НАРОСТАННЯ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ ТОТАЛІТАРНОГО ЛАДУ

5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. Тоталітарна система лишалася без свого вождя. Три десятиліття після його смерті в історії України можна умовно поділити на два періоди. Перший - це часи «відлиги», коли була зроблена спроба частково реформувати тоталітарну радянсь­ку систему, перетворити її на більш життєздатний суспільний організм.

Термін тоталітаризм — надбання XX ст. Він в основі своїй має латин­ське слово Iotalitarus - цілісність,' повнота. Він виріс з монополії на вла­ду більшовицької партії і характеризувався повним контролем держави над усіма сферами життя суспільства. Його економічну основу станови­ла так звана суспільна, а фактично державна, власність на засоби ви­робництва, контрольована партійною, радянською і господарською бю­рократією, союзними міністерствами і відомствами, які нехтували націо­нальними інтересами України, повністю підпорядкувавши її людський, природний та економічний потенціал інтересам центрального уряду. Ця система відзначалася масовим терором, наявністю потужного репресив­ного апарату, монополією однієї партії на засоби інформації, думку, сло­во, істину; політикою денаціоналізації України, перетворення україн­ської культури у «провінційний додаток» до російської.

Смерть Сталіна не означала смерті ані сталінізму, ані тоталітариз­му, які пустили в суспільстві глибоке коріння. Але перші кроки в на­прямі десталінізації України було зроблено того ж 1953 р. У березні фактично, а у вересні офіційно Першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов.

Однією з перших акцій так званого колективного керівництва на чолі з М. С. Хрущовим став арешт, а потім і розстріл ключової фігури сталінського режиму - Л. П. Берії, який намагався шляхом захоплен­ня одноосібної влади встановити контроль над владою в Україні та інших республіках.

Правління М. С. Хрущова дістало в історичній літературі назву «відлиги». Після смерті диктатора була припинена підготовка нових полі­тичних процесів, у тому числі так званої «справи лікарів». Почалася поступова ліквідація концентраційних таборів. За кілька років сотні ти­сяч жертв сталінських репресій повернулись в Україну. Були ліквідовані воєнні трибунали військ MBC і особлива нарада MBC.

Подальшим кроком у десталінізації став XX з’їзд КПРС (1956), на закритому засіданні якого виступив М. Хрущов з критикою культу особи Сталіна. Ця критика була хоч і різкою, але недостатньо глибокою, ос­кільки не торкалася системних засад і фундаментальних причин режи­му особистої влади Сталіна. З’їзд не обговорював питання і прийняв ко­ротку постанову. І все ж ця критика помітно вплинула на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні, розтопивши кригу страху і довголітнього мовчання. Вона поклала початок тривалому процесу вико­рінення економічних, політичних та ідеологічних основ сталінізму.

У липні 1956 р. було опубліковано постанову ЦК КПРС «Про по­долання культу особи і його наслідків». Критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільства. Цей процес був склад­ним і суперечливим, але загалом сприяв громадському пробудженню, національному відродженню в Україні. Серед різних категорій населен­ня зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. Було розпочато видання фундаментальних наукових праць, поклика­них підвищити престиж української науки і культури. Почали виходи­ти фахові журнали з природничих і суспільствознавчих дисциплін ук­раїнською мовою.

В липні 1956 р. в пресі з’явилося повідомлення про реабілітацію українських письменників, що стали жертвами сталінського терору: В.

Цей процес відбувався не без боротьби всередині колективного керів­ництва. Все більшої гостроти набувала боротьба між прихильниками ре­формування та їх опонентами. Своєї вершини конфронтація досягла влітку 1957 р. «Сталінська Гвардія»: Молотов, Каганович, Маленков, Булганін, Шепілов згуртувались проти М. Хрущова, намагаючись захопити владу нелегальним шляхом. У цій боротьбі керівництво України повністю підтри­мувало М. Хрущова. Червневий пленум ЦК КПРС (1957) засудив спробу перевороту і позбавив так звану «антипартійну групу» керівних посад у партії й державі.

Критика культу особи гостро прозвучала на XXII з’їзді КПРС (1961 р.). Але процес десталінізації здійснювався непослідовно. Вже в наступні роки процес реабілітації жертв сталінського терору пішов на спад. Частина інтелігенції була притягнута до карної відповідальності. Сам Хрущов, забезпечивши собі всю повноту влади, почав діяти як диктатор, чим і заслужив пізніше звинувачення у волюнтаризмі.

