Кіммерійці, скіфи, сармати на території Північного При­чорномор’я.

У І тис. до н.е. на теренах сучасної України відбулися докорінні зміни у розвитку тогочасного суспільства: з’явилися нові етнічні спільноти, поміж яких виділялися агресивні кочовики.

Найдавнішими кочовиками, які опанували землі Північного Причорномор’я, вчені вважають кіммерійців. Про них вперше згаду­ється у давньогрецьких міфах, “Одіссеї” Гомера, “Історії” Геродота та “Географії” Страбона. Гомер “людей кіммерійських” розміщує поб­лизу входу до потойбічного світу - царства Аїда. Геродот називає то­поніми та гідроніми, пов’язані з історією кіммерійців: кіммерійські стіни, кіммерійські переправи, Кіммерія, Кіммерійський Боспор. Страбон, обстоюючи думку про давні історичні корені кіммерійців у Північному Причорномор’ї, пише про Боспор Кіммерійський, про мі­сто Кіммерік, кіммерійські поселення, про гору Кіммерій у Гірському Криму.

Археологічні дослідження довели, що існування кіммерійців на території Північного Причорномор’я слід визначати періодом у вісім століть - з середини ІІ тис. до VII ст. до н.е.

Кіммерійці відносяться до племен зрубної культури. Їхньою прабатьківщиною вважається територія Нижнього Поволжя, однак у формуванні кіммерійського етносу також прийняли племена, які при­йшли з території Казахстану і Південного Сибіру. Однак етнічна при­належність кіммерійців остаточно не з’ясована. Лінгвісти вважають, що за мовою, найімовірніше, кіммерійці належать до іранської групи.

Ці племена раніше від інших народів Південно-Східної та Центральної Європи опинилися у безпосередніх контактах з передо­вими країнами Східного Середземномор'я, вони перші у досить ши­роких масштабах оволоділи стародавньою технологією виготовлення заліза і сталі.

До речі, стародавня технологія одержання заліза з болотяної ру­ди сиродутним засобом була досить складною і малопродуктивною. Руду промивали, подрібнювали і просушували на відкритих вогни­щах (так званий агломераційних процес).

відновлюються вже при температурі 900 С. технологія сиродутного процесу полягала в тому, що залізо концентрувалося в нижній части­ні горна у в’язкому тістоподібному стані. За такого технологічного процесу приблизно 50% заліза залишалося в шлаках.

Після закінчення технологічного циклу давні майстри розбирали каркас горна і виймали залізну з пористою поверхнею болванку - крицю, після відповідної обробки якої на ковадлі отримували досить високої якості залізо, з якого виготовляли знаряддя праці, побутові речі, предмети озброєння.

Кіммерійці використовували залізну зброю. Зброя була предста­влена: залізні кинджали, мечі з бронзовою брускоподібною рукоят­кою, списи та стріли з залізними наконечниками з довгою втулкою і плоскою ромбічною або овальною голівками. Це дало їм змогу у VZZZ- VZZ ст. до н.е. проникнути на територію Передньої й Малої Азії, розг­ромити місцевих зверхників та спустошити їхні землі.

Серед кіммерійських пам'яток, відомих археологам, переважа­ють курганні поховання та городища. Зокрема, вченими дослі­джені кургани поблизу хутора Чорногорівка (Донецька область), Сімферополя, селища Комишуваха (Луганська область), селища Велика Білозерка (Запорізька область) тощо.

Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер. Типовим було створення кам’яних антропоморфних статуй, на яких висікалось зображення воїна у різноманітній військовій амуніції. Керамічні ви­роби представлені горщиками тюльпаноподібної форми, кількома ви­дами келихів і великих посудин, орнаментованих різьбленими трику­тниками, пофарбованими білою пастою.

Кіммерійці цілком пристосувалися до природних та економіч­них умов Північного Причорномор’я. Основу їхнього господарство становило кочове тваринництво, провідне місце в якому посідало ко­нярство. Воно забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, да­вало значну частину продуктів харчування.

У соціальній організації кіммерійців спостерігався перехід від родоплемінних відносин до рабовласницьких. Виділявся заможний прошарок населення - вожді і царі. В їхніх руках накопичувалися па­совиська, кінські табуни, багатства. Однак цей процес не закінчився створенням держави, тому що у VI ст. до н.е. кіммерійців починають витісняти скіфи.

