чи має суд засудити його до двох замість десяти років ув’язнення, — замість того, щоб розслідувати й карати за скоєний злочин.

Ми не можемо (чи не маємо) боротися з Росією? Ні, ми можемо і будемо, тому що ми захищаємося. У нас є мотивація, у нас є причина. Ми не такі, якими були у 2014 році, ми вже інші. Так, ми все ще роз’єднані. Так, усе ще багато тих, кого не цікавить, що відбувається, і хто не думає про те, хто винен, а хто — ні. Так, усе ще відбувається активна російська пропаганда та інформаційні операції проти українців та європейців, спрямовані на те, аби змусити людей сумніватися щодо справжніх причин конфлікту.

«Ви не можете боротися з Росією» — це міф

і наратив, що його нав’язує Москва.

Мета очевидна: спершу змусити нас почати сумніватись у своє­му уряді та армії, у їхніх спроможностях. Потім — у своїх парт­нерах і стратегічних альянсах, таких як НАТО: чи справді вони будуть готові захищати тебе, допомагати тобі (спитайте естон­ців, чи були вони на ιoo% упевнені, що якби російські зелені чо­ловічки з’явилися на їхній території у 2014 році, союзники НАТО застосували б Статтю 5 Вашингтонського договору?). І останнє, але важливе, — створити уявлення про те, наскільки потужною та впливовою, особливо з військової точки зору, є Росія, щоб усі боялися з нею боротися.

Однак українська армія швидко змінюється. Ми вже не просто реципієнти безпеки. Протягом п’яти років українські служби без­пеки та оборони захищали не тільки суверенітет та спокійний сон України. Економічні санкції проти Росії — лише мала ціна, яку заплатив CC. Тоді як українське суспільство заплатило життями майже 13 тисяч людей (за даними ООН), із яких 1/3 цивільні, а та­кож 30 тисячами поранених та 1388 972 офіційно зареєстрованими внутрішньо переміщеними особами. І це тільки офіційна статисти­ка, а справжні цифри, на жаль, вищі, і вони зростають кожного дня.

З-поміж усіх державних інституцій військові мають один із найбільших показників суспільної довіри — понад 50 % укра­їнців довіряють своїй армії. Протягом останніх років найбільш серйозні реформи відбулися саме у військовій сфері: від запро­вадження стандартів НАТО щодо логістики, командування та управління до практичних навчань і забезпечення необхідної бойової готовності та взаємодії з партнерами НАТО. Річна наці­ональна програма під егідою комісії Україна-НАТО — це комп­лексний і вичерпний документ, що вже не складається суто з пе­реліку заходів та круглих столів, а натомість є баченням всього

обсягу реформ. Деякі європейські країни все ще бояться надавати Україні План дій щодо членства — аргументи з тієї ж корзини «не штовхайте ведмедя». Утім, РНП 2019 де-факто є аналогом ПДЧ. Реформи, готовність та необхідність захищати власний суверені­тет дозволяють Україні спростувати твердження про те, що «ми не можемо боротися з Росією».

Проблема в тому, що коли НАТО переглядало свої стратегії, визначаючи Росію партнером і шукало шляхи співпраці, Москва називала Альянс у своїх стратегічних документах «небезпекою».

Коли ЄС запроваджував свою політику сусідства, російські офіційні доктрини визначали, що вони готові застосувати будь-які засоби для захисту своїх інтересів у так званому «близькому зару­біжжі». Саме ця дихотомія все ще впливає на деяких людей, що ухвалюють рішення.

Ані Україна, ані її партнери не були готові боротися у 2014 році, але це не означає, що ми не навчилися це робити, і то робити добре. Але боротися ефективно не значить тільки застосовувати силу — це значить також формувати альянси, довіряти партнерам і демонструвати іншу парадигму відносин між державами.

Наближається нова «холодна війна»

Деяким людям легше розуміти поточні події, звертаючись до парадигми «холодної війни», коли існували дві супердержави, сфери впливу та певна логіка розвитку стосунків. Це дає змогу різним «советологам» повертатися на медійну та академічну сце­ну з власними яскравими сценаріям, зокрема позицією, що якби Захід не спровокував Росію, у Москви не було б потреби агресивно захищати свої інтереси. Досить цікаво, що така риторика лунає з обох боків колишньої залізної завіси.

Але це не Новий світовий порядок. Це не нова холодна війна. І те, й інше потребує певного розуміння порядку, тобто певних правил і принципів, яких погодилися дотримуватись усі акто­ри. А поки що ми навіть не почали формулювати нові правила і принципи. Ми прикидаємося, що нас задовольняють Гельсінські принципи, а також конвенції й норми ООН. Однак коли одна країна намагається їх повністю дотримуватися, а інша повністю ігнорує... то який це порядок?

