З історії Українського правопису.
Накинена нам з Болгарії чужа мова стала в нас з того часу' мовою церкви, а тим самим — і мовою літератури, і панувала в нас власне аж до нових часів, до XlX віку; ця чужа мова заступала дорогу своїй місцевій живій мові, наслідком чого скоро витворилася боротьба цих двох мов, — чужої, болгарської, т.
зв. церковно-слов'янської, і своєї місцевої, мови живої. Боротьбу цю помічаємо вже з Xl віку, а дедалі вона все збільшується та збільшується, в XVl в. набірає великої сили, а в XVl 11 віці народня мова вкінці таки перемагає мову церковну і стає мовою літературною.Спокійніше було з правописом. Запозичений з Болгарії чужий нам правопис міцно запанував у нас і держався, — звичайно, зо змінами,— аж до нового часу. А це сталося тому, шо від самого початку нашої церкви заведено в нас і свою власну церковну вимову, так що кирило-мефодіїйські букви в нас на Україні відразу більш- менш пристосовано до місцевих умов та потреб, напр. Ъ читано за і, є за е, И за и, г за г і т. д.; допомагав і наголос — його ставлено по-українському, напр.: Го’сподь, зъ’лй, тво’єго, и’мя, глаго’ляти, і т. п. Стара церковна азбука хоч і не зовсім відповідала місцевим потребам, проте давала можність, міняючи відповідно вимову, при-
i Кінець X ст.
стосовувати її до українських умов. Від теї найдавнішої доби донесли ми, з малими змінами, цілу нашу теперішню азбуку, а міїж її буквами й значки ї, є колишні ї, о.
Мова, як організм живий, невпинно росла й змінювалася, тоді як правопис лишався незмінним. А це досить скоро витворило разячу між ними незгідність, особливо через те, шо в той час кожна слов’янська церква дбала про наближення церковної мови до розуміння народу. Частина давніх звуков з часом зовсім відмінилася, а між тим їхні букви ше лишалися на письмі, напр.: ж, ь, ъ, ь, и, а. Потрібно було робити правописну реформу, бо цього вимагало живе життя, і таку реформу й зробив першим митрополит тирновський Євфимій в Болгарії, в половині XIV-ro віку.
І хоч реформа Євфимія була пристосована лише до своїх місцевих болгарських умов, проте вона викликала до себе велику повагу й поза Болгарією, і її принято у всіх народів, шо вживали тоді кирилівського письма. Під кінець XIV-ro віку цей Євфиміїв правопис прийшов і на Україну, де його залюбки принято, і він міцно закорінився в нас аж до початку XVII віку, а почасти — аж до віку ХІХ-го. Але цей новий правопис був для нас значно більше невідповідним, як правопис Костянтинів: тоді як останній до певної міри дбав про всеслов’янські потреби, правопис Євфимія був чисто місцевим, болгарським. Штучно пристосований до українського письменства, новий правопис заглушував нам вже дощенту свої рідні ознаки. Hanp., цей правопис наказав писати ь зам. ъ в кінці слова, вживав таких форм, як тиа, всеь, сватал і т. п., вживав ж, зам. а, о і т. д., ставив значки наголосу (зазначки) на початку й кінці слова. От через що, скажемо, в Пересопницькій Євангелії 1556 року під штучним Євфиміївським правописом часом так трудно видобути українську форму, напр. хоча б в таких написах: стипль, кымшоаь, поишоъ, за неумь, икь, же ь, жикоть, доконать, оуздпокиль, па істоупиаи, к немої, рави ее, векоіци, зиииила, споц- лткоу, сопомотити, гмаати, келикаа, иъкотома і т. п. Через правопис Євфимія ми змінили давню форму ьї, цебто ъ+ і, на нову: ы, цебто ь+і, пізніше ы.Євфиміїв правопис викликав на Україні велику правописну за- мішанину. Брак доброго сталого правопису особливо відчувся на Україні з половини XVI-ro віку, коли тут повстають більші організовані школи. А під кінець цього віку, коли на Україні працюють вже й друкарні, чужий нам правопис Євфимія потроху губить в нас неживі свої риси, і помалу витворюється новий правопис, вже більше пристосований до живої української мови; так, напр., у львівськім Адельфотесі 1591-го року знаходимо вже нову букву, необхідну для української мови,— букву г.
