Ані захвату, ані страху: про стереотипи сприйняття України в Німеччині

Андрій Портнов

Коли в листопаді 2013 року в Києві почався Майдан, я викладав вступ до україністики в Університеті Гумбольдтів у Берліні.

Трохи згодом я спробував письмово виокремити основні, пері­одично повторювані тези в дезінформаційній війні й зауважити культурні стереотипи, на які спирається сучасна пропаганда*.

Андрій Портнов, Інформаційна війна проти Украї­

ни. Погляд із Берліна httpφ^zwww.euroιntegratιon.com.ua/ articles∕2O14∕ll∕2O∕7O28OO3∕ (21 листопада 2014): те саме Нині, повертаючись до моїх тодішніх спостережень і частково їх верифікуючи та доповнюючи (цьому й присвячено статтю), я можу також сказати, що загалом за всі ці роки, попри суттєве зростання частоти згадок про Україну в німецькому медійному просторі, посутньої зміни в попередній стереотипній картині поки що не відбулося. Можливо, минуло ще не так багато часу. Можливо, сама Україна доклала недостатньо зусиль. Можливо, всередині німецького суспільства забракло мотивації для пере­осмислення однієї з найбільших та найсуперечливіших європей­ських країн на схід від Одеру...

Основні Putin-friendly тези про «українську кризу»

Перелік найпоширеніших «пропутінських» тез варто почати з на­голосу на загальному сприйнятті означення Революції Пдності, анексії Криму та війни на Донбасі як «української кризи».

(повна версія), http^www.historians.iπ.ua∕iπdex,php/avtorska- kolonka∕1352-andriι-portnov-informatsiina-vιina-proty-ukrainy- pohliad-z-berlina-povna-versiia (23 листопада 2014). Англійською: Germany and the disinformation politics of the Ukrainian crisis, https ^opendemocracy. net∕od-russia∕andrιy-portnov∕ger ma ny- and-dιsιnformation-politics-of-ukraine-crisis (24 листопада 2014). Російською: Putin friendly сегмент немецкого публичного пространства в контексте «украинского кризиса», http^gefter. ru∕archιve∕13673 (28 листопада 2014). Польською: Ucho Angeli Merkel // Rzeczpospolita. Plus-Minus, 2015, nr. 2. 3-4 Stycznia, s. 8-9. Німецькою: Das Mantra der Nicht-Einmischung. Glaubensatze der Putin-Freunde // Osteuropa, 2014, Heft 9-10, s. 5-12. мені університетські викладачі, коли свідомо уникали такого означення, як «анексія Криму», або ж розповідали студентам, що «коректніше» говорити про «сецесію», себто відокремлення пів­острова від України (зрозуміло, що в такій мовній логіці наголос робиться не на зовнішній агресії, а на гаданій волі більшості місцевого населення).

Отже, найпоширеніші Putin-friendly тези були (і є) такі:

«В українській кризі винен насамперед Захід».

Основний аргумент полягає в тому, що, мовляв, Захід першим порушив принцип недоторканості повоєнних кордонів, коли підтримав і визнав незалежність Косова, а також нерозваж­но роздратував Росію, послідовно розширюючи НАТО на схід. «Волевиявлення» на кримському «референдумі» прирівнюється до волевиявлення Косова (фактично, це пояснення анексії Криму за путінською логікою — «правом тамтешнього населення на са­мовизначення»). Натомість вибір більшості українців на користь євроінтеграції оголошується нав’язаним ззовні, несамостійним і нереалістичним.

«В Україні триває громадянська війна сходу й заходу країни, головною причиною якої є націоналізм заходу та київського уря­ду, що прийшов до влади внаслідок Євромайдану».

Ця теза спирається на утривалене десятиліттями медійне зображення України як глибоко розділеної країни, у якій «за­хід» є проєвропейським (і, водночас, ультранаціоналістичним), а «схід» — проросійським чи просто російським. Повірити в «націоналізм» українського уряду допомагає стереотипізація сходу Європи як тєрєну етнічних націоналізмів й антисемітизму (про що ще йтиметься нижче). До того ж, Україна описується як неповноцінна держава, випадковий продукт розпаду CPCP, глибоко розколота країна без власної історично-культурної суб’єктності, що є лише полем протистояння справжніх міжна­родних потуг. У контексті «громадянської війни» на другий план (чи взагалі поза поле уваги) відсувається питання про російську інтервенцію, а згодом — і відкриту військову агресію. Той самий контекст дозволяє порівнювати Україну з Чехословаччиною (із підтекстом щодо бажаності поділу) та розважати про принади федералізації.