У 1963 р. в засобах масової інформації були підведені підсумки першо­го десятиріччя перебування Хрущова на посту Першого секретаря ЦК КПРС. Останній без будь-якого збентеження дозволив назвати це десяти­річчя «великим». Чи мав він справді рацію? Великим досягненням Хрущо­ва як політичного діяча була відмова від використання терористичних ме­тодів у політиці, але слід пам’ятати, що Хрущов був сином своєї, тобто сталінської, епохи. Коли ж оцінювати найзагальніші підсумки першого післясталінського десятиріччя, то курс XX з’їзду КПРС і «відлигу» в суспільно-політичному та культурному житті Хрущову не вдалося відсто­яти. Ініційовані Хрущовим численні реформи створювали сильний шу­мовий ефект, ілюзію безперервної перетворювальної діяльності. Однак вони не зачіпали основ тоталітаризму.

Першою реформою «великого десятиріччя» була заміна галузевого уп­равління територіальним (1957 p.). В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів, очолених раднаргоспами.

У липні 1955 р. відбувся пленум ЦК КПРС з проблем науково-техні­чного прогресу. На основі прийнятих ним рішень в республіці було збу­довано кілька великих підприємств, зокрема в галузі хімічної індустрії. Серед них Дніпропетровський шинний завод.

Металурги України освоїли виплавку високоякісної трансформаторної сталі. Південь України став центром будівництва нових підприємств маши­нобудівної галузі. У Дніпропетровську споруджувався завод важких пресів, у Запоріжжі — трансформаторний, у Кременчуці - завод ван­тажних автомобілів, у Херсоні - сільськогосподарських машин. Виникла нова галузь промисловості - легкове автомобілебудування (Запоріжжя). З 1960 р. завдяки творчому співробітництву авіабудівників Києва і мото­робудівників Запоріжжя розпочато виробництво реактивних лайнерів вало сільське господарство. У 1954 році почалося освоєння цілинних і перелогових земель в районах Казахстану, Сибіру, Уралу. З України на їх освоєння, переважно у Казахстан, виїхало близько 100 тисяч чо­ловік, в основному молодь.

Мільйонна автомашина Запорізького автомо­більного заводу «Комунар». 1975 р.

ТУ-124. У цілому за 7 років (1959-1965 рр.) загальний обсяг промислової продукції України зріс на 84%. Але вузьким місцем було впро­вадження нових розробок, яке іноді настільки затягу­валось, що використовува­ти їх у виробництві ставало неможливим через мораль­ну застарілість.

За семиріччя майже на 70% більше виробляла рес­публіка чавуну, сталі, про­кату. Проте переважав ви­пуск низькоякісних металів.

Держава вклала в сільське господарство значні кошти. Досить ска­зати, що за 1954—1958 роки вони вдвічі перевершили сумарний обсяг капіталовкладень, освоєних тут за другу, третю, четверту і три роки п’ятої п’ятирічки, разом узяті. В результаті валовий збір зерна в Ук­раїні зріс майже на 20%, цукрових буряків - удвічі, виробництво м’яса - більш як у два рази, молока - втричі. Однак рішення лютневого (1958 р.) пленуму ЦК КПРС про перетворення MTC на ремонтно-технічні станції та обов’язковий викуп колгоспами техніки підірвали й без того слабку економіку колгоспів, 3 1955 р. почалася майже повсюдна кампанія збіль­шення посівів кукурудзи і часто без належного економічного обґрунту­вання. За рішенням лютневого (1955 р.) пленуму ЦК КПУ, планувалося засіяти кукурудзою 4,3 млн. га замість 1,8 млн. га. В багатьох регіонах України істотно скоротилися посіви пшениці. В цій кампанії яскраво виявився суб’єктивізм хрущовського керівництва.

На XX з’їзді Компартії України в січні 1959 року М. В. Підгорний заявив, що сільськогосподарська семирічка буде виконана за п’ять років. Проте, щоб досягти намічених рубежів, не вистачило і семи. Країна вперше опинилася у залежності від імпорту хліба, з якої вже не змогла вирватися.

