ІСТОРИЧНІ ПОРТРЕТИ

Володимир Боніфатійович Антонович

В. Б. Антонович

Історичне минуле українського на­роду красномовніше постає через долі його обранців, славетних синів україн­ського народу, які підняли й очолили боротьбу народних мас за волю, націо­нальну незалежність і соціальну спра­ведливість.

Хто ж він такий, В. Б. Антонович? «Вичерпна» характеристика цієї постаті наводиться в Українській Радянській Ен­циклопедії, виданій 1978 року: «Анто­нович Володимир Боніфатійович... - ук­раїнський буржуазно-націоналістичний історик, археолог, етнограф, ар­хеограф. В працях з історії України... виходив з класових завдань україн­ської націоналістичної буржуазії. Виступав проти революційної бороть­би народних мас... Заперечував єдність історичного розвитку українсько­го і російського народів, усіляко протиставляв український народ росій­ському...».

У царській Росії його вважали неблагонадійним, «хлопоманом», ук­раїнофілом і сепаратистом, а за радянських часів став він ще неблагона- дійнішим, ідейно-шкідливим.

Ось такі атестації Володимира Антоновича впродовж багатьох деся­тиріч переходили з одного довідкового видання в інше. Але все це не відповідало істині.

Яким же дійсно був Антонович? Яким маємо сприймати його ми? В дійсності він був духовним вождем, одним з лідерів, ідейним провідни­ком демократичного руху, діячем, дослідником історії та культури ук­раїнського народу.

«Ніяка справа не минала без того, щоб у ній Антонович не брав участі, - говорить його учень Василь Доманицький, -...

Для своїх товаришів Антонович був живим архівом, історичним під­ручником. «Можна сміливо сказати, що В. Б. Антонович протягом півсотні літ стояв у фокусі українського національного руху, — писав академік Єфремов, — а бували часи, коли його по справедливості вважали за ідейного провідника цілого руху».

В. Б. Антонович народився 18 серпня 1834 року в селі Махнівці на Київщині у шляхетсько-польській сім’ї. Закінчивши Одеську гімназію, поступив на медичний факультет Київського університету, провчився перший курс, але потім перевівся на історико-філологічний відділ і вий­шов з нього 1860 р. кандидатом історії, після чого 2-3 роки навчав дітей по середніх школах Києва.

У 1863-1880 рр. Антонович - головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. За дисертацію «Останні часи козацтва на Правобережжі» Антонович одержує 1876 року титул магістра росій­ської історії, і його призначають доцентом Київського університету. У 1878 році після захисту дисертації «Нарис історії Великого князівства Литов­ського» він стає дійсним професором, яким залишається до 1890 року.

В студентські роки В. Антонович брав активну участь і був керівни­ком київської «Громади».

Частина громадівців писала й видавала книжки українською мовою, збирала краєзнавчі матеріали. Спеціально для цього були розроблені програми. Вони були розіслані в усі губернії, де існували громади. Інша частина заснувала недільні школи, дитячі будинки. До речі, на цьому тлі добре відома в Києві дружина В. Б. Антоновича - Варвара Іванівна Ан­тонович. Саме завдяки її клопітливій роботі в Києві було засновано 4 дитбудинки, і всі у приватних помешканнях.

Антонович ще в кінці 50-х рр. приєднався до так званого «хлопо- манського руху», був членом таємного студентського гуртка «хлопо- манів», створеного у Київському університеті.

Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем, що користувалася українською мовою, українським вбранням і трималася українських зви­чаїв, називали «хлопоманами» (від польського «хлоп» - селянин). Саме цей гурток став осередком, навколо якого згуртувалась Київська гро­мада. З студентського гуртка вона перетворилася у політичну організа-

Володимир Боніфатійович Антонович цію, дуже тісно згуртовану, з суворим і обмеженим підбором членів. Напередодні польського повстання 1863 р., хлопомани відкрито порва­ли з польським суспільством, проголосивши себе українцями.

Щоб краще пізнати народ В. Антонович і О. Рильський наймали собі на вакації підводу і об’їздили села. Так пізнали вони Київщину, Волинь, Поділля, частину Бессарабії, Катеринославщини, Харківщини та Хер­сонщини. Під впливом тих поїздок симпатії до українського народу ста­ли перероджуватися у національну свідомість, яка все більше зростала. «Хлопомани» займалися наукою, публікували праці про теперішнє і ми­нуле життя України, вели громадську практичну роботу. Вони створю­вали гуртки освіти, вивчали та популяризували історію, етнографію та фольклор українського народу, видавали і розповсюджували літерату­ру. Своєю головною діяльністю «хлопомани» вважали освіту мас.

Тим часом їх погляди і діяльність злякали польську шляхту Право­бережжя. Посипалися лайки, закиди відступництва, зради - а далі й доноси. У тих доносах говорилося, що Антонович із товаришами підбу­рює народ на шляхту. За Антоновичем снує раз по раз валка жандармів куди б він не рушив, уряд насилає на нього поліцію. Хоча суд доводить невинність Антоновича, на нього впадає-таки нагляд поліції.

«Современная летопись», що виходила в «Русском вестнике», на­друкувала статтю про київське «хлопоманство».

Цікава деталь. Київський генерал-губернатор Васильчиков, якому надіслали на візування гранки цього матеріалу, наклав на нього таку візу: «Коли дивитися на цих осіб як на фундаторів громади, то її справ­жня мета і напрямок абсолютно невідомі урядові; коли звернути увагу на те, що й члени цієї громади без дозволу влади взяли на себе, не знати з яких мотивів, освіту простого народу і, не зважаючи на усі обвинувачення та нарікання з боку суспільства, проводять справу й далі; коли, нарешті, мати на увазі, що вони склали громаду в державі, що за її законами ніяке товариство, навіть не заборонене урядом, не може установитися без дозволу і без відповідної влади, то за такими причина­ми не зручно дозволяти до друку статтю «Общественные вопросы».

Проте з другого боку, через те, що особи, які підписали статтю, оголосивши свої прізвища, викликають своїх обвинувателів виявити їх неблагонадійні прямування шляхом друкованого слова, і розв’язати зма­гання прилюдним обговоренням, то було б корисно цю заяву надруку­вати...»

Щоб позбутися раз і назавжди закидів про «відступництво від своєї народності», Антонович, нащадок давньої родини спольщеної українсь­кої шляхти, опублікував у 1862 р. в українсько-російському місячнику, що виходив тоді у Петербурзі, «Основа» свою славну «сповідь». Головні думки «сповіді» такі. Поляки в Україні мають дві точки до виходу: полю­бити народ, серед якого живуть, пройнятися його інтересами, верну­тися до народності, покинутої їхніми предками, і роботою у користь того народу виправити те лихо, якого наробили тому народові їхні пред­ки, або, коли у неї на те стане сил, переселитися у Польщу, у землю, заселену польським народом, - інакше не забудуть вони ніколи закиду, що вони колоністи, які живуть із праці чужих рук, які загороджують дорогу до розвитку народові, в хату якого вдерлися непрошені.

Свідомий і щирий українець, Антонович не був ворогом поляків - він був тільки великим ворогом історичної Польщі, був ворогом пану­вання поляків над українським народом.

Після польського повстання (1863 р.) настали і для українства дуже прикрі часи, які тяжко відбилися і на Антоновичу. Уряд став дошукувати­ся в українському русі сепаратизму, що нібито українці хочуть відбитися від Росії.

Українці, в свою чергу, квапилися запевнити всіх у своїй лояль­ності. Антонович і 20 учасників київської громади запевнили російську публіку в тому, що їхньою метою «є лише освіта народу» і що будь-які «розмови про сепаратизм є дурним жартом, оскільки нам він не тільки не потрібний, а й не корисний». Але ці запевнення мали незначні ре­зультати.

Міністр внутрішніх справ П. Валуев видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і, особливо, педагогічних пуб­лікацій. Він заявив, що української мови «ніколи не було і немає, і не може бути». Незабаром після цього громади було розпущено, переста­ла видаватися «Основа», падають утиски на друковане українське сло­во. В Києві, Харкові, Полтаві та провінції були проведені численні арешти серед української інтелігенції. Чернігівська і Полтавська громади були цілком розгромлені, а найактивніші їх члени, так само, як і низка україн­ських діячів у Києві та Харкові, після тюрми й слідства, були заслані до далеких північних губерній Росії (П. Чубинський, О. Кониський, В. Лобо­да, П. Єфименко, C. Ніс та інші), багато було вислано з місць їх меш­кання до інших губерній, багатьох урядовців скинуто з посад або пере­ведено до інших місць.