Упорядником нового правопису на Україні став у цей час славний вчений того часу Мелетій Смотрицький, родом з містечка Смотрича на Поділлі.
Року 1619 вийшла в світ відома його праця: «Граматіки Славенския правильное Сунтагма», і ця Граматика на цілих 150 років стала головним джерелом граматичного знання для целого слов’янського світу. Правопис Смотрицького запанував у всіх народів, що вживали кирилівського письма; взагалі, з цього часу Київ стає законодавцем, щодо правопису, для всіх слов’янських народів. Звичайно, правопис Смотрицького так само був невідповідним до потреб живої мови, а тому він не звільнив української мови від ії чужої старої одежі — давнього правопису; з новин бачимо у Смотрицького небагато, хіба букву г, яку він остаточно узаконив для нашого письменства. Взагалі ж Смотрицький лише упорядкував той правописний хаос, що закорінився був до нього. Цей правопис Смотрицького тримався на Україні аж до ХІХ-го віку.В XVII — XVIII віках жива українська мова вже великим струмком вривається до мови літературної; мусив пристосовуватися до того й правопис, мусив, але пристосовувався мало. У цей час вже не бояться писати народньою мовою, не бояться й відступати від традиційних норм церковного правопису; потроху появляються й такі написи, де зазначалася жива українська вимова. Правопис стояв вже на добрій дорозі, і була певна надія на скоре пристосування його до живої мови, але в цей час трапилося небувале революційне потрясіння його: в березні місяці 1708 р. з наказу царя Петра І замінено кирилицю на гражданку, а кирилиці дозволено вживати лише для церковних видань. Це був дуже дошкульний удар для розвитку українського правопису, бо він силою спинив близький вже до закінчення процес пристосування правопису до живої української мови. Гражданка механічно заступала кирилицю; вона вже не знала потрібних для української вимови буков, як г, не знала й тих надрядкових значків, яких вживала кирилиця, і які служили на Україні для наближення літературної мови до вимови живої. Гражданка мала на оці потреби лише мови російської, на інші ж мови зовсім не оглядалася. В цім була її негативна риса для українського письменства.
Жива українська мова знаходила собі ше деякий притулок в виданнях києво-печерської друкарні, де культивувався тоді й український правопис. Але підозріле око царя Петра І скоро добралося й сюди: 5 жовтня 1720 р. він видав відомого грізного наказа для друкарень українських: «А вновь книгь никакихь, кромъ церковныхь прежнихь изданій, не печатать. А и оныя церковный старый книги, для совершеннаго согласія съ великороссийскими съ такими жъ церковными книгами, справливать прежде печати съ тьми велико- росскими печатми, дабы никакой разни и особаго нарйчія во оныхь не было; а другихь никакихь книгь, ни прежнихь ни новыхь изданей, не объявя объ оныхь въ Духовной Коллегіи, и не ВЗЯВЬ OTb оной позволенная, въ тъхь монастырехь не печатать, дабы не могло въ такихь книгахь никакой въ Восточной Церкви противности и съ великороссийскою печатью несогласия произойти»... Звичайно, це була смерть для старого церковного українського правопису. Його вбито як раз у той час, коли він почав перероджуватися на потрібний для українського письменства новий правопис. А через це нормальний розвиток правопису нашого перервався більше як на століття. До київської Академії скоро заведено й новий предмет — російську мову, і студенти мусіли навчатися нового правопису вже «по пра- виламь господина Ломоносова...»
В році 1798 появилася «Енеїда» Котляревського. Українська жива мова нарешті остаточно стала мовою літературною. На порядок дня ставала й справа нового правопису, але батько нової української літератури, Котляревський, не став і батьком нового нашого правопису. Котляревський писав тим само правописом, яким писали на Україні в кінці XlI — поч. XVIII віку, він продовжував тільки старі традиції наші, але вже захмарені гражданкою Петра І. Проте «Енеїда» спричинилася до того, що питання про окремий український правопис таки випливло на поверх і голосно вимагало вирігшення.
Огієнко І. І. Нариси з Історії української мови:
Система українського правопису:
Популярно-науковий курс з Історичним освітленням.
Варшава, 1927. С. 2—6.