З 1953 року почалися широкомасштабні заходи по поліпшенню зли­денного життя колгоспників. Підвищувались заготівельні ціни на зерно та тваринницьку продукцію. З колгоспів списали попередню заборго­ваність, а колгоспники почали одержувати на трудодні грошові аванси.

З великим розмахом у 1954 р. відзначили 300-річчя возз’єднання Ук­раїни з Росією. Головною подією ювілейних урочистостей стала передача Україні із складу РРФСР Кримської області. Цей акт мотивувався спільністю економіки, територіальною близькістю, тісними господарськими і куль­турними зв’язками між Кримом і Україною. Проте приєднання Криму зва­лило на Україну низку економічних і політичних проблем, найсуттєвіши­ми з яких були: необхідність налагодження економічного життя, зруй­нованого депортацією у 1944 р.

З діяльністю Хрущова пов’язане проведення значно гнучкішої зов­нішньополітичної лінії. Він поклав початок поліпшенню відносин з Юго­славією, перейшов до методу особистих контактів між головами держав і урядів, прагнув до встановлення не тільки економічних, а й культур­них зв’язків з іншими країнами.

У часи «відлиги» започаткувався дисидентський рух. Рішучих і без­компромісних людей з числа тих, хто над усе цінував особисту і націо­нальну свободу, не влаштували здійснені Хрущовим косметичні удоско­налення тоталітарного ладу. Молодий адвокат, випускник Московського університету Левко Лук’яненко заходився організовувати «Українську робітничо-селянську спілку», яка ставила метою вихід України з складу CPCP мирними засобами. У січні 1961 р. Лук’яненка і п’ятьох його одно­думців було заарештовано. Навесні того ж року у Львові відбувся судо­вий процес. Звинувачений у зраді Батьківщини Лук’яненко був засудже­ний до розстрілу. Пізніше цей вирок замінили довгостроковим ув’язненням.

Протягом 1954-1959 рр. в Україні було притягнуто до судової відпо­відальності і піддано іншим формам переслідування за антирадянську діяльність близько 3,5 тис. чол.

У 1958 р. був прийнятий загальносоюзний закон про зв’язок школи з життям, спрямований на докорінну реформу системи середньої освіти, який під виглядом демократизації значно послабив позиції української мови в Україні.

«Відлига» породила і таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво - рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тема­тику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції режиму в Україні.

У жовтні 1961 р. XXII з’їзд КПРС урочисто прийняв третю Програму партії, яка пообіцяла радянським людям комунізм через 20 років, тобто у 1980 р. Нововведенням М. С. Хрущова стала реформа партійного апарату. Листопадовий (1962 р.) пленум ЦК КПРС прийняв рішення розділити партійні органи за виробничим принципом. Слідом на промислові й сільські були розділені радянські, профспілкові та комсомольські органи. Ці рішення характеризувалися як новий яскравий зразок революційної творчості, яка потім викликала силу непотрібних ускладнень у роботі.

Жовтневий (1964 р.) пленум ЦК КПРС увільнив Хрущова від обов’язків Першого секретаря ЦК й Голови Ради Міністрів CPCP, звинувативши його у суб’єктивізмі і волюнтаризмі, адмініструванні й поспішному експеримен­туванні, недооцінці економічних законів соціалізму, порушенні норм пар­тійного життя, принципів партійного керівництва.

Пленум ЦК КПРС обрав Першим секретарем ЦК КПРС Л. Брежнєва, колишнього партійного функціонера з Дніпропетровщини.

Політична верхівка CPCP у роки правління Л. І. Брежнєва (1964— 1982) характеризувалася надзвичайним консерватизмом. Її діяльність була спрямована переважно на збереження в незмінному вигляді існуючого режиму. Коли стала очевидною утопічність хрущовської програми побу­дови комунізму до 1980 р., було оголошено, що CPCP вступив в новий етап розвитку - «зрілого», або «розвинутого», соціалізму. Пізніше «пе- ребудовна» публіцистика дала цьому періоду іншу назву - епоха застою.

Після приходу до влади Л. Брежнєва лідером КПУ ще майже вісім років залишався ставленик Хрущова Петро Шелест. Вміння швидко орі­єнтуватися у ситуації, продемонструвавши свою відданість новому керів­ництву, дали змогу йому утримуватись на найвищому в республіканській ієрархії посту.