«Росіяни та російська мова в Україні потребують захисту, особли­во в регіонах, де росіяни становлять більшість».

Фраза, що позірно звучить як легітимна європейська норма, у ситуації браку знання про реальну мовну ситуацію та мовну політику України перетворюється на прийняття стратегічно важливого для путінської пропаганди ототожнення росій- ськомовності з російською ідентичністю та проросійською політичною лояльністю. Німецькі ЗМІ не раз друкували мали «мовно-етнічних зон» України, що не враховували ані ситуативності українського білінгвізму, ані його соціального виміру (російськомовне місто — україномовне село).

«Німеччина має уникнути нової війни, тим більше якщо йдеться про загрозу застосування ядерної зброї».

У цьому разі нормативний для постнацистської Німеччини пацифізм перетворюється на опосередковану підтримку воєн­ної агресії. Ціною уникнення війни називають поступки Путі- ну, демонстрацію поступливості та мирних намірів. Питання Будапештського меморандуму чи порушення Росією «Великого договору» з Україною просто виносяться за дужки. Цю логіку було нещодавно оприявнено в прямій підтримці Німеччиною повернення делегації Росії до Парламентської асамблеї Ради Єв­ропи. Ґрунтується ця логіка на європейській культурі політичного компромісу й важливості «підтримання розмови», вона нехтує специфікою російської політики, для якої прояви нерішучості й слабкості лише заохочують до подальшої ескалації.

«Економічними та історичними аспектами німецько-російського співробітництва не можна жертвувати заради незрозумілої, дале­кої та слабкої України».

Ця теза спирається на переконання, що проблеми України мають локальну природу (див. згадану вище тезу про «грома­дянську війну») і, за великим рахунком, не створюють загрози для Німеччини. Натомість погіршення взаємин із Росією вже розглядається як загроза — економічна, мілітарна й культурна. Україна ж у такій схемі постає лише прикрою перепоною для три­валого процесу пошуку порозуміння з великим східним сусідом. Актуальна риторика з приводу «Північного потоку-2» (як буцімто винятково економічного взаємовигідного проекту) — найкраще тому підтвердження.

«Критика Путіна та сучасної російської політики — це русофобія».

Ця відверто манупілятивна теза, утім, не лише дуже поширена й належить до таких, що їх варто враховувати в кожному виступі перед німецькою публікою.

Загалом прихильники наведених вище тез не утворюють ціліс­ної суспільної групи. Серед них можна виокремити вагому частину (але це далеко не всі) прихильників лівих політичних поглядів (насамперед симпатиків представленої в парламенті Лівої пар­тії — Die Linke), частину великого німецького бізнесу, частину консервативно- і правоналаштованих німців, зазвичай скептичних щодо подальшого розширення CC (їхнім політичним виразником стала правопопулістська партія «Альтернатива для Німеччини», AfD), і частину переселенців із теренів колишнього CPCP.

Культурне підґрунтя пропутінської постави

— сильний антиамериканізм, насамперед німецьких лівих серед­овищ зі схильністю розпізнавати імперіалізм виключно на Заході, але не в російській політиці на пострадянському просторі, та со­лідаризуватися з будь-яким режимом, що позиціонує себе як ан- тизахідний*. Одне з опосередкованих свідчень масштабу такого підходу — результати соціологічних опитувань, за якими німці бачать більшу загрозу й відчувають більшу відразу до Трампа, ніж до Путіна. Ризикну стверджувати, що тут ідеться не тільки про особи президентів двох країн, а й про стереотипне ставлення до самих країн.

Докладний аналіз «українського питання» очима німецької радикальної лівиці див. у: Кирило Ткаченко. Праві двері злі­ва. Німецька радикальна лівиця і революція та війна в Україні. 2013-2018 роки. Київ: Критика. 2019.

— німецька повоєнна культура консенсусу та пацифізму, за якою всі переговори кращі за силові дії, за мир можна бо­ротися винятково мирними засобами й будь-який конфлікт можна вирішити, якщо його сторони вип’ють разом достатню кількість кави.