Не минула підозра в сепаратизмі й Антоновича. Про громадську роботу не було що й думати, треба було вхопитися іншого засобу, щоб служити українській справі, треба було взятися за науку. Антоно­вич видає 13 томів «Архива Юго-Западной России», редагує збірники українських літописів; тоді ж з’являються в «Архиве...» його історичні праці, які стосуються історії Правобережжя, і малюють на основі зібра­ного рукописного матеріалу українсько-польські відносини у минулому.

Ось найважливіші його праці:

1) «Розсліди козаччини на основі актів 1500-1648 рр.» (1862—1863 рр.);

2) «Про походження шляхетських родів на Україні» (1867 р.);

3) «Останні часи козаччини на правому березі Дніпра» (1868 р.);

4) «Розвідки про міста на Україні» (1869 р.);

5) «Акти про економічні та правні відносини селян у XVIII ст.» (1870 р.);

6) «Акти про унію і становище православної церкви з половини XVII ст.» (1871 р.);

7) «Розсліди гайдамаччини» (1876 р.).

В працях Антоновича історія польсько-українських відносин знай­шла перше наукове висвітлення, що спиралося на багатий докумен­тальний матеріал Київського Центрального Архіву. Українська історія в його очах була історією народних мас, покинутих своїми провідними верствами, і змушених жити в формах, чужих його поглядам і понят­тям про релігійні, політичні й соціальні відносини, в формах, які несла в Україну аристократична Польща. Звідси постійна народна реакція в формі козацьких повстань й гайдамацьких рухів, звідси вікова кривава бороть­ба, котра скінчилася для українських мас остаточним їх поневоленням уже в межах Росії після занепаду Речі Посполитої.

Впродовж усього життя Антоновича цікавила тема про козацькі часи на Україні. Він високо оцінював роль козацтва в історії України, але зовсім не ідеалізував його, як це було властиво історикам, з хви­лею народництва. Антонович мав цілком тверезий погляд на причини і наслідки всіх пов’язаних з козацтвом подій. Не в його характері було впадати в замилування минувшиною чи впадати в екзальтацію від кон­такту з нею. В його особі прийшов історіограф нової наукової якості. У своїх працях Антонович сухуватий в стилі, докладний у фактах. «Исто­рические детали Юго-Западной России в биографиях и портретах» не мають у собі ніякого белетристичного гриму, що характерно для біль­шості творів цього жанру. Стриманий в емоціях, лаконічний, він по­всюдно відзначається проблемною інтерпретацією фактів, монографіч­ною глибиною висвітлення теми. Він розробляє вузлові моменти історії народу.

Майже одночасно, у 1870 р., Антонович починає займатися і археоло­гією; тоді-то у «Товаристві Нестора-літописця» у Києві виступає він з ре­фератом про українські могили, сам збирає великий археологічний ма­теріал.

Дуже притягувала Антоновича й етнографія: його праця «Історичні пісні українського народу», зроблена з М. Драгомановим і видана у Києві 1874-1875 рр., зацікавила усіх, хто займався українською словесністю. Із історико-літературних розвідок згадаймо про «Поеми Шевченка істо­ричного змісту» (переклад у «Правді» 1889 р.). Він писав праці з архео­логії, економіки, права. Зробив спробу видати для широкого читача по­пулярні нариси про українських гетьманів.

Володимир Антонович, зосереджуючись на своїх широких науко­вих інтересах, встигає не тільки писати, а й знаходити час для гро­мадської діяльності. Він читає лекції в Київському університеті, працює в археологічній комісії, опрацьовує документи для «Архива Юго-Запад­ной России», виступає їх коментатором, з Михайлом Драґомановим ви­дає «Исторические песни малороссийского народа», керує ним же за­снованим нумізматичним музеєм при університеті, з-під його пера вий­шло тритомне дослідження «Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета св. Владимира».

Майже ціле десятиліття українська інтелігенція була змушена ви­чікувати свого часу. На початку 70-х років зосередилися й зміцніли її сили. Громада об’єднала в собі низку блискучих талантів у всіх царинах культурного й громадського життя, які зуміли не тільки в широких розмірах організувати працю в галузях науки, мистецтва й письмен­ства, але й вкласти новий зміст. В. Антонович (тепер уже професор Київського університету) із своїми колегами при підтримці таких тала­новитих помічників як М. Драгоманов, О. Русов, М. Зібер і С. Подолинсь- кий таємно утворили «Стару громаду». Це об’єднання дістало таку на­зву, аби відрізнити старих і досвідчених членів (їх налічувалось близько 70), від нових громад, що також з’являлися й складалися переважно із студентів. Хоча вони і були пройняті патріотичними настроями та прий­мали участь у національно-культурних заходах, все ж не мали широкої загальної освіти, а політична підготовка їх була дуже слабкою. Старо- громадівці провадили велику роботу з організаційного їх укріплення.

З ініціативи «Старої громади» було створено українське наукове товариство під офіційною назвою «Південно-Західна філія Російського географічного товариства» (засновано в 1873 р.). Товариство зорганізу­вало наукові сили з усіх частин української землі й повело енергійну роботу наукового дослідження української етнографії, словесності, історії, мови, економічного життя. В. Антонович бачив великі переваги легаль­ної діяльності в межах цього товариства. За короткий час, завдяки дея­кому послабленню цензури, розвинулося видання українських книжок; поряд з науковими працями, белетристикою, поезією виходили цілі серії прекрасних популярних брошур для народу.

Товариство займалось і виданням підручників, а саме: «Таблиць для початкового читання», складених студентом Гарячковським; «Арифмети­ки популярної», складеної студентом Морозом; популярної фізичної гео­графії - «Дещо про світ божий»; байок Глібова.

У 1875 році «Стара громада» придбала російську газету «Киевский телеграф», перетворивши її на орган, який висвітлював події з україн­ських позицій. Друкований орган зробився справжнім дзеркалом україн­ського національного руху, української думки.

З ім’ям В. Б. Антоновича пов’язане і видання журналу «Киевская Старина». Він був засновником і автором журналу. Разом з П. Житецьким керував редакційним комітетом. Журнал охоплював весь спектр україн­ського життя, публікуючи не лише літературні й публіцистичні матері­али, а й наукові та історичні розвідки з життя українського народу.

Президент Академії наук України Б. Патон у 300-му випуску «Київ­ської Старовини» писав, що «за визначенням сучасників «Київська Ста­ровина» була справжньою енциклопедією українського народознавства». Заснований як друкований орган історичного товариства Нестора-літо- писця, журнал став важливим чинником українського духовного відрод­ження.

За чверть століття існування (1882-1906 рр.) часопис видрукував на своїх сторінках багато матеріалів і досліджень з найширшого кола гума­нітарних наук і суспільних проблем. Тут публікувались праці з історії і археології, етнографії і фольклору, мовознавства і літературознавства.

Велика увага приділялась археологічним знахідкам, біографіям ви­датних діячів української держави, науки, культури. Авторами журналу були В. Б. Антонович, Д. І. Багалій, М. С. Грушевський, П. П. Житецький, М. І. Костомаров, В. Г. Короленко, Ф. Г. Лебединцев, О. О. Потебня,

І. Я. Франко, Д. І. Яворницький і багато інших видатних вітчизняних вче­них і літераторів.

У 1992 р. відбулося друге відродження «Київської старовини». Новий журнал став продовженням свого знаменитого попередника, успадкував­ши від нього кращі традиції.

Плідною була педагогічна діяльність В. Б. Антоновича. Як професор він підготував цілу плеяду українських істориків, які працювали під його оком. Учнями Володимира Антоновича були М. Грушевський, П. Голубовський, І. Линиченко, Д. Багалій, О. Потебня, М. Дашкевич та інші. Вони заповню­вали перед усім прогалини в нашій історії, яких Антонович сам не встиг торкнутися.

ЛІТЕРАТУРА

1. Володимир Боніфатійович Антонович//Історія України в особах. - Ч. І. - Мико­лаїв, 1993.

2. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 2. - K., 1992.

3. Записки історично-філологічного відділу Укр. AH. - K., 1920.

4. Патон Б. «З 300-м числом «Київської старовини»//Київська старовина. — 1993. - № 3.

