Галицько - Волинське князівство в кінці XIII на початку XIV ст.

Після смерті Данила Галицького (1264 р ) його син Шварно Данилович на короткий час ⅛ об’єднав Галицьке князівство з Литвою Лев Данилович (помер 1301 р ), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Га­лич значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м Мукачевим У Володимирі правив у цей час Во­лодимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р також у Володи­мирі)

На початку XIV ст Волинське і Галицьке князівства знову об’єднались в руках одного князя - Юрія І Львовича, внука Данила Галицького

Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на дея­кий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течи Дністра й Південного Буга По­казником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи се­бе королем Русі (τo6τg Галицької землі) і князем Володимирп(Волині) Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окре­мої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії — київської) Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну неза­лежність об’єднаного князівства До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московським митрополитом

У 1308-1323 рр в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій З їх іменами пов’язана важлива сторінка історії За­карпаття В 1315 р тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії — Анжуйської Ряд істориків припускають, що в повстанні взяли участь і селяни Закарпаття На чолі повстанців стали над­жупан Землинського і Ужанського комітетів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Konac Близько 1315 р Петро їздив до Галицької землі, щоб запро­сити на угорський престол одного з Галицько- Волинських князів — Андрія або Лева Юрійовича Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтримки, потерпіло пораз­ку В 1320 р на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але бл 1322 р було придушене Мабуть, саме тоді Галицько-Волинське князівство втратило Мукачеве і прилеглу округу

На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтува­лось на союз з Тевтонським орденом Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Лит­ви на північні окраїни князівства Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 року про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди Отже, хоч галицько- волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело са­мостійну зовнішню політику Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева „непоборним щитом проти жор­стокого племені татар” Виснажлива боротьба із зовнішніми воргами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблю­вали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористувалися сусідні держави Після смерті ос­таннього Галицько-Волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, погра­бував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз „дві корони величезної вартості, оздоблені до­рогими каміннями і перлами, а також мантію і трон“), але скоро був змушений відступити Правителем Га­лицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення

В боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Лю- барта Все ж сили були надто нерівними В 1349 р Польща знову захопила Галицько-Холмське та Пе­ремишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе „правителем Королівства Русі”, тобто Галичини Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр XIV ст підпоряд­кував собі інші українські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину Галицьке князівство з 1370 р опинилось під владою Угорського королівства, причому в 1372-137811385-1387 рр тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім’ям Однак 1387 року Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством Належні раніше до Га­лицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яке сформ} валось саме в цей час Поряд з румунською більшістю, значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком ук­раїнськими В устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувались у Га­лицько-Волинському князівстві навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладались українською мовою

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископи, парафії Про існу­вання шкіл на Волині можна зробити висновок з житія іконописцю Петра, згодом митрополита, воли- нянина родом Його, коли досяг семи років „віддали батьки книг учитись” Освічені люди, знавці інозем­них мов працювали в князівських і єпископських

Гвлицько-волинський король Юрій II

канцеляріях Вони готували тексти грамот, вели ди­пломатичне листування Збереглись, зокрема латиномовні грамоти галицько-волинських князів і скріплений печаткою лист ради м Володимира раді м Штральзунда (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з розбитого корабля У Галицькій області створена найдавніша східно­слов’янська редакція тексту Нового Заповіту, яка помітно відрізняється від першої редакції, запозиче­ної від південних слов’ян Ряд давніх пам’яток (Христинопольський апостол XII ст, Бучацьке євангеліє XII-XIII ст та інші) збереглись у монастирі південноволинського села Городище (поблизу сучас­ного Червонограда), що був в XIII-XIV ст великим культурним центром В Холмі за Льва Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні ук­раїнські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов’янську основу тексту літургійних книг