Я чітко розумію, що будь-яка міжнародна угода та конвен­ція — це певна «джентльменська угода». Навіть якщо передба­чено певний механізм санкцій для порушників норм, він усе одно не застосовується автоматично. Різні школи міжнародних відносин по-різному пояснюють, чому держави та уряди пого­джуються обмежувати себе певними нормами. Деякі наголошу­ють на тому, що це акт доброї волі й усвідомлення можливих наслідків. Інші наполягають на тому, що це лише прагматичне та практичне рішення, тому що дотримуватися правил або дешев­ше, або вигідніше для всіх. Але у будь-якому випадку ключова ідея залишається незмінною — держави добровільно погоджуються дотримуватись цих правил гри.

Безсумнівно, у різні періоди можливі різні тлумачення норм. І нерідко протягом останніх 70 років у міжнародних відносинах виникали суперечки. Інакше всі міжнародні суди та трибунали залишилися б без роботи.

Випадок України безпрецедентний тому, що важко знайти міжнародну конвенцію, яку б Російська Федерація не порушила.

Навіть коли закони та рішення однозначні, вони не викону­ються. Останній приклад — Міжнародний трибунал у Гамбур­зі, що ухвалив рішення, відповідно до якого Росія мала негайно відпустити українських моряків і кораблі, які вона незаконно захопила в листопаді 2018 року біля Керченської протоки. Москва не тільки відмовилась відпускати моряків вчасно, але й намага­лася торгуватись з Парижем, Берліном та Києвом, щоб змусити європейських парламентарів повернути представників Росії до Парламентської асамблеї Ради Європи, а Україну — судити своїх же моряків за російськими законами, де-факто визнаючи незаконну анексію Криму.

Саме тому вся історія з поверненням Росії до ПАРЄ така небез­печна й викликала такий активний спротив із боку українських депутатів. Росія вважає це не актом доброї волі та запрошенням до діалогу, а проявом слабкості Європи, заохоченням до подаль­шого ігнорування міжнародних принципів і норм. Чи побачила Європа будь-яке зближення після того, як дозволила російській делегації повернутися без виконання жодного з положень по­передніх резолюцій ПАРЄ? Ні. Росія одразу ж запропонувала призначити на посаду віце-президента людину, яка перебуває під санкціями ЄЄ і нещодавно фігурувала у великому скандалі, пов’язаному з сексуальними домаганнями. Ідеальний кандидат на очільника організації, яка декларує захист прав людини серед своїх найвищих пріоритетів.

Важко говорити про Україну та її безпе­ку, не говорячи про Росію. Не тому, що Україна не може бути без Росії, а тому, що Москва монополізували цей дискурс.

Кремлю вдалося переконати міжнародну спільноту в тому, що не можна говорити про Україну та її безпеку без Росії, однак можна говорити про Україну без України. Демарш української делегації в ПАРЄ у червні 2019 року продемонстру­вав, що такий спосіб мислення більше не є прийнятним для України. Підтримка, яку висловили депутати з сімох інших кра­їн, також засвідчила цінність кожної людини, а також вибору й морального рішення кожної країни, коли наближаються часи нового безладу.

«Заморожений» конфлікт як рішення

За п’ять років українці навчилися боротися. На дипломатично­му й на військовому фронтах гаряче. Громадянське суспільство гострить свої знаряддя. Дуже багато з нас хочуть говорити з ко­легами у Вашингтоні, Брюсселі або Берліні про іншу Україну. Обговорювати конструктивну співпрацю, а не битися на кожно­му наявному фронті. Саме в таких умовах деякі політики почи­нають пропонувати ідею «заморозити» Донбас, щоб «дозволити іншим частинам України розвиватися».

Однак рішення про «замороження конфлікту» не варіант. Як правило, заморожується не конфлікт, а його вирішення. Це може прозвучати дуже провокативно, але коли людей не вбивають, зменшуються шанси, що сторони конфлікту справ­ді шукатимуть шляхів його завершення. В історії було багато прикладів, коли після припинення вогню, сторони починали вести нескінченні переговори про переговори й роками не мог­ли вирішити простих питань, які б відкрили дорогу до миру. Україна спостерігала це в конфліктах біля її кордонів, напри­клад, у Придністров’ї. Кожен день «замороженого конфлікту» приносить нову невизначеність, звичку жити з розпливчастим правовим статусом, розвиток паралельних структур і реалій співпраці, коли кримінальні кола, як правило, співпрацюють краще, ніж урядові.