— стереотип Східної Європи як терену хаосу, етнічного наці­оналізму й антисемітизму. Путінська пропаганда намагається вписати актуальні події в Україні в цю історично утривалену та впізнавану стереотипну схему, зокрема за допомогою роз­дмухування теми «неонацизму», «загроз для меншин» тощо. Цікаво, що до такої «Східної Європи» потрапляє не лише Україна, а й Польща та балтійські держави, але не Росія. Відповідно, ан- тиіммігрантське насильство, гомофобська риторика, обмеження свободи слова в Росії ніби виводяться з поля зору, а про прояви расизму в Росії мовиться набагато менше, ніж про «фашизм в Україні». Про історичні корені «німецького комплексу Росії» написано чимало. Чи не найвдаліше метафорично схоплює цей комплекс російська (саме російська, бо німецькомовна книж­ка вийшла під іншим титулом) назва монографії Ґерда Кьоне- на — «Між страхом і захватом»". Росія лякає, навіть дуже, але

Герд Кенен. Между страхом и восхищением. «Российский комплекс» в сознании немцев. 1900-1945. Москва: Росспэн, 2010. Німецьке видання цієї книжки: Gerd Koenen. Der Russland- Komplex. Die Deutschen und der Osten. 1900-1945. Munchen: С. H. Beck. 2005.

й притягує та захоплює. Як у розтиражованому вислові з одного із творів Рільке, що Росія межує не з іншими країнами, а з Богом...

— почуття історичної провини перед Росією, насамперед за ні­мецькі злочини часів Другої світової війни. Водночас у масовій німецькій свідомості війна на сході, яка точилася, у першу чергу, на теренах сучасних України, Білорусі й Польщі, сприймається як війна «в Росії» — попри те, що зоною бойових дій чи окупації було охоплено не більше як 9% території РСФРР. Не менш суттє­во, що в свідомості багатьох німців українці асоціюються з ко­лаборантами, а росіяни — із жертвами. Цю схему відображено, наприклад, у напрочуд популярному телесеріалі «Наші матері, наші батьки», який було показано на телеканалі ZDF 2013 року. Серіал, який намагається розмежувати нацизм і «звичайних» нім­ців, називає терени війни на східному фронті винятково «Росією». Але у фільмі з’являється українська допоміжна поліція, котра в Смоленську (!) нещадно б’є євреїв, носить синьо-жовті пов’язки й говорить російською. Інших українців у фільмі немає. Немає в ньому й України як географічного поняття.

Цей серіал мільйони німців подивилися напередодні Майдану. Уже після Майдану, в контексті російської агресії проти України, згаданий вище Ґерд Кьонен писав у Die Zeit про властиве німець­кій свідомості приписування всіх страшних втрат, що їх зазнали різні народи CPCP під час Другої світової війни, «на історичний рахунок одвічної, мітичної „Росії“». Водночас почуття історичної провини та відповідальності перед двічі (спочатку в 1918, потім у 194^і) окупованою німецькими військами Україною набагато слабше й практично не накладається на сприйняття сучасних подій.

—брак культурних та історичних асоціацій із Україною. У де­яких німецьких енциклопедіях можна дотепер прочитати, що борщ — це «російський суп». Дуже мало кого дивує чи обурює усталене в німецькій мові називання Дніпра «Dnjepr», а Києва — «Kiew». Не випадає дивуватися й словам впливового екс-канцлера ФРН Гельмута Шмідта, який у інтерв’ю «Die Zeit» у самий розпал російської інтервенції в Україні — у травні 2014 року — заявив, що «історики дотепер сумніваються в самому існуванні української нації».

Донедавна в німецьких університетах фактично не існувало постійних посад із української історії чи літератури. У Берліні дотепер немає постійних курсів української в жодному з універ­ситетів. Автор цих рядків у травні 2018 року став першим (і єдиним у Німеччині) професором історії України — в Європейському уні­верситеті Віадріна у Франкфурті-на-Одері. Після Майдану з’явила­ся низка інституцій та ініціатив із розвитку бодай базових основ україністики в Німеччини. Й одним із підставових викликів для них усіх стало стереотипне ототожнення України з націоналізмом і колаборацією. А ще — риторична пастка постійних виправдань за гадані чи справжні «прояви фашизму».

Очевидно, що слова «фашистський», «нацистський» належать до безумовно негативних. Вони є тавром, а не описом. І головне — вони ставлять особу з Україну чи симпатика України в позицію того, кому треба виправдовуватися й доводити власний «не-фа- шизм». Цікаво, що цю ситуацію не змінили результати достроко­вих президентських та парламентських виборів 2014 року. І не пе­вен, що її змінять результати президентської й парламентської кампаній року 2019-го, які показали феноменальний успіх (і то на всій території України!) політичної сили, що її аж ніяк не можна кваліфікувати як «націоналістичну».