Частина кіммерійців покинула Північне Причорномор’я під уда­рами скіфів, основна ж маса асимілювалася у скіфському етнічному середовищі.

Найдавніші згадки про скіфів датуються серединою VZZ ст. до н.е. і містяться в ассирійських клинописах. Спочатку володарі Ассірії використовували їх як найманців для боротьби з сусідами, а потім скіфи чверть століття панували в Передній Азії, грабуючи держави. У зв'язку з цим, мідійський цар Кіаксар запросив скіфських царів на ба­нкет, де їх було отруєно. Скіфи змушені були повернутися на просто­ри Прикубання та Північного Кавказу. Надалі вони рухаються у захі­дному напрямку і опановують землі від Дону до Дунаю, а також кон­тролюють Крим, Керченський і Таманський півострови. Наприкінці VII ст. до н.е. завершилось політичне формування Скіфії, до складу якої входили різні за етнічним походженням племена: власне ірано- мовні скіфи у Причорномор’ї, праслов’яни - у лісостеповій зоні Дніпро-Дністровського межиріччя, фракійське населення - у Поду- нав’ї. Геродот підрозділив їх на скіфів-орачів (розташовувалися на захід від Дніпра), скіфів-землеробів (Лівобережжя), скіфів-скотарів (степові райони на схід від Дніпра) і царських скіфів (узбережжя Азовського моря і степовий Крим). Назва цього політичного утворен­ня - Велика Скіфія. За свідченням Геродота, її територія була дуже великою і мала форму рівностороннього чотирикутника.

Суспільний лад скіфів VII-IV ст. до н.е. визначався скотарським характером виробництва. Висока продуктивність скотарства сприяла швидкій майновій диференціації. Вчені вважають, що скіфське суспі­льство належить до ранньокласових. Багаті скіфи володіли основною масою худоби, мали численних рабів. Разом з рабами важку роботу виконували збіднілі родичі. Скотарський характер виробництва ви­значав соціально-економічний і політичний розвиток скіфського сус­пільства.

Скіфська держава мала військовий характер, який відповідав умовам розвитку кочового господарства V-IV ст. до н.е. у скіфів було сильне, добре озброєне і дисципліноване військо. Основою військо­вих підрозділів - рід і плем’я, які втратили свої виробничі і соціальні функції. Політична гегемонія у Скіфії належала царським скіфам. Найважливіші питання розглядалися на зборах воїнів. Особлива роль відводилася воєначальникам (царям, василевсам, базилаям). Автори­тет і вплив цих осіб зріс під час перської навали, яку очолював Дарій (VI ст. до н.е.). В цій війні скіфи використали тактику спаленої землі, тому нападники, дійшовши до Волги повернули назад. поразка Дарія принесла скіфам славу непереможених.

Під керівництвом скіфських воєначальників відбулася консолі­дація всіх скіфських племен, причому найбільша заслуга в цьому бу­ла царя Атея. Він усунув інших вождів, узурпував владу, надану йому воїнами союзу племен. З їх допомогою він перетворив Велику Скіфію на могутню державу. Її центром вважається Кам’янське городище (поблизу села Кам’янка-Дніпровська Запорізької області). Площа го­родища сягала 12 км², акрополь займав 32 га. Там мешкала аристок­ратична частина населення та були розташовані громадські будинки та храми. Зафіксовані залишки кварталів, де мешкали майстри - ко­валі та металурги.

Влада царя була необмеженою. Цар був військовим начальни­ком і верховним суддею, що мав права винесення смертного вироку. Його влада спиралася на раду старійшин, рішення начальників, які очолювали військо.

В державі, як вже зазначалося, центральне місто відводилося царським скіфам, усі інші племена вважалися їхніми рабами та спла­чували данину. Крім данницьких відносин мали місце і безпосеред­ньо військові походи, під час яких царські скіфи грабували інші на­роди. Ударною силою у них була кіннота, існували загони важко озброєних вершників. Воїна-скіфа захищав панцир або шкіряна курт­ка, бойовий пояс, шолом та щит. Основною зброєю був невеликий складний лук, який відрізнявся далекобійністю (500 м). Використову­валися списи, дротики, сокири, кинджали і короткі мечі (акинаки).

