Демографічні те етнокультурні процеси XIV-першої половини XVI CT.

Татарський фактор» активно формував де- I мографічну ситуацію в Україні, особливо JL у Середньому Подніпров’ї, яке, за ви­словом М.Грушевського, «в перших віках історичного життя українських земель було огнищем політично­го, економічного, культурного життя для цілої Східної Європи», а в середині XIII — середині XVI ст.

Ще у XIlI ст. частину населення тут було вини­щено, частина ж (хай і незначна — верхівка духовенства, дрібні князі та бояри з їх почтами) мігрувала, тяжіючи до міцної князівської влади й, як зазначено в одному з документів XIV ст., до «постійних і надійних джерел прибутків» У Києві на кілька століть осередком міського життя став Поділ Верхнє ж місто залишилося німим свідком колишньої величі «матері руських міст» Поступово вилюдніли Південна Київщина та Переяславщина, створивши так звану «буферну зону» між Золотою Ордою і володіннями руських князів, яка, за висловом італійсь­кого мандрівника XIII ст Плано Карпіні, перебувала «під безпосередньою владою татар» Аналогічні зо­ни виникли у Галицькому Пониззі (Бакота) та у верхів’ях Південного Бугу (Болохівська земля) Сам факт існування певних груп населення, «сидячих за татарами» з власної волі, вказує на те, що тодішні русько-татарські відносини не можна осмислювати ли­ше в категоріях протистояння, непримиренного антагонізму Очевидно, що протягом другої полови­ни XIII-XIV ст вироблялися й певні форми спів­існування двох етносів Тривалий час цілком толерант­ним було й ставлення правлячої верхівки Литви до тюркського населення Південної Русі, що виразно засвідчує значна кількість татарських родин у складі місцевої шляхти в XV—XVI ст

Зі зміною традиційного щодо Криму зовнішньо­політичного курсу великих литовських князів наприкінці XV ст і їхньою переорієнтацією на За­волзьку Орду ситуація в регіоні різко погіршилася Вище вже йшлося про погром Києва 1482 р Відбу­дова міських укріплень після цього Менглі-Гіреєвого походу стала загальнодержавною справою, в якій взяли участь близько 60 тис чоловік, однак київський замок так і не був належно «зароблений і поставле­ний» Власне, у Вільні та Кракові покладалися не стільки на обороноздатність «украінних» замків, скільки на можливість полагодження стосунків із Кримом Досить лише пригадати широковідомий лист Казимира до хана, в якому він розцінює розо­рення Києва як Божий гнів і зазначає з цього приводу «Хоча б і ти, царю, тому помічником не був, однак (все одно) було тому городу горіти і тим людям за­гинути, коли на них Божий гнів прийшов, а з Божої ласки у нас є градів і волостей досить» Така по­зиція не могла не стимулювати подальших татарських набігів, внаслідок яких запустіли обширні території на півдні України На них практично не поширювався державний контроль Литви Тож не дивно, що у XVI ст московські «сторожі» вільно почувалися на теренах Переяславщини, а вихідці з Сіверщини (яка залишалась у складі Московщини до Деулінської угоди 1618 р ) становили значну частину місцевої промислової людності —- так званих «уходників» Крім цих промисловиків, які жили тут «на м’ясі, на рибі, на меду», в ревізіях середини XVI ст зга­дуються хіба що «копачі», котрі в пошуках скарбів розривали давні кургани

Значно відчутнішим демографічним наслідком татарських нападів на Україну були величезні втра­ти населення Сучасник задавав риторичне запитання «Хто з істориків підрахував, скільки десятків тисяч наших братів взяли татари у той чи інший час, хто склав докупи цілу суму і при цьому підрахував приплід, який могли дати ті схоплені, мешкаючи у нас і збільшуючи кількість нашого народу^ Хоча, ка­жуть, ця кількість безконечна, а я не знаю, чи вистане цифр, щоб вирахувати таку велетенську кількість людей, яку втратив наш народ через татар і все ще втрачає” І справді, визначити цю цифру досить не­просто, за попередніми підрахунками вона дорівнює, як мінімум, — 2,5 млн убитих і полонених

Татарські напади впливали й на темпи ур- банізаційних процесів, значно уповільнюючи їх розвиток на Наддніпрянщині та Поділлі Так, на Брацлавщині (Східному Поділлі) у середині XVI ст було лише два міста й чотири містечка, тоді як на Во­лині ці показники становили відповідно 32 та 89 Безперечно, багатовікові контакти з татарами, безвідносно до їх характеру, не могли не позначити­ся на ментальності, побуті й звичаях населення українських земель Та попри ці та інші іноетнічні впливи, збереглося усвідомлення його національної ідентичності — „руськості”, що сприймалась як ка­тегорія не тільки етнічна, а й конфесійна[‡‡]

Щоправда, досить відчутним був і тогочасний регіональний партикуляризм, адміністративно-право­ве відчуження поодиноких земель Джерела XV—XVI ст вирізняють окремі територіальні гру­пи місцевого населення киян, волинян, подолян тощо Згадуються і так звані сіврюки — нащадки літо­писних сіверян, що зберегли свою етнографічну самобутність до XVI ст, коли почалась інтенсивна колонізація Сіверської землі Московщиною Інша хвиля міграційних рухів була пов’язана з енергійним просуванням волинських князів на Київщину та Брацлавщину в другій половині XVI ст Спричине­не цим переміщування населення, підриваючи основи репоналізму, разом із іншими чинниками сприяло формуванню нового типу етнічної самосвідомості Його ознакою стало використання в літературній традиції початку XVII ст терміна „Мала Русь”, який вирізняв Україну з-поміж інших руських земель