5. Сімович В. Про життя та діяльність Володимира Антоновича//Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - K., 1991.

6. Слабошпицький М. Антонович - без ідеологічного гриму//Україна: наука і культура. Вип. 25. - K., 1991.

7. Субтельний О. Україна: Історія. - K., 1991.

8. УСЭ: В 12 т. - K., 1978. - Т. 1.

Нестор Іванович Махно

Легендарний український отаман ча­сів громадянської війни народився 26 жовтня 1888 р. в селі Гуляй-Поле, в бідній селянській родині. Невдовзі після цього родина втратила батька і на ру­ках матері залишилося п’ятеро малих дітей з наймолодшим Нестором. Позбав­лений звичайних радощів дитинства, він був змушений з восьми років працюва­ти в наймах, заробляючи на хліб. Через те, від природи надзвичайно обдарова­ний, Махно, закінчивши початкову шко­лу, полишив навчання і пішов працюва­ти, спочатку маляром, а потім ливар­ником на заводі сільськогосподарських машин.

Про юність Н. Махна сказати щось добре важко. Жага самоствердження по­стійно кидала його нервову і бурхливу натуру у всілякі негаразди. Мах­но вів життя вуличного хуліґана з бійками та скандалами, аж поки не знайшов варте себе заняття - революційну діяльність. В 1906 р. в Гу- ляй-Полі з селянської молоді утворилася група анархістів «Союз бідних хліборобів», до якої пристав і Нестор. Не заглиблюючись у теорію анар­хізму, група майже відразу перейшла до практичних дій: вимагання грошей у місцевих багатіїв та нападів на поштові карети. Через півтора року свого існування група була розгромлена і переважна більшість її членів потрапила до в’язниці. Н. Махна та 16 інших анархістів було засуджено до смертної кари, але виявилось, що він ще не досяг повно­ліття. Сталося так, що при видачі синові метрики мати вказала не справ­жню, а на рік пізнішу дату його народження, чим несвідомо врятувала Нестору життя. Він тепер не підлягав винесеному покаранню. Амністія, присвячена ювілею цариці, і указ про помилування, підписаний особис­то головою уряду П. Столипіним, змінили міру покарання. Н. Махна замість смерті чекала довічна каторга в стінах Бутирської тюрми. Вісім років за ґратами відіграли неабияку роль у формуванні Н. Махна як особистості. Закутий по руках та ногах в кайдани за неодноразові спроби втечі, з ураженими сухотами легенями, Махно пройнявся лютою ненавистю до царської держави й нестримним бажанням зруйнувати цю систему при­гноблення людини. В тюрмі Н. Махно зустрів і свого ідейного вчителя - відомого анархіста П. Аршинова, вплив якого на політичні погляди Не­стора був вирішальним. Крім цього, Н. Махно починає займатися само-

Нестор Іванович Махно освітою. Потрапивши до тюрми простим сільським хлопцем, Махно вий­шов з неї грамотною і, по-своєму, освіченою людиною. Сталося це 2 бе­резня 1917 р., коли в результаті Лютневої революції проводилися масові звільнення в’язнів.

Опинившись на волі, Н. Махно, не гаючись, вирушає додому, в Гу- ляй-Поле. Відразу по приїзді Махно розвинув активну політичну діяльність, за короткий час посівши всі виборні виконавчі посади в селі, створивши «чорну Гвардію» з селянської молоді та розділивши між селянами поміщицькі землі.

У лютому 1918 р. почалася окупація України німецькими військами. Н. Махно мав намір розпочати з ними серйозну боротьбу, випрохавши для цього у Народного Секретаріату значну кількість зброї. «Чорна Гвар­дія» поступилася місцем кількатисячним «вільним батальйонам», сфор­мованим з колишніх фронтовиків. Та ледве останні вирушили на фронт, а Махно до штабу бойової дільниці, як в Гуляй-Полі зчинився військо­вий переворот. Прихильники Центральної Ради, шантажуючи єврейсь­ку общину неминучим погромом, який вчинять державні війська, підби­ли її на рішучі дії. Національна єврейська рота, що саме несла в селі комендантську службу, заарештувала членів ревкому і запросила до Гуляй-Поля німецько-українські війська. Дізнавшись про це, «вільні ба­тальйони» або саморозпустилися, або були роззброєні. Не маючи ґрунту для негайного початку боротьби, Махно вирішує дещо зачекати. По­клявшись повернутися на Україну, він вирішив здійснити подорож до Москви, щоб як слід розібратися в політичній обстановці. Тут Н. Махно зустрівся як з лідерами анархізму П. Кропоткіним, П. Аршиновим, Л. Чор­ним, так і з лідерами більшовиків В. Леніним та Я. Свердловим.

Після цих зустрічей Н. Махно дійшов висновку, що світової рево­люції може й не статися. Політичні партії в боротьбі за владу самі зга­сять її, а сучасний анархізм, відірваний від життєвих потреб селянства, нездатний втримати її прапор. Виходом зі становища йому уявлялася побудова анархічного суспільства в окремо взятому районі. Здійснити цей задум ставало можливим лише з перемогою революції. Н. Махно вирішив, що більшовики здатні краще за інших роздмухати її полум’я. Подібне розуміння ситуації стане серйозним фактором у всіх подальших стосунках махновців з РКП(б). Не поділяючи більшість положень більшо­вицької програми, Н. Махно певний час ладен був їх терпіти. З більшо­виками його єднали спільні вороги та віра в майбутнє комуністичне су­спільство, щоправда досягти його вони намагалися радикально проти­лежними шляхами. Н. Махно, підтримуючи гасла Жовтневої революції, заперечував державу і владний принцип як головні джерела суспільно­го зла, виступав за повне самоврядування, демократизацію та федера­лізацію на противагу «диктатурі пролетаріату». Існування ж власної струк­тури влади, що базувалася на мобільній військовій організації, Махно пояснював, як явище тимчасове, породжене необхідністю війни.

Тим часом події в Україні різко загострилися. Гетьманство Скоро­падського обернулося для селянства реставрацією поміщицького земле­володіння. Стихійні селянські повстання нещадно придушувалися. В липні 1918 р. Н. Махно повертається до України і організовує партизанський загін, що починає боротьбу з гетьманською адміністрацією та окупацій­ними військами. За три місяці ним було вчинено 117 збройних нападів. 1 жовтня 1918 р. загін був оточений в Дібрівському лісі переважаючими силами ворога. Проте Махно зумів вивести загін з оточення і вдарити по ворожим тилам.

Піддавшись паніці, австрійці кинулися тікати. В розпалі бою загін Махна підтримали дібрівські селяни, доведені до відчаю знущаннями окупантів, озброєні хто-чим, вони кидалися на ворожих солдат, заби­ваючи їх до смерті. За кілька годин австрійський батальйон було роз­громлено. Селяни, окрилені успіхом, одноголосно вирішили називати Н. Махна Батьком. Це був найпочесніший титул для отамана, який згідно з українськими військовими традиціями надавався отаману гро­мадою, коли той, крім суто військових функцій, виконував ще й роль духовного наставника.

Батько Махно був яскравим харизматичним^[31] типом лідера. Цей тип з’являється переважно в часи криз та революцій. Висловлюючи загально­народні вимоги, вгадуючи явні та потаємні бажання мас, він здатен викли­кати до себе сліпу віру, отримати всеохоплююче визнання. Але варто йому зазнати поразки, як прихильність відразу обертається проти нього розлюченням та докорами, навіть з боку своїх однодумців.

Нічого в зовнішності Махна не справляло враження владної людини. Невисокий зріст, підірване здоров’я, слабке мистецтво оратора. Але, як писав сучасник: «Той, хто бачив Батька Махна хоч раз, не забуде його до смерті». Чорний, пронизливий, гіпнотичний погляд, безжалісність до ворогів, незламна воля і самоволодіння. Здавалося, ніяка тяжка втрата не могла похитнути його. Володіючи всіма видами зброї, Махно постій­но виявляв хоробрість у боях. За три роки він був поранений 12 разів, часто отримуючи майже смертельні ураження. Батько Махно дуже тон­ко відчув образ народного героя і намагався повністю підкорити себе цьому уявленню. Недарма письменник В. Короленко говорив про Махна як про «середній вивід українського народу, а можливо навіть шир­ший». Селянство бачило в ньому людину, яка не обдурить, захистить і дасть тобі волю.