У IV ст. до н.е., за свідченням Страбона, соціально-економічні стосунки між царськими скіфами та іншими племенами були більш врегульованими. Данина землеробів складалася з продуктів земле­робства, в основному пшениці. Ремісники осілого населення постача­ли різні вироби, зокрема, знаряддя праці, зброю, кінське спорядження (вуздечки, налобники, нащічники, вудила) тощо.

Як свідчить Геродот, Скіфія поділялася на адміністративно- політичні території (області), а також на менші адміністративно- територіальні одиниці (номи) на чолі з номархами.

Отже, Велика Скіфія була рабовласницькою державою з визна­ченою територією, добре розвинутим землеробством, скотарством та ремеслами. Виробництво набуло товарного характеру.

У період свого розквіту (IV ст. до н.е.) скіфи успішно воювали з Фракією у союзі з Македонією за часів правління Філіпа II. Однак у 339 р. до н.е. між Македонією і Скіфією спалахнула війна, скіфи були розбиті, загинув Атей. З цього часу розпочинається занепад Великої Скіфії. Вчені, зокрема, наводять наступні причини занепаду: загост­рення соціальних суперечностей, напади македонян та сарматів.

Занепад призвів до розпаду Великої Скіфії і появи Малої Скіфії. Під контролем її була невеличка степова смуга Північного Причор- номор’я та Крим.

Розквіт держави припадає на середину ІІ ст. до н.е. У соціально- економічному плані держава будувалася на традиціях попередньої доби, а історія Малої Скіфії пов’язана з вдалою боротьбою за конт­роль над грецькими містами-державами у Криму. Скіфам вдалося пі­дкорити Херсонес й Ольвію, які сплачували їм данину. Також вони ведуть війни з сарматами та Понтійським царством. Як етнічне та по­літичне утворення Мала Скіфія припиняє своє існування лише на по­чатку ІІІ ст. н.е. внаслідок гунської навали.

На схід і південний схід від Скіфії - у степах Подоння, Поволжя, Південного Приуралля і Західного Казахстану - проживали великі групи кочового населення, які на рубежі ІѴ-ІІІ ст. до н.е. дістали на­зву сарматів, що в перекладі з перської означає “підперезаний ме­чем”. Сармати були неоднорідні за етнічним складом і не становили політичної єдності. За повідомленням Страбона, племінний склад са- рматів становили аорси, алани, язиги, роксолани.

Просунувшись у степи Північного Причорномор’я, сармати увійшли в контакт з античними містами-державами. Це спричинило поглиблення в них майнової і соціальної диференціації, посилення влади військово-племінної знаті. На цьому етапі в сарматському сус­пільстві помітну роль починає відігравати праця рабів. Також раби стають предметом торгівлі.

У період проживання сарматів у степах Північного Причорно­мор’я виникають великі союзи племен і кінні дружини на чолі з відо­мими вождями. Сармати укладали угоди з античними містами, брали участь у війнах за межами своїх союзів, відправляли послів до римсь­кого імператора Августа. Однак їм так і не вдалося створити власної держави, хоч для цього були створені певні передмови.

Сарматське суспільство було воєнізованим. Основною ударною силою була, як і у скіфів, важка кіннота. Вершники були озброєні ко­роткими мечами (за типом скіфського акинаку), луками, дротиками, кинджалами тощо. Давні історики розповідають про винахід панцира, використання тактики замкнутого клина, про особливі способи ме­тання дротиків та накидання аркану на противники. Сармати ставали загрозою навіть для римської імперія, яка змушена була захищатися будівлею валів.

Основою життя сарматів було кочове скотарство, розводили ве­лику рогату худобу, овець, коней. У перші століття нашої ери перей- шли до осілості і почали займатися землеробством. Домінував у сар­матів, на відміну від кіммерійців і скіфів, матріархат. Античні вчені називають імена відомих цариць. Матеріальна культура представлена похованнями, як курганними, так і ґрунтовими могилами. Виділяють­ся багаті поховання знаті.

Панування сарматів закінчилося у середині ІІІ ст. н.е. з прихо­дом готів, які відрізали сарматів від античних міст. Сармати змушені були відійти в гори Північного Кавказу і Криму. Частина залишилась на містах колишніх кочовищ, ставши етнокультурною складовою че- рняхівської археологічної культури.

Отже, іраномовні племена заклали підвалини для формування державних традицій на теренах сучасної України, багатовікові зв’язки їх з землеробським населенням українського лісостепу позна­чився на подальшому етнічному та культурному розвитку.

3