Чим довше триває конфлікт, тим складніше знайти рішення. Це замкнуте коло, Пастка 22 — люди готові, але уряди не мо­жуть знайти спільної мови, а тоді з плином часу уряди розу­міють необхідність і стають готові, але... населення вже звикло жити з конфліктом та уявленням про ворога, і може вирости покоління, яке бачить у супротивникові тільки квінтесенцію зла. У цей момент лідери вже бояться піти на компроміс і за­кінчити війну, бо вони не впевнені, що народ прийме цей мир.

Хоча конфлікт на Донбасі йде лише п’ятий рік, але через рівень інформаційного впливу, який дуже відрізняється від того, який був 20 років тому, ми вже бачимо, як змінюється взаємне сприйняття. Підписати угоду про припинення вогню буде найлегше. Примирен­ня та відновлення — ось що потребуватиме справжньої боротьби з самими собою, із реальністю на місцях, зі створеними міфами.

Червоні лінії залишаться. Для багатьох постконфліктних суспільств до набору болючих тем потрапляють різні питання. Права етнічних меншин, прикордонні режими або розподіл ресурсів — будь-що з переліченого може стати тим самим питан­ням, що заважатиме подальшому примиренню або перетвориться на міну сповільненої дії в мирному процесі. Якщо деякі питання, як-от амністія, уже вбачаються такими, що здатні стати причиною суперечок в Україні, то деякі інші можуть мати ефект доміно--------------------------------------------------------------------------------

наприклад, ідея федералізації.

Автономія сепаратистських регіонів здається дуже простою для виконання, з точки зору наших міжнародних колег. Наші німецькі партнери протягом довгого часу не могли зрозуміти, що такого проблемного для України в тому, аби прийняти ідею федералізації.

Посередники пропонували певні моделі, які базувались на їх­ньому власному розумінні термінології. У1995 році США, будучи федеральною країною, у якій окремі штати мають широкі повнова­ження, не бачили ризиків у новій конституційній структурі Боснії й Герцеговини. Те саме можна сказати про позицію Німеччини в Мінському процесі, яка дивилася на пропозицію щодо «феде­ралізації» очима добре функціонуючої федеративної держави, отже й уявляла собі федералізацію України як належним чином організовану децентралізацію влади, а не як механізм контролю над центральним урядом з боку одного чи двох регіонів — а саме це передбачає російська ідея федералізації України.

З російської точку зору, федералізація не означає децентраліза­цію країни в сенсі надання регіонам ширших повноважень і відпо­відальності для вирішення місцевих питань. У їх інтерпретації ідея «федералізації» не стосується всієї країни, а скоріше означає відді­лення двох конкретних регіонів без чітко визначених кордонів, що матимуть спеціальний статус і в багатьох сенсах матимуть ширші повноваження, ніж будь-які адміністративні одиниці в федераль­них державах. Ця ідея в російській викладці — це перетворення України на нефункціональну та розділену державу.

Україна використовує термін «децентралізація», що перед­бачає адміністративну реформу, яка реалізується в країні й має привести до надання ширших повноважень усім регіонам і кра­щого розподілу фінансових ресурсів. Для України, якій довелося століттями боротися через розділ між іншими державами, ідеї щодо «федералізації» сприймаються насамперед із цієї точки зору — не дозволити нових розділів всередині країни.

Свобода — це наша релігія

Багато колег часто говорили, що Україна отримала свою неза­лежність у 1991 році занадто легко, занадто мирно. Тому в 2014 році вона заплатила свою ціну й долала те, що багато інших пострадянських країн пройшли на початку 1990-х.

Мої російські колеги в суперечках часто заявляли: як можна говорити з Україною, коли у вас навіть немає спільної позиції щодо Донбасу, коли кожна партія має власні погляди та пропо­зиції. Я завжди відповідаю, що це і є демократія, це плюралізм думок, і що важливим є, аби кожен міг запропонувати своє бачен­ня щодо повернення, примирення чи притягнення до відповідаль­ності. Що дійсно є важливим, що для всіх нас, українців, є кілька спільних знаменників, які ніхто не ставить під сумнів — сувере­нітет і територіальна цілісність держави, свобода самостійного вибору, хто буде нами керувати та до яких альянсів вступати.

У 201/ році на площі революцій, відомій світові як Майдан, з’явився величезний банер, що сховав будинок профспілок, спале­ний у 2014 році. На банері був напис: «Свобода — це наша релігія». Нині це гасло здається нам дуже природним, ми до нього звикли й повторюємо його так часто, що забули про автора — Геннадія Курочку, керівного партнера київської компанії зі стратегіч­них комунікацій CιC Consulting, який запропонував його, щоб зробити потужну заяву в центрі міста до пісенного конкурсу «Євробачення». Чи міг він уявити, що це гасло стане частиною національного дискурсу?