З часу Дібрівської перемоги лави махновців починають зростати так швидко, що в грудні 1918 - січні 1919 рр. ми маємо справу вже з по­встанською армією близько 10 тисяч чоловік, яка контролювала район сучасної Запорізької та частини навколишніх областей. Маючи самобутній військовий талант, Махно створив досконалу тактику партизанської війни. Головною ударною силою була зроблена тачанка - звичайна ресорна бричка з встановленим на ній кулеметом. Ця проста геніальна знахідка давала змогу повстанській армії, що постійно страждала від відсутності боєприпасів, раптово зосереджувати на вузьких ділянках фронту нечу- вану вогневу щільність у сотні кулеметів одночасно. Такого вогневого удару не витримували ніякі військові лави. Махно швидко проривав їх і вщент розорював ворожі тили, перемагаючи ворога зсередини. Відсутність лісів на Півдні України, як надійного сховища, вимагала від повстанців постійного руху- Махно вирішив це питання завдяки проведенню рейдів, коли армія, перевозячи піхоту на тачанках, віддалялася від своїх домі­вок на сотні, а то й тисячі кілометрів. Постійно змінюючи кінний склад, вона досягла неймовірної на ті часи швидкості пересування у 80-120 км за добу. Для порівняння: червона кіннота проходила 40-60 км. У випадку значної переваги ворога, армія за сигналом розпадалася на полки, ті — на сотні, сотні - на десятки, які розбігались навкруги. Зброя закопува­лася, тачанки ставилися у клуні, а самі махновці перетворювалися на «мирних селян». Армія водночас зникала, щоб через певний час так само швидко зорганізуватися в заздалегідь визначеному місці, переважно вже у ворожому тилу. Все це робило Батькові славу невловимого отамана, який з честю виходить з будь-якого становища.

Особливо добре була налагоджена розвідка, агентура якої склада­лася майже виключно з жінок, підлітків та старих дідів, що не викли­каючи підозри, мандрували по селах. Розвідка була особистим захоп­ленням Батька, який майстерно володів мистецтвом перевтілення, час­то проникаючи до ворожого табору під виглядом офіцера, крамаря, се­лянина, чи навіть перевдягнутим в жіночий одяг.

Внутрішній устрій мав чітку систему. Армія ділилася на полки-сотні- взводи, а в періоди успіху з’являлися навіть дивізії та корпуси. В її устрої помітні певні козацькі традиції, а саме: виборність комскладу, спільна військова здобич, загальна рівність та інтернаціональні настрої. В лавах махновців німці та євреї були звичайним явищем, а при бажанні можливо було відшукати навіть китайця. Даний устрій значною мірою поєднував можливості як заможного, так і бідного селянства. Перше виступало еко­номічною базою руху, на яку цілком покладалось утримання армії. Друге поставляло з свого середовища основну частину повстанців.

Щоправда партизанський побут породжував низьку дисципліну се­ред бійців, з чим повстанське керівництво намагалося вести боротьбу, вживаючи найжорстокіщих заходів. Культпросвітню роботу проводили анархісти харківської конфедерації «Набат». В махновському районі не згасало навіть культурне життя. Працювали школи, лікарні, самодіяльні театри. Вирувала місцева торгівля, для потреб якої навіть випускався місцевий сурогат банківських білетів.

У грудні 1918 р. була укладена перша угода махновців з УHP. Дирек­торія передавала Махну певну кількість зброї, за що безперешкодно могла проводити мобілізацію в махновському районі. Та отримавши зброю, Махно вирішив діяти самостійно і наказав громити петлюрівців. 29-31 грудня 1918 р., демонструючи свою силу, Н. Махно з допомогою більшо­виків захопив Катеринослав, чотиритисячний петлюрівський гарнізон було розгромлено, проте більш трьох днів місто втримати не вдалося.

На початку 1919 р. Махно розпочинає активні бойові дії проти Доб­ровольчої армії, що починала насуватися на Україну. Відчуваючи гостру потребу матеріальних ресурсів і зброї, Махно 26 січня 1919 р. підписав угоду з більшовиками про входження повстанської армії на правах ав­тономії до складу Українського фронту, як 3-ї бригади Задніпровської дивізії.

Ставши комбригом, Махно переходить у наступ і за березень-квітень 1919 р. займає Бердянськ, Маріуполь та Волноваху. За ці успіхи його було нагороджено орденом Червоного Прапора. Маючи 50-тисячну ар­мію, Махно контролював 72 волості з населенням 2,5 млн. чол. і мав усі перспективи зробити блискучу військову кар’єру. Проте між Махном та більшовицьким керівництвом відразу виник конфлікт через неприйняття махновцями політики «воєнного комунізму». Останні відверто виступили захисниками інтересів селянства. Резолюції трьох з’їздів Рад повстансь­кого району засудили більшовицьку політику, як ворожу революції. Дізнавшись про це, Л. Троцький, як ворог всіляких пом’якшуючих лінію партії союзів з «попутниками революції», поставив собі за мету досягти моральної і фізичної ліквідації цього «куркульського гнійника». За його наказом було розгорнуто кампанію по дискредитації свого ж таки союз­ника. Одночасно було припинене будь-яке постачання махновського війська, що значно підірвало його сили. У кінці травня 1919 р. денікінсь- кий отаман Шкуро тричі проривав фронт на махновській ділянці, проте мах­новці продовжували бої. Сам Махно з презирством відкинув пропозицію Шку­ро перейти на бік Денікіна. Разом з тим він відмовився і від наказу Троцького пе­редислокувати свої війська на новий рубіж, де на них чекала неминуча заги­бель. Відмова була використана Л. Троць- ким та X. Раковським як підстава для оголошення Махна поза законом. Було схоплено і розстріляно штаб махновсь­кої армії. Палаючи помстою, Махно тро­хи згодом фінансував Московську таєм­ну організацію анархо-терористів, що розробляла плани замаху на вище парт­ійне керівництво. У вересні 1919 р. вона здійснила відомий теракт в Леонтієвсь-

Андрій Шкуро

Нестор Іванович Махно кому провулку, коли було висаджено будинок, в якому проводилося засідання московського комітету РКП(б).

Опинившись «поза законом», Батько Махно залишив основну час­тину своїх військ у складі Червоної Армії, а сам з невеликим загоном рушив на Правобережжя, де почав переговори з отаманом Г. Григор’є- вим, який напередодні зазнав невдачі. Доля Григор’єва була вирішена наперед, коли в руки Махна потрапили докази його таємних зв’язків з денікінцями. Під виглядом «з’єднання» двох повстанських загонів Махно заманив Григор’єва в пастку і знищив. Багато рядових григор’ївців було влито до махновських лав, кількість яких значно зросла.

У серпні 1919 р., коли Червона Армія в Україні зазнала цілковитої поразки, командири махновських частин, що знаходилися в її складі, підняли заколот і організовано повернулися під чорні прапори. Разом з ними приєдналися до повстанської армії й багато червоноармійських час­тин, що замість відступу на північ воліли воювати з Денікіним в Україні.

Відступаючи на захід, махновці в районі Умані зустрілися з війська­ми У HP. Та обставина, що УНР не змогла порозумітися з повстанським рухом, обернулась трагедією для всього українства. Це призвело до розпорошення українських сил, що були поодинці зломлені переважаю­чою військовою силою більшовиків. Винний у цьому не лише Махно, що виступав у першу чергу за розв’язання соціально-економічних завдань і був проти державності взагалі. На його думку, в бездержавному су­спільстві національне питання вирішиться саме собою, адже зникне сама система, за допомогою якої один народ міг пригноблювати інші. Україн­ський народ, що давно втратив державність, повинен був відіграти в його побудові провідну роль, оскільки не мав жодних ілюзій щодо дер­жавного апарату як засобу від суспільних незгод. Однаковою мірою винні і діячі УНР в їх ставленні до повстанства, як до національно незрілого, споживацького руху. Слабкість українського державницького руху на селі, його нерішучість в задоволенні селянських вимог викликали врешті- решт недовіру села до УНР, яка і стала однією з причин загибелі моло­дої Української держави.