Головне з описаного вище полягає в тому, що для дуже бага­тьох німців Україна не є суб'єктом історичного процесу й актуаль­ної політики, а лише полем конфлікту справжніх потуг (Заходу та Росії) — чи й навіть функцією антиамериканських сентиментів. Інакше кажучи, німецьке суспільство лише починає звикати до думки про історично-культурну суб’єктність України, а йому постійно пропонують (і то дуже авторитетні голоси) ставити її під сумнів.

«Ті, що розуміють Путіна»: актори й методи пропаганди У німецькому публічному просторі активно присутня строката група так званих Putinveriteher (тобто тих, що нібито розуміють Путіна). До неї належать впливові колишні й нинішні політики (зокрема екс-канцлер Ґергард Шрьодер і деякі його однопартій­ні), відставні військові (Гаральд Куятт), журналісти й політичні експерти (наприклад, Ґабріель Кроне-Шмальц та Александр Pap). Було би спрощенням пояснювати їхню мотивацію винятково грішми чи бізнес-інтересами. Вона часто спирається на згадані вище культурні стереотипи та на особистий досвід «розрядки» 1960-1980-х років, який для деяких політиків досі слугує інтер- претаційною рамкою актуальних подій. Вони нині так само ос­терігаються підтримати Україну, як у 1980-х боялися підтримати польську «Солідарність», аби тим не дратувати CPCP. У такій ситуації Росія має змогу, як одного разу сказав її прем’єр і посол до Києва Віктор Черномирдін, «проводити закордонну політику закордонними руками».

Методи російської пропаганди в Німеччині розмаїті: від позір­но незначних вуличних акцій (які під час Майдану ототожнюва­ли все, що відбувається в Україні, з партією «Свобода» і «Правим сектором») до німецькомовної версії телеканалу Russia Today. Ва­гому роль відіграють і соціальні мережі, а також агресивне масове коментування найважливіших публікацій німецьких ЗМІ, що адекватно висвітлювали українські події. Ставка робиться не лише на описані вище референтні групи («антиамериканських» лівих, «антиєвропейських» правих), а й на визнані нині стандартними ідеали «збалансованості викладу» та необхідності «почути іншу сторону». Шляхетною ідеєю «збалансованості» часто маніпулюють, наголошуючи, що правди (а отже й об’єктивного опису) не існує взагалі, тому ми змушені мати до діла винятково з різними інтер­претаціями, кожна з яких рівною мірою суб’єктивна.

Мені довелося спостерігати за захопленням багатьох слухачів виступом поетки Єлєни Заславської з Луганська на Берлінському фестивалі поезії в червні 2014 року. Рафіновані слухачі з ліво-о­позиційними настроями й зверхньою нехіттю до «буржуазного мейнстриму» легко ідентифікували себе із клішованими тезами про «український фашизм», що давало їм комфортне почуття влас­ної небанальності й не викликало жодних моральних пересторог (бо кого обходить та Україна?). Як на мене, той самий ідеологічно- психологічний ключ легко відкриває «таємницю» українських пропагандистських фільмів Олівера Стоуна.

Що робити?

— Давнє китайське прислів’я підказує, що адекватна оцінка си­туації — це половина вирішення проблеми. Українській державі та українському суспільству варто чітко зрозуміти, що вони пе­ребувають у ситуації війни, міжнародний інформаційний аспект якої є одним із її основних фронтів. У цей фронт Росія інвестує дуже багато й, на відміну від України, проводить систематичну інформаційну політику, що має суттєвий дезінформаційний ас­пект. Важлива складова цієї політики — спроба накинути власну мову опису подій. У цьому контексті українцям варто здавати собі справу в тому, наприклад, що прийнятий багатьма в протидії російській пропаганді самоопис «бандерівці» може бути паст­кою, що підтверджуватиме в очах тих самих німців стереотип «винятково націоналістичної Східної Європи». Українцям варто розуміти і те, що за українськими подіями нині уважно стежить весь світ, і кожен прояв гомофобії чи антисемітизму (огидний і неприйнятний сам по собі!) буде максимально використано проти цілого сучасного українського проекту. Те саме стосується проявів русофобії, що їх, як я згадував вище, варто розмежовувати з принциповою критикою агресивної російської політики.