Восьму п’ятирічку (1966-1970 рр.) економісти називають «золотою». Її результати були найкращими за останні 35 років. Промисловість Ук­раїни за п’ятирічку освоїла виробництво 440 зразків нової техніки і ма­теріалів, споруджено понад 250 підприємств. За цей час з виробництва було знято 1115 найменувань застарілої техніки. У ці роки завершилося спорудження найбільших в Європі Придніпровської, Зміївської, Бурш- тинської, Старобешівської і Луганської теплових електростанцій. Було створено єдину енергосистему республіки з підключенням до неї про­мислових підприємств, радгоспів і колгоспів. Завдяки цьому на початку 70-х років було повністю завершено електрифікацію сіл України. Про­тягом восьмої п’ятирічки виробництво промислової продукції зросло в Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі ~ на 28%, національ­ний доход — на '38%.

Однак ці зрушення стосувалися переважно важкої промисловості - металургії, енергетики, машинобудування. Як і раніше відставало від по­треб населення виробництво предметів народного споживання.

Сільське господарство України розвивалося відносно успішно. Валова продукція в 1966-1970 рр. збільшилась на 16,6%. Однак виконати широко розрекламовані плани п’ятирічки в повному обсязі не вдалося. Щорічно Україна не добирала до плану щонайменше 4 млн. т зерна. На 10% знизилося виробництво цукру-піску.

Понад сімнадцять років керував Україною Володимир Щербицький. На травневому (1972 р.) пленумі ЦК КПУ він був обраний Першим сек­ретарем ЦК КП України. До того Щербицький обіймав посаду Голови Ради Міністрів УРСР. З поста Першого секретаря ЦК був усунутий П. Ше­лест. Формальним приводом було рішення верхів про переведення його на союзну, тобто «вищу», роботу, заступником Голови Ради Міністрів CPCP.

В. Щербицький був «своїм» у московських колах. Він твердо дотриму­вався обраного курсу повного підпорядкування Москві, був готовий вико­нати будь-яку команду центру, свідомо жертвуючи економічними і по­літичними інтересами України.

З початку 70-х років економічна ситуація в Україні різко змінилась. Почали проявлятися ознаки спаду виробництва. Промисловість працю­вала неритмічно. Якість продукції була надзвичайно низькою. В умовах HTP близько 40% промислових робітників працювали вручну.

За період з 1961 до 1985 р. майже вдвічі зменшилася рентабельність підприємств. Швидко старіли основні виробничі фонди, а про їх онов­лення навіть не велася мова. Рівень їх спрацьованості в республіці зріс від 28% у 1961 р. до 43% у 1985 р., що значно більше, ніж загалом по всій країні.

70-80 рр. визначилися подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік, посиленням централістичних тенденцій. Цен­тральні міністерства і відомства довели концентрацію атомних електро­станцій в Україні до небезпечного рівня. Без найменшого обґрунтуван­ня, розрахунків, без врахування геологічних особливостей місцевості було споруджено або будувалося 8 атомних електростанцій. Ніякої необхід­ності в цьому з точки зору інтересів народного господарства України, її народу не було. В Україні вироблялося 21% загальносоюзного обсягу електроенергії.

Україна, як і в попередні десятиліття, у 60~80-i рр. залишалася одним із найважливіших виробників зброї та різноманітних видів військо­вої техніки.

Кризові явища особливо відчутно позначилися на сільському госпо­дарстві. Колгоспно-радгоспна система в 70—80 рр. яскраво продемонст­рувала свою неефективність, заскорузлість. Ці проблеми протягом 60- 80 рр. близько 20 разів розглядалися на всіх з’їздах КПРС та Компартії України, на сесіях Верховної Ради УРСР. Наслідком цього було насам­перед зростання капіталовкладень у сільське господарство: від 15,8 млрд. крб. у восьмій п’ятирічці до 30,5 млрд. крб. в одинадцятій. Але все спли­вало безслідно. Як і в минулому, рядовий колгоспник і робітник радгоспу був мало зацікавлений у результатах своєї праці. За цей час з українсь­кого села виїхало 4,6 млн. чоловік, переважно молоді.

