Меседж 2[194] «Донбас і ‘Новоросія' - це частина ‘русского мира'»
Щодо Донбасу - це така сама історія: Донбас не був ані український, ані російський - він був донбаський, регіональний. Це той регіон, який ніколи не мав сильно розвинутої національної ідентичності.
Кожен уряд, який намагався цей регіон контролювати, мав з ним величезні проблеми. Тому що це регіон, де був видобуток. А видобуток завжди пов'язаний з непомірною експлуатацією, а з другого боку - з високим рівнем бандитизму. Там, де добуваються нафта, газ, діаманти, над тим завжди є злочинні структури.Порівняйте це з золотою лихоманкою в Каліфорнії, чи з видобутком діамантів в Африці, чи з чимось іншим - і будете бачити ці всі речі. Це те, що називається «карбонова демократія» - що більше видобувається карбонових ресурсів [ресурсів на основі вуглецю - вугілля, нафта, газ, діаманти тощо. - Ред.], то бандит- ськішим буде цей регіон. Бо він дає надзвичайно великі прибутки.
З другого боку, величезні маси населення живуть тут в умовах постійного ризику, бо праця в шахтах небезпечна. І з цими людьми ви не можете конфліктувати, тому що кожен їхній день - на межі життя і смерті, і коли вони на поверхні, їм нема чого боятися.
Умовно кажучи, ці землі ніколи ніхто не міг собі «проковтнути». Цього не зробили ані Російська імперія, ані тим більше Радянський Союз. І це дісталося в спадок Україні.
Якщо ж говорити про південний схід України, яку російська пропаганда називає «Новоросією», то це була територія колонізації. І Російська імперія, і сама Катерина ІІ активно запрошували найкращих колонізаторів: це були німці, греки, євреї. Але головним колонізатором було українське селянство. Адже це було селянство, яке відчувало сильну потребу в землі - бо був земельний голод. Маси колонізували цю територію до кінця XVIII століття. І від кінця XVIII століття майже кожна область з цієї території переважно україномовна, якщо не брати до уваги міста.
Що сталося з демографічного погляду? Після ліквідації Кримського ханства і його анексії Російською імперією ця територія стала етнічно українською. Бо її колонізувало селянство, і селянство там становило більшість.
А коли приходить принцип демократії, коли вирішує не меншість, а більшість, то саме українці починають вирішувати долю цих земель. Бо є колонізація «згори», а є колонізація «знизу», яку проводять самі народні маси. Тому про- єкт «Новоросія», який означав «колонізацію згори», розбився об «колонізацію знизу».
«Новоросія» була створена, але вона була така ж нетривка, не sustainable, як російська чи радянська модернізація. І крах «російської весни» та й всього проєкту «Новоросії» 2014 р. це наочно показали.
Друга річ, яку хочу розповісти. Принцип, що, мовляв, «є країни, які мають наші території» - це принцип, який пасує до 1920-1930 рр. чи до Другої світової війни. Бо сучасний світ передусім будується на відмові від думки, що є наші території, які належать чужим державам.
Класичний приклад - Ельзас і Лотарингія. Це були території, навколо яких велися французько-німецькі війни щонайменше 50 років. Починаючи з 1870 року і до Другої світової війни.
Але після Другої світової війни приходить період французько-німецького порозуміння, яке вирішує, що кордон не міняється. При цьому створюється ідея Спільноти сталі і вугілля, яка дозволяє ці території спільно використовувати. І це закріплюється французько-німецьким примиренням, коли де Ґолль і Аде- науер потиснули один одному руки під час служби в Реймському соборі, ключовому елементі французької ідентичності, де відбувалася коронація королів.
Тож головний принцип сучасної Європи - кордони непорушні. Вони недосконалі, вони нам не подобаються, але вони непорушні. Якщо виходити з логіки, якою користується сучасна Росія, тоді поляки мали б казати, що є великі території в Україні, які належать Польщі - аж до Дніпра, аж по Київ. Що Київ - це польське місто. І так було, тому що в XVII - XVIII столітті основною мовою в Києві була польська.
Тобто, мовляв, Київ - це «віковічно польська територія». А що вже говорити про Львів?Але що сталося в українсько-польських стосунках? У 1950-х роках з'явилася еліта, яка сказала, що для добра польської справи треба визнати, що Вільнюс - литовське місто, а Львів - це українське місто. Це був Єжи Ґедройць.
Ми не почули таких голосів з російського боку. Були лише голоси поодиноких інтелектуалів.
Якщо ми говоримо про когось із російського боку, могли б очікувати це від Солженіцина. Натомість Солженіцин пише «Как нам обустроить Россию?» і каже, що є, мовляв, наші території в Казахстані і в Україні. Тому ми не повинні їх відпускати.
Тож проблема в тому, що Росія і російські інтелектуали і далі думають категоріями 1920-30 років, ніби війни не було, ніби не було цієї великої трагедії. Для них продовжує бути чинним «можем повторить». Це архаїчний спосіб мислення, але також і небезпечний спосіб мислення. Бо якщо ми цей спосіб мислення використовуємо, то ми маємо суцільні зони конфлікту знов, як у Європі, не говорячи вже про весь світ. І тоді ми маємо привід для нової великої війни.