— реформи в Україні, відчутні зміни в усіх сферах життя мають довести й українцям, і міжнародній спільноті серйозність вибору на користь євроінтеграції. Ідеться про доведення суб’єктності України та того, що, усупереч розтиражованому вислову Путіна, Україна — це не failed it ate. На мою думку, у цьому контексті надзвичайно важливо наголошувати й доводити, що регіональне, мовне, релігійне розмаїття України є складовою цієї суб єктності, а не її заперечен­ням чи підваженням. Серед іншого, це означає усвідомлення, що антидонбаська риторика, перекладання на тамтешнє населення про­вин локальних еліт, популяризація тез про «непотрібний Донбас» і «ватніків, які самі в усьому винні» грають на руку Путіну.

— Україна потребує максимально широкої участі в міжнарод­них програмах обмінів та стратегічних інвестицій у власну куль­турну промоцію. Метою тут є наближення України до Західної Єв­ропи, створення персональних та історично-культурних асоціацій, розвиток емпатїї та підваження стереотипів. У цьому контексті наполягання на українській транслітерації «Kyiv» чи «Lviv», без­умовно, мають сенс. Але цим не можна обмежуватися. Завдання набагато амбітніше — доводити культурно-історичну суб’єктність із залученням спадщини Григорія Сковороди, Ольги Кобилян- ської, Дмитра Чижевського, Лесі Українки, Олександра Довженка, Василя Стуса й сотень інших імен. А також Иозефа Рота й Рози Ауслендер. Сергея Прокофьева та Кароля Шимановського. Ісаака Бабеля і Фридриха Горенштейна. Казимира Малевича та Олексан­дра Архипенка. Дуже бажано, аби першою історичною асоціацією з Україною був таки не Бандера. Але й не Брежнєв із Щербицьким.

А також — і це не менш важливо — потрібна модернізація України та розвиток її публічного простору. Я погоджуюся з Юрієм Рубаном, що у протистоянні загрозам, які виникають у результаті інформаційної війни, стратегія гуманітарної безпеки не повинна спиратися на принцип «повторення ходів» (зокрема через обмеженість ресурсів) і має передбачати асиметрію у від­повідях на загрози. Якщо російська інформаційна агресія спря­мована на протиставлення Заходові, то українська стратегія має спиратися на інтеграцію України до європейського культурного та політичного простору.

— Безпосередньо пов’язана з попередньою тезою критична важливість для України знання й розуміння Європейського Союзу, природи ухвалення рішень у Брюсселі й на рівні національних урядів. Нині ЄС шукає відповідь на вельми непросте запитання — як демократії можуть протистояти авторитаризмові з ядерною зброєю, як відкритість може перемогти кулуарність, а пацифізм — військове вторгнення. В українському публічному просторі пе­ріодично підживлюється спрощений погляд, нібито німецький уряд керується винятково логікою поступок Путіну. На відміну від Путіна, будь-яка канцлерка Німеччини є демократичним політиком, вона змушена вести постійний діалог із партнерами в коаліції та суспільною думкою. А остання, як було показано вище, аж ніяк не завжди на боці жорстких санкцій проти Москви та однозначної підтримки України.

— Потенціал України для нової візії Європи. Сучасний стан Єв­ропейського Союзу нерідко описують як кризовий. Для багатьох громадян «старої Європи» відкритість міждержавних кордонів — це буденність, а не омріяна мета. А ЄС для багатьох асоціюється радше з економічними труднощами, неповороткою бюрократією, фобіями щодо іммігрантів тощо. Ентузіазм щодо «возз’єднання Єв­ропи» минув, і європейський проект потребує нової легітимності на тлі посилення позицій євроскептиків. У такій ситуації Україна, принаймні теоретично, має шанс переконати своїх партнерів із CC у власному потенціалі для європейської безпеки, економіки, куль­тури. Але це складне креативне завдання, суттєво більше за самі по собі гасла про «європейський вибір», і воно передбачає систем­ні структурні зміни. Пострадянська Україна нагадує велетенську лабораторію, яка — із властивими їй ситуативним білінгвізмом, політичним плюралізмом, досвідом масових протестних рухів та розбудованої неформальної економіки — могла би по-новому поставити перед країнами CC виклики релігійного, мовного, куль­турного розмаїття. І, можливо, змусила би серйозно замислитися над питанням, що втратить Європа, якщо втратить Україну?