2 Галицько-Волинське князівство.

З княжих усобиць скорис­талися кочові орди половців. Вони влаштували криваві походи, спус­тошуючи Україну.

Найменше від половецьких набігів потерпіли Волинське і Гали­цьке князівства, розташовані на західних рубежах Київської Русі.

Династія галицьких князівств починається від Ростислава Воло­димировича, онука Ярослава Мудрого. Його сини Рюрик, Володар, Василько у 1084 р. князювали в Перемишлі, Звенигороді, Теребовлі. Через ці князівства проходили світові торгівельні шляхи зі сходу на захід, через Карпатські перевали - у Південну Європу. У 1141 р. князь Володимирко - син Володаря, об’єднав три центри в одну дер­жаву і переніс столицю із Звенигорода в Галич. З 1144 р. край став називатися Галичиною. Наймогутнішим князем галицьким був син Володимира Ярослав Осьмомисл (1153-1187 рр.), про якого згадуєть­ся у знаменитому “Слові о полку Ігореві”.

Галицька держава за Ярослава Осьмомисла змогла не тільки зміцнити західні і південні кордони, а й утвердитися на Чорному морі та на правому березі Дніпра. У жорстких боях галичани розбили по­ловецьких ханів. Останнім Ростиславовичем був син Осьмомисла Во­лодимир, який помер в 1199 р., не залишивши спадкоємців.

У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич - онук Володи­мира Мономаха об’єднав обидва князівства в єдину Галицько- Волинську державу. Незабаром до Галицько-Волинської держави Ро­ман Мстиславович приєднав і Київське князівство. В одних руках опинилася більшість українських земель. Самостійно вона існувала 150 років, історія яких має, як світлі, так і трагічні сторінки.

У 1205 р. над Віслою у бою з польськими феодалами загинув Роман Мстиславич, залишивши чотирирічного Данила та дворічного Василька.

Настали часи анархії. На початку 30-х років ХІІІ ст. брати Рома­новичі - Данило і Василько розпочали боротьбу за об’єднання Гали­чини й Волині в єдину державу.

Данило був мудрим та талановитим політиком, він розбудував князівство, звів багато міст і фортець, серед яких - Львів та Холм. Успішно воював з польськими, угорськими, литовськими загарбни­ками, зміцнивши західні рубежі. Князь завдав нищівного удару хрес­тоносцям, які хотіли загарбати Дорогичин. Данило активно діяв на міжнародній арені, за що отримав титул короля та корону від папи Римського. Але головну мету бачив у звільненні Русі від монголо- татарського ярма. На жаль ця мета так і залишилася невиконаною. У 1264 р. Данило помер і був похований в його улюбленому місті Хол- мі.

Після смерті Данила Галицько-волинське князівство на деякий час втрачає свою єдність, однак відновлює її за часи правління Лева Даниловича (1264-1323 рр.). Лев приєднує до князівства ще Закарпат­тя та Люблінську землі, завдяки чому територія держави стає найбі­льшою.

Стабільність і піднесення Галицько-Волинського князівства триває і за часи правління князя Юрія І (1301-1315 рр.). за словами польського історика середньовіччя Яна Длугоша, Юрій був людиною шляхетною, щедрою до духовних осіб, а під час його правління кня­зівство користувалося “благами миру і величезного добробуту”. На­ступниками Юрія стали його сини Андрій та Лев ІІ, які правили спі­льно і розпаду держави не відбулося. Вони продовжували проводити активну зовнішню політику. Уклавши угоди з Польщею та Тевтонсь­ким орденом протистояли орді та Литві. На жаль, братам не вдалося втримати Дорогичинську і Берестейську землі, які захопила Литва. Трагічно закінчилася їх боротьба з Ордою: у 1323 р. молоді князі у битві з татарами загинули. Після цього розпочинається поступовий занепад Галицько-волинського князівства, а його землі стають лег­кою здобиччю для Литви і Польщі.

Щодо значення Галицько-Волинського князівства в історії Укра­їни, то воно не тільки було безпосереднім спадкоємцем Київської Ру­сі, але й зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гі­лки давньоруської народності, сприяло консолідації та усвідомленню власної самобутності. Також модернізувало державність сприяло ро­зширенню впливу західноєвропейської культури. Не слід забувати і про те, що упродовж 100 років князівство відігравало значну роль на міжнародній арені і було визнано Ватиканом, зберігаючи при цьому православ’я.