В умовах низької продуктивності праці, відсутності необхідної техні­ки це зумовило гострий дефіцит робочої сили в аграрному секторі. Тисячі студентів, робітників, інженерно-технічних і наукових працівників зму­шені були протягом весняно-літньо-осіннього сезону працювати на по­лях республіки, на переробних підприємствах, овочевих базах.

В селі посилювалися деструктивні процеси. Наростаючими темпами знищувалося основне національне багатство України - її земля. Близько 2% найкращих ґрунтів було змито штучними морями та великими водо­сховищами, утвореними в басейні Дніпра та інших регіонах України, чи були підтоплені або засолені. Крім того, ще 6% території, придатної для сільськогосподарського використання, опинилися в критичному стані і могли вийти з ладу в результаті ерозії. Щороку під промислові об’єкти в Україні відходило 135-140 тис. га землі.

Спроби розширити площі оброблюваних земель шляхом меліорації, яка супроводжувалася величезними капіталовкладеннями, були недо­статньо ефективними. У середині 60-х років 11% осушених в Україні ґрунтів не використовувались. Протягом 1972—1986 рр. в Україні зникли 1502 села, так звані «малоперспективні».

Отже, в 70-80-і рр. народне господарство України вступило в сму­гу глибокої кризи.

Основні економічні показники, що мали гарантувати підвищення жит­тєвого рівня населення, не виконувалися. З 1971 р. по 1985 р. грошова маса в обігу збільшилася в 3,1 раза, в той час як виробництво товарів народного споживання всього лише вдвічі. Довгі черги за цими товарами були найхарактернішою рисою побуту людей.

Нове містечко Світлове. Херсонська область, 1976 р.

Складною залиша­лася житлова пробле­ма, хоча у її розв’язан­ня вкладалися мільяр­ди карбованців. У 1965— 1980 рр. в Україні було побудовано 5~6 млн. квартир. В республіці з’явилися нові міста: Вільногорськ, Hobobo- линськ, Світловодськ, Енерґодар та інші. Зводилися нові жит­лові мікрорайони. В Києві - Русанівський, Теремки, Нивки, Обо­лонь; у Харкові — Сал- тівський; у Запоріжжі

- Космічний. Однак черга на житло в республіці не зникла. У роки оди­надцятої п’ятирічки вона становила 1,5 млн. чоловік. Якість будівельних робіт була надзвичайно низькою.

В умовах науково-технічної революції партійно-державне керівниц­тво прагнуло забезпечити розвиток її найважливіших напрямків. Кіль­кість науковців у республіці зросла в 1980 р. до 200 тис. чоловік. Центром наукових досліджень продовжувала залишатися Академія наук УРСР, яку 1962 р. очолив видатний спеціаліст у галузі електрозварювання Б. Патон.

Коштів на потреби науки, як і раніше, не вистачало, та все ж у другій половині 60-80-х рр. вчені республіки досягли значних успіхів. За короткий строк став світовим лідером у сфері порошкової металургії Інсти­тут проблем матеріалознавства. У 1969 р. в умовах космічного вакууму і невагомості на кораблі «Союз-6» завдяки вченим Інституту електрозварю­вання вдалося вперше в світі провести зварювання алюмінію, титану і нержавіючої сталі.

Критичний стан склався в культурі. Більш як половина українських театрів ставила вистави російською мовою. Вона стала обов’язковою в за­гальноосвітніх навчальних закладах, а українська вивчалася за бажанням.

З часу приходу до влади В. Щербицького відбулася переорієнтація видавничої політики. Наприклад, якщо в 1973 р. в Україні російською мо­вою вийшло 3,3 млн. примірників художньої літератури, то вже в 1974 р.

- 9,9 млн. За 1960-80 рр. число українських шкіл в республіці зменши­лося на 8,7 тис.

У літературі та мистецтві культивувалися кон’юнктурщина, при­стосовництво. Проявом цього були численні партійні постанови з питань літератури й мистецтва. У 1968 р. розгорнулася кампанія цькування Олеся Гончара за його роман «Собор». О. Гончар одним із перших в українській літературі звернувся до художнього аналізу глибоких деформацій у суспільному житті України в післявоєнних умовах. Про це у художній літературі та публіцистиці на повний голос заговорили лише через два десятиріччя.