Свобода — це не анархія. Свобода — це також

і відповідальність. Коли тебе ніхто не контролює, ти не тільки можеш вільно обирати, а й береш на себе відповідальність за свій вибір.

Україна постійно робить свій вибір. Ми, українці, постійно робим власний вибір. Чи завжди він правильний? Звісно, ні. Але коли ти вільно приймаєш рішення, винуватити за це немає кого.

У Європі люди забули, що значить цінувати свою свободу. Сво­боду вибору, свободу зібрань, свободу віросповідання, свободу слова. Ці свободи стали такою природною, такою неодмінною складовою життя, що багато громадян забувають, як нації боро­лися й билися за них.

Із чим ми боремося зараз — то це з ілюзією стабільності. Ма­ніпулюванням наративами. Радянський Союз був стабільним. Росія — стабільна. Чому б не віддати якусь частину своєї свободи, тільки щоб повернути ту ілюзію стабільності. Як часто в нас про­сували цю ідею?

Але проблема в тому, що не можна віддати трішки свободи. Я не хочу, щоб ми плутали відсутність свободи з делегуванням частини нашого суверенітету наднаціональним інституціям. Тому що таке делегування також відбувається добровільно. Коли ми відмовляємося від власної свободи, з’являється великий ри­зик, що ви втратите і власну гідність.

Стійкість як відповідь

Україна будує свою стійкість. Це не означає, що ми знаємо, як вирішити всі проблеми, але принаймні в нас формується до них імунітет. Більшість українських експертів уже зрозуміли, що нинішня безпекова криза буде тривати. Розгортання так званої гібридної війни проти України стало зручним інструментом для порушення наявного стану речей. Найбільша проблема в тому, що повністю запобігти такій війні неможливо. Не можна звести стіни або навчати армію так само, як її вчать битися у відкритому бою. Гібридна війна знаходить нові засоби та інструменти, нові слабкі місця у вашому суспільстві, нові підстави для застосування. Гі­бридна війна — це не тільки про армію та безпеку. Це також про суспільство й державу.

Утім, стійкість, навіть враховуючи, що ця концепція все ще роз­вивається, повинна вважатися за щеплення. Воно не дозволить нам уникнути хвороби, але допоможе нашому суспільству та дер­жаві підготуватися, швидше та легше подолати симптоми, далі функціонувати й гарантувати своїм громадянам безпеку.

Що ще є гарного в розвитку стійкості — те, що вона може під­штовхувати до співпраці не лише з традиційними партнерами, але й із тими, хто досі вагався щодо тіснішої співпраці у сфері безпеки, побоюючись її політизації.

Найскладнішим для нас завжди було пояснити всьому сві­тові, що йдеться не лише про Україну. Це не українська криза, українська проблема або український конфлікт. Не тому, що ми уникаємо відповідальності й хочемо, аби світ нас рятував.

Корінь цього конфлікту не в Україні. Ми стали лише спусковим гачком, квінтесен­цією російської проблеми.

Ідеться не про те, щоб звинувачувати Москву в усіх наших про­блемах. Якби Україна була більш стабільною, цілісною, краще боролася з корупцією та розвивала державні інституції, можливо, Росія не змогла б так легко втручатися в українські справи. Але історія не любить умовного способу. Небажання протистояти діям Росії в Україні призвело до втручання в справи інших євро­пейських країн. Якщо почалося з виборів, це ще не означає, що на них і скінчиться.

Європейська інтеграція та майбутнє членство в НАТО — також складові стійкості України. Стійкість — це спроможність держави функціонувати навіть в умовах кризи. Європейську інтеграцію багато хто в Україні вважає шляхом до створення таких дієвих державних інституцій. НАТО вважають шляхом до створення безпекових і військових служб, спроможних нас захистити.

Багато європейських країн — не найкращі приклади такої стій­кості. Зростання популізму й націоналізму, можливості Росії втручатись у вибори та фінансувати політичні партії, труднощі, викликані кібер-атаками, — усі ці проблеми вже очевидні для країн-партнерів.

Українці вийшли на Майдан у 2014 році з європейськими пра­порами не тому, що їхньою ключовою вимогою була європейська інтеграція, а тому, що вони бачили в ЄЄ символ усього того, чого прагнули досягти,— демократії, свободи ЗМІ та зібрань, пока­рання корупції, відповідального уряду та реформ, що ведуть до розвитку й інновацій, а не до стагнації та монополізації вла­ди. Вибори 2019 року стали першим переданням влади без зміни політичного курсу.

Незахищена безпека України — це не доля, а просто умови, які ми можемо подолати. Подолаємо, якщо розвиватимемо стійкість та партнерство, а не буферні зони.