Велика книгописна майстерня була при дворі кня­зя Володимира Васильковича Він „був книжник і філософ, якого не було у всій землі, 1 опісля нього не буде” Як розповідає літопис, князь зробив щедрі по­жертви церквам у своїх містах (Володимир, Бересття, Більськ, Кам’янець, Любомль) і єпископським ка­федрам інших князівств — Луцькій, Перемишль­ській, Чернігівській Серед дарів літописець описує 36 книг Шкіряна оправа найдорожчих книг оздоб­лювалась золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням в техніці пе- регородчатої емалі (фініптом) Всі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками Деякі книги прикрашались чудовими мініатюрами

Літописання в Галицькій землі з’явилось рано „Повість про осліплення Василька”, яка ввійшла в „Повість временних літ”, — винятково таланови­тий твір Простота і безпосередність викладу вміло поєднується з реалістичними штрихами

Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі, в основному з метою звеличення політики Данила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва Він — „князь добрий, хоробрий і мудрий”, його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігореви- ча та святого Володимира Великого На повний голос звучить у літописі патріотичний заклик „Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути”

Волинська частина літопису починається 1261 роком В основі вона писалася при дворі воло- димирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя Можливе місце перебу-

вання літописця — містечко Любомль, де любив бу­вати володимирський князь. З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Во­лодимирові, значна частина якої — переробка „Слова о законі і благодаті¹¹ митрополита київського Іларіона.

У літописі згадані і частково переказані окремі „слави” — величальні пісні, з якими мають спільність обрядово-величальні колядки, що становлять один з найдавніших пластів української народно-поетичної творчості. Напевне подібні пісні співав славетний перемишльський співець Митуса, покараний за не­покору князю.

Яскравий вияв високого рівня культури — архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам’яними спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (в реконструкції) володимирсь­кий Успенський собор, будівництво якого було завершене 1160 р., повторює план Успенського собо­ру Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигород!, Василеві, Галичі започат­ковано білокам’яне будівництво церков. У одному лише Галичі відомо розташування не менше ЗО муро­ваних монументальних споруд, однак лише частина їх вивчена археологами. Спорудження найбільшого в Галичині храму — Успенського собору пов’язують із створенням тут єпископії в 1157 р. Це — яскравий зразок галицької архітектури. Про чудові храми Данила Галицького в Холмі ми знаємо з літопис­ної розповіді. Особливою красою відзначалась церква Івана. Різьба на них настільки вразила літо­писця, що він повідомив ім’я скульптора — „хитреця” Авдія. На головних дверях „був зроблений Спас, а на північних святий Іван, так що всі, хто дивився, ди­вувалися...” За князя Василька і його сина Володимира Васильковича працював видатний спеціаліст в галузі містобудування „муж хитр” Олек­са, який спорудив низку дерев’яних міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих була п’ятиповерхова дерев’яна наскельна фортеця IX-XIV ст.Тустань поблизу села Уріч у Карпатах.

Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Во­линській землі під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері-Одигітрії кінця XIII-XIV ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Галиць­ке образотворче мистецтво гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні (зберігається у Львівському державному музеї ук­раїнського мистецтва). Ряд українських ікон залишаються в руслі художніх традицій Галицько-Во­линської землі. їм, попри індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність ком­позиції, стриманість колориту і одночасно вміння користуватись контрастами барв, емоційна наси­ченість образу-символа. Ці особливості, органічно зливаючись в ході подальшого розвитку з новими рисами, стали в майбутньому одним з компонентів національної своєрідності українського образотвор­чого мистецтва. Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (кили­ми, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання і дальший розвиток мотивів, які існу­вали ще в середньовіччі.

У культурі галицько-волинської доби ще ви­разніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов'янської спадщини і нових рис, зумов­лених зв’язками з Візантією, Західною і Цент­ральною Європою, країнами Сходу. Князівству на­лежить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв’язків з культурами ін­ших народів. Протягом століть у важкі часи пануван­ня іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич під­тримував дух визвольної боротьби українців. Державницькі традиції доби Київської Русі і Га­лицько-Волинського князівства мали велике значення для збереження і зміцнення історичної самосвідо­мості українського народу.