Був підданий несправедливій критиці і фактично вилучений з обігу талановитий роман Р. Іванчука «Мальви». Десятки талановитих пись­менників, поетів, журналістів були запідозрені у «націоналізмі» та «ан­тирадянщині» і позбавлені можливості друкуватися.

Шість років оббивав видавничі пороги видатний твір Л. Костенко «Маруся Чурай» - роман у віршах, який вийшов друком тільки в 1979 р., а в 1987 р. був удостоєний Державної премії України. А. Лукаш, І. Дзюба, В. Некрасов і ряд інших митців були виключені зі складу Спілки пись­менників України. За ґратами опинилися В. Лісовий, І. Калинець, Л. Плющ,

І. Світличний, Н. Світличка, В. Стус, В. Чорновіл та інші представники української інтелігенції. Утисків і переслідувань зазнавали яскраві досяг­нення талановитих митців. Зокрема, трагічно склалася доля кінорежи­сера С. Параджанова, який зажив світової слави фільмом «Тіні забутих предків». З 1972 р. в різних містах України знову пройшла серія арештів «українських буржуазних націоналістів».

Наростання негараздів у суспільстві викликало посилення незадо­волення в різних верствах населення. Рух опору, дисиденти на чільне місце висували необхідність духовного і культурного відродження ук­раїнського народу, зокрема його національної самобутності, традицій, мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони протестува­ли проти переслідування за переконання, незаконних арештів, вимага­ли дотримання Конституції та законів, відстоювали ідеї гуманізму і де­мократії, особистої та національної свободи, прав людини.

У листопаді 1976 р. група правозахисників об’єдналася в Українсь­ку групу сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, або Україн­ську Гельсінську Спілку (УГС). Її керівником став письменник Микола Руденко, а серед 36 членів були такі видатні дисиденти, як Петро Гри­горенко, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Святослав Караванський, Оксана Машко, Олесь Бердник та інші.

Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокрема, представники православної та репресованих Української греко-католицької і різних протестантських церков.

Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні в другій половині 50-80 років були самостійницька, яку представляв, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурниць­ка, яку презентував рух «шістдесятників», правозахисна та рух за свободу совісті.

Комуністичний режим жорстоко переслідував учасників опозицій­ної боротьби. Більшість дисидентів періодично «перевиховувались» за ґратами та колючим дротом до 15 років, часто й повторно.

В 1977 р. було заарештовано керівників УГС Миколу Руденка та Олексу Тихого. До тривалих строків ув’язнення було засуджено Мико­лу Матусевича, Левка Лук’яненка. У 1980 р. були заарештовані за зви­нуваченням в антирадянській агітації і пропаганді О. Шевченко, В. Чор­новіл, В. Стус, С. Хмара.

Разом з тим слід відзначити, що зусиллями кращих представників національної інтелігенції було зроблено досить серйозний крок у духов­ному збагаченні України. Українська література поповнювалась новими творами, плідно працювали драматурги, кінематографісти, скульпто­ри, живописці. Істотні зміни відбулися в освіті. Завершився перехід на загальну середню освіту, удосконалювалась професійно-технічна підго­товка молоді, неухильно розширювалась мережа вузів. У 1972 р. був заснований Сімферопольський університет, у 1985 р. - Запорізький. Роз­ширювалась підготовка спеціалістів з нових галузей науки и техніки.

Таким чином, 60~80 рр. - це період напруженої праці трудівників України. Разом з тим саме тоді адміністративно-командна система сфор­мувала начебто надійний соціально-політичний механізм балансування, який відхиляв значну частину принципів демократії. Це обумовило різке про­тистояння соціалістичних і антисоціалістичних сил, значно поглибило кри­зовий стан в усіх формах суспільного життя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Баран В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953-1985 рр. - Львів, 1992.

2. Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Тарань, О. І. Гуржій та ін./Під ред.

В. А. Смолія. - K., - 1997.

3. Історія України / Kep. автор, кол. Ю. Зайцев. - Львів, 1996.

4. Кульчицький С. Спроби реформ (1956~1964) // Укр. іст. журн. - 1998. - № 2.

5. Касьянов Н. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80 рр. - K., 1995.

6. Турченко Ф. Г., Панченко П. П., Тимченко С. М. Новітня історія України. — К, 1995. - Ч. 2: 1945-1995.