Перебуваючи в напружених стосунках, Махно та Петлюра все ж таки уклали угоду, що не містила в собі чітких зобов’язань сторін. Махно одер­жував боєприпаси і полишав Петлюрі кілька тисяч поранених бійців. Розв’язавши, таким чином, собі руки, Махно впорядковує свою «Рево­люційно-повстанську армію України» (РПАУ) і рушає на схід. В битві під Перегонівкою, 26 вересня 1919 р. махновці розгромили зтягнуті в кулак проти них відбірні денікінські частини. Втрати білогвардійців перевищу­вали 12 тис. чоловік. Після цього РПАУ здійснила швидкий рейд по Півдню України, долаючи опір незчисленних тилових частин. За два тижні було пройдено відстань від Умані до Гуляйполя. Махновська хвиля покоти­лася на схід і була зупинена лише за 40 км від Таганрогу - ставки А. Денікіна. Кількість бійців РПАУ досягла в цей час 80-90 тис. чол. Вся

територія від Перекопу до Маріуполя і від Каховки до Синельникового була під її контролем. Білий тил був повністю зруйнований. Денікін був вимушений кинути проти Махна свої останні резерви і зняти з фронту велику кількість військ. їм вдалося відтіснити Махна від Азовського моря, але він, відступивши за Дніпро, розвинув успіх на півночі. В жовтні 1919 р. на конференції РПАУ в Олександрівську було проголошено без­владну анархічну республіку з центром в Катеринославі, де було про­ведено деякі анархічні реформи. Анархізм приваблював селянство тим, що декларував знищення державного диктату, знищував податки і, в разі перемоги, обіцяв йому вільний та необмежений розвиток. В. Підмо- гильний, з цього приводу, називав махновщину «великим походом села на місто». Громадянська війна створила умови, коли рішучість і хоробрість селянина ще могли змагатись з залізною силою індустрії. Дисбаланс у відносинах «село-місто», до якого вже всі звикли, розв’язувався нині військовою силою. На фоні політичної слабкості численних урядів та ре­жимів в Україні в часи громадянської війни ідеї «вільних безвладних Рад» видавалися цілком реальними. Анархо-махновщина постала українським різновидом анархізму, який, крім ідей теоретиків, базувався на народній традиції та звичаєвому праві. Махно бачив коріння повстанства в історії Запорожжя, вважаючи запорожців своїми попередниками і анархістами за світоглядом. Анархізм Махна, з одного боку, звульґаризовував тео­рію, вносячи до неї традиційну для України ідею Ради, як первісного і самодостатнього органу влади. Але, з другого боку, він приклав анархізм до реального суспільного ґрунту, зробив його зрозумілим і прийнятним для селянства. Махновська республіка існувала протягом двох місяців, поки відступаючі до Криму дивізії генерала Слащова не змусили Батька полишити місто.

Слідом за денікінцями по Україні швид­ко просувалися частини Червоної Армії, які під новий 1920 р. увійшли в зіткнення з мах­новцями. Ті запропонували укласти нову уго­ду. Та Троцький, знаючи про спустошення махновців епідемією тифу, вирішив покінчи­ти з селянською армією негайно. Знову було створено інцидент «непокори» Махна, коли йому було ультимативно наказано відря­дити армію на польський фронт. У перекладі на мову реальних дій це означало розфор­мування і загибель армії. Махно відмовив­ся, і знову був оголошений «поза законом». Кілька місяців махновці вели бої на два фрон­ти, незважаючи на те, що більшовики ви­користовували проти них вимуштрувані і фанатично віддані частини інтернаціоналіс­тів та червоних курсантів. У липні 1920 р. Врангель запропонував Махну перейти на свій бік, обіцяючи чин генерал-лейтенанта та всіляку допо­могу. У відповідь на це, Махно, попри всі норми порядності, наказав повісити парламентарів. Але в жовтні 1920 р. Махно уклав нову угоду з більшовиками про спільні дії проти Врангеля. Результатом угоди повин­на була стати широка автономія махновського району та організація в ньому місцевим населенням вільних органів економічного та політичного с а м ов р я д у ва ння.

Петро Врангель

Фактично це було виконання махновської програми-мінімум, ство­рення безвладної території й. визнання її більшовицьким урядом, відпо­відно за допомогу в розгромі білогвардійців. Одначе, вже маючи досвід союзів з більшовиками, Махно вирішив підстрахуватися. Планувалося на випадок зради підняти заколот' серед червоноармійців. Особливо роз­раховували на бійців 2-ї кінної армії П. Миронова, з яким почалися таємні переговори і чий рідний брат був махновським командиром.

На фронт було відправлено кращі махновські сили (до 12. тис. чол.) під командуванням С. Каретникова. Форсувавши Сиваш, махновці розби­ли добірні лави козачої кінноти, здолали перекопські укріплення і пер­шими зайняли. Сімферополь та Євпаторію. Але, використавши військову силу махновців, більшовицьке керівництво, і особисто М. Фрунзе, віро­ломно пішли на порушення угода, бажаючи знищити нічого' не підозрю­ючу махновську армію. Випадково дізнавшись про це, махновці кину­лись на прорив. В численних боях вони зуміли вирватись з Криму, що являв собою природну пастку, та повернутися додому, зазнавши, про­те, в боях величезних втрат. Одночасно з цим зазнав фіаско план «Чер- воноармійського» заколоту. Занадто швидка перемога над Врангелем, до чого доклали немало сил і самі махновці, та негайне чергове оголошен­ня Махна. «поза законом», застали змову на її початковому етапі. Миро­нов не наважився на повстання, а слідом за ним і інші червоні командири. Повстав; лише комбриг Маслаков. Трохи згодом, підсилені кількома мах­новськими командирами, маслаківці вирушили додому, на Кубань, де вели партизанську війну з більшовиками до 1923 р.

Махно залишився сам на. сам з мільйонною; Червоною Армією, але відчайдушно продовжував боротьбу. Єдиним виходом з ситуації йому ба­чилось об’єднання всіх існуючих, в. Україні повстанських загонів, включаю­чи і петлюрівські, всіх революційних антибільшовицьких сил.

Потрібно було створити нові опарні пункти в; Україні, бо махновці, не могли поповнюватися у своєму рідному районі, через перенасичення його, червоними військами. Для здійснення цієї програми треба було приклас­ти надзусилля. Зоставивши; в основних районах свого базування неве­ликі загони отаманів, Махно з рухливою групою у 2—3 тис. чол. вирушив у свій славетний, рейд. За вісім місяців, нескінченних боїв махновські та­чанки пройшли майже всі області Право- і Лівобережної України, а також суміжні з ними території Курщини. Білгородщинії, Донської об­ласті і навіть дісталися до Поволжя. По всьому шляху слідування мах­новці провадили нещадний терор проти працівників держапарату та «не­заможників», що, підтримуючи урядову політику, претендували на по­вну владу на селі.

Відчайдушність боротьби пояснюється ще й тим, що Батько Махно, ще на початку 20-х років, зрозумів чим може обернутися для селянства комуністична диктатура в її наступі на село. Власне, силою махновщини південноукраїнське село захищалося від ще більш руйнівних сил - більшовицької та білогвардійської, які зазіхали на сам фундамент се­лянського економічного життя. Білоґвардійці відкидали розвиток села назад, реставруючи поміщицьке землеволодіння. Більшовики ставили ґрандіозний суспільний експеримент, руйнуючи систему господарства, що складалася віками. Махновці ж лягали тягарем виключно кількісним, який ще можливо було терпіти, хоч у 1921 р. розорене остан­німи роками, селянство вже не могло на достатньому рівні підтримува­ти повстанців.

Весною 1921 р. більшовицька диктатура трималася з останніх сил. Вся країна вкрилася арміями і загонами повсталих селян, невдоволених «воєннокомуністичною» політикою більшовиків. Раз у раз повставали час­тини регулярної армії. Махно весь час рейдував, намагаючись об’єднати розпорошені махновські загони. Введена в 1921 р. нова економічна по­літика (НЕП) майже лишила Батька селянської підтримки. Дарма він закликав не вірити більшовикам, твердячи про те, що НЕП це лише тимчасова поступка, зроблена для того, щоб селянство склало зброю.

Всі заклики Махна залишились «гласом волаючого в пустелі». Вис­нажений війною селянин мав за краще довіряти обіцянкам комуністів і спокійно працювати на землі, ніж продовжувати війну. Всі надзусилля виявились марними. Влітку 1921 р. Махно востаннє з’єднує свою армію, чисельність якої зменшилась до 5 тис. чол., бо вона не могла знаходи­тись в рідних районах, охоплених породженим «воєнним комунізмом» голодом.

З весни 1921 р. почала даватися взнаки величезна перевага Червоної Армії, коли проти Махна в масовій кількості почали використовувати літаки, бронепоїзди та панцерники. В останніх боях полягли майже всі відомі махновські командири: Куриленко, Щусь, Кожин, Удовиченко, Калашников. Сам Махно був тяжко поранений. Стояло питання про порятунок справи. Серйозно розглядалась можливість рейду махновців в Туреччину на допомогу революції Мустафи Кемаля. На загальній раді махновці вирішили діяти за бажанням, або прориватися до Румунії для відновлення сил, або скористатися оголошеною Радурядом амністією. В серпні 1921 р. Махно з невеликим загоном переправився через Дністер.

Відступ за кордон Махно зовсім не вважав кінцем своєї політич­ної діяльності. Залікувавши рани, Батько Махно став виношувати но­вий план - перейти кордон Польщі і підняти в Галичині повстання ук­раїнських селян проти польських панів. Весною 1922 р. Махно з товари­шами втекли з-під нагляду поліції в бік кордону з Польщею, але скоро були схоплені. Невдовзі втекли вдруге, та, перетнувши кордон, були оточені польськими прикордонниками, повідомленими про махновські задуми з румунського боку. Здавшись, Махно був ув’язнений в концта­борі. Уряд вирішив організувати над ним суд, як над отаманом розбій­ницьких банд. Процес відбувся у Варшаві в 1923 р. і викликав значний резонанс.

Організації анархістів Європи та Америки випустили на захист Махна декларацію та, зібравши кошти, найняли адвоката. У заключний день процесу Махно використав свій головний аргумент, заявивши, що підняв­ши повстання проти більшовиків у квітні-травні 1920 р., він затримав 1-у Кінну Армію на значний строк, чим врятував Варшаву від червоної оку­пації, що була неминуча. Суд присяжних повністю виправдав Махна, але направив його на помешкання в Торунь, під нагляд поліції. Тут про­тягом року Махно переніс тяжкий психологічний удар.

Можна з впевненістю сказати, що Махно був щирим у своїх пошу­ках селянської волі. Влада приваблювала його лише своїми зовнішніми атрибутами: загальною повагою, хлібом-сіллю, трійкою прекрасних ко­ней. Ідеал, за який боровся Батько Махно, не передбачав для нього ніяких владних посад і чинів.

Вершиною його бажань було тихе хутірське життя, селянська пра­ця разом з родиною в оточенні ореолу народного героя. Але до цього селянського раю шлях лежав через пекло громадянської війни. І Махно вів селянство через це пекло до омріяного майбуття, поки мав сили. Але з часом зрозумів марність цих намагань і жертв, що стало для нього найтяжчим ударом долі.

Згідно з донесеннями його емісарів і власного вивчення обстановки в Україні, він дійшов висновку, що продовження збройної боротьби з кому­ністами неможливе. Це означало кінець справи і її поразку. Втрачалась сама мета життя.

Махно був близький до самогубства. Вийти з духовної кризи йому допомогли численні публікації про махновщину в радянській та емігрантській періодиці, де рух зображувався виключно як бандитське явище. Розлю­чений такою трактовкою подій, Махно вирішив власноручно написати істо­рію руху і реабілітувати його.

У 1926 р. він переїздить до Парижу, де на нього чекала дружина з донькою. Життя на межі злиднів, відсутність постійної роботи, страждан­ня від слабкого здоров’я - не створювали творчої обстановки. Спогади виходили невдалими. Махно не мав літературного хисту, але відкидав всі пропозиції про допомогу. До кінця свого життя вдалося написати три книги спогадів, доведених до грудня 1918 р.

На початку 1934 р. стан здоров’я Н. Махна різко погіршився, відкри­лись рани в легенях, туберкульоз вразив кістки. 6 липня 1934 р., попро­щавшись з рідними та товаришами, Нестор Махно помер в одній з паризьких лікарень. Лише після смерті про Н. Махна знову згадали в суспільстві. На похорони приїхали 400 анархістів з різних кінців світу. Зібравши гроші, вони викупили ділянку на кладовищі Пер-Лашез біля Стіни Комунарів, де і був похований прах селянського ватажка.

ЛІТЕРАТУРА

1. Белаш А. В., Белаш В. Ф. Дороги Нестора Махно. - K., 1993.

2. Верстюк В. Ф. Махновщина: Селянський рух на півдні України в 1918-21 рр.

- K., 1991.

3. Волковинський В. Нестор Махно: Легенди і реальність. - K., 1994.

4. Кубанин М. Махновщина. - Л., 1928.

5. Махно Н. И. Воспоминания: В 2-х книгах. - K., 1991.

6. Махно Н. И. Воспоминания и документы. - К., 1991.

7. Семанов С. Под черным знаменем//Роман-газета. - 1993. ~ К» 4.

8. Шубин А. Махновское движение (1917-1921) //Дружба народов. - 1993. - № 3-4.

Микола Хвильовий

Група українських письменників та поетів си­дять, зліва направо — П. Тичина, І. Дніпровсь­кий, М. Хвильовий та інш. Середина 20-х рр.

Одна з яскравих сторінок доби українського відрод­ження 20-30-х років - жит­тя та діяльність видатного українського письменника та громадського діяча Миколи Хвильового (1893-1933).

Аналізуючи життєвий і творчий шлях письменника, можна стверджувати, що його активна суспільно-полі­тична та літературна діяль­ність почалася після грома­дянської війни і продовжува­лася до дня трагічної смерті.

Навесні 1921 року М. Хви­льовий приїздить до Харкова, де встановлює товариські стосунки з мо­лодими поетами та прозаїками. Він бере участь у заснуванні у січні 1923 року літературного об’єднання «Гарт», стає одним із його найактивні­ших діячів, постійно дбає про розбудову організації.

Першим літературним маніфестом, який проголошував погляди моло­дого письменника на місце і роль літератури у суспільстві, був «Наш уні­версал» (1922), підписаний разом з двома молодими поетами - В. Сосюрою та М. Йогансеном.

Науковець української діаспори П. Голубенко сприймає назву цього документу як метафору: «з цим прийшли українські національні сили під червоний прапор Жовтня після поразки української національної рево­люції». «Наш універсал» несе на собі відбиток часу, звідси його супереч­ності. Однак, можна констатувати, що, не зважаючи на окремі деталі, він вже відображає основні життєві принципи М. Хвильового та його літера­турну позицію. «Не з негативною програмою руйнування того, що саме розкладається, ідемо ми торувати нові шляхи, а яко співці живої твор­чості пролетаріату», - вказано в «Нашому універсалі», а це вже є проти­ставленням себе домінуючим на той час офіційним уявленням про мистец­тво, які висував «Пролеткульт» - відмежування від культурної спадщини минулого. Відчуваючи себе в Україні тільки часткою всесвітньої проле­тарської думки, висловлюючи тим самим свій космополітизм, М. Хвильо­вий однак зазначає, що його попередники і пророки - Т. Шевченко та І. Франко.

Визнання М. Хвильового, як прозаїка, відбулося у 1923 році, коли вийшла друком перша збірка його новел «Сині етюди». Автори рецензій,

що з’явилися в періодичній пресі, схвально відгукнулися на зміст та форму новел М. Хвильового. З цього часу літератор починає пи­сати прозові твори і до поезії біль­ше не повертається.

М. Хвильовий стає однією з зірок сучасної йому української літератури. До його думок при­слухаються досвідчені митці, а по- чаткуюча молодь просто починає копіювати в своїх творах стиль і форму М. Хвильового. Таким чи­ном, М. Хвильовий стає провідною фігурою української літератури, головною постаттю літературної дискусії (1925-1928 рр.), що роз­горнулася на сторінках українсь­ких газет та журналів, сконцентрувала в собі цілу низку полемічних питань, які виникли на той час в письменницькому середовищі, привер­нула до себе широкі громадські кола.

Виникнення літературної дискусії, безперечно, викликане запровад­женням політики коренізації, що набула чітких форм після XII з’їзду РКП(б) (квітень 1923 року). У дискусії, яку спеціально ніхто не готував, взяли участь разом з широким колом українських літературних митців і партійні функціонери.

Спочатку проблеми, що обговорювалися, стосувалися здебільшого подальшого розвитку української літератури. Цим питанням були при­свячені памфлети М. Хвильового, що вийшли друком у газеті «Культу­ра і побут» під загальною назвою «Камо ґрядеши». Вбачаючи кризу в національній літературі, яка виникла через те, що до її лав прийшла після громадянської війни велика кількість недостатньо освічених «мо­лодих письменників», М. Хвильовий пропонував підвищувати їх квалі­фікацію, обмежувати вступ до літературних об’єднань необдарованих людей.

Він першим забив на сполох з приводу «баналізації» творчості, прямо пов’язаної з так званим «масовізмом», влучно назвавши літературні об’єд­нання, які підтримували вказану платформу - «червоною просвітою». Школярсько-примітивне опанування класичної спадщини, елементарна грамотність - «кавалерійським наскоком» - такі принципи не повинні були стати підвалинами нової, «чистої» літератури. Найбільшу при­хильність до подібного розуміння розвитку української літератури пись­менник вбачав у представників «Плугу» - організації селянських пись­менників на чолі з С. Пилипенком.

Природно, що С. Пилипенко, захищаючи організацію та свої осо­бисті погляди, відгукнувся на памфлети М. Хвильового низкою статей: «Куди лізеш, сопливе, або українська воронщина», «Тов. Хвильовий у ролі літпопа», «Від агітації до пропаганди» та інші. Його аргументи про відміну мистецтва непрофесіоналів як відміну лише кількісну, виявили­ся непереконливими; спроби поставити в один ряд письменників і роб- сількорів, ототожнити «просвітительство» з ліквідацією неписемності не знайшли підтримки. Проте С. Пилипенко продовжував абсолютизувати «масовізм» як єдине можливе джерело літературного поповнення: «Ма- совізм - наша позитивна програма і його ми не зречемось».

На відміну від нього, М. Хвильовий вважав, що сотні «просвітян»- письменників, що з’явилися в літературі не дали останній ніякої ко­ристі, бо її «ахіллесовою п’ятою є брак самої літератури». Із цієї тези він вивів центральну дилему своєї теорії - «Європа чи «Просвіта»?» Розу­міючи під «просвітою» українську провінційність, занепадництво, пись­менник без сумніву відповідав: «Так, Європа!», бо за Європою, на його думку, стояла світова культура, до якої повинна була йти і українська література.

Таким чином, можна вважати, що заслуга М. Хвильового на почат­ковій стадії літературної дискусії полягає в тому, що він точно вгадав приховану за афішею «червоної просвіти» небезпечну постать чиновника від літератури, позбавленого чуття відповідальності за своє слово.

Темпераментні памфлети М. Хвильового привернули до себе увагу широких громадських кіл. 24 липня 1925 року в Українській Академії наук (УАН) відбувся диспут, на якому обговорювалися думки письменника, висловлені ним у памфлетах. Гарячі суперечки точилися навколо тези «Європа чи «Просвіта»?» Висловлювалися різні, часом протилежні мірку­вання: одні її щиро вітали - М. Могилянський, М. Зеров; інші - приймали з певною обережністю - Ю. Меженко, О. Дорошкевич; треті - відкидали як несуттєву - Б. Коваленко, Є. Щупак. Однак всі учасники диспуту дійшли висновку, що дискусія, розпочата М. Хвильовим, виявилася на часі.

Протягом вересня-грудня 1925 року в «Культурі і побуті» побачив світ наступний цикл памфлетів М. Хвильового «Думки проти течії». Як констатує сам письменник у передмові до видання, поспішність публі­кації серії памфлетів була зумовлена тим, що гасла, кинуті ним в «Камо грядеши», вимагали подальшої аргументації.

У «Думках проти течії» літератор розширює попередню тезу «Європа чи «Просвіта»?», пояснює, чому саме на Європу повинна орієнтуватися українська література. Цього разу він звертає увагу на «психологічну» Євро­пу, на Європу, яка, на його погляд, виробила окремий соціально-пси­хологічний тип людини. І коли він каже Європа, він має на увазі не «технічну» і не «пролетаріат», а «європейського інтелігента» і знову ж не «Європу взагалі», а Вюртемберг, німецьку духовну культуру, докто­ра Фауста, як втілення допитливого людського духу. Паралельно пись­менник спробував відтворити практично свої політичні викладки. У 1925 році М. Хвильовий остаточно відходить від «Гарту», який все більше підтримує принцип «масовізму», і 20 листопада 1925 року в Харкові під проводом М. Хвильового була заснована нова літературна організація - Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До її лав були запрошені талановиті митці, які не були організаційно об’єднані після того, як «Плуг» і «Гарт» стали, за словами М. Хвильового, «просвітянсь­кими». На першому організаційному засіданні було заявлено, що ВАП­ЛІТЕ «мусить об’єднувати кваліфікованих письменників». Крім того, було проголошено «широку автономію» щодо своєї роботи.

Спроба виявити причини протиріч між українською та російською літературами була зроблена М. Хвильовим у третій і останній серії пам­флетів «Апологети писаризму», яка була надрукована у лютому - бе­резні 1926 року в часописі «Культура і побут». У ній письменник харак­теризував російську літературу як внутрішньо чужу українській духов­ності. Він писав, що «від російської літератури, від її стилів, українська поезія мусить якомога швидше тікати». Крім того, М. Хвильовий за­дається питанням: «Україна самостійна держава чи ні?» Він вважає, що самостійна, і коли так, вона повинна мати свою літературу, причому орієнтуватися ця література повинна «у всякому разі не на російську!»

Найрадикальніші думки письменника були висловлені ним у памф­леті «Україна чи Малоросія?», який було знайдено вже в наш час дослід­ником О. Мукомелою. Якраз у цьому памфлеті М. Хвильовий висунув знамените гасло «Геть від Москви!», бо він побачив у твердині пролета­ріату й інший бік — «Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства». Крім того, він з’ясував свій погляд на Росію взагалі. «Є дві Росії, — писав М. Хвильовий, — Росія «Краснопресненських» районів, комінтернів і ВКП, і Росія Сухаревської Крамарихи та жидкобородого «богоіскателя».

Таким чином, у памфлетах М. Хвильового були висловлені основні погляди письменника на шляхи розвитку української літератури та на місце України в світі. Крізь полемічні питання, порушені письменником, червоною ниткою проходять три тези:

а) кінець Малоросійському занепадництву, відроджена українська лі­тература прилучається до західноєвропейського та світового мистецтва;

б) кінець російській гегемонії в Україні, Росія мусить відійти в свої етнографічні межі, бо Україна віднині — самостійна держава;

в) українське мистецтво має власне історичне завдання, воно роз­почне українське відродження.

Висловлювання письменника в ході дискусії викликали, природно, за­непокоєння в офіційних урядово-партійних колах. Вже у 1926 р. різко на­мітилась войовнича ворожнеча урядового курсу до М. Хвильового.

Так, 4 квітня 1926 р. київська газета «Пролетарська правда» надру­кувала статтю П. Лакизи «Задрипана теорія» комуністичної самостійності». Автор статті звинувачує М. Хвильового в спробах підірвати добровільний союз радянських націй, відірвати Україну від соціалістичного табору. Новим поштовхом у цькуванні письменника став лист Й. Сталіна до Л. Кагановича та інших членів Політбюро ЦК КП(б)У, в якому піддава­лися ідеологічній оцінці «смішні» і немарксистські намагання українсько­го комуніста М. Хвильового відірвати культуру від політики, автор ли­ста вважав його спробою послабити диктатуру пролетаріату в Україні.

Невдовзі, у червні 1926 р., відбувся пленум ЦК КП(б)У, на який було запрошено М. Хвильового. Пленум прийняв постанову, в якій, зокрема, вказувалося, що «кинуті в пресі гасла орієнтації на Європу, «геть від Москви» та інші в значній мірі показні... Такі гасла можуть бути прапором для української буржуазії, що зростає на ґрунті непу, бо вона під орієнтацією на Європу безперечно розуміє відмежовування від фортеці міжнародної революції, столиці CPCP - Москви». Після згаданої постанови пленуму ЦК КП(б)У для редакцій майже всіх українських газет та журналів хорошим тоном вважалося вмістити у своєму часописі критичну статтю стосовно М. Хвильового та організації ВАПЛІТЕ, яка підтримувала погляди письменника.

М. Хвильовий фізично не мав змоги протистояти шквалу більшо­вицької критики, яка автоматично поширювалася і на його однодумців. Розглядаючи ситуацію, що склалася, як загрозу існування ВАПЛІТЕ та нормальній життєдіяльності її членів, він був змушений поступитися своїми власними інтересами. Цю думку повністю поділяли його найближчі друзі О. Досвітній та М. Яловий. Фундатори ВАПЛІТЕ змушені були в грудні 1926 року через газету «Вісті ВУЦВК» звернутися з відкритим листом під назвою «Заява групи комуністів - членів ВАПЛІТЕ».

Автори листа стверджували, що вони не протиставляють себе лінії партії, а визнають її правильну політику в справі розвитку української літератури. Такі «покаяння» викликають сумніви щодо їх щирості, бо пи­салися вони в умовах тиску комуністичних структур на письменницьку свідомість. За часів посилення тоталітарного режиму подібні публічні звер­нення не бралися до уваги офіційними структурами, ніяк не змінювали співвідношення.сил, тому в січні 1927 року М. Хвильовий із своїми одно­думцями змушені були залишити організацію ВАПЛІТЕ.

Подальший аналіз подій свідчить, що весь 1927 рік було присвячено адміністративному руйнуванню ВАПЛІТЕ як спілки. Підтвердженням цьо­го можна вважати постанову травневого (1927) пленуму ЦК КП(б)У про політику партії в справі української художньої літератури, в якій гро­мадська і літературна діяльність М. Хвильового, зокрема, і ваплітянців взагалі розцінюється як пособництво фашистському націоналістичному табору. Нищівної критики зазнав і друкований орган «ВАПЛІТЕ», який оголошувався «трибуною боротьби проти політики партії в галузі розв’я­зання національного питання».

Іґнорування провідних письменницьких організацій, їх дискриміна­ція стали основними засобами комуністичного керівництва по відношен-

Журнал, що видавався об'єднанням «ВАПЛІТЕ» у 1926-27 роках

ню до української літератури та її- діячів, вва­жалось, що через тиск на лідера ВАПЛІТЕ М. Хвильового, можна позбавитися і від орга­нізації.

Репресивні дії щодо письменника посилю­валися, про що свідчить безапеляційне вилу­чення з друку продовження роману М. Хвильо­вого «Вальдшнепи». Сучасники письменника, які читали цей твір в рукописі, свідчать, що друга частина роману є вершиною творчості М. Хвильового. Його письменницький стиль ототожнюють з творчістю Ф. Достоєвського та Г. Флобера.

Нова хвиля цькування письменника пов’я­зана з висновками червневого (1927) пленуму ЦК КП(б)У. Документи пленуму проголошують творчий доробок письменника як «відвертий прояв українського національного збочення», звинувачують М. Хвильового в тому, що він «езоповою мовою» писав непотрібні речі про політику партії. Отже, черв­невий (1927) пленум ЦК КП(б)У остаточно вирішив долю письменника - він був названий «українським націоналістом». «Політична справа» М. Хви­льового стала предметом різнобічних ідеологічних розглядів на сторінках періодичних видань та в різноманітних документах партії.

До боротьби проти хвильовізму були залучені навіть комуністи за­хідноукраїнських земель. У лютому 1928 року керівники КПЗУ, виправ­довуючись перед московськими вождями за свої «помилки», назвали М. Хвильового ідейним натхненником «воюючого українського націона­лізму», а основні погляди письменника щодо культурної відбудови Ук­раїни — «ультраукраїнізацією».

Однак навіть в такій атмосфері письменник знайшов в собі сили вико­нувати свій громадський обов’язок. Наприкінці 1928 року з його ініціативи почав виходити міжгруповий часопис «Літературний ярмарок», на сто­рінках якого літератор ще мав змогу друкувати свої твори.

Останньою віхою літературно-організаторської діяльності М. Хвильо­вого стала його спроба створити в 1930 році нове письменницьке об’єднання «Пролітфронт», яке проіснувало близько року.

Можна припустити, що початок 30-х років був кризовим для свідо­мості письменника. Сприйнявши спочатку на віру марксистсько-ленінські постулати, М. Хвильовий надто швидко переконався в нездійсненності тих високих завдань, про які так захоплено говорили більшовики, в той же час на кожному кроці зраджуючи своїм благородним ідеалам, творя­чи «комуністичний рай» для купки обраних осіб, фатально відчужених від народу, а відтак байдужих до його потреб.

Надія на відтворення будь-якого нового автономного письменниць­кого об’єднання була похована 23 квітня 1932 року, коли ЦК ВКП(б) видав постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій», в якій зазначалося, що віднині потрібно об’єднати усіх письменників, які підтримують платформу радянської влади, в єдину спілку радянсь­ких письменників з комуністичною фракцією в середині неї.

Трагічно почався для М. Хвильового 1933 рік. Наприкінці квітня пись­менник повернувся з відрядження по селах України, куди він їздив, за власним іронічним висловом: «вивчати новий кардинальний процес соціалі­стичного будівництва - голод». Подорож справила на нього гнітюче вра­ження, він вже не міг вийти зі становища внутрішнього напруження, що межувало з істерією і відчаєм. Було ясно одне: трагедія поширюва­лася не тільки на окремі соціальні групи людей, але і на весь українсь­кий народ.

Новини, які він почув у Харкові, були більш ніж неприємні. Насампе­ред, відбулися радикальні зміни у Раді народних комісарів України: М. Скрипника усунули з посади народного комісара освіти, його місце посів В. Затонський. М. Хвильовий зрозумів, що немилість до М. Скрип­ника з боку можновладця означала початок розгрому українських куль­турних сил.

Ще одна інформація, яку М. Хвильовий дістав довірчо, була звістка про арешт у «вільному засланні» О. Шумського, К. Максимовича, акаде­міка М. Яворського — колишніх однодумців письменника.

Останньою краплею надлюдського терпіння письменника стала звістка про арешт ОДПУ друга і побратима по перу - М. Ялового. М. Хвильовий розумів, що мова йде не про політичні звинувачення окремих пред­ставників інтелігенції, а починається чергова справа проти цілої гене­рації українських письменників. Всі спроби письменника урятувати М. Ялового не мали успіху. За обставин, що склалися, він побачив єди­ний можливий вихід: ціною свого життя зробити спробу протистояти загальнонаціональній трагедії. 13 травня 1933 року пострілом у скроню М. Хвильовий припинив своє життя.

За якусь годину після цього до квартири письменника «завітали» агенти ОДПУ, закрилися в кімнаті з тілом небіжчика, заборонивши всім заходити до неї. Через кілька годин вони поїхали, проробивши потрібну їм ревізію бібліотеки і рукописів письменника, спакували і вивезли весь архів покійного.

Отже, центральною постаттю української літератури доби українізації із значною мірою певності можна вважати М. Хвильового. Аналізуючи його літературно-організаторську роботу, можна констатувати, що це була невтомна і вибаглива до себе особа. Його непримирима боротьба з графо­манією, провінційністю та занепадом української культури, що привела до розгортання літературної дискусії, безумовно, поєднувалася з батьків­ською теплотою до талановитої літературної молоді.

Справедливо зазначити, що гасла, кинуті М. Хвильовим в ході дис­кусії, «Дайош психологічну Європу!» та «Геть від Москви!», зумовили поширення проблем дискусії з літературної сфери до політичної царини. Офіційна реакція партійно-державних структур була проголошена рішен­ням червневих пленумів ЦК КП(б)У 1926 та 1927 років і своїм вістрям була спрямована проти М. Хвильового і його однодумців. Більшість проблем майбутнього українського народу та його культури, які обіймали пись­менницьке серце, залишаються актуальними і сьогодні. Микола Хвильо­вий — талант, якому не судилося до кінця розкритися.

ЛІТЕРАТУРА

1. Дніпровський І. Микола Хвильовий: Портрет м’ятежника//Сучасність. - 1992. - № 3.

2. Жулинський М. Г. Микола Хвильовий. - K., 1991.

3. Ковалів Ю. Так, «камо грядеши...»: До характеристики літературної дискусії (1925-1928 рр.)//Рад. літературознавство. - 1989. - № 6.

4. Петров В. Діячі української літератури (1920-1940 рр.) - жертви більшо­вицького терору. - K., 1992.

5. Хвильовий М. Твори: У 2 т./Упоряд. М. Г. Жулинського, П. І. Майдачен- ка; Перед. М. Г. Жулинського; Прим. П. І. Майдаченка